Пролог
Вогонь супроводжує нас від самої зорі людства і до її кінця: перша блискавка, яка вдарила у дерево і привернула увагу хомосапієнс та останній ядерний гриб, який буде спостерігати людина в кінці нашої історії.
Але я бачу вогонь по-іншому.
Він повсюди в моїй роботі, іноді змушує відчувати як горло стискає навіть у такого експерта по смерті, як я.
Я звик до тлінних решток, до запаху формаліну, гниття, розкладу. Але згоріле тіло — це інше. В ньому є щось майже демонічне, щось, що кидає виклик самому поняттю людяності.
Полум’я позбавляє індивідуальності швидко й безжально. Шкіра обвуглюється, натягується, тріскає, оголюючи те, що зазвичай приховане. Волосся зникає першим. Очі лопаються. Язик випинається з обпеченого рота, а руки стискаються в жорсткому, благанному жесті.
Тіло перетворюється на крик, застиглий у моменті болю.
І все ж я мушу дивитися. Розглядати, аналізувати, класифікувати. Бо навіть у вогні, навіть у згарищі можна знайти істину. Чому тіло лежить саме так? Чому обпечення нерівномірні? Що було підпалом, а що вже наслідком?Смерть від вогню завжди щось приховує. Іноді — вбивцю. Іноді — жертву. А іноді — обидвох.
Я навчився не відводити погляду. Але цього разу — коли я стояв перед чоловіком, відомого як Владімір Сміт, самопроголошеного пророка — в мені ворухнулось щось більше, ніж звичне професійне заціпеніння.
Лице не спотворилось в агонії, лише рот був відкритий у німому криці, а очі збільшенні. Вогонь, що забрав його життя, був не просто фізичним. Це був акт віри. Або зради.
А може — помсти.
І я вже тоді знав, що ця справа обпечеться мені у свідомість назавжди.