#S #B2 #Максі #ВПроцесіНаписання #Драма #Романтика
Передмова:
Так як це перша моя серйозна робота сподіваюся, що вийде хоча б трохи читабельно, бо вкладаю у цей фанфік душу (ще й вперше українською), тому прошу серйозно оцінювати цю роботу та вказувати на помилки в написанні/стилі/пунктуації і тд. Також попереджаю, що перша частина буде доволі короткою, адже переписувалася принаймі 2 рази. Відстежувати за тим як я пишу цей "шедевр" і бішуся через ворд можна тут: https://t.me/green_prins
Приємного читання :>
Частина 1: Нове життя
Сьогодні я помру. Такі перші думки були в Остіна, коли він розплющив очі зранку. Чому? Відповідь проста, і в той же час доволі незрозуміла – так треба.
Можливо це навіть ніхто не помітить, окрім звичайно рідних. Рідні… Що ж буде з ними? Це питання все не покидало голову хлопця і певні думки на цей рахунок у нього вже були. Тато, скоріш за все, піде в магазин і зникне з радарів через алкоголізм. Мама… Тут все складніше. Ймовірно для неї це буде дуже тяжко, вона обвинуватить в усьому батька, хоча всередині ніколи не пробачить себе, бо буде вважати, що це її провина. Але це зовсім не так, адже провина лежить далеко не на одній людині…
29 лютого 2022 рік – ось де починається наша історія. Сімнадцятирічний Остін Болдрідж уже в третє за п’ять днів стоїть біля величного аеропорту Хітроу, чекаючи на нову групу біженців, що тікали від війни в Україні. Телефон в його руках помітно трусився, поки хлопець вкотре переглядав новини, що тільки й кипіли новими плітками, страхами та нападами, що зовсім не йшло на користь юній психіці, але зараз про це думати було б дуже зарозуміло, як і про сорочку, яку хлопець постійно розгладжував та заправляв до джинсів, не дивлячись на те, що під плащем цього зовсім не буде видно. Нарешті пролунав очікуваний голос працівниці аеропорту, що оголосила про прибуття літака з Варшави. Після небагатьох туристів до виходу з аеропорту дійшли й вони – біженці.
- Вітаю вас в Лондоні! Мене звати Остін, я допоможу вам дібратися до пункту прийому біженців.
Це була єдина фраза, яку поки добре вивчив хлопчина, але в його голосі все ще було чутно сильний акцент, адже за п’ять днів від нього важко позбутися, навіть якщо ти по 30 разів проговорюєш її перед сном, як це робив Остін, звинувачуючи себе в тому, що недостатньо робить та старається.
Більшість людей переглянулися та однією купою двинули за своїм «маяком». Вони були втомлені, тому мало взаємодіяли з підлітком, хоча можливо це ще й пов’язано з тим, що до пункту було йти всього хвилин п’ять. За всю дорогу до хлопця звернулася лише одна жіночка, яка на своїй на диво гарній англійській запитала такі банальні речі як «де знаходиться туалет?» та «що нас чекає тут і що потрібно для офіційного перебування в країні?».
Ось вони й прийшли до невеличкого приміщення, де всіх новоприбулих почали реєструвати і тепер хлопець зміг роздивитися усіх людей, бо незрозуміла купа перетворилася на рівну шеренгу, що чекала своєї черги до втомленої жіночки, що вносила їх до реєстру. Першими на кому зупинив свій погляд хлопець були два дорослих мужчин, які тримали на руках дітей, бо саме вони і ще один хлопець, на вид одноліток Остіна, були єдиними чоловіками в черзі. Але погляд протримався недовго, адже один з них помітив ці очі й кинув дуже незадоволений погляд, через що хлопчина швидко прибрав погляд й перевів його на невідомого свого віку.
На відміну від старших чоловіків, підліток навпаки, помітивши погляд, всміхнувся й навіть помахав рукою, в якій ще секунду тому був паспорт, зниклий у рюкзаку на спині.
Реєстрація пройшла десь за годину, після чого Остіна відпустили додому, але майже біля виходу до нього підійшов той самий невідомий хлопчина.
- Привіт. Я Микола, або просто Міккі. Можна твій інстаграм?
Болдріджу не відразу дійшло, що в нього спитали, адже зустріч трохи спантеличила його й вирвала з думок, в які він занурився. Але хлопець доволі швидко прийшов у себе й протягнув руку, щоб взяти телефон. В цей момент Остін нарешті зміг роздивитися обличчя незнайомця, хоча вся його увага відразу впала на неймовірно виразні карі очі, що так компонували з каштановими очима й підкреслювалися сірим ластовинням. Як тільки телефон потрапив до рук англійця погляд перевівся на нього й очі різко стали розгубленими, адже замість звичної англійської клавіатури він отримав купу незрозумілих символів. Почувши легкий смішок й вибачення, Остін втратив на секунду пристрій й звернув увагу на два передні зуба в Міккі, що так виділялися серед інших своїми розмірами й щілиною між ними.
Тільки-но Болдрідж ввів свій профіль, через що екран різко засвітився різнокольоровими фото з поїздок, концертів та простих домашніх фото, як до них підбігла жіночка й попросила Міккі поїхати з нею, щоб його заселили до якогось спортзалу в школі. В цей момент щось всередині Остіна кольнуло й наче мовило до нього «твій шанс зробити більше».
- Я можу взяти його до себе, якщо ти звісно не проти? – сказав хлопець, поки в його ясних голубих очах щось блиснуло.