#ГарріПоттер #ОЖП #СеверусСнейп #G #Б #гумор #Міді #ВПроцесіНаписання #AU #попаданці
Їй снились яструби. Їх було з десяток, ба навіть з сотню. Вони всі кружляли над її головою, контрастуючи з небом, зливаючись з темним лісом. Птахи кричали та пікували вниз, але ніяк не могли її дістати. Христина дивилась угору. Срібло місячного проміння торкалось її лиця. Дивно, але воно зовсім не відбивалось на яструбиних крилах.
Христина відкрила очі. У них двоїлось, вони ж і роз'їжджались, не взмозі утримати фокус. Дівчина закрила їх і потерла обличчя. На її подив, у голові не гуло, вона навіть майже не боліла. Однак в роті стояв стійкий, давно знайомий, похмільний смак. Христина скривилась. Вона подумала підвестись, однак думка залишилась думкою і вона продовжила лежати.
“Цікаво, яка зараз година, — заворушився її внутрішній монолог. — Рано-раненько. Посію я шальвію, по шальвію - дриголюб. Рано-раненько. — Христина підвела очі, у надії, що ще ранок. Годинник безжалісно показав годину дня. — Я відчуваю дивовижний світ*”.
Вона встала. Підлога, на подив, виявилась твердою і стабільною. Дівчина в черговий раз порадувавсь гарячій воді. Христина спустилась вниз, де вже сиділи за обіднім столом сиділи батьки “Одрі”.
Містер Сельвін підняв на неї очі, і вже по ним вона зрозуміла, що вдалий вечір був не лише у неї.
— О, подивіться хто порадував нас своєю присутністю, — він підняв келих кларету та відбив вино. — Ти являєшся, як зимове сонце.
— Раз на місяць? — Гиготнула Христина нервово і сіла за стіл.
Міс Сельвін підняла на неї очі. Голва сім’ї ж просто хмикнув. Перед Христиною на столі з’явились тарілки. Їх сервірування було менш помпезним, у порівнянні з тим, що показував їй Сіріус Блек. Одначе це виправдовувалось тим, що це був сімейний обід.
Дівчина наколола трохи м’яса та поклала собі салат. Келих самостійно наповнився соком.
“Сервіс тут, звичайно, — подумала вона, ретельно прожовуючи м’ясо і слідкуючи за тим, що лист Мандрагори не перемішався з нею. — Тупо готель “Редіссон”, чесне слово”.
Обід пройшов у тиші. Чавкання та скрегіт вилок по тарілках діяло на нерви. Однак Христина зосередилась на прожовуванні їжі. М’ясо липло до салату. Салат ховався у зубах. Містер та Місис Сельвін закінчили свої порції і тепер дивились на свою доньку. Дівчина помітила це лише через деякий час. Вона відсунула від себе тарілку та запила все соком.
— Дякую, було дуже смачно, — кивнула Христина.
Голова сім’ї попросив другу порцію кларету. Тарілки зникли зі столу.
— Тож, я чув, ти вчора не сумувала, — почав Містер Сельвін.
— Едвіне, — почала Місис Сельвін, вона поклала свою бліду руку на нього.
— Не зараз, Роуз! — Він відкинув її руку і повернувся до доньки. — Я не хочу навіть слухати виправдовувань!
Христина дивилась на чоловіка. Вона гадала чи сама по собі його шкіра має такий червоний відтінок, чи це просто відбиття кольору скатертина.
Вона перевела погляд на Роуз. Вона дивилась на край столу. “Одрі” перевела погляд туди. На краю стола нічого не було. Вона подивилась на жінку ще раз — її погляд був пустим. Христина придивилась до “матері” та помітила, що довгі мереживні рукави прикривають декілька синяків.
“Оу, то у нас тут сімейка Адамс. Хто засмоки на руках ставить, але ж кожному своє… — вона примружила очі. — Це ж не синяки, ні? — Дівчина огледіла жінку повністю. Макіяж вдало прикривав синці, але освітлення обідньої зали не грало на користь Роуз. — Тобто жарт про репане мужло був не жартом?”
Христина підняла очі на “батька”, її брови були злегка підняті. Чоловік подивився на годинник.
— Отже, зараз третя година дня, — він прокашлявся, “Одрі” здалося, що судини на його шиї зараз тріснуть. — Кожного дня ти спускаєшся сюди о тій самій годині. І це буде єдиним твоїм прийомом їжа за день. Це буде твоє покарання. А тепер, — він відпив кларет, — марш у свою кімнату і щоб до Йольського вечора я тебе не бачив.
Христина підвелась, кинула короткий погляд на Роуз, та піднялась на гору. Вона голосно закрила двері та сіла на підвіконня. Вікно впустило свіже морозне повітря. Сьогодні вітру не було. Вона дістала цигарку та подивилась на засніжений ліс за вікном.
“Ось мій затишок, мій поріг, — подумки наспівувала вона. — Бо така полотана, мов би ношена, доля-платина стала в сніг, — перша доза нікотину вдарила мозок. — Крила-вітрила розкрила і полетіла. Сниться, як літає жар-птиця**”.
***
Минав день за днем. У першій половині дня Христина робила домашнє завдання, яке дали на канікули. Пообіді вона спускалась до “батьків” на ланч. Містер Сельвін скрипів виделкою по тарілці та невпинно пив кларет. На третій день Христина вже бажала, щоб судини на червоному лиці все-таки тріснули.
Через день приходили листи від Драко. Дівчина відводила на них час ввечері, коли читала книжки у бібліотеці. Друг запитував про її сукню. Вона зітхнула, згадуючи у листі, що вже декілька разів їздила на примірку в ательє, і що плаття довелося вшивати через її втрачену вагу. Однак, Хрестина раділа цьому факту.
Особливо вона раділа, коли Місис Сельвін потайки ставила їй під двері печиво та чай. Хоча її тривожило, що вона бачить дедалі більше синців на тілі Роуз. У листі Драко дівчина додала, що якщо її ще раз вколють булавкою, то вона стане ніндзя і почне криваву розправу. Драко пішов шукати у бібліотеці інформацію про японських воїнів. Христина згадала геймерське минуле і консультувала Мелфоя в міру можливостей весь залишок тижня. Про тривожні сни з яструбами вона вирішила промовчати.
Дівчина зітхнула. Годинник показував третю годину ночі. До наступного прийому їжі ще 12 годин. Шлунок безжально зводило. Цигарки лише дратували кишечник, однак голод не тамували. Христина зітхнула і вдягла халат.
Портрети спали. Хтось сопів, хтось хропів, однак ніхто не прокидався від голосних звуків сусідів.
Дівчина обережно спустилась вниз, прокрадаючись до кухні навшпиньки. Вона відкрила двері. У приміщенні горіло світло. Біля кухонного острова сиділа Роуз. Під її очима залягли синці. На стільниці стояв бокал та напівпорожня пляшка коньяку. Христина оглянула картину та обережно зачинила за собою двері
— Не спиться? — Запитала вона і пройшла до комори.
Там вона взяла хліб, сир, м’ясо та овочі. Дівчина поставила чайник та підсунула до “матері” тарілочку з печивом.
— Ти закусуй хоч, — вона погріла руки о чайник. — А то так і спитись можна.
— Такий план, — Роуз підняла бокал і подивилась у нього.
Її зап’ястя наче левітували. Бліді, майже прозорі, руки з синіми, наче передсвітанкове небо, венами тримали бокал з грацією лебідки. Вони рухались так, наче бокал нічого не важить, і наче вони самі — пір’їнки, що лише злегка хитаються від вітру.
— Не поважаю, але розумію, — зітхнула Христина і налила кип’яток у чашку.
— Ще б ти не розуміла, — зітхнула Роуз. — Випити бурбон тридцятирічної витримки, — вона відпила коньяк, — поважаю. Гарний смак.
Дівчина опустила очі на п’ятизірковий французський коньяк.
— Це сімейне.
Місис Сельвін хмикнула. Вона долила собі у бокал. Христина дивилась на її синці. Вона відвела погляд та почала робити бутерброд.
— Я вдарилась, — сказала Роуз, натягуючи рукав на долоні.
— Так, — кивнула дівчина, жуючи бутерброд, — третій раз за тиждень.
Жінка посміхнулась і опустила обличчя на руки. Вона дивилась на “Одрі”, але водночас крізь неї. Її очі блиснули.
— Тобі йдуть веснянки, — прошепотіла вона. — Не хочеш їх звести?
— Ти тільки що сказала, що вони мені йдуть, — Христина відпила міцний чорний чай.
— Так, але не личать леді веснянки.
— А дорослій жінці жити з аб’юзером не личить, але ось ми двоє тут.
Студентка Слізерину розвела руками і відкусила бутерброд. Шлунок повільно розслаблявся і почав перетравлювати їжу. Дівчина зітхнула з полегшенням. Так і сиділи “Одрі” та Роуз деякий час. За стіною хропіли портрети.
— Це не так просто, знаєш, — перервала тишу жінка. Вона взяла печиво, — це складно насправді.
— Складно пити кожного дня, а потім дозволяти, щоб тебе били.
— Та що ти знаєш, — Місис Сельвін закрила очі. — Ти … я б ніколи не побажала своїй дитині пережити таке.
Вона втомлено потерла лице і подивилась на печиво.
— Він не був таким, — зітхнула Роуз.
— Звичайно, хто напише у шлюбному контракті “Обіцяю любити тебе, берегти і бити по середах”? — Христина закінчила бутерброд і взяла у руки гарячу чашку чаю. — Оце не просто. Все інше легко.
— Одрі, ти не… — вона відкусила печиво та почала його жувати.
Рухи щелепи Роуз біли жорсткими та майже насильницькими. Печиво хрустіло на зубах. Дівчина дивилась на це, гріючи руки чашкою.
— Я не кохаю його, але і піти не можу.
— Чого?
— Ти, — тихо видохнула Роуз. — Куди я піду? Що ми будемо їсти? — Вона кивнула на тарілки з печивом і бутербродами.
— Ну, будемо відверти, ми й так зараз не багато їмо, — всміхнулась Христина і пограла бровами. — Набагато краще дивитись як власну матір б’є батько. Це однозначно краще за нестачу їжі.
Роуз подивилась на чашку, яку тримала у руках “Одрі”. Вона закусила нижню губу. Її очі знайшли очі її доньки. Вона дивилась на неї декілька хвилин, а потім потрясла головою і відвернулась.
— Я можу допомогти, — Христина підсунула до неї тарілку з другим бутербродом.
— Одрі, — тихо почала жінка. — Дякую, — вона взяла бутерброд у руки, — не треба.
Студенка кивнула і продовжила пити чай. Коли той закінчився вона підвелась і прибрала сліди її нічної трапези. Роуз продовжувала сидіти і тихо пити коньяк. Христина обернулась, щоб побажати їй доброї ночі, однак Місис Сельвін перехопила її погляд і просто кивнула. Дівчина кивнула у відповідь.
У її кімнаті було темно. У каміні жевріли вуглики. Дівчина подивилась на лист Драко. Він писав про катани та сюрікени. Студентка взяла до рук перо та чистий папір. Вона швидко писала текст, тож рядки рясніли чорнильними кляксами.
Христина зупинилась, роздумуючи про ціну. За декілька хвилин на папері з’явилось “30 кнатів”, про слово “сикль” та рівними до нього 29 кнатів дівчина забула. Вона покликала сову та віддала їй лист з проханням близнюків Візлі якнайшвидше відправити їй порошок для чесання, декілька блювальних батончиків та з десяток цукерок для прищів.
Сова прийняла печиво та полетіла у темряву. Знову падав сніг. Христина дістала з-під листа від Драко свої рукописи. Вона подивилась на них ще раз, потім закрила очі. Папір з датами та таблицями стискали цупкі пальці. Дівчина підійшла до каміна і кинула записи на вугілля. Той запалав яскравим жовтим вогнем.
— Де духи йдуть у танець, де місяць нагорі. Там п'яний мексиканець сидить на цвинтарі, — вона відкрила вікно та запалила цигарку. — Блідий, мов мертве тіло, самотній одинак. Він п'є свою текілу, і він співає так.***
Христина видихнула дим у повітря. Тепле дихання топило сніжинки, та перетворювалось на білу хмаринку.
У каміні потріскував і догорав папір. Вогонь роз’їдав чорнило, назви наркотиків, імена людей, відчуття, місяці й дні 2023 року. Христина зробила ще одну затяжку. Тонкий сірий попіл провалився у недогоріле дерево.
Шановне товаривство, дякую за ваші перегляди. Нагадую, що вашу думку з приводу цього твору можна виразити у коментарях, і підтримати авторку вподобайкою. Дякую ☕️🍁
Мати Одрі та ще "щаслива дружина коханого чоловіка". Мені її навіть шкода. Але я сподіваюся, така їх розмова все ж таки дасть якийсь поштовх Роуз замислитися. І чекаю продовження