Син хана клану гоблінів Ірифи вбив батька і заявив, що він – новий король гоблінів. Далі, з армією в сім тисяч осіб, він захопив замок Вільне. Люди намагалися відбити його, але зазнали невдачі за невдачею: не вистачало провіанту для тривалої облоги, а штурми завжди закінчувалися провалом. Уже ходили чутки, що він уклав угоду з їхнім ідолом Перуном, який надає йому та його армії силу.
Тепер замок у руках Азлада, короля гоблінів, якого визнала більшість кланів. Навіть деякі республіки людей вважають його рівним собі. Але є й ті, хто не визнає його своїм королем, вважаючи лише варварським гобліном.
Останні слова, які він передав своїм побратимам:
"Я буду правити. Ваш майбутній каган."
Автор: Якщо ви прочитали або зупинилися на певному моменті, не наполягаю, але хотів би отримати коментар щодо моїх помилок та того, що можна покращити. Або ж, якщо просто нецікаво, теж буде корисно дізнатися. Дякую!
#В2 #ВПроцесіНаписання #Міді #G — Стосунки між персонажами різної статі #Фентезі
Мій авторитет
Я сидів на людському троні, переді мною був стіл, на якому мої слуги розташували миски з м'ясом священних ельфійських оленів. Сьогодні до мене мала прибути делегація з ельфійської імперії, що знаходиться на заході від наших земель. Усіх моїх земель! Бо всі гобліни тепер хочуть, вони того чи ні, бути під моєю булавою.
У мої покої увійшов мій старший брат, який, як я знаю, ненавидить мене, але уступив мені булаву батька через його віру в мене і мою силу. Він був менший за мене ростом всього на десять сантиметрів — я мав сто дев'яносто сантиметрів. На його колчужній рубахі, яку він надягнув поверх зеленої кофти з шерсті наших кіз, а також латних штанів і ботиків, що закруглювалися на кінцях, був надійно прикріплений кинджал. Мене завжди смішила його лисина — таким він уже народився. На правій стороні бедра вісили ноженя, в яких була довга сабля. Він полюбляв масивність; мені ж більше подобалася маневреність. Я не хвастався своєю силою: якби не зброя в нашому світі, я би загинув, вважаю.
Мій брат поклонився мені і промовив: — Мій брате, до тебе прибули ельфи, але перед цим я хотів би дати тобі пораду. Я аж засміявся: «Що ж це за порада?» Я підняв йому руку як знак. — Кажи... — Вважаю, що ваша трапеза зараз не є приємною. Граф Аєгіс Ліонідус, великий ельф-воїн, якому імператор надав території Червоних земель (Червоні землі нещодавно приєднані до ельфійської імперії — території, на яких жили звіролюди), прийшов до тебе з миром, брате. Я зустрів його, як ти наказував, біля гори Ашалак, і він виявився чудовим товаришем, тому прошу від тебе поваги. Він поклав ще руку на сердце і трохи нахилив голову, поглянувши на мене.
— Хаахахах! Чому ти, брате, іноземця імператором зовеш? Хіба не я твій володар? Йди звітси та подумай над своїми діями, і нехай зайде мій гість і подивиться, що я про них гадаю. Промовляючи це, я махнув рукою, як знак, щоб він покинув мій кров.
До мене зайшов ельф, заввишки близько одного метра сімдесяти сантиметрів, але міцніший за мене. За його спиною висів величезний меч, а сірі обладунки, у які він був закутий, нагадували саму ніч. Позаду нього стояли ще двоє стражників у шоломах, що повністю закривали їхні обличчя. Я подумав, що вони будуть досить повільними, якщо справа дійде до бою. Поки ельф наближався до мого столу, я помітив злість у його погляді. Схоже, я обесчестив його ідола.
— Чому ти морочиш голову моєму братові, довговухий? Думаєш, він дозволить себе ошукати? Не забувай, що тут є ще я, і за все доведеться відповідати переді мною! — промовив я, стиснувши кулак.
— А цей юнак, що зустрів мене, був значно культурніший за тебе. Як ти взагалі став головнокомандувачем своєї нечисті? Як ти можеш торкатися святих тварин? Ти нечестивець! Прибери свої загребущі руки від мого поклоніння!
— Слідкуй за словами, довговухий! Поки ти їх не позбувся! Я — король! І це не просто орда, а цивілізація! Я рівний твоєму імператору! Ти смердиш! — моє обурення наростало, але я швидко видихнув, стримуючи себе.
— Покажи мені свої дари, ельфе! Що це буде? Золото? Ваш улюблений шовк?
Я змахнув рукою, і до зали привели двох ельфійок. У мого гостя обличчя миттєво змінилося.
— Арчя! — вигукнув граф Аєгіс із сильними емоціями.
— Ти знаєш, чому я їх тобі показав! Віддай мені те, що я просив, і йди собі. Ти мені більше не потрібен, спокійно, але впевнено сказав я.
Аєгіс подивився мені просто в очі й насмішкувато посміхнувся, оголивши гострі клики.
— Невже ти боягуз, якщо намагаєшся отримати мій дозвіл на торгівлю на землях, що по праву належать мені, лише для того, щоб імператор ельфів не зачіпав тебе? Можливо, всі ці легенди про твою могутність — не більше ніж брехня, боягузе?
Мене охопила несамовита лють. Я вихопив дві шаблі біля трону та зробив крок вперед, наставивши їх на Аєгіса.
— Так, це вже краще, правда? — посміхнувся він. — Давай так, потворо: якщо я помру, ти отримаєш мій дозвіл, а якщо загинеш ти — я заберу своїх дочок.
— Ти не смієш мені наказувати, ельфе! Це моя земля! І якщо я знищу тебе, твоя територія перейде мені! Це моя угода! Або ти приймаєш її, або зараз же на тебе полетять стріли!
Зі схованок у залі вийшли мої воїни. Вони вже натягнули тятиви луків, і сотні гострих стріл були направлені прямо на ельфів.
— Як вони вийшли з нізвідки? Невже справді сам перун прокладає тобі шлях? — здивовано промовив Аєгіс.
Він вихопив свій меч, наконечник якого був оздоблений іклом лісового тигра, загостреним до такої міри, що міг пробити навіть найміцніший обладунок.
— Якщо ти помреш тут, як собака у своїй буді, то назавжди залишиш мої землі в спокої! — додав він.
Ми почали кружляти один навколо одного, уважно спостерігаючи за рухами супротивника.
— Ха-ха-ха! Думаєш, я тебе боюся, ельфе? Гаразд, нехай буде по-твоєму. Я даю своє слово!
Щойно я замовк, Аєгіс кинувся на мене, замахнувшись мечем. Його удар був настільки сильним, що я ледь встиг відбити його своєю шаблею. Удар змусив мене впасти на коліно, і він продовжив атаку, не даючи мені піднятися.
Але щойно він знову заніс меч угору, я провів шаблею по горизонталі, спробувавши розсікти йому живіт. Однак моя зброя не пробила його обладунки. Він усе ж відчув нестерпний біль і відступив, ледь не спіткнувшись під вагою власного спорядження.
Я швидко піднявся. Ми знову кружляли. Відвівши ліву руку праворуч, а праву — ліворуч, я зробив чергову спробу пробити його захист: однією шаблею спрямував сильний удар у його обладунки, а іншою намагався відсікти йому голову. Але він спритно відскочив і кинувся вперед, прямим ударом, немов списом.
Я нахилив обидві шаблі вниз, відбивши атаку, і провів зустрічний удар. Через важкі обладунки Аєгіс втратив частину огляду, а його нагрудник заважав бачити, що відбувається нижче рівня плечей.
Скориставшись цим, я легко вдарив його по нозі. Він упав на коліно.
Не втрачаючи моменту, я зробив оберт, розмахнувся шаблями, і з усієї сили вдарив його по руці. Він випустив меч, що впав із глухим дзвоном.
Його беззахисна голова опинилася прямо на шляху мого клинка.
Все сталося швидко. Але для мене, охопленого страхом і люттю, це відчувалося як вічність.Кров забарвила кам’яні плити підлоги.
Я нахилився, відсапуючись. Моє тіло було вкрите кров’ю та потом. Втома пронизувала кожен мій рух. Я кинув шаблю на підлогу—таку дорогу підлогу, тепер залиту кров’ю.
Раптом пролунав сміх. Я підібрав величезний меч однією рукою, оглянув його, а потім підійшов до трону та поклав меч поруч. Поглянувши в очі вартових, я промовив:
— Приберіть тут. Вбийте одну з його дочок і виставте її голову на палі. А мого брата покличте.
Вартові відразу ж кинулися волочити тіло подалі від мого погляду. Інші охоронці, ворога, що досі стояли в залі, опустили мечі та схилили коліно. Я ж підняв руку настільки високо, наскільки міг, і різко опустив її вниз. Стріли миттєво пронизали ворожих охоронців.
Невже він справді вважав, що ці люди зможуть мене зупинити?
За деякий час до моїх покоїв увійшов мій брат. Його звали Мара.
— Ти зробив помилку, брате, — сказав він. — Ти вбив нашого можливого союзника. Тепер імператор ельфів готуватиметься до війни.
Я ж спокійно відповів:
— Не бійся війни, Маро. Ми народилися в ній, пам’ятаєш?
— Так, але цю війну почав батько, якого ти вбив. Я не такий, як ти, Азладе, і ти це знаєш.
Він дивився на мене зі злістю, але водночас у його очах читалася іронічна доброта.
— Саме тому я й покликав тебе, — мовив я. — Ти не повстанеш проти мене, бо знаєш, що в чесному бою я тебе здолаю. Тепер земля твого старого друга належить нам. Я віддаю її тобі. Віднині ти нею правиш. Я вірю тобі й люблю тебе. Будь мені вірним, і я захищатиму тебе. Мені не потрібні ані данина, ані твоє військо для моїх війн. Лише бережи мене від них. Вони огидні мені, і я навіть бачити їх не хочу. Присять.
Мара виконав мій наказ і сів поруч. Я з легким стуком поклав на стіл дозвіл на торгівлю.
— Тепер ти відповідаєш за пересування між нами та ними. Слідкуй за порядком — і досягнеш успіху. Пам’ятаєш, як ми колись грабували торгові шляхи? Скільки там було монет? Тепер це твоє.
Після цих слів я поплескав його по плечу, як вірного друга та того, кому я довіряю.
Пройшов тиждень, як мій брат відправився з трьохтисячним військом до нових моїх земель. Хоч я і переживав, я не міг поїхати з ним, бо хтось мав дивитися за цими моїми собратами, а це має бути хтось злий та могутній.
Я стояв у своїй спальні, в нижньому, легкому одязі, і дивився на те, що коїться зовні через вікно: здебільшого вони або їли, або тренерувалися. Я назначив декількох фанатиків моєї ідеї моїми воєначальниками, тому вони самі зібрали собі полки. Здебільшого уміння було воїнів лучників, що стріляють з коня в перемішку з тяжкою конницею; також велося преїзводство колесниць, але я хотів по-справжньому сильну зброю — гармати. Перший раз я їх побачив десь півтори року тому, коли вів свій клан на місто звірьолюдей-Нагадзун, але захопити його в мене не вийшло, я не міг противостояти такій силі!
Я підібрав яблуко, що лежало на столі, в стікляній мисці, занадто вишукане для такого, як я.
У двері постукали, при чому нагло.
— Можете входити.
До мене зайшов один із моїх воєначальників та відразу поклонівся, хоч я і не повертався; я це ніби відчув.
— Королю, вашого брата, привезли мертвого. Мені шкода.
— З ким не буває. Так, але в цей момент я заплакав: за секунду променуло, як ми з ним виживали в дитинстві, нашого злого батька.— Зоставте мене одного...
Після двох годин я відійшов і знову одягнув маску зла. Мені показали його лице з стерчущою стрілою в лобі; я одним махом вирвав її з лобної долі і побачив, що, авжеж, це була ельфійська стріла.
— Де дівчина?
— Ми її не змогли знайти, — відповів той же воєначальник.
— Отомстить мені, вирішила. Хахахха, ну побачимо. Готуйтеся, ми йдемо на ельфійські землі! Я підняв руку в сторону, намікаючи, що це дуже потрібно робити бистро.
Під час підготовки до походу ми сіли за стіл у тронному залі та розглядали карту.
Зі сходу нам могли знову загрожувати людські королівства, а на заході розташовувалася та сама імперія. Я планував підійти й узяти те, що належало мені по праву, — за те, що я міг загинути. У Аєгіса залишилася лише одна дочка, можливо, ще й дружина. Тому навряд чи мені повірять на слово, що він передав мені свої володіння. Але його дочці повірять. Не самі ельфи, але інші країни та племена — і це дасть мені законне право захопити ці землі, щоб їх визнали, а не просто вважали мене варваром. Інакше честь не заважатиме їм зібратися разом і розтоптати мене. Тому ця дівчина мені потрібна!
— Мій королю, ми можемо не йти через ліс, а проплисти за течією річки, що веде прямо до їхніх земель. Це буде безпечніше, ніж долати гори, що нас розділяють, та швидше, ніж їх обходити.
Один із моїх васалів схилив голову, даючи зрозуміти, що завершив свою думку.
Я уважно розглядав карту й помітив кілька проходів, що вели через гори.
— А це що? — запитав я серйозно.
— Це, мій пане, кар’єр. Його позначили на карті після останньої розвідки тих земель, — відповів мій полководець.
— Чому ми просто не можемо пройти тут?
— Ми погано знаємо ту місцевість. Хто знає, що там може бути…
— Ризик і несподіванки є всюди.
Я підняв голову й твердо промовив:
— Мій наказ: ми пройдемо через цей кар’єр. Коли будемо на території ельфів, збудуємо там форпост. Побудуємо січ. Тому візьміть із собою не лише воїнів, а й звичайних гоблінів. Найкращі будівельники мають звести нам фортецю! Кожному за похід обіцяю п’ять золотих монет!
Це була моя відповідь генералам.
До кінця цього дня до нас приєдналося приблизно сто гоблінів із різних кланів. Це були авантюристи, які шукали слави. Своїм намісником я призначив одного зі своїх істориків — я йому довіряв, а решта було неважливо.
Перед самим походом, коли мої воїни стояли на центральній площі замку, біля мене мої піддані тримали теля. Я ж стояв із жертвним ножем у руках.
— Мої піддані! Великі воїни! — голос мій лунав над площею. — На нас напали ельфи, коли ми хотіли взяти своє! Це — неприпустимо!
Я зробив паузу, вдихнувши глибше.
— У цьому поході загинув мій брат Мара. Але що важливіше — загинули три тисячі моїх великих воїнів, про яких мали складати легенди!
Я підняв руку з ножем і вигукнув:
— НЕ ПРОБАЧЕНО!
Гобліни загуділи, піднімаючи зброю. Я продовжив:
— Ми покажемо, що ми — не смердючі розбійники! Ми — цивілізація! Королівство! Ми маємо честь і самоповагу! Ми не кидаємо своїх! Ми стоїмо один за одного до кінця! Ми знищимо все, що є на моїй новій землі, спалимо їхні міста до тла та збудуємо власні! Там кожен гоблін буде ситий і п’яний! Там кожен гоблін житиме, як король!
Я підняв ніж вище й закричав:
— І нехай мене вразить Перун, якщо я не маю рації! Ваш правитель! Ваш старший брат! Я! Я поведу вас! І якщо така доля — я загину поряд із вами!
— ТАК!!! — закричали воїни, здіймаючи зброю.
У цю ж секунду я перерізав горло теляті. Кров хлюпнула на землю, а натовп завив у захваті.
— ЗА КОРОЛІВСТВО ГОБЛІНІВ! — вигукнув я.
— ТАК!!!
— ЗА ВАШОГО КОРОЛЯ!
— ТАК!!!
— ЗА НОВУ БАТЬКІВЩИНУ! ВПЕРЕД!!!
Рев голосів гоблінів наповнив площу. Вони були готові до війни.
Похід
Вже три дні ми пробиралися крізь ліси, наближаючись до кратера. Я взяв із собою близько п’яти тисяч воїнів — більша половина були лучники та піхотинці. Коней ми взяли небагато, бо битися в лісі проти ельфів — це не те саме, що воювати в степах проти людей.
Мої воїни носили легкі обладунки, щоб зберігати швидкість і маневреність. Найкращі полки вдягли маски з зображенням гієн — усі вони були сірими. Я ж надів чорну маску з червоними візерунками, що тягнулися від носа до скронь.
Їжа закінчувалася. Забезпечувати таку кількість воїнів водою та провізією виявилося складніше, ніж я думав. Мисливців не вистачало, щоб прогодувати всіх, тож я відправив розвідників — шукати племінні поселення для рейду.
У мою юрту зайшов голова розвідників — Шило. Він був малим гобліном, але швидким і невловимим, як тінь. Одягнений не в обладунки, а в шкіряну сорочку та штани. Єдине, що видавало в ньому воїна — короткий меч і кілька прихованих ножів.
Він поклав руку на серце й сказав:
— Мій пане, ми знайшли неподалік поселення звіролюдей. Вони скотарі, мають багато провізії та слабку охорону..
— Готуйся. Виступаємо негайно. Зупинимося в цьому селі, нехай мої воїни добре поїдять і відпочинуть. Це мій наказ. Передай його всім.
Шило мовчки вклонився й зник, виконуючи доручення.
Я ж допивав козине молоко з келиха, обдумуючи наступні кроки.
Ми підійшли впритул до поселення. Як тільки звіролюди нас помітили, вони швидко зачинили ворота. Але я не став чекати.
— Вогняні стріли! — наказав я.
Вогняні язики заграли в небі, обрушуючись на дерев’яні стіни. Я очікував, що противник спробує дати збройну відсіч, але відповіді не було…
Згодом я помітив, як вони почали поливати все водою, намагаючись загасити пожежу. У відповідь я наказав стріляти звичайними стрілами. Ми підійшли ближче, і тараном почали вибивати ворота поселення. Трьох потужних ударів було достатньо.
Я першим увійшов усередину. Одразу на мене кинувся молодий воїн, замахнувшись списом. Я відбив його удар великим мечем, зробив крок уперед і, Використавши інерцію руху, я перерізав йому горло іклом лісного тигра, що було на рукоятці меча.
За ним на мене ринули ще двоє, але я одним рухом знищив їх. Далі, трохи віддалік, я побачив триста воїнів звіролюдей — вони вишикувалися, тримаючи списи та щити, готові до битви.
Але цього було недостатньо.
Мої воїни увірвалися в поселення. Я стиснув меч у двох руках і кинувся вперед. Удар ліворуч, удар праворуч — вони падали, наче комахи. Вони не були готові до війни.
До ночі всі вони були мертві.
Я сидів у хатині їхнього вождя, розглядаючи загадкові письмена на кам’яних табличках, що лежали на грубі. Один із моїх будівників знав їхню мову й перекладав мені написи.
До ранку поселення було повністю розграбоване та спалене. Ми вирушили далі.
Пройшов тиждень, відколи ми дійшли до кар'єру. Там був не крутий спуск, тому злізти донизу було не складно. Ми йшли по ньому ще два дні, і тут почалися проблеми, тому що їжі майже не залишилося, а тут ні поселень, ні дичини. Тому ми економили запаси, що сильно не подобалося гоблінам, але поки що ніхто не збирався відступати.
І ось, коли вже було видно початок території наших ворогів, зі скель почали летіти стріли. Почалася паніка, але я сам почав стріляти у ворогів угорі. Коли наші воїни побачили, як трупи наших кривдників падали вниз і остаточно помирали, вони відчули надію та почали відстрілюватися. Постріл за пострілом, смерть за смертю.
Я наказав побудувати відкриту лінію вперед, а іншим йти по ній до виходу. Хоча з нашого боку було більше втрат, моя орда так збожеволіла від люті, що просто переступала через мертвих і йшла далі.
Так багато хто зміг видертися з кратера. Я одразу побачив приблизно сотню ельфійських лучників, які відкрили по нас вогонь. Одна стріла летіла мені просто в обличчя, але інстинктивно я відбив її мечем.
Один із гоблінів, метр сорок заввишки, кинувся вперед із булавою, але стріла цих смердючих ельфів прошила його груди наскрізь. Я повернув голову до нього. Він, здається, намагався ще щось сказати, але помер.
— АААА...!!! Вбити тварин!!! — закричав я і сам ринувся на них. За мною побігли інші.
Одна стріла пролетіла біля мого обличчя, і я відчув гострий біль. Вона точно залишить нагадування про цю битву. Але, невгамовний, я одразу ж зарубав того, хто намагався поцілити мені в голову.
Біжучи, я підняв меч до правого боку вгору і швидко опустив його навскіс донизу, вклавши в удар усю силу, щоб не випустити важкого меча з рук. З тіла ворога бризнула кров, і він розполовинився. Це була не тільки моя сила, а й майстерність ковки ельфійського клинка. Але слава за вбивства ворогів все одно належала мені.
Я підбіг до другого противника й повторив ті самі рухи, але в протилежний бік. На цей раз розрізати його повністю не вдалося, проте цього було достатньо, щоб убити ціль.
Як тільки той впав, за його спиною з’явилася ельфійка з коп’єм. Вона спробувала вонзити його в мене, але я встиг схопити держак і відвести удар у бік. Вона ж сама натрапила на лезо мого меча.
Вона захрипіла, її очі наповнилися сльозами. Але я не вагався: швидко розвернув меч із вертикального положення в горизонтальне й ногою відштовхнув її від зброї. Я точно розумів, що ельфи не очікували, що ми вийдемо з кар'єру, але залишалося два питання: звідки вони знали, що ми підемо через кар'єр? Слідкували? Зрадник?
Троє ельфів вирішили здатися — я взяв їх у полон. Наступним кроком ми організували табір, а я разом із двома своїми стражниками підійшов до клітки, де сиділи полонені. Я звернувся до найсерйознішого з них, того, хто, на мою думку, боявся найбільше, бо його руки постійно тремтіли.
— Що ти знаєш про дочок графа Червоних Земель Аєгіса?
— Те, що ви їх захопили… — пробурмотів він, подивившись на мене. Я помітив, як в його очах от-от мали з'явитися сльози.
Я клацнув пальцями, і стражники взяли не його, а іншого полоненого, після чого один утримував його, а другий перерізав йому горло. Я вже збирався почати лякати наступного, як він виставив переді мною долоні.
— Ні! Будь ласка, не треба!
Я відповів:
— Тоді говори, де його донька.
— Вона в поселенні Гофа! Ааа… прошу, пощадіть!
Після цього я наказав убити всіх полонених. Мої воїни виконали наказ. Я чув їхні крики та благання про пощаду, поки йшов назад до свого намету.
Ми почали рубати дерева, розбивати каміння й будувати січ. Для мене, звісно, збудували двоповерховий будинок із каменю, а також кілька для полководців, які найкраще проявили себе раніше. Інші жили в загальних спальнях.
Я думав про доньку графа, поки один із робітників показував мені наточений дворучний меч. Я оцінив його. Наступним було розповісти свою історію нашому літописцю.
Нарешті до мене завітав мій головний розвідник.
— Ми знайшли його, — сказав він.
Я навіть не відповів, а лише засміявся. Вийшовши з маєтку, я побачив, як гобліни займалися своїми справами: хтось бився на мечах, інші просто спостерігали, робітники будували вежі та складали сіно для коней, мисливці розвішували здобич. Ті, хто був добрішим, ховали своїх полеглих побратимів.
Я піднявся на драбину, яку зробили для стрільби з луків через січі, і голосно сказав:
— Скоро ми отримаємо правосуддя і помстимося за свою честь, сестер та братів!
Ми знову виступили в похід із двотисячною армією. Я їхав попереду на коні. Було не дуже зручно, бо мій великий меч перетягував мене назад.
Перед походом ми принесли Перуну жертву — новонародженого коня. Ідола вирізали з валуна та розфарбували фарбою, зробленою з трав.
Коли ми дійшли до поселення, я першим кинувся вперед, виставивши меч уперед. Як тільки наблизився до першого втікача, змахнув клинком униз і розітнув спину чоловікові, що намагався втекти. Переді мною полетіли стріли, підпалюючи будинки. З палаючих хат вибігали вороги й прямо потрапляли в наші руки.
Але я все не міг знайти ту дівчину. Поки тривало знищення та захоплення поселення, я розвертався то в один, то в інший бік. У цей момент на мене кинувся селянин із тризубом, але стріла влучила йому в бік, і він повалився на землю.
Я знову підняв очі й побачив її — вона ховалася за деревом.
Я глянув на свого полководця Ілая, кивнув йому головою, сховав меч за спину й дістав лук. Ми вдвох, верхи на конях, кинулися за нею.
— Стріляти по ногах або наперед! Але не вбивати! — наказав я.
Гнатися за нею було складно, бо навколо росли дерева — від широких дубів до тонких тополь. Я раз за разом випускав стріли, але не міг поцілити.
І в одну мить з пагорба на мене стрибнув звіролюд, зваливши мене з коня.
Я швидко піднявся й побачив у його руках сокиру. Ілай тим часом продовжував погоню за дівчиною.
Я швидко натягнув тятиву, але звіролюд різко відхилився назад, і моя стріла пролетіла повз.
Я відклав лук і приготувався до бою.
— Ельфійський меч? Невже ти й їх вбивав, виродку?!
Я не відповів йому, а одразу кинувся вперед, вклавши всю силу в один удар. Але він встиг відступити, і я просто пролетів повз нього. Швидко розвернувшись, я зрозумів, що він не мав бойового досвіду, адже не вдарив мене сокирою по спині, хоча мав таку можливість.
— Ось я і знайшов твою слабкість — це твоя милість!
Він знову кинувся в атаку, а я горизонтально розмахнув мечем, намагаючись вдарити його на рівні торса. Але це була звіролюдина — він високо підстрибнув, і мій меч пролетів повз нього.
Я продовжував розмахувати зброєю, знаючи, що з часом виснажуся. Але в мене був план. Він ухилявся, а я не зупинявся, махав, знову й знову, ніби скажений.
Коли я врешті знесилів, він кинувся на мене. Розігнавшись, він уже не міг різко зупинитися, а я виставив меч вперед і присів на коліно.
Він сам напоровся на моє лезо.
Поки я віддихався, до мене під'їхав Ілай, а на його коні була зав'язана та сама дівчина. Я підійшов до неї і промовив:
— Ти ж розумієш, що твій батько сам мені запропонував угоду? Він міг просто дати мені дозвіл на торгівлю, але ж ні, ваша алчність заслоняє вам очі. Ти повинна сказати, що тепер твоя земля моя, і тоді я залишу тебе та твою матір живими. Увези її подалі від моїх очей.
Ілай одразу поскакав звідси. Коли я підійшов до поселення, воно вже було спалене, окрім десяти жителів — їх ми взяли в заручники. Повернувшись до січі, ми відвели їх у кімнату, а я поставив вартових. Дівчина сиділа в моїх покоях, замкнена в кімнаті без вікон. Вона стукала в двері та кричала, але я не звертав уваги — це їй не допомогло б.
Я ж сидів у своїй кімнаті за столом, роздумуючи над стратегією нападу. Якщо дипломатією взяти місто не вийде. Як я дізнався, в місті є потайний прохід, мені розповів один із полонених. Взамін я наказав його частіше годувати. Поки ми залишалися тут, ми посадили посіви на зиму та розвели корів і свиней, сподіваючись протриматися.
Навіщо? Щоб почати осаду, спалити їхні склади. Справедливою винагородою буде, для їхніх зрадників, те, що я збережу їм життя. А ще можна залишити в заручниках їхніх близьких. Але я не одразу на це подумав. Проте Перун знову допоміг, бо ми захопили дві сестри та старшого брата. Їх можна гарно використати!
І тут я почув напівання гімну ельфійського, і це мене почало злити, тому я вирішив спуститися. Авжеж, це співала та дівчина. Можливо, я пригадаю її ім'я точно!
— Арчя, закрий свій рот, я наказую, — сказав я.
Дівчина подивилася на мене, вперлася головою в коліна і обхопила їх руками, але коли вона почула, що я вимовив її ім'я, вона відразу відреагувала.
— А я не підкоряюся тобі, нечисть, — сказала вона, посміхаючись, неначе раділа, ніби перемогла мене в чомусь.
— Ну тоді сьогодні ввечері ти без їжі посидиш! — відповів я.
Після цього вона почала кричати мені в слід.
— Ні, почекай, прошу! Я більше не буду співати цей ганебний гімн!
Хахаха, я таки знав, бо вже не раз залишав її без їжі, раз на цілий день. Це гарно її приучило. До речі, раз на тиждень вона приймає ванну, щоб не смердіти, а тут у мене вона завжди ходить в тому одязі, в якому ми її знайшли — біле вовняне плаття. Також у неї є міхова шапка, але я її кинув на костер. Вона взута в сандалі, що пошили для неї, бо я просто забрав у неї золоті туфлі, хоча насправді вони були позолочені. Але в ній мені подобалися блакитні чисті очі, жаль, що вона навіть ельфійка. Я пішов, промовчавши, до своїх покоїв.
Так без документації навіть на війні нікуди. Я сидів з поважними полковниками і ми вирішували питання їжі, води, зброї, структури навчання. Оскільки часу було обмаль, я наказав вчити найнеобхідніше для знищення ворога і побільше практики. Ми також іноді робили рейди на найближчі поселення і брали захоплених для робочої сили — на поля та випасання худоби. Ми були кращими за їхніх колишніх господарів, бо платили їм залізними монетами — 30 монет на тиждень. Вони, правда, самі тратили половину цієї суми, віддаючи її назад мені в казну для покупки їжі. Але я видав указ, що в воєнний час їм можна носити зброю, захищав їх, тому вони самі хотіли залишитися на січі та в найближчих територіях.
Що мене цікавило, так це чому з мого дому не прибігали поштовники. Можливо, вони не встигали добігти. Тому я взяв найбистрішого коня та гобліна з хорошими навичками і послав його додому, наказавши принести відповідь і взяти там десять людей для захисту.
Дні все прорходили січ росла ставала все захіщеніше і ось нарешті до нас прибули посланець він був один.
-Мій короле вашу батьківську крепость захопили люди прошу мане пробачіти за розчаоування. Він опустив голову Я дістав ніж і різко засунув йому в живт і так три рази. Він пав мертвим його бистро почали прибирати я витер ножа об полотно яке лижало на повозці біля мене.
-Ха це смішно! Від гніву я засміявся. І що тепер робити? Запитав я себе сам авжеш був один варіант це захопити всіх заложників в місті що я планую захопити і вітдати їх імпературу за викоп далі набирати нових солдат і захопити Вільне назад. Але йшло предготовлення до війни так розроблялися мушкети як? Через спроби та помилки і наші повинні бути легші та бистріше тай запихати ядра буде легше. Я одів на свою праву частину червону тканину на якій зображався мій флаг чорна гієнна шо скажена і в неї течуть слюні з рота. Ця мантія гарно майоріла також мені туди добавили ля прекраси піря дятлів. Вони покривали верхню частину фалага. І ось ми викопали мур для відраження атаки до нас приєднувалися нові місцеві гобленні вони були зазвичай більше за нас та сіріші коли в нас домінує зелений вдтінок.
Настала зима ми були готові виступати. За цей час майже нічого не змінилося, хіба що я став старшим, а Січ перетворилася на справжню твердиню, ніби красиву фортецю.
Чому на нас не нападали ельфи? Бо їхній король Сиджо почав повстання проти імператора. Це була ідеальна нагода нанести удар.
Я вирішив, що час настав.
Ми вирушили і до ночі вже були на місці. Моя армія оточила місто по колу. Воїни тримали в руках наші нові, випробувані мушкети. Я ж поклав на плече свій меч, тримаючи його однією рукою. За цей час я звик до його тяжкості.
На стінах міста замайорів білий прапор. Я відповів тим же.
До мене прискакав ельф на коні. Старий, з сивою бородою, заплетеною у дві коси, і майже лисий зверху. На поясі в нього висіла шабля.
— Чого вам, гоблінська бридото? — заговорив він.
Він був схожий на колишнього власника мого меча.
— Ви стоїте на моїй землі. Я вимагаю свою корону. — Я ходив колами, пильно дивлячись на нього. Мій кінь голосно фиркав.
— Ти жартуєш? Це землі Аєгіса, мого пана!
Я злісно махнув рукою:
— Арчя Приведіть її!
Двоє гоблінів підвели дівчину. Рот у неї був зав'язаний ганчіркою.
— Відкрийте їй рота! Хай скаже те, що має!
Дівчина задихано вигукнула:
— Дядечку, прошу, віддай їм це графство! Я більше не можу! Я хочу до мами!
Ельф глянув на неї, потім на мене. В його очах кипіла лють.
— Покажи своє лице, чудовисько! Доки я сам не зніс твою маску разом із головою!
Я наблизився і прошепотів:
— А ти спробуй, білосніжний.
Я стягнув маску.
— Ах... То це ти, гобліне-варваре...
Я кинув кинджал йому під ноги. Не для вбивства. Просто щоб показати свою честь.
— Я король! І не смій мене іменувати інакше! — гаркнув я.
Ельф похилив голову.
— Ти змій, що ладен пролити свою кров заради влади… Я це бачу по твоїх очах.
— Ні, ні, дядечку, не роби цього! — закричала дівчина.
Але він не піднімав голови. Лише мовчки розвернувся й пішов.
— Стрільці, готуйсь!
— Що?.. — Він різко обернувся, але було запізно.
Стріли прошили його тіло. Він упав, мертвий.
Дівчина застигла, її лице стало порожнім.
— Ну що, бачиш, який у нас світ? Ха-ха-ха!
Я вказав мечем уперед.
— Вперед!
Ворота почали зачинятися, але вже було видно, як наші воїни кинулися на місто.
Бій за місто
Ми мчали полем, яке ще кілька років тому було густим лісом, а тепер нагадувало степ. Посеред цього простору височіло велике місто. Як тільки ми наблизилися, у наш бік полетіли стріли. Моя армія підняла щити, іншою рукою стискаючи зброю. Мені ж було байдуже — я просто тримав меч перед собою і гнав коня вперед, жадаючи швидше вступити в бій.
Коли ми майже досягли воріт, я крикнув:
— Гармати по воротах!
Мої кінні гармаші, що їхали в першій шерензі, вистрілили здалеку. Ядра влучили у ворота, але цього виявилося замало.
— Другий залп!
На місце перших зайшов новий загін, випустивши наступний шквал вогню.
— Вогонь!
Ворота нарешті впали. На щастя, бо залишався лише один загін гармашів. Ворожі стріли продовжували летіти в нас, і одна влучила прямо в мого коня. Тварина з пронизливим іржанням впала, а я звалився на землю. У цей же момент друга стріла вп’ялася мені в плече.
— ААА! Я вас усіх повбиваю! — закричав я від злості та пронизуючого болю.
Зібравши сили, спробував піднятися, але мене різко схопили й потягли назад. Воїни змушували мене відступити, щоб не втратити командира. Я пручався, та все ж свідомість згасла…
Коли я прийшов до тями, то побачив, що лежу у польовому таборі, де зносили всіх поранених. Моє лікування було найкращим — усе ж я командувач.
— Що зараз на полі бою? — запитав я, ледве ворушачи губами.
— Важко, мій пане… Ельфи б’ються, наче вже мертві, нічого не бояться! — закричав юний гоблін-лікар, щоб я почув його крізь бойовий гомін.
Він вийняв із мене стрілу, припік рану та навіть зробив переливання крові від здорового гобліна. Я ліг, щоб відновити сили, але відчув, що мені стає тільки гірше — жар піднімався.
Відчуваючи, що більше не можу лежати, я, зібравши всі сили, підвівся. В голові паморочилося, але перед очима відкривалася картина бою: дим здіймався над містом, звідусіль лунали крики, брязкіт мечів та вибухи. Я знав, що йти в такому стані — вірна смерть. Але сидіти осторонь я теж не міг.
— Прив’яжіть мене до коня! — наказав я.
Двоє воїнів взяли ядра для гармати й мали допомагати мені перезаряджати мушкети на ходу. Ми увірвалися в місто. Один із моїх помічників, що подавав мені нові мушкети, впав, прошитий стрілою з вежі. Я підняв голову — там стояли троє ельфів-лучників, уже цілячись у мене.
Не вагаючись, я вистрілив першим. Ядро влучило у верхню частину вежі, вибух розірвав двох лучників, а третій звалився вниз.
Я змінив мушкет і випалив по групі ворогів, що ховалися за щитами. Їх розкидало на всі боки. Навколо бризкала кров, крики болю тонули у війні.
— Відступай! — хотів крикнути я своєму останньому помічнику, що заряджав мені мушкети. Але не встиг — у нього влучили три стріли. Він щось крикнув перед смертю, але я не розібрав його слів.
Адреналін не давав мені зупинитися. Я кинув гармату, і схопив списа з мертвого воїна й кинувся вперед. Прямо на мене насувався гігантський ельф, три метри заввишки й не менше завширшки. Він розмахував величезною дубиною, розбиваючи мій легіон.
Зібравшись із силами, я проткнув його списом, він прокотився по землі, на моєму списі.
— Лови! — хтось кинув мені ельфійську шаблю.
Різкими рухами я прорубувався крізь натовп. Ворог випустив у мене стрілу, але я відбив її шаблею. Наступна стріла мала влучити в мене, та один із моїх вірних полководців вистрибнув уперед, прийнявши удар на себе.
Я усміхнувся й помчав на ворога, що мене поцілив. Він вихопив булаву, його оточили союзники. Я проскочив повз, розсікаючи всіх на своєму шляху.
Сили покидали мене. Я вже не розумів, хто перемагає. Просто тікав…
Це не був страх. Це була слабкість.
Та коли я під’їхав до виходу, мого коня пронизало списом. Ми впали на землю. Переді мною постав дядько тієї дівчини, що була в мене в заручниках. Він змахнув величезною залізною булавою, щоб розчавити мене, але я встиг ухилитися.
У відповідь вдарив його кулаком у лице. Він похитнувся, але швидко оговтався й знову замахнувся. І раптом…
Одна стріла.
Друга.
Третя.
Вони пробили його груди, живіт, шолом.
Він упав і більше не підвівся…
Бій скінчився. Ми отримали своє, і тепер залишалося лише вимагати гроші в імператора ельфів.
Щойно я сів на трон, то одразу почав переглядати його записи — проблеми, що він мав, недопрацьовані накази, все, що могло стати мені у пригоді.
Ах так, щодо проблем... Дівчина цього разу сама покірно простягла руку, коли ми зв’язували її. За її покірність я «нагородив» її тим, що кинув у темницю разом із матір’ю і якимось хлопцем. Вона благала не вбивати його, називаючи другом. Ну гаразд… Смерди мене не цікавили.
Залишалося лише послати імператору гарне послання. Я розумів, що мої посли навряд чи повернуться назад. Зрештою, я сам убив батька тієї дівчини — а це вже виклик. Хоча, хай там як, його імператор мав дізнатися про поразку свого васала.
Але це нічого не змінює. В ельфійських жилах тече брудна кров, і їхній пан не виняток.
Я відібрав найбільш фанатичних своїх воїнів, наказав їм насадити голови полеглих ельфійських громадян на списи й вирушити до імператора. Вони повинні були передати мою вимогу: якщо він хоче повернути своїх людей, то нехай заплатить 200 золотих монет. В іншому разі на них чекає така ж доля.
Бій скінчився. Ми отримали своє, і тепер залишалося лише вимагати гроші в імператора ельфів.
Щойно я сів на трон, то одразу почав переглядати його записи — проблеми, що він мав, недопрацьовані накази, все, що могло стати мені у пригоді.
Ах так, щодо проблем... Дівчина цього разу сама покірно простягла руку, коли ми зв’язували її. За її покірність я «нагородив» її тим, що кинув у темницю разом із матір’ю і якимось хлопцем. Вона благала не вбивати його, називаючи другом. Ну гаразд… Смерди мене не цікавили.
Залишалося лише послати імператору гарне послання. Я розумів, що мої посли навряд чи повернуться назад. Зрештою, я сам убив батька тієї дівчини — а це вже особиста образа. Хоча, хай там як, його імператор мав дізнатися про поразку свого васала.
Але це нічого не змінює. В ельфійських жилах тече брудна кров, і їхній пан не виняток.
Я відібрав найбільш фанатичних своїх воїнів, наказав їм насадити голови полеглих ельфійських командирів на списи й вирушити до імператора. Вони повинні були передати мою вимогу: якщо він хоче повернути своїх людей, то нехай заплатить 200 золотих монет. В іншому разі на них чекає така ж доля.
Наступним кроком я склав для полонених раціон їжі, наказавши додати до нього м’ясо їхнього священного оленя. Я хотів зламати їх повністю. У всьому винен їхній намісник, що правив цим містом.
А потім я вирішив просто проїхатися верхи по полю біля міста. Повітря було холодне й вологе — скоро буде дощ. Надіюсь, не злива, бо її я не люблю. Хоча, якщо вона все ж почнеться, то дороги стануть грузькими, а ворожі воїни будуть посковзуватися й падати. Це нам лише на руку.
Вільне… Постійно крутилося в моїх думках. Як вони могли його забрати? Але я його поверну. Я ще не програв жодного бою, а це означає, що Перун на моєму боці.
Перед поверненням я приніс йому в жертву одного з полонених. Сподіваюся, ця кров наситить його, і він прийме мою молитву про повернення Вільного.
Я не чекав повернення моєї делегації — гадаю, їх перебили. Тож замість марних очікувань я почав думати, як зміцнити це місце й перетворити його на справжню цитадель.
Їжу нам постачали з Січі, але її було мало. Дуже мало.