#ГарріПоттер #ОЖП #СеверусСнейп #G #Б #гумор #Міді #ВПроцесіНаписання #AU #попаданці
Христина блукала довгими коридорами маєтку, розглядуючи інтер’єр. Попри стійкий запах хвої з різдвяних гірлянд вона чула запах дорогого воску. Довкола стояли свічки, викривлені власними восковими потоками, вони застигли на позолочених підсвічниках, на фоні шовкових шпалер.
Студентка присвиснула, торкаючись стін.
— Нє, ну лухарі, лухарі, — кивнула сама собі Христина. — Не пшонка-стайл, але дорого.
Дівчина блукала далі, в особливо темних коридорах підсвічуючи шлях паличкою. На стінах висіли картини. Деякі з них говорили. На перші вона побачила стару жінку.
— Дитино, а ти чого не з батьком і матір’ю на прийомі? Ти що, посварилась з Нотам знову? — Стара жінка, рясно всипана топазами, дивилась на Христину згори.
— Я перепрошую, — сказала вона, підносячи паличку до портрета.
— В очі не світи! Мерліне, прости мені! — Жінка брязнула важкими сережками, коли крутнула головою. — Де ці недоумки? Чому свічки ще не запалені? — Вона волала з полотна. — Що, хазяїв нема вдома, так це означає, що за домом слідкувати не треба?!
Христина опустила паличку і пройшла далі по коридору, поки бабця з топазами продовжувала волати про недолугість слуг. Зверху на неї дивились портрети різних людей, що більш чи менше були схожі на містера Сельвіна. Пишні вуса, що закручені догори, були характерною рисою для всіх.
— Гей! — Крикнув перший портрет. — Я не договорила ще, Одрі!
Дівчина підійшла до вікна у кінці коридору та, повернувши праворуч, відкрила масивні дубові двері з гербом роду. За ним знаходився кабінет голови будинку. Помпезність обстановки особливо підкреслювалась у кріслах та диванах, що наче розвалювалась від тяжкості шкіряної оббивки та виноградних ліз, вирізаних з дерева на рамці меблів.
Христина підкинула вогник з палички уверх, щоб освітити приміщення. Вона обережно обходила кабінет, розглядуючи книги, статуетки та папери на столі.
— Гей, — прошепотів хтось зі стіни, — хто тут?
Дівчина здригнулась та міцніше стисла паличку. Вона зробила глибокий вдих та видох. Студентка різко розвернулась на голос, націливши на причину звуку магічний артефакт.
— Господи, — зітхнула Христина, — так ти ж просто портрет.
Вона закотила очі. З картини на неї дивився монах. Чоловік вдягнутий у рясу, підперезаною простою мотузкою. Він мав жваве лице та світлі очі. Спочатку студентка подумала, що портрет ділить одного персонажа на двох з картини-стража вітальні Гафелпаф. Одначе, придивившись, Христина зрозуміла, що це не так.
— А ти просто Одрі, — засміявся він, розливаючи вино з кухля. — Ой, що ж це я наробив? А, я ж все одно портрет, — він махнув рукою. — Як справи? Давно ж не бачились.
“Одрі” зробила крок назад, та уважно розгледіла портрет.
— Ти чоловік зі статуї над вітражами, — вимовила вона впевнено.
Монах підійшов ближче до рамки та прижмурив очі.
— Ти забула мене, так?
— Не те щоб забула, просто не пам’ятаю.
— Оу, то плітки про травму твоєї голови це правда, — він тяжко зітхнув. — Я боявся цього. Як ти могла мене забути?
Портрет ходив туди-сюди вздовж рами з засуджуючи-комічним видом.
— Я-я, не забула, — намагалася виправдаитись дівчина.
— А ну-то невже?
“Мать його в йоб, — думала вона, — виправдовуватися перед портретами мені ще не доводилось. Якось треба вигрібати, перед ним вже соромно”.
— Так.
— Одрі, ми з тобою з твого малечку гралися у вітальні, пам’ятаєш? — Портрет зупинився та подивився на неї. — Ти реготала і каталася, як маленький пінгвін, на килимі. А потім мене ганяла “за неналежні, не виховничі, і просто безтолкові ігри з молодою представницею роду” твоя бабуся. Потім вона накапала на мізки твоєму батькові і він перевісив мене сюди, — монах посміхнувся. — Отак вже чотири роки я вишу на стіні у цього нудного бевзня, — він підморгнув “Одрі”.
— А, так та пані в топазах моя … бабуся?
— “Пані в топазах”? — Чоловік засміявся та розлив вино. — От і на тобі, — він сумно подивився на свою робу. — Так, ота “пані в топазах” то багатошановна Баронеса Агата Сельвін-Превет. Ну, точніше, титулів і імен в неї багато, це скорочено, так би мовити, для домашніх.
— Скорочено? — Криво усміхнулась Христина. — Краще б топази свої поскорочувала. Гримлять гучніше за її голос.
— Оце точно! — Засміявся монах, і вино тепер вкривало майже половину його ряси. — А все-таки, радий що ти не забула про свого старого друга.
— Та нічого, — дівчина знову огледіла кабінет.
З теперішньої її позиції студентка могла побачити блиск у шафі. Вона підійшла ближче та відчинила її.
— А-а-а, е-е-е, Одрі, — бормотів монах, — я-я не впевнений, що твій батько буде радий, якщо ти…
— Дійсно? — Удавано запитала Христина. — Тоді чому ж не взяти щось.
Вона з тепер вже справжньою посмішкою розглядала колекцію алкоголю у фірмових бутилках.
— Переживе, — додала вона, діставши бутилку з бурбоном.
— Отак, це все ж таки спадкове, а я думав, твоя матір багато п’є, бо її твій батько довів.
Христина зачинила шафу та повернулась до портрета.
— Він мене теж довів, — дівчина відкоркувала пляшку, — твоє здоров’я.
Вона зробила ковток і посміхнулась. Бурбон мав ледь-ледь гіркуватий присмак і, як належить доброму алкоголю, мав цілий спектр смаків та ноток. Студентка кивнула сама собі, оцінивши напій.
— Добре, — вимовила вона, — я ще загляну, не сумуй.
Монах реготав, тримаючись за мокру рясу, поки Христина забирала кульку світла у паличку та залишала кабінет.
Вона поверталась у кімнату тими ж коридорами, повільно сьорбаючи бурбон з горла.
— Одрі! Мерлінова борода, — вимовила бабуся.
— Агато, що за вирази! — Висловив своє обурення чоловік, увішаний медалями.
— Перепрошую, Сільванусе, — вклонила голову баронеса, однак швидко звернулась до онуки. — Що ти собі дозволяєш, юна леді!
— Хоч би закуску взяла, — посміхнувся інший портрет з вусами.
— Одрі! — Продовжувала волати “пані з топазами”.
— Покричи ще, — тихо сказала Христина, повертаючись до портрета. — Тебе не чутно, знаєш? Там ще ліве крило будинку не знає мого імені.
— Яка наглість! — Обурено закричала Агата.
— Яка точність! — Засміявся портрет, який коментував закуску.
— Де твої манери? Де рівна постава?
— Зламались під тяжкістю твоїх сережок, бабуню, — хмикнула дівчина і повернулась до сходів.
У спину їй лунали складні речення про мораль та належну поведінку, але у відповідь на них Христина лише голосно грюкнула дверима. Від звуку дівчина скривилась. “Чорт, я перетворююсь на Снейпа, — вона подивилась на двері. — Тож, будемо сподіватись, що якийсь з портретів впав. Життя це божевільне кабаре, — вона згадала про кабаре-гурт з Білорусі, однак мотнула головою. — Так я більше не співаю, — тихо подумала вона та продовжила, дивлячись на пляшку: — Я знаю і вас це звалить з ніг, один дієвий спосіб старий як гріх*”.
— Танцюй і пий поки живий, — співала вона вже в голос, — бо завтра буде пізно!*
Христина махнула чарівною паличкою та сіла на підвіконня. Птахи знову заспівали. У кімнату увірвалось морозне зимове повітря.
За пів години до неї постукали у кімнату. Вона швидко випроводила сигаретний дим назовні, але не дозволила слугам входити. Їй залиши з піднос з печивом та гарячим чаєм біля дверей та тихим голосом попросили більше не грюкати дверми, бо хвойні гірлянди падають на портрети.
— Вже накатали в поліцію заявку, за те, що образила чиюсь бабку**, — забирала піднос Христина, коли її залиши саму. — Може відкуплюсь великим грошима, — вона надкусила перше печиво, — пошлю всіх своїми очима.**
Піднос був поставлений на підвіконня. Вона сіла поряд та знову закурила, дивлячись у вікно та розглядаючи срібно-зелені пагорби.
— Ми будемо гуляти горами, горами, горами,— почала тихо наспівувати студентка. — Ми будемо співати хорами, хорами, хорами. Ми будемо губити голови, голови, голови. Ми будем танцювати голими, голими, голими!***
Вона зістрибнула у кімнату, тримаючи цигарку у зубах, та уявила, що в неї руках гітара.
— Чорти волохаті, let's go party, party! — Христина тремтячими пальцями грала на уявних струнах. — Let's go party, party на Прикарпатті!***
Чай холонув, бурбон — ні. Портрети закривали вуха.
**Klavdia Petrivna — Я щаслива
***KARNA - Party на Прикарпатті
Мені теж дуже сподобався портрет з вусами, бо решта занадто нудні 😄