Секс, рок і Гоґвортс. Частина 48. Варто

#ГарріПоттер #ОЖП #СеверусСнейп #G #Б #гумор #Міді #ВПроцесіНаписання #AU #попаданці

Сніг падав у Прядильному кінці. Індустріальне місто вкривалось пухнастою ковдрою, по якій вже зранку на санчатах катались діти. Северус і Христина йшли разом, тримаючись за руки. Чоловік тримав у руках хвойне гілля. Дівчина несла паперовий пакунок з прикрасами. 

— Яка ціль купляти це все, якщо ми відбудемо у школу за декілька днів? — Питав Снейп, пропускаючи вперед дітей з ковзанами. 

— Ціль у тому, — Левченко зупинилась прямо за чоловіком, дивлячись як дівчатка побігли до замерзшої річки, — щоб створити святковий настрій у квартирі. 

— Свята вже минули, — продовжував бурмотіти чаклун. 

— Бубонітимеш — я змушу тебе вирізати паперові сніжинки на вікна, — дівчина намагалась здмухнути особливо велику сніжинку зі свого чубчика.

— Я з задоволенням вирізатиму їх зі студентських робіт, — зіллєвар струсив сніг з її волосся і продовжив рух. — Їх лежить ще два стоси. При певному бажанні вистачить на цілу гірлянду. 

— Хочеш, я допоможу тобі? 

Дівчатка добігли до річки. Вони скинули теплі зимові чоботи та вдягли ковзани. Замерзша річка мала нерівне, однак товсте, льодове покриття. Діти тримались за гілки верби, або зробити перші кроки. Їхні друзі кружляли довкола і домовлялись про гру. Раптово, з розбігу, на ковзанку влетіла ще одна групка дітей, проїжджаючи повз дівчаток на картонних коробках. Вони голосно реготали. 

Снейп побачив стару жовту машину, конструкцією більше схожу на квадрат. Він стиснув руку дівчини міцніше, відвертаючи її увагу та завернув праворуч, міняючи їх маршрут.  

— Було б мило з твого боку. Тобі як раз по силі перший курс зіллєваріння. 

— Ха-ха-ха, — зімітувала соло сумного тромбону Христина. — Дякую за об’єктивну оцінку моїх здібностей. 

— Нема за що, — посміхнувся чоловік, поки під його ногами хрустів сніг. — Моя оцінка твоїх здібностей базується на багатолітньому досвіді викладацької діяльності і залуженому званні майстра зіллєва… 

— Дивись, гарячий шоколад! 

Христина побігла вперед. Северус зітхнув і пішов за нею. Темно зелена мантія дівчини летіла над білою дорогою. Сніг скрипів під ногами, а в пакунку, що вона несла в руках, побрязкували прикраси. Чоловік важко ставав на ноги, намагаючись не підсковзнутись. 

— Дві чашки, будь ласка! — Замовила зимовий напій Левченко, копирсаючись у карманах. 

— Прошу, — посміхнулась жінка, ставлячи на віконце два паперових стаканчики. 

Чаклунка взяла їх до рук та повернулась до Северуса. Він підійшов до неї зі зведеними бровами, так що надбрівна дуга з’єдналась в одну звиту лінію на його обличчі. Він подивився на дівчину. Її веснянки, що майже зникли за браком сонця зимою, танули у вигнутих від усмішки щоках. Чоловік закрив очі та зробив глибокий вдих, повільно відкриваючи їх. 

— Це тобі, — Христина дала йому стакан і відпила шоколад. — Нічого-нічого, — вона облизала губи, — не шедевр, але смачно. 

Снейп хмикнув та зробив ковток. На його губах залишилась дуга шоколаду. Дівчина посміхнулась ще раз та піднялась навшпиньки, цілуючи його. Северус відповів їй як раптом відчув як її язик злизує шоколад з його губи. Дівчина засміялась та повернулась у попереднє положення. 

— Так що ти там говорив про заслуженого звання майстра? 

Чоловік зітхнув. Він дивився на її обличчя. Зіллєвар переклав стаканчик у руку, яка тримала хвою, та притягнув Левченко до себе за талію, виманивши у неї ще один поцілунок. Ніжно пестячи її губи своїми та ненав’язливо ковзаючи язиком її губами, як ковзани замерзшою річкою. На пару падав сніг. Діти бігали довкола та сміялись, кидаючись один у одного сніжками. В будинку, біля якого вони стояли, хтось грав на піаніно “Тиха ніч”*. Їх обіймав запах гарячого шоколаду та хвої. 

— Ти змерзла, — прошепотів Северус, — ходімо додому. 

— Так, — так само пошепки відповіла Христина — Ходімо. 

Чоловік не забрав рук від її талії. Він озирнувся довкола, перевіряючи, чи не летять на них діти і санчата. Повз нього пролетів сніжок, в якому схована бурулька. Дівчина засміялась. Снейп закотив очі. 

— Це всього лише діти, — продовжила вона, — ти теж колись був дитиною. 

— Так, але я не кидався сніжками з бурульками у перехожих, — відповів чоловік. — Тим паче у тих, хто значне вище за мене. 

— А що було у твоїх сніжках? — Левченко підняла очі на нього, продовжуючи йти.

— Кхм, — Северус усміхнувся. — Цегла, — він відпив шоколад, поки голки хвої кололи його обличчя. — Час від часу. 

— Це жорстоко, —  сміялась Христина. 

— Так? А що ж тоді було у твоїх сніжках, дівчинко з київського гетто?**

— Точно, ти ж читав мій щоденник, — вона теж відпила шоколад. — Залежно від мого настрою. Зазвичай, там був просто сніг, якщо є бажання нанести опонентові ураження і показати свою заслужену майстерність, — вона покивала головою чоловікові, — то сніжок полірувався до стану майже льоду. 

— І після цього жорстоким називають мене, — Снейп ще закрив собою огляд Христини на вулицю. — Я принаймні, чистим льодом не кидався. 

— Ми були дітьми, — вона пройшла повз жовту машину, — і якщо хтось не встиг ухилитись, то це не моя проблема. 

Северус хмикнув, відкриваючи двері будинку і пропускаючи дівчину вперед. Він зняв свою мантію і допив шоколад. Дівчина відібрала у нього хвою і увійшла у вітальню. 

— Логіці твої вислови не піддаються, але дитинство все виправдовує. 

— Ти мене тільки що тупою назвав? 

— Ні, тупою я тебе не називав, — чоловік закинув шарф на поличку та підняв стос паперів зі свого стола. Він поклав їх на кавовий столик перед дівчиною. — І ти можеш легко це підтвердити. 

— Я збиралась гілля прикрашати, — вона оглянула студентські роботи та відсунула їх вказівним пальцем подалі. 

— Ти сама сказала, що хочеш допомогти, — чаклун запрошуючим жестом вказав на ще два таких самих стоси, — прошу, міс Левченко. 

— Не на такий подарунок я розраховувала на Новий рік. 

— Подарунки дарують до Різдва і воно вже минуло. 

— В Україні дарують до Нового року.

— Дивно, — Северус сів на диван і взяв свою частину робіт, — але він теж минув. 

— І де мій подарунок? 

Христина жартома обурено подивилась на чаклуна. Той взяв прикрасу у вигляді червоного бантика й поклав його зверху на стос папірців.

— Приємного розгортування, — він відкинувся на спинку дивану й почав перевірку домашніх завдань. 

Дівчина взяла свою частину та сіла поруч з ним. У каміні палав вогонь. Вітальня ще пахла гарячим шоколадом. За двадцять хвилин дівчині набридло перевіряти одне й те саме завдання. Вона закинула ногу на кавовий столик. 

— Тобі обов’язково давати один рецепт зілля всьому потокові? 

— Так легше перевіряється, — він незадоволено подивився на ноги дівчини. — Вони ж однакові. 

— Це нудно. 

— Вибачте, моя леді,  життя вчителя й так схоже на цирк. Треба хоч іноді нудьгувати. 

— Це тому ти написав листа містеру Сельвіну? 

Чоловік опустив роботи та подивився на дівчину. 

— Що б ти зробила на моєму місці? 

— Не знаю, — вона продовжила перевіряти роботи. — Не писала б листа з жалінням на власних учнів?

— Я викладач, — чоловік мокнув перо у чорнило та кинув ще один незадоволений погляд на позиції її ніг на його столикові. —  Моя “власна” учениця поводитися ганебно, завалює предмети, чим псує репутацію факультету, і не піддається ніяким педагогічним методикам. 

— Педагогічним методикам? — Дівчина звела брови. — Ти де там педагогічність побачив? І методики разом з ними. 

— У систематичному залученні студентів до виховної роботи у формі проведення вільного часу на природі, вивчаючи довколишні флору, що позитивно впливає на розвиток аналітичних здібностей та загальний психічний стан, — спокійно відповів викладач.

Снейп взяв її ноги та поклав собі на коліна,

— Я перепрошую, тобто мухомори під кущами — то виховна робота?

Христина з’їхала диваном, коли чаклун змінив позицію її ніг. 

“І знаєш, ти справляєш враження, —  вона оглянула їх нову позицію,—   Але це грубий флірт, моя система уражена.*** Чоловіче, гей-гей, майте бога в серці. Це шо таке? А якщо ногами почну рухати?”. 

 — Так. І ще додай регулярне проведення зі студентами роз’яснювальних уроків з дотримання чистоти класу, робочих поверхонь та специфіки зіллєварських котлів.

— Місяць кожного дня після уроків відмивати підлогу зубними щітками (дякую, що не своїми), пробірок, горщечків та натирання котлів до блиску виключно руками та власними сльозами?

— Саме так.

— Пояснення зараховане, — вона перекреслила відповідь про слиз папороті та дописала коментар. — Але мій рівень нудьгування це не зменшить. 

— Спробуй спресувати його до стану льоду, — хмикнув викладач. 

Левченко закотила очі та зітхнула. Вона взяла наступний стос. Сніг йшов дедалі більше. Дрова догорали у печі, голосно потріскуючи час від часу. Дівчина мокнула перо у чорнила та підібрала ноги під себе. Букви плили перед її очима. 

— Яка різниця між ісландським синім каменем та алжирським червоним? — Запитала вона ще через пів години. 

— Одним можна вдарити, іншим — ні. 

— Технічно, будь-яким каменем можна вдарити. 

— Ісландський камінь це вид водоростей, — терпляче пояснив зіллєвар. — Чим ти слухала на уроці? 

— На якому? — Христина взяла наступну роботу і здригнулась, коли в каміні вчергове тріснуло дерево. 

каміну

— На якому, я про них розповідав, — Северус помітив, що погляд дівчини не відривається від. — Після твоєї п’янки. 

— Якої з? — Вона дивилась на вугілля, залишки дрів тріснули й зашипіли. 

Левченко не здригнулась в цей раз, однак її шкірою пробігли мурахи. Чоловік відклав роботи та взяв дівчину за талію, пересаджуючи її між своїх ніг і однією рукою обіймаючи її. Вона ж завороженим поглядом дивилась на нього. Чаклун торкнувся кінчиком носа її скроні. 

— Це просто вугілля, чуєш? — Шепотів він. — Христино?

Дівчина продовжувала дивитися в його очі. Її щоки палали від приливу крові, в той час, як її пальці льодяним дотиком ковзали по його долоні. 

— Скажи що-небудь, — продовжив шепотіти він. 

— Що за право ти мав, — відповіла тихим голосом Левченко, — так тримати мої думки в неволі? ****

— Що? — Северус оглянув її, перевіряючи чи все ще в порядку, чи з’явились інші ознаки шоку. 

— Не відпускай мене, — вишіптувала вона, — я вічно житиму під скронями у твоїй голові.****

— У тебе шок. Це пост травматичний синдром. Христино, ти мене чуєш? — Северус торкнувся її щоки. — Ти в безпеці, ти просто злякалась тріскоту дерева. Христино? — Чоловік повернув її лице до себе, не дозволяючи її очам блукати довкола. — Ти в безпеці, ти зі мною. Тобі ніхто не завдасть шкоди. Тебе ніхто не торкнеться, чуєш? 

— Я… нормально. 

Левченко намагалась відвести його руку від свого обличчя, але він утримав її лице у долоні. 

— Ні, — він відклав роботи студентів та обійняв дівчину. — Христино, тут немає танків, немає ППО, немає ракет, — шепотів він. — Ти в безпеці. 

Левченко дивилась у чорнильні очі, однак швидко повернулась до вогню. Пальця Северуса торкнулось її пришвидшене серцебиття і він відчув як кров почала з подвійною силою текти її венами. Вугілля тріснуло ще раз. Її серце пропустило удар. 

— Мерліне, — вилаявся він та підтягнув її до себе. 

Чоловік торкнувся її тягучим, міцним цілунком. Його губи вимагали уваги безкомпромісно. Вони давили її, а руки не дозволяли відсунутись ані на міліметр. Секунда. Дві. Три. Вона відповідає. Христина сідає на його коліна і він відпускає її лице. 

Зіллєвар обіймає її за талію, допомагаючи тримати баланс. В той час чаклунка обіймає його за шию. Вогонь загорівся з новою силою. Вугілля тріщало, однак на нього вже ніхто не звертав уваги. Останнє поліно розламалось, пропалене, навпіл, здіймаючи попіл вгору, а той мішається з вогнем і вилетів камінною трубою вверх. І вже там, по-над дахом, він зустрівся з білим снігом. Крихітні залишки дерева танцювали у вихорі теплого повітря з холодними сніжинками, то змушуючи їх танути, то сам крижаніючи у поривах холодного вітру.

Христина лежала на його грудях, важко дихаючи. Северус лежав на дивані, обіймаючи дівчину однією рукою. Тепер і його щоки горіли. Він спостерігав як палає вогонь, поки він не згас. Чоловік помахом палички левітував туди заготовдені дрова.

— Ти спеціально пішов іншою дорогою? — Раптово зашепотіла вона. 

— Так, — відповів пошепки чоловік, перебираючи її волосся. — Ти помітила. 

— Її важко не помітити, — говорила дівчина, згадуючи жовту машину, схожу на жигулі її дядька. Левченко підняла голову, дивлячись на Снейпа. — Це кожного разу так буде? Я маю на увазі... Цей синдром.

— Ні. Ти навчишся з цим справлятися.

— Дякую. 

Чаклун зупинив свою руку у її волоссі. Іншою він торкнувся її губ вказівним пальцем. 

— Не варто. 

— Варто, — Христина прибрала його палець, та підтягнулась уверх. — Воно того варте. 

Вона знову поцілувала його. Настала її черга вимагати уваги, веліти та наказувати. Снейп хмикнув та продовжив гратися з її волосся, погладжуючи її талію. 

— Тебе ще чекають лабораторні роботи другого курсу, — шепотів чоловік з задоволеним виразом обличчя. 

— Мовчи, — відповіла дівчина, помахом чарівної палички запалюючі вогонь у каміні. 

*Silent Night —  Piano Solo

**LELY45 —  Дівчинка із Київського гетто

***Rolliks — Для надто балуваних 

****The HARDKISS —  Прірва (Акустика)