Вибір від якого залежить доля. 4 Розділ

4. "Хто ти"?

Десь у космосі вирувало життя, багато хто пізнавав його за короткий термін, хтось навпаки. Багато людей тільки навчилися ходити, а деякі вже йшли на пенсію. Хтось сміявся, хтось плакав від безвиході, втрат, журби та невдач. Одна з цих примар блукала, шукала вихід, що було даремно. Вона мріяла про помсту за прийомного та рідного батька, це почуття поглинало її щодня цілий рік. Блукаючи другий рік таємними стежками серед дев'яти світів, шукаючи хоча б одну зачіпку, нічого не виходило. Згадуючи всі уроки, яким навчив її Лоуренс, вона вирушала в далеку дорогу, щоразу сподіваючись на щось більше, що так і не траплялося. Не рідний батько завжди навчав її лише потрібним заклинанням, тим, що точно знадобляться, але це не завжди їй допомагало.

Вона блукала між багатьма світами у пошуках підказки, але нічого так і не знаходила. Щодня, використовуючи заклинання пошуку сплеску енергії, дівчина нічого не бачила крім одного дню.

Побачивши просто аномальний сплеск енергії, вона одразу вирушила у місце його походження. Мідгард – місто, яке окрім самих смертних ніхто не любив. Тому його й між собою всі називали територією собі не подібних.

Потрапивши за кілька хвилин туди, чаклунка побачила погану картину: все місто, у яке вона вирушила, палахкотіло, а всюди були незрозумілі істоти. Судячи з їхнього вигляду, вона впізнала в них Читаурі. Хоч про них є небагато інформації, дівчина змогла їх упізнати.

Це ганебно багато кому знайомі істоти, які полюбляють під когось підкорятись. Але те, на кого вони працюють зараз, Елін й гадки не мала.

Нікого не хвилювало, що вони тут роблять, а дівчину хвилювало лише те, навіщо вони вирішили напасти на мідгардців. Отже відповідь вона знайшла швидко, пробігаючи поміж усього галасу, Елін побачила знайомі обличчя. Двох принців Асґарда, яких впізнала одразу. Рідний батько часто розповідав про королівську сім'ю, сама дівчина їх бачила лише тричі, але, зрозуміло, не на особистих зустрічах, їй здалося, що молодший принц відрізнявся від старшого, здавався не дуже привітним.

Біля Локі та Тора дівчина ще побачила п'ятьох людей, які оточували молодшого принца. Один з них був зелений і значно більше, ніж інші, також біля зеленого стояла рудоволоса жінка та чоловік з розмитим предметом у руках. Придивившись, вона впізнала, що це був лук.

Біля Тора стояв чоловік у червоному костюмі з металу. Не ризикуючи підійти, чарівниця вирішила, що їй нічого тут робити і хутчіш телепортувалась назад.

Але вона виявилася не у призначеному місці, а у Ванагеймі, покрутившись, вона впізнала лісову місцевість.

Навколо ні душі, принаймні Елін так здавалось. Дівчина відчувала чужу присутність, озирнувшись, у голові видався низький протяжний голос.

— Погано стежити за людьми.

Дівчина спокійно на це простягла:

– Приберись з моєї голови або я сама це зроблю.

Через кілька секунд з темряви вийшов високий чоловік, у нього було пряме попелясто-біле волосся. Грубі риси обличчя, на якому періодично з’являлася гордовита посмішка. Елін одразу ж своєю силою наставила на нього п’ять своїх мечів. Один із них був тим самим, що залишився після смерті рідного батька.

– Що вам потрібно? — з байдужістю простягла дівчина.

— Мені потрібно лише з вами поговорити, запропонувати те, від чого ви не відмовитеся.

— З якого в біса ви так впевнені?

— Все просто, я вас знаю довше, ніж ви мене. Я за вами довго стежив, знаю те, чого ви хочете. Від чого не відмовитеся.

Дівчина все також без емоційно дивилася на чоловіка, жодний м’яз на її змучиному обличчі не смикнувся. Вона чудово розуміла, про що він каже. Її обличчя, за невеликий час, трохи змінилося, очі були сповнені злості та байдужості до всього. Також змінився характер, вона перестала практично всім довіряти, що у спілкуванні було відчутно.

Чарівниця так і не опустила клинки і просто продовжила:

– Я вас слухаю.

Чоловік коротко посміхнувся, і за мить вони були у великому, не дуже доглянутому будинку. Він був надзвичайно красивий, своїм виглядом більше був схожим на невеликий замок.

Кімната, в якій вони знаходилися, нагадувала вітальню: посеред апартаментів стояв великий камін, поряд з ним був чорний шкіряний диван та крісло. Також на стіні була картина, на ній було зображено море у густому тумані, де вода плескає на територію, позаду якої знаходився густий ліс.

Дівчина опустила клинки і сіла в крісло, чоловік магією зробив чай і запропонував гості, на що була швидка відмова.

— Перед тим, як ми почнемо говорити про план, моє ім’я Омун.

— План? — дівчина, запитуючи, подивилася на Омуна, на що той відповів:

– Я знаю про те, що твій не рідний батько помер і що ти прагнеш помститися тій людині, яка наважилася це зробити, що в тебе не виходило. Я хочу запропонувати тобі допомогти знайти його, але якщо ти спочатку допоможеш мені.

Дівчина, недовго граючи у мовчанку, сказала:

– Як я маю тобі допомогти?

Омун, хитро посміхнувшись, відкинувся на спинку і пробормотав:

— Напасти на Асгард.

Вона дивилася на чоловіка з тим самим питанням, але у думках вже думала над відповіддю.

— З тобою це буде набагато простіше, – проказав короткою відповіддю він дівчини.

– Що саме ти хочеш зробити з Асгардом? Невже в тебе є з кимось рахунки? Ти абсолютно не схожий на Аса, — різко відповіла дівчина чоловікові.

— Я хочу лише помститися за рідних, як і ти. Тим більше, тобі треба буде перевести на наш бік молодшого принца. Все-таки за ним ти сьогодні спостерігала, — гостро вказав чоловік чаклунці, що вона успішно проігнорувала.

— Що ж ти йому запропонуєш? — все з тим самим викликом вона дивилася на Омуна.

— Трон.

Елін не могла повірити в те, що він хоче просто так напасти на Асгард, тим більше, чоловік не вселяв в неї жодної довіри.

«Він або занадто розумний, або занадто дурний, якщо думає, що переможе Одіна».

– Гадаю, все-таки перший варіант.

— Ти телепат?

— Ні, потужне заклинання. Тобі пощастило, що ти читаєш думки з народження, постійно концентруючись на заклинанні можна збожеволіти, але мені пощастило, – нервово посміхаючись, чоловік уже допив чашку чаю і начарував добавки.

— Так що ж трапилося з твоєю сім’єю, що ти хочеш напасти на Асів? — він здивувався цьому питанню, не думав, що дівчина йому його задаси, але все ж таки насилу він відповів:

– Я Ван, раніше я жив у невеликому містечку, город був маленький, але дуже затишний. Одного дня Одін напав на нас і вбив усіх моїх рідних, крім мене. Я від страху втік у ліс, сподіваючись на краще, чого не сталося. Він убив не лише мою сім’ю, а й усіх людей, хто там мешкав. Коли я повернувся, то побачив жахливу пожежу.

Мій будинок повністю згорів до тлу, крім тіл моїх рідних. Я плакав, намагався зрозуміти, що робити, але я просто бився в конвульсіях. Так я пролежав до ранку, а коли прокинувся, від міста вже нічого не лишилося, лише попіл. Єдине, що хоч якось збереглось, це лист, адресований моєму батькові про те, що він отримав у спадок будинок, в якому я зараз живу.

Він показав жестом на все, що було навколо нього. Йому важко вдавалося говорити про це, але перед тим, як закінчити він додав:

– Ось так. Не дуже весело.

Елін дивилася на нього з жалісттю, розуміючи частково його почуття.

– Мені шкода, — тихо простягла дівчина.

— А знаєш, наші історії навіть схожі. Втратили рідних, за що хочемо помститися, це навіть кумедно, – щиро сміявся він, але в його голосі було чути біль.

– Можливо. Елін не дуже довго мовчала, але наважилася це сказати, хоч їй заважав ком у горлі.

— Яким є наш план?

Чоловік продовжив безперервно сміятися.

— Я не думав, що ти справді наважишся піти зі мною.

— Якщо ти справді не брешеш мені і після цього допоможеш, то я згодна.

— Обіцяю, — коротко, але серйозно відповів чоловік.

Всю ніч вони розмовляли про план, про всі його ходи та розвиток, але найголовнішим було в ньому те, що треба переманіти на свій бік молодшого принца, що буде не найлегшою справою, знаючи ще, що після подій у Нью-Йорку, на яких побувала Єлін, його відправили у в’язницю, з якої дістати трикстера стало складніше.