![](https://static.wixstatic.com/media/18cb89_dd23fc01aff64f929b38c82e09600baa~mv2.jpg/v1/fill/w_107,h_179,al_c,q_80,usm_0.66_1.00_0.01,blur_2,enc_auto/18cb89_dd23fc01aff64f929b38c82e09600baa~mv2.jpg)
Дві коротенькі ніжки безтурботно бовтались в повітрі. Раз-два, раз-два. Ло подобалось сидіти на м’якеньких хмарках, що так схожі на людських овечок, але з неба майже нічого не видно. Довелось спускатись набагато нижче, хоча якийсь нудний суворий голос в голові просив цього не робити.
Ло не була впевнена кого вона чує, та все одно невдоволено витягнула губки й насупила брівки. Пилок із крилець сипався, як сніг, тільки його вітер хапав на свої руки й відносив далеко-далеко. Ло не знала хто такий цей вітер, але пилку для нього шкода не було.
Опустившись на одне з зелененьких дерев, маленька фея торкнулася до сукні, фарбуючи її в колір шумливого листя, щоб її бодай ненароком хто не побачив. Виходило досі поганенько і на складчастому низу залишились білими слідами плямки. Неначе хто тицьнув у Ло пензликом, обмоченим в воді.
Ло гуляла по кривим доріжкам гілок у дивному людському лісі, де доріжки були широкими і сірими, зовсім не схожими на стежинки; де вода грала на сонці в якихось відкритих спорудах, неначе у людей була магія. Було весело спостерігати за цими дивними велетнями. Вони були різними: добрими чи злими, активними чи спокійними, самітниками чи…
Ех, за самітниками не дуже хотілось спостерігати. Вони як Ло. Сидять собі, щось роблять. Такі ж сумні й понурі. Хоча, можливо, вдома (значення цього слова Ло розуміла не до кінця) їх хтось чекає і вони комусь потрібні на відміну від лісових духів і духів в цілому, у яких немає ні родини, ні дому, ні друзів.
Тому Ло завжди трималась людських отар, що складалися з двох, або більше осіб. Найчастіше крутилась біля їх величезних дітей, що сягали десятки фей в висоту. З ними найчастіше поводились лагідно, весело, ніжно. Так, як би Ло хотіла, щоб ставились до неї .Тоді її маленьке серце билося, набираючи швидкість, як коник в траві на весняних змаганнях. Ло віддала б усю свою магію за таке. Уміння фарбувати листя, набивати хмарки снігом, витягати з землі тендітні квіти і навіть катання на веселці після теплого літнього дощу – віддала б. Це все, без сумніву, було чудово.
Але справжня магія крилася далеко не в цьому. А в доброті. В Турботі. В Відданості. В тому, що ніколи не буде поруч з такими, як Ло.
Сонечко ласкаво пригрівало маківку так, що почало припікати. Ло шмигнула в тінь плакучої верби чи то з необережності, чи з розпачу, не слідкуючи за тим, що відбувається навкруг.
До її ручки доторкнувся чийсь вологий носик. Самотнє кошеня могло бачити фею, так само як і діти. Ло погладила смугастий лобик, як високе муркотіння мало не змусило її втекти. Вона й забула, що котики так вміють. Пестячи тваринку, Ло побачила блакитну стрічку на його шиї, зав’язану в легкий бантик. Виявилось, це кошеня не таке вже й самотнє. Напевно, потрібно летіти звідси.
Але було запізно. Ло накрила світла темрява – тінь. Маленька велика дівчинка з здивуванням дивилась на Ло своїми блискучими очицями й підтягнула тугіше такі ж світлі як в Ло хвостики. Вона ахнула й зараз же присіла поруч, стурбовано прошепотівши:
– Я знала, що феї існують! Ти така гарна!!! – вона прикрил ротик долонею – Давай дружити?
Ло не знала, що потрібно робити. Як правильніше вчинити і чи правильно те, що зараз сталось. Та вона не хотіла цим перейматись. Раз в житті їй випав шанс побути не самій і вона з усмішкою протягнута руку.