Рулетка

#G #В #Міні #Романтика #Англія #Драма #Hurt/Comfort #Реалізм #Психологія

Кімната повна сигаретного диму, заставлена книгами, старими коробками з секретами обох, вся у розкиданих речах: від простого одягу до таємних документів та навіть розбитої на осколки кам’яної ліпнини, що приховувала сейф у стіні. Ця маленька кімнатка з одною лиш вцілілою лампочкою, що похитуючись блимала десь згори, зібрала усю недосказаність, усе те багаторічне мовчання, яке вже не могло вміститись в п’ятнадцятьох квадратних метрах. Колись все мало статись саме так: одномоментно вся брехня і секрети виповзли з під паркету, стін та шаф, залишаючись на видноті, щоб щосекунди мозолити їм очі. Єдине, що хоч якось розбавляло важку атмосферу — раритетне радіо, що стояло на каміні та по колу грало якусь стару, повільну пісню.

Сидячи за дерев’яним круглим столом, Джеймс зупинився поглядом на пустих пляшках з-під її улюбленого вина. Стиснуті в кулаках руки були сховані в кишені сірих штанів. Він старався не бачити розкиданих паперів своєї чорної бухгалтерії, свого порваного одягу, що висів то тут, то там чи розбитого виключно «робочого» телефона, та більше всього чоловік побоювався дивитись на стіл, по середині якого лежав знайомий пістолет. Та час від часу карі очі тікають до елегантної фігури блондинки по іншу сторону столу.

Виводчи пальцями круги на пів пустій пляшці червоного напівсолодкого, Амелія затиснула між губами сигарету, вдихаючи їдкий дим, який вона ненавидить всім серцем. Розтріпане біляве волосся звично закручувалося, спадало на голі плечі та спину, вкриту атласною тканиною. В затьмарених алкоголем зелених очах було усе: смуток, злість, полегшення, розуміння невиправного та протиріччя між жагою до правди та бажанням забути усе побачене. Тим не менш, жінка пропалювала поглядом чоловіка в сірій жилетці та з ідеальною чорною краваткою навпроти. Робила це неспішучись, особливо насолоджуючись моментом, так наче чекала що він розколиться першим. Так чи інакше, йому сказати нічого. Нехотячи, Джеймс хмикнувши повів кутик губ догори при думці, що вона не могла не знати, не помічати усього цього. Та через мить потягнувся до стакану з віскі, тарабанячи по ньому пальцями — він сам уникав дивних флешок, її надмірної роботи, дивних смс та паролів на ноутбуці. Навіть зараз він не міг мужньо глянути правді в очі.

— Так і будеш мовчати? — видихнувши хмару смогу, мовила білявка, схиливши голову трохи на бік.

Від диму очі ледь різало, та Джеймс звик. Він і сам був би не проти викурити одну, але його пачка зараз в її руках.

— Мені нема чого сказати. Ми обоє в ситуації, коли і мовчання, і розмова тільки усе погіршить.

Повівши головою угору, вона протягнула задумливе «Ммм…» і затягнулась на повні груди.

— А я дуже хочу дізнатись звідки в тебе документи компанії мого батька, звіти про його пересування, цікаві чеки…

Крутячи стакан з віскі по столу, чоловік пропалює поглядом паркет. Стиснуті зуби та виступаючі жовна робили рельєф лиця гострішим.

— То, можливо, спершу розкажеш про свою роботу там? Тижнями пропадаєш, не дзвониш, а як приходиш — приховуєш травми. Чи ти думала, що я не помічу гематоми на стегні чи порізу на спині?

Та замість виправдань — гордо піднята голова, хитра усмішка та азарт в очах. Амелія любила таке суперництво. В їхніх стосунках воно було усюди: починаючи від знайомства в університеті, де вони були запеклими суперниками, до спільного сімейного життя. Був у цьому якийсь свій шарм, щось, що додавало пристрасті. Але зараз п’яний розум повністю піддався цій грі. М’яко взявши сигарету губами, вона повільно вдихала гіркий дим, не відводячи від Джеймса погляду, що водночас злило і розпалювало вогонь всередині. Усміхаючись, вона видихала сірі клубні, що здіймались вгору.

— Я думала, тобі всеодно.

Ох вже ця невинна гострота в голосі, ця усмішка. Не в змозі спокійно дивитися на неї через киплячу кров, Джеймс розтягнувся в гіркій посмішці, відвів погляд на камін, де догорали його звіти, документи та улюблені шахи, подаровані нею. Захотілося відповісти на її гру, та й водночас заперечити несправедливе обвинувачення: вона знала як зробити йому боляче.

— Було б всеодно — не вбивав би твого батька.

В мить її обличчя змінилося: блиск в очах перемінився на легку відразу, а скривлені губи забрали хитрість. Струсивши попіл в переповнену попільничку, Амелія протягнула:

— Навіть не спробуєш виправдатися?

— Навіщо даремно тратити сили. — спокійно відказав чоловік, ледь перехилившись через стіл. Взявши ледь не пусту плшку віскі, він відкинувся назад на крісло, попустив краватку на шиї й зробив ковток міцного напою.

— І коли все стало таким? — неочікувано випалила білява, повівши головою все до того ж каміну. Розкішні засохлі троянди осипалися пелюстками на підлогу, а інколи залітали до вогню й згорали до попелу. — В який момент ми зрадили одне одного? — не дивлячись, вона потягнулась до бокалу й миттю спустошила усього його.

Джеймс не знав. Можливо, усе було неправильним з самого початку, адже майже всі казали про приреченість їхніх стосунків — він з сім'ї годинникарів, що не одне століття вважалися найкращими у своїй справі у всій Британії, а вона одна з спадкоємців величезної компанії й до того ж благородної крові через графський титул давнього предка. Якби не її норовливий характер, наврядчи хоч би хтось з її сім'ї дозволив цьому шлюбу існувати. Та, напевне, вузол зав’язувався повільно, з кожним промовчаним словом, з кожною новою брехнею. Важко зітхнувши, чоловік потер очі — до біса це все, нічого вже не зміниш. А лишній раз думати про це зовсім не хочеться.

Одним ковтком випивши віскі до кінця, чоловік вперше за вечір встав з-за столу. Швидким кроком він підійшов до скляного стлелажу, на якому зберігались усі алкогольні напої. Джеймс глянув на найвижчу поличку, де стояв янтарний бренді витримкою в п’ятдесять сім років. Чомусь йому, здавалося, що відкриє його на якийсь особливий випадок сім'ї Маккартні. Зараз від такої наївності було трохи смішно. М’яко переливаючись з пляшки в холодну склянку, напій п’янив одним лиш запахом. Нашвидкоруч закатавши рукава сорочки, що неприємно липла до тіла, чоловік підійшов до широкого вікна, з якого виднівся Тауерський міст, гарно освітлений різними відтінками жовтого в нічну пору. Ковток ледь терпкого та пекучого алкоголю та споглядання на нічну красу Лондона ненадовго охолодили вир думок в голові. Втім, скандал неминучий. Навіть, якщо вони розійдуться спокійно, приховувати таємниці цього дому від інших родичів стане неможливим і тоді вже точно почнеться запекла боротьба.

Можливо, хтось назве їхнє кохання хворим. Прощати одне одному майже будь-що було для них нормальним. Щоправда, ні Джеймс, ні Амелія ніколи б не перейшли «червону лінію». Так і виходило, що висказати абсолютно усе «любимій» новоспеченій рідні в запеклій сварці та відстояти межі коханої людини було ділом честі та проявом підтримки. А вбивство родичів, було неприємним, але не критичним як перечити волі, зрадити любов чи відверто і довго брехати. Дивно? Дико? Певно, що так, але їх це не хвилювало. Їхні сім'ї, дитинство та життя в цілому були такими ж жахливими як і невимовні правила. Загалом після років муштри, болючої суворості та суцільних обмежень з викресленням найважливішого для будь-кого — любові, розуміння та підтримки, така дика вольність стала ковтком свіжого повітря для обох. Принаймні, вони старались не переступити цю межу, та вийшло з любов’ю навпаки.

— Зіграєм в рулетку? — випалила вона абсолютно буденним голосом.

Майже подавившись бренді, Джеймс на секунду задивився на розвідний міст, крізь який от-от пропливе пароплав. Чоловік повільно глянув через плече на байдуже лице коханої. Надувши щоки, Амелія з сумом дивилася на пусту пляшку з-під вина, накручуючи на палець волосся, а після підняла на нього свої невинні зелені очі. На мить йому здалося, що слова причулись. Спершись на підвіконник, чоловік насупився, вдивляючись в дитячу наївність її п’яних і п’янких очей. Зробивши іще ковток він перепитав:

— Рулетку?

На диво, наївність та невинність нікуди не ділись, лиш додалася щира посмішка, від чого чоловіку на мить стало важко дихати.

— Перед кожним вистрілом розказуєм якусь таємницю. Перед смертю завжди кажуть правду. Це ти точно знаєш.

Натяки на його причетність до вбивств певним чином лякали. Чи знала вона про інші випадки? Цього знати він не міг. Та те, що справді душило його — цю ж істину знає і вона. Скільки разів Амелія бачила смерть? А скільки разів вона була на волосині від неї? Від цих питань його починало нудити. Єдине, що хоч трохи відвадило дурні думки — все то й же спокій в її голосі, вся та незламність в погляді. Скількох би не вбила вона, чи скільки разів сама ледь не була вбитою, Амелія залишалася сама собою, тою, кого він так кохав: ледь божевільною з нотками чорного гумору, непосидючою та дуже яскравою.

До того ж, ковзнувши очами до столу, на якому все ще лежав його пістолет, Джеймс полегшено зітхнув. Поправивши неслухняне пасмо чорного, як смола волосся, Маккартні неспішучись промовив:

— Якщо ти не помітила, то це італійський Beretta 92, а не якийсь Magnum.

Після миті дивної тиші, Джеймс напружився: в її поставі чи обличчі не було й натяку на звичні для неї протести, навпаки, вона знову насолоджувалася моментом. З хитрим прищуром вона піднялася з крісла; граціозна постава точно як у кішки; а тонкі пальці ледь торкалися дубового столу. Інколи, чоловіку здавалося, що це не він майстер ФІДЕ з шахматів, а саме вона.

— Як добре, що у мене він є.

Елегантною ходою Амелія підійшла до чоловіка, поставивши руки по обидва боки від нього на кам’яну поверхню підвіконника. Вона була так близько, але її наміри для нього були надто далеко. Хотілось нахилитися до п’янких губ, та дивна гордість чи, може, образа не дозволяла. Білявка лише на мить залишила погляд в його рідних карих очах. Коли ж її пальці знайшли потаємну нішу в заглиблені підвіконника та торкнулися холодного металу, вона одразу ж відскочила від чоловіка, розвернулася спиною. Відкривши барабан, Амелія струсила усі патрони, усі, крім одного. Наче показово, піднявши Magnum догори й дозволивши побачити відблиск патрону Джеймсу, жінка вставила барабан на місце й прокрутила його.

— Сідай, коханий. — вказала Амелія револьвером на пустий стілець за іншою стороною столу.

Від цієї картини в чоловіка дужче забилося серце. Карі очі набули серйозності, холодності майже що розпачу. Він довго розглядав кімнату, а після зупинився на дружині. В цьому револьвері барабан на дев’ять патронів, тож їхній шанс на смерть становить трохи більше одинадцяти відсотків. Надто багато аби погодитися. Та власне це не так сильно хвилює Джеймса, як ця дивна радість на обличчі жінки, її відчайдушна постава та палаючі запалом й алкоголем очі, в яких де не де пробігає відчай.

Амелія пережила достатньо болю, ненависті, холоду й того самого відчаю поки пізнала що таке, коли з тобою справді рахуються, поважають та люблять. Було важко звикнути до цього, та однозначно легше і приємніше ніж до своєї сім'ї. А тепер, коли вона приросла до цієї теплоти, вкотре в житті переконалася, що підлітати близько до сонця небезпечно: пекучі промені розплавлять надії, пір'їни віри посипляться додолу і ти розїб'єшся об бурхливі хвилі реальності.

Щоправда, Джеймса й самого тихо роз'їдає зсередини. Роз'їдає давно і палко. Поглядаючи на Амелія, її красу, ніжність, розум, Маккартні не зможе збрехати собі, що не закоханий в абсолютно все в цій жінці. Вона єдина розуміє його як ні одна жива душа в цьому проклятому світі. Єдина, хто знає як підтримати й допоможе піднятися з дна. Єдина поділяє біль та страхи, пережиті давним давно. Єдина, хто може звести його з розуму лиш одним поглядом, дзвінким сміхом та посмішкою. Разом з тим він ненавидить себе за ці сильні чуття, за цю найбільшу слабкість. Адже тільки від неї в нього найбільші рани на серці. З нею він навчився любити, з нею ж вперше справді зненавидів.

— Звісно. — коротко відповів Джеймс.

Гірко посміхнувшись своїм думкам, чоловік торкнувся губами холодного скла стакана й жадно допив віскі. Розум стрімко мутнів, але хіба це мало велике значення? Хотілося лишень забутися, втекти від цього всього, адже пекло в грудях просто нестерпно. Схопившись за пом’яту краватку, Джеймс поспішно стягнув удавку з шиї й кинув у камін, де та повільно загорілась. Повільним кроком він підходив до свого стільця не відводячи від білявої погляду. Майже впавши на крісло, він відставив пусту склянку й уже потягся до свого пістолета, що й досі лежав на середині столу, як відразу побачив відблиск револьвера, наставленого на нього. Звичка Амелії завжди перестраховуватися й бути напоготові була автоматичною з самого дитинства. Інколи це лякало, адже навіть просто поцілувати ще сонну дружину було небезпечно й закінчувалося її руками на його шиї та сонній артерії.

— Я лиш приберу його. — застигши в одній позі відказав Джеймс, а після дуже обережно відкинув свою зброю, від чого та з металевим лязгом вдарилася об стіну та підлогу.

М’яко поклаши револьвер на стіл, місс Маккартні одним помахом руки закрутила його, дуло, зрештою, вказало на чоловіка. З силою збурнувши своєю зроєю в сторону Джеймса, Амелія палко мовила:

— Почни з постійних розмов за моєю спиною. З ким би ми не зустрічалися на таткових вечірках чи з іншими моїми знайомими, ти усім мусиш щось прошепотіти на останок. Настроював людей проти компанії мого батька?

Холодний метал револьвера тягнув до себе. Елегентність і зручність була дуже в стилі Амелії, як і її питання. Підвох ця жінка шукатиме усюди. Ах вже ця її обачність.

— Насправді ні, хоч і варто було спробувати так зробити — менше підозр за його смерть було б на мені. Та я всього лиш вирішував справи родини.

Білява скривилась при слові «родина». Ніхто в цьому домі не міг спокійно його вимовляти.

— Ти ненавидиш цих старих маразматиків. З якого дива допомагати їм?

Покручуючи Magnum в руках, чоловік й сам задумався. Він часто перебирав це питання в своїй голові. Навіщо він це робив? Хіба не простіше було плюнути на все й попрощатися з осточортілими хамами, які нічогісінького хорошого в його житті не зробили? Та знає, що «любима» родина виконала б дану йому обіцянку в разі непокори, тож відповідь очевидна.

— Наша організація не вижила б, якби ми не засунули свою гордість і ненависть й не допомагали одне одному. Я можу говорити про них будь-що, як і вони про мене, але бізнес є бізнес, в ньому не місце для родинних чвар. — хоч і частково, але все ж збрехав він. Не єдина й не найголовніша це причина, та наврядчи вона була б рада правді. Навіть перед страхом смерті він не хотів розказувати усього.

— Чому я тобі не вірю?

— Бо ти Амелія, ти інколи й собі не віриш. — щиро посміхнувся чоловік. — Крім того, я перший спадкоємець організації та годинникової компанії. Відмовлятися від своєї роботи й втрачати усе, що скоро буде в моїх руках нелогічно. Формально, я всього лиш знайомився з цікавими людьми і пропонував їм співпрацювати, не порушуючи наших правил.

— Фактично, ти використовував мене як посередника у ваших домовленостях. Знаєш що могло б бути, якби про це дізналася моя сім’я? Це підстава вважати тебе зрадником і змовником, а разом з тобою і мене. Та гірше, що я для тебе якийсь інструмент, ключ до багатьох дверей!

Роздивляючись блискучий метал револьвера в руках, чоловік ледь повів головою від образливих слів й абсолютно спокійно відказав, приставляючи дуло до виска:

— Ти ж знаєш, що це не так. Знаєш як ніхто краще.

Більше він не вимовив ні слова. Лиш повів кутиком губ в печальній посмішці. Все, що він хотів перед тим як натисне — ще раз глянути на Амелію. Інколи йому здавалося, що це та сама спокусниця Ліліт з легенд, що неволею за свої гріхи застрягла на землі й трапилася йому. І хоч він не Самаель, та й не вірить ні в що окрім логіки й науки, Джеймс знає, що вони з Амелією — найгріховніша пара на цьому адському балі.

Прикривши очі в божевільній посмішці, чоловік натиснув на курок. На секунду після цього його рука здригнулася. Серце виконувало свій вальс в його грудях. Та все ще відчуваючи холод дула на своєму виску та липучий одяг на тілі, Джеймс глибоко вдихнув, відкрив очі, поглядаючи на жінку. Він спокійно поклав револьвер на стіл, все ще тримаючи його в руці. Чоловік дивився на білявку, її туманні від алкоголю очі, й не хотів давати їй револьвер. Окрім алкоголю в її очах був відчай, біль і легкий відгомін страху, який ніхто, крім нього в ній ніколи не міг побачити. Маккартні знав, що єдиний, хто може ранити її є він сам. І що лише з ним одним вона робить найбільші і найнебезпечніші дурниці, одна з яких є ця гра.

Тим не менш, він не волів відбирти в неї право обирати самій, що їй робити, тож зробивши глибокий вдих, чоловік штовхнув зброю жінці. Елегантно зупинивши її одною рукою, Амелія лишень чекала на запитання Джеймса. Піднявши на нього невинний погляд зелених очей, вона бачила спохмурніле обличчя навпроти. Зведенні до перенісся брови, примружені очі, зморшки навколо них — все це видавало в ньому деяку роздратованість, нерозуміння і відгомін злості.

— Чому ти постійно в синяках, порізах? Знаєш, я вбив твого батька, бо щиро вірив, що це тебе захистить від небезпеки, але після того ти стала приходити додому іще рідше і… на тобі появилося більше шрамів. Я думав, у вищих колах не прийнято вирішувати все бійками. — ледь повів він кутик губ угору з сумом, хоч і ненадовго.

Амелія лишень стиснула зуби, але в той же ж час сміялася від абсурдності слів, що він ніс. Подумки вона називала його дурнем, адже він вирішив лізти в дуже тонку справу абсолютно не знаючи всіх деталей. Захистити її? Від чого? Від того, на що вона сама погодилася, лиш би тільки її сім’я була в безпеці? Яка ж це все дурня. Адже її живий батько і був гарантією їхньої безпеки, а його смерть принесла стільки проблем, що й подумати страшно. Можливо, її батько був ще тим тираном, але він тримав дану їй обіцянку: вона виконуватиме усю брудну роботу як вірний пес, а він у свою чергу у будь-який спосіб оберігатиме подружжя не лише від ворогів, а й від решти божевільної сімейки, яка була дуже рада їх здихатися.

Тепер же вона голова величезної компанії батька, і крім неймовірної купи нудної паперової роботи та дурних зустрічей, вона стала мішенню №1 для решти своєї родини, які чхали на її домовленність з батьком і ладні піти на все, лиш би поборотися за місце голови компанії, навіть якщо це означає вбивство молодої жінки та її чоловіка. Амелія старалася з усіх сил триматися на цьому тонучому кораблі. Вона не могла сказати про усе Джеймсу, як і не могла тримати усе це в собі.

— Як би тобі м’якше сказати. — саркастично мовила білявка, постукуючи револьвером по губах. — Після твоєї витівки все пішло шкереберть, і єдиний вихід все це виправити — проробити трішки брудної справи.

Амелія не лукавила. Хоча, можливо, зовсім трохи. Так, їй прийшлось переключитися з конкурентів компанії на ворогів всередині неї та прибрати декількох людей. Але в більшій мірі, жінка робила це в своє задоволення. Бо тільки перебування на межі життя і смерті нагадує їй, що вона справді жива. Тільки після усього жаху, болю й крові на руках, коли кінчики пальців німіють від стукоту серця всередині, Амелія застигає на мить в цьому всьому, піднімає блажено голову вверх і вдихає холодне повітря. Тільки в такі моменти вона усвідомлює, що їй є за що жити. Чи залежність це? Цілком можливо. Та місс Маккартні абсолютно байдуже на це.

— Тобто це я винний? — спокійно підняв брови Джеймс, хоч в голосі й проскочила нотка злості.

— Лишень в тому, що лізеш, куди не просять. — відрізала білявка. — Хто тебе взагалі просив?

Останні слова глибоко ранили чоловіка. Не те щоб він ніколи не робив неправильних рішень, насправді йому завжди була важлива лише його вигода, а на решту він плював. Але тут все було інакше. Джеймс довго дивився на всю цю жахливу картину зі сторони. Його пристрастями в житті були шахи і ця неймовірна жінка. Тож дивитися як вона раз по раз приходила втомленою додому, старанно приховуючи рани на тілі він просто не міг. Маккартні довго складав план у голові і зробив, що вважав найправильнішим, а тепер його звинувачують у цьому?

— Хто мене просив? — тихо повторив він, зробивши паузу. — Моя совість і кохання до тебе. Думаєш я геть черствий? Можливо, в університеті я й грав роль для своєї сімейки, що маю чудову дівчину з благородної родини, але чи не тобі знати, що попри все я справді закохався? Господи, та я в житті нікого так не любив, як тебе! — його активна жестикуляція видавала в ньому вир емоцій, які чоловік завши майстерно приховує, а краще сказати просто не відчуває.

— Тоді якого біса ти підставляєш мене раді директорів компанії?! Вони вже придумують як здихатися мене. Представ собі, з демоном всередині татка було простіше домовитися ніж з тими суками! — від усього цього білявка аж встала з-за столу, спершись долонями на його дубову поверхню.

Послідувавши за жінкою, Джеймс так само різко піднявся і перехилився через стіл.

— То чому ти одразу усе мені не сказала? Чому я мав переживати за тебе, додумуючи усе сам?

— Бо якби ти знав усе як є, то заховав мене за сімома замками! Те, що ти знаєш, що я пережила лише капля в морі усього іншого. І скажу тобі, я рада бути в центрі небезпек! Хоч десь я відчуваю бодай якісь емоції!

Після цих слів, невагаючись Амелія притиснула револьвер до скроні і з такою ж впевненістю натиснула на курок. Для неї це був як ковток свіжого повітря, перезарядка. Її рука ледь не впала на стіл разом зі зброєю. Дивлячись скляними очима одну коротку мить на свого чоловіка, Амелія шивдко і глибоко ковтала жадане повітря. Білявка сіла назад на крісло, схопилася за пляшку червоного вина поблизу і впилася в неї губами. Вона робила ковтки і ледь не давилася, та згодом відсахнулася від пляшки, все ще міцно тримаючи її в руці. Погляд зелених очей затримався на збентеженому до глибини душі Джеймсі, що так і стояв в одній позі весь цей час. Тепер вже жінка пожаліла про сказані нею слова, та що вже. Вона штовхнула револьвер йому і зробила іще один ковток вина перед тим як нарешті відставити пляшку.

— То зі мною ти вже нічого не відчуваєш... — холоднним тоном наче вирок вирвалося у чоловіка. Його погляд застиг на револьвері, лице не відображало жодних емоцій. Здавалося це був удар в спину.

— Ні, я не це мала на увазі. — бормотала щось білявка, в спробі скласти до купи думки, що так невчасно покинули її голову. — Я просто... лишень... — вона примружилася чи то через алкоголь, що так різко вдарив у голову, чи то через вину, яку відчувала за свої слова, адже це не було саме так.

Амелія ніколи в житті не відчувала себе більш жаданою, коханою і підтримуваною ніж з ним. В юнацький час їй було байдуже абсолютно на всіх. Єдине задоволення для неї тоді було позлити батьків, зробити усе наперекір їм, щоб вони навіть не сміли думати, що мають над нею якусь владу. Саме тому на один з вечорів танців вона погодилася піти з генієм-заучкою Маккартні. О, це вивело її родину неймовірно сильно. Подумати тільки, дочка знатного навіть в королівських колах чоловіка йде на бал з якимсь годинникарем, навіть якщо це одна з найвідоміших фамілій в сфері бізнесу.

Дісталося дівчині тоді просто катастрофічно, але від цього ставало тільки солодше на душі. Тож не дивно, щой наступний бал вона провела також з ним. А згодом іще і іще один. Так неочікувано самій для себе, Амелія стала часто бачитися з насправді милим і дуже цікавим генієм. Наради студради, спільні проекти, реферати й багато іншого. Деякі поводи бували й абсурдними, та хто на це звертав увагу. Дівчина ще якийсь час продовжувала запевняти себе, що усе лиш для зловтішання над сімейкою, та недовго змогла собі брехати. Лише з ним вона була по-справжньому вільною. Лише з ним вона сміялася і не боялася бути собою. Найбільше відкритя всього її життя це те, що не тільки страх може бути основою стосунків, а й такі теплі почуття.

Тож зараз вона говорила на накипівших емоціях, в яких окрім відчаю і злості не було нічого. Ніякої правди, тільки осліпляючий страх і біль, та зізнатися в цьому... можливо, це була гордість, можливо її ненависть до визнання своїх слабкостей і помилок іще з дитинства. Так чи інакше, Амелія могла лишень дивитися мутним від алкоголю і цигарок поглядом на Джеймса.

— Ні-ні, саме так ти і сказала. — перебив білявку чоловік, тягнучись за зброєю, що зупинилася на половині столу.

Взявши Magnum у руки, чоловік потирав великим пальцем барабан. Він якийсь час мовчав, думав. Тиша була гнітюча, лише раритетне радіо продовжувало грати одну й ту ж пластинку, розбавляючи атмосферу. Дивлячись на Джеймса, Амелія відчувала вир пекучих відчуттів, які не могла тримати в собі, але й визнати також не могла. Вона до калатання в грудях боялася, що їхні почуття пройдуть, але за страхом смерті не виказала б цього. За свою вимушено часту відсутність удома Амелія час від часу дарувала чоловіку якісь дрібниці, будь то годинник за пів мільйона чи ручна робота шахматів з японської вишні, що як раз догорали в їхньому каміні. Бувало, що вона грала разом з ним, раз по раз програючи генію стратегії, а бували й такі вечори, що вони танцювали, хоча Амелія ніколи цього не любила, вона піддавалася бажанню Джеймса, і десь на середині танця сама віддавала всю свою душу і тіло музиці і коханому. А зараз вона повільно вбивала все, що було між ними всі ці роки. Від огиди до себе піднуджувало, та жінка скидала це на три пляшки вина, випиті впродовж дня.

— Знаєш. — слова давалися йому важко, він не хотів ні казати їх, ні вірити в них, але, схоже, настав час глянути правді в очі. — Я довгий час не розумів того, що відчував, але я справді злився, що ти не носиш каблучки. Ти казала, що все задля роботи і вигоди компанії, що так простіше спілкуватися з важливими людьми. Але зараз я боюсь навіть представити, що входило в твою роботу. І ці твої слова... можливо те що було між нами і було твоїм справжнім прикриттям?

Її п'яні очі, були сповнені злості і зовсім трішки вини, яку вона відчувала вкрай рідко. Як тільки він міг так подумати? В неї ніхто ніколи в житті не вірив, окрім нього. Довіра в їхніх стосунках була на неймовірному рівні. Будь-хто вже б з'їхав з глузду, але не вони. Амелія могла приходити додому дня через чотири вся розтріпана в пилюці чи бруді, інколи з синцями, що дивно для світських вечірок чи паперової роботи, а Джеймс міг довго говорити з кимось по телефону, приходити пізно вночі прокуреним чи в порваному одязі, а потім тихо змивати кров з рук у ванній, та ніхто з них і не смів думати, що щось не так, що десь є зрада.

— Джеймс... Господи, я не... Так, мені приходилося робити вигляд, що цікава увага сороколітніх, сміятися над їхніми тупими жартами. Але, Джеймс, це все лишень з прохання батька. Кожен раз, коли мені приходилося це робити, я ледве стримувалася, щоб не перерізати їм горлянки. Можливо, я й не ношу каблучку, але це не значить, що хтось, окрім тебе може зацікавити мене. — наче б то, вона хотіла м'яко переконати його, та в голосі усеодно переважав різкий невдоволений тон, яким наче переходила в контрнаступ.

Чоловік скривився, замотав головою, стиснувши в руках зброю.

— То чому ти бляха просто не відмовилася від усього цього?! Чому просто не залишиш усю чорнуху на мене? Я працюю, копаю компромати на головних людей Англії, граю в бізнесі як в шахматах і все задля нас. Щоб скоро створити свій синдикат з прикриттям годинникарства і накінець бути тобі рівньою! Щоб твоя сім'я більше не дивилася на мене з презирством. Щоб ти в біса кинула цю кляту роботу!

Від усього цього чоловік задихався, в очах вже пливло від кількості випитого алкоголю, але так, мабуть, навіть краще. Так руки не трясуться, коли він підносить револьвер до голови, коли тисне і коли стається пусте клацання. До того ж, Джеймс накінець може зібратись з чуттями. Його алекситемія ще з дитинства зробила його відчудженним від соціуму, що заставило розвивати когнітивні навички і вміння маніпулювати. Але в сімейному житті невміння розуміти і розпізнавати емоції було його слабким місцем. І лишень коли емоції перевалювали за край, він міг висказатися від усієї душі.

— Ти справді хочеш знати чому я не могла відмовитися? — обережно забираючи зброю з рук чоловіка питала вона. В її голосі був і виклик, і сарказм. — Просто представ собі життя, коли тебе з дитинства вчать усім політичним і бізнес правилам. Коли у сім років тобі кажуть про тонкощі дипломатії, у десять б'ють за те, що не подружився з дочкою члена правлячої партії, а вже в шістнадцять розповідають про користь розрахункового шлюбу і шукають нареченого. В мене в житті нічого не було, окрім політики і компанії. Думаєш я мала хоч шанс вирватися з цього всього?

Зариваючи пальцями у змокле від поту смоляне волосся, Джеймс закусив губу, а після впився кулаками в стіл.

— Ти могла хоча б зі мною поговорити! Разом ми б знайшли вирішення!

— Я все своє життя шукала рішення і що з того? Побої, погрози і шантаж ставали моїм покаранням. Отож в мене було лише два виходи: або я вбиваю татка і нас з тобою вбиває рада директорів, або я йду на угоду і виконую все, що мені прикажуть. Отака моя правда, Джеймс. — її награна, ледь божевільна усмішка злила. Амелія була впевнена у своїх словах, впевненна в тому, що до них не підкопаєшся, впевненна в тому, що ніколи не мала виходу з цього порочного кола. Принаймні, вона завжди старалася себе в цьому впевнити.

Згадавши про револьвер у своїх руках, білявка підняла куточок губи, глянула іще раз на свого чоловіка. Геть не часто його можна було побачити таким: сповненним різних чуттів, які він не може контролювати; в пом'ятому, прилипшому до тіла одязі; з розтріпаним смоляним волоссям, яке Джеймс навіть не старається пригладити. І де ж дівся його перфекціонізм? Амелії було важко визнати, що це її вина, бо це б могло стати для неї останнею краплею. В такому разі, смерть була б для неї навіть бажаною. Неспішно підносячи зброю до голови, жінка з гордо піднятою головою, запалом в очах усміхалася. З самого дитинства усмішка стала для неї найкращим способом перевернути гру на її користь, відкинути ненависну слабкість. Вона блефувала. Блефувала, що зовсім не переживає, що їй абсолютно не страшно, що її не пробирає сум і вина до кісток, що її думки не заполонив бісячий голос, який от-от зведе її з розуму. Здається, лікар наполегливо казав не змішувати ліки з алкоголем, та кого це вже хвилює.

Пальці м'яко обвили курок. Без каплі вагань білявка натисла на гачок. Холодний брязкіт заставив чоловіка здригнутися. Хоч він і не дивився, та всеодно на мить примружився, згодом спокійно видихнув. А коли з іншого кінця столу почувся солодкий, ледь докірливий голосочок, Джеймс підняв голову. Їй досі мало усього цього? Невже вона ладна продовжувати усе це?

— Та чого ми тільки про мене говоримо? — витягнувши запитально брову, говорила жінка.

Поспішно відбираючи у зеленоокої зброю, чоловік зітхнув, сів на стілець в очікувані основного запитання. Та перш ніж продовжити, Амелія знайшла очима майже пусту пачку сигарет. Вона ненавиділа цигарки, їхній їдкий дим, та змирилася з пагубною звичкою чоловіка. Але зараз, це був спосіб зіграти з ним у гру, відтягнути час, позлити. Та й як не дивно, це трішки відганяло ті шалені думки і той зміїний голос в її голові. Тож вже за секунду повітря просякнулося запахом тютюну, яке повільно видихала білявка.

— От скажи мені: ти ж не тільки вирішуєш юридичні моменти своєї родини, так? Щоб створити синдикат одних компроматів мало, хіба ні? І он той пістолет. — вказала на нещасний Beretta 92, що так і валявся на землі. — Він ж тобі не для самозахисту? О, і я випереджу тебе, сказавши, що знаю про твій чорний список на комп'ютері. Як дивно, що більшість з тих імен уже на цвинтарях?

Ох вже цей сарказм, захований за награно милим голосочком. Звісно, вона здогадувалася, можливо, місцями точно усе знала. Та чому б не почути достовірну історію?

Похмурий Джеймс вже стомився гратися, стомився робити вигляд, що йому на все байдуже, що він має якусь перевагу в цій довбаній грі. Вони обоє з тріском програвали, але як же феєрично вони це робили. Лиш одна думка про це заставила Джеймса на мить втомлено посміхнутися. Чоловік згадував навіщо зайшов так далеко. На відміну від коханої, Маккартні хоч і недолюблював свою рідню, але роботі віддавався з деяким запалом. Йому це справді подобалося, так наче він грав у величезні шахмати, де прогаш в прямому сенсі означав смерть. Чи можна сказати, що він залежний від гри? Швидше так, ніж ні. Можливо, саме тому рідня довірила йому таку важливу і досить тонку справу? Хоча й шантаж теж був присутній у цій історії.

— Я казав тобі, що ти прониклива? — підняв він погляд з-під лоба, а побачивши її улесливу посмішку, як у кішки, зітхнув. — Колись ми були виключно годинникарами, мене навіть вчили ремеслу, але в наш час на цьому далеко не зайти, а амбіції в стариків були. Тож зараз ми зосередилися на нелегальних речах. Якщо спитаєш, що конкретно, я так одразу і не скажу. — важко зітхнув чоловік, відкидуючись назад на спинку крісла. — Ми і забезпечуєм конфіденційність різним "важливим особам", і є посередниками незаконних угод... та й всяке є.

Вдоволено видихаючи дим, Амелія промовляє:

— Твоя роль там яка?

— Переважно я працював з тим, щоб в правоохоронців не було запитань, а також знайомився з різними людьми, в тому числі і з твоєю допомогою, а потім просто зводив їх для нової угоди. Та зараз, мені дали карт-бланш і я, скажем... збільшував сімейну компанію.

Білявка розуміюче закивала.

— За рахунок шантажу, погроз і вбивств, я ж не помиляюся?

Макартні розплився в дурній посмішці, підняв голову на елегантну фігуру жінки.

— Такі методи я ненавиджу, але ідеалізуючи результат, скажу, що не шкодую. Крім того, як я й казав: це все заради нас.

О цей маніпуляторський тон, погляд. Амелія відчувала, що десь тут є ще якийсь маленький підвох, щось таке маленьке, але достатньо важливе, щоб Джеймс інстинктивно захотів приспати її інтуїцію гарними словечками. І поки він вже звично приставив дуло до виска, зробив швидкий холостий вистріл і очима шукав, чим би іще залити біль у грудях, жінка примружилася, повільно піднесла цигарку до губ, затягнулася. Вона мусила зрозуміти що ж тут не так. І в якусь мить її осяяло. Зелені очі набули округлості, налилися кров'ю. Все її тіло напружилося немов перед стрибком. Амелія сверлила поглядом чоловіка і коли той програшно повів кутиком губи, відвів очі в сторону... о, вона попала точно в ціль.

— Ну ти й виродок, Маккартні! — як вдарила по столу білявка, що пустий з-під віскі стакан полетів вниз і з дзвінким грохотом розбився, а револьвер, що знов лежав по середині столу підкинуло угору. — Геть всі свої мізки розтратив?!

— Це ж риторичне питання? — нервово посміхнувшись, видав чоловік.

Спершись ліктями на стіл, білявка прикрила долонями очі в роздумах. Це був її найстрашніший сон, те чого вона боялася до тремтіння в руках і вічно властному голосі. Амелія просто надіялася, що не все так погано, що в неї є час все виправити так, щоби ніхто нічого не помітив, щоб просто вберегти їхні душі від того пекла, яке вже очікує на них.

Рвано видихнувши, жінка старалася якомога спокійніше спитати:

— Просто скажи, наскільки далеко ти зайшов?

Вмостившись зручніше на стільці, Джеймс склав руки в замок, згадуючи послідовність свого плану. Ну як його плану. Не без вказівок його батька, та він старався сам рухати історію і шукати кращі компроміси. Насправді, це планувалося так довго, що він встиг проробити велику кількість речей, одна з яких і була смерть її батька, тож...

— Ну якщо рахувати те, що мені залишилося, то це десь п'ять кроків. Найважливіше це вербування своєї людини в команії, що можна рахувати виконаним, і власне підписання остаточних документів. — все як на душі вимовив чоловік, не приховуючи вже ніякої правди, оскільки інстинктивно відчував, що варто у всьому зізнатися, відчував це усіма фібрами душі.

Амелія лишень замотала головою, впилася нігтами в шкіру обличчя, закусила губу до крові. А в кінці, як більше не могла це тримати в собі, тихо прошипіла, стискаючи чи то зі злості, чи то з остраху зуби:

— Сучий ти син...

Дивлячись на білявку обережно, з-під лоба, Джеймс старався навіть не ворушитися. Його справді насторожувала і, в якомусь сенсі, лякала така поведінка коханої. Притаманна їй харизма, різкість, екстравагантність і яскравість десь в мить зникли. Чоловік вже настільки звик до голосного і вибухового харкатеру Амелії, що ця тихість, наче вона хотіла сховатися, розчинитися, неймовірно лякали. Лякали значно сильніше ніж її запальні очі, в яких виднівся звичний азарт до небезпек. Бо те, чого боїться Амелія має просто розчавити його.

— Якщо ти переживаєш, що я прорахувався, вибрав не ту людину... Амелія, я знаю, що той чоловік вже давно шукає спосіб здати компанію з кінціями. — зовсім тихо мовив чоловік, бажаючи якомога спокійніше подати інформацію. Та зізнатися чесно, це "щось", чого вона так боїться, вже нестерпно било по голові, здавлювало груди. Очікуючи відповіді, чоловік потягнувся до гудзиків сорочки, обережно розстібаючи три верхніх, щоб хоч трохи легше дихалося.

Амелія замотала головою, її хвилясте біляве волосся замітало стіл. Вона вперлася долонями в гладку поверхню. Не піднімаючи голови залилася в істеричному, жахливому сміху, що пробирав до кісток так наче вони на параді у сатани.

— Вільям Іствуд, так? — мовила вона приречено, на що чоловік не відповів, знав, що не варто, що вона і так знає. — Ця мерзота вже років з десять робить вигляд щура, а все для того аби такі наївні як ти думали, що спіймали Бога за бороду, що все в їхніх руках... Джеймс, ти наївний кретин. — випалила вона після недовгої паузи, випалила спокійно, але надто вже льодяним голосом, голосом утопленика. — У нього домовленість з Радою директорів, що зрештою, у разі знаходження чи в компанії, чи десь в оточені щурів, він зможе обібрати тих необачних нахаб до нитки. Він майстер юриспруденції, робив це не раз. Твоя родина може лишитися без своєї годинникарні, і всього, що за нею стоїть. Та це не найгірше.

Ковтнувши комок, що здавлював горло, чоловік обдумував слова білявки. Впринципі, він очікував, що може статись форс-мажор, та не думав, що такий. Пригладивши вологе від поту смоляне волосся назад, Маккартні захопив ротом повітря, наче хотів щось сказати, та на секунду забарився, пропалюючи переповнену попільничку. Та вже через мить енергійно перевалився вперед, витягнув руки на стіл.

— Послухай, я мав на схожий випадок козир. — Джеймс не уточнював, що при такому становищі, як описала вона, це вже геть не козир, а жалюгідне прикриття з надією, що пронесе. — Не думай, що я дозволю їм це зробити, в мене є ідея...

— Господи, та як ти не розумієш?! — шарпнула вона по столу знову, в секунду затикаючи невгамовного чоловіка. — Це найменше, що тебе має зараз хвилювати! — в спробах віддихатися, Амелія замовкла, та разом з тим надала словам ваги, яку відчув і Джеймс. — Ти поліз на мінне поле. Тепер вони знають, що ти зрадник, а разом з тобою і я. Думаєш, за це нас по головці погладять? Скажуть так більше не робити та й усе?! Відпустять?

Обережно піднімаючи долонні в захисті, чоловік неквапливо промовив:

— Я майстер тактики, Амелія, я перебираю усі варіанти, очікував і...

— Ти пустоголовий кретин, а не майстер! — не вгамовувалася білявка. В її зелених очах полопалися капіляри, повиступали сльози, що вона так хотіла приховати; кудряве волосся набуло іще більшої пишності, лізло до губ. — Гадаєш, що раз випускник Гарварду, перший, хто з сім'ї вибився у вищі кола, то вже всіх можеш обвести навколо пальця? А Іствуд закінчив Ітон, вчився з принцом Вільямом Уельським та ще з доброю половиною дітей міністрів та чиновників з Даунінг-стріт! І не тільки він, майже вся моя родина тут чи там має відношення до парламентаріїв, міністрів й навіть королівської сім'ї!

Склавши "2+2", чоловік зрозумів натяк та всерівно не жадав здаватися, надто вже далеко він зайшов у своїй грі, надто вже солодка має бути перемога, аби здаватися на пів шляху. Маккартні не звик відступати і зраджувати своїм принципам теж. Він нервово посміхнувся, вислуховуючи білявку, а згодом підвівся і все так само спокійно відказав.

— Я довго до цього готувався. Поліцейські, прокурори, адвокати, судді та навіть декілька банд готові в разі чого мене підстрахувати. І випереджу тебе: я сказав їм проти кого вони мають справу, вони готові йти зі мною до кінця. Повір я підстрахувався навіть на випадок, якщо хтось вирішить мене кинути. — його диявольська посмішка обурювала, злила.

Амелія пирхнула, не могла зрозуміти з яким бовдуром одружилася. Він був наче затьмарений цією справою, ні, грою. Для нього все завжди гра, яка б важка не була, які б ставки не були. Його очі палали, були п'яні від цього азарту, а згодом додався ще й алкоголь. Сльози самі наверталися на очі, в грудях одночасно і боліло, і палало. В якій же вони сраці. Зазвичай Амелія не боялася за життя, хіба що на інстинктах в найнебезпечніші моменти. Та зараз вона боялася не стільки за смерть, що нависла над ними дамокловим мечем, як за те, що буде перед нею.

— Кого б ти не найняв, вони не вбережуть ні тобі, ні мені життя! На додачу ще й своє погублять. Рада випалить усіх до останку, вони не залишають нікого, хто хоч би щось знає в живих. — гіркі сльози вже стікали по щоках, капали на стіл. Голос жінки як ніколи зламався, тремтів наче у дитини. — Я знаю це, знаю не зі слухів, Джеймс. — лице її поблідло, очі, здавалося, уже геть пусті. В голосному мовчанні її нижня губа ледь тремтіла. — Бо я... я також вбивала щурів! Вбивала багатьох і навіть, навіть їхні сім'ї у них на очах! — як на сповіді лепетала білявка, вже не соромлячись заливалася слізьми, рвано й швидко дихала в приступі істерики. Голос в голові вже брав верх, набридливо й липко наставляючи на темні думки й дії. — Вони нікого не залишають, нікого, ніколи... — захлинаючись повторяла Амелія, танучи в своїх спогадах.

І тут Джеймса наче током вдарило: в мить серце наче зупинилося, та вже за мить почало битися ледь не без пауз; дихання почастішало, повітря не вистачало — він задихався; а голову забило немов ватою, й думати стало нестерпно важко. Слова білявкив поєднання з її хворобливою психічною реакцією: поятійним бельмотінням, повторянням одного й того самого; пустими і водночас божевільними очима; блідим лицем, в яке ледь не до крові впивалися нігті — все це справило своє враження. Джеймс не хотів навіть думати, що Амелія робила з тими людьми. Хотіла вона того чи ні, та вона пройшла через це. А згадуючи те, як йому приходилося вбивати... його піднуджує тільки від одної думки про це. Якось мінятися роллю він ніколи не горів бажанням. В життя поганий гумор.

Спустошено нахилив голову, він тільки зараз зрозумів, як же він загрався... Як ним грали. Схоже, його старики тому і дали це зробити йому, щоб у разі чого бути не при справах, а його, молодого нахаби, прибрали ліві люди. Не виключено, що вони власне очікували його смерті більше, ніж розширення бізнеса. Суки. Джеймс потер спітніле лице. Він втомився, це все через втому, запевняв він себе, та не вірив цьому. Він все ще хотів вірити, що робив це не для стариків, а для їхнього з Амелією щастя. Саме для того, аби Амелії не доводилося більше вбивати за дорученням батька чи Ради, щоби вона просто жила в своє задоволення. Та він не знав, що її задоволенням і був цей адреналін, ця погоння за чимось примарним, як життя на межі смерті. Щось пробирало його до глибини душі, хотілося кричати.

— Якби ти тільки усе мені розповідала! — викрикнув Джеймс, перебиваючи її демонічний монолог. — Якби я знав, чим ти справді живеш. Якби ти тільки показала усі скелети твоєї сімейки, була на моєму боці! Я б не помилився так! У мене б вийшло!

Для білявки це був наче виклик, наче спусковий гачок відпустили в голові. Це було обвинувачення їй і вирок йому. Божевільні зелені очі, що так віддавали кровавим кольором розірваних капілярів, така ж усмішка не віщували нічого хорошого. Спритно схопившись за револьвер, що валявся посеред столу, жінка п'яно прицілилася на витягнутих руках. На червоному, мокрому від сліз обличчі засяяла зла усмішка.

— І ти смієш мене звинувачувати? — розсміялася дзвінко вона, похитуючи зброєю, від чого чоловік напружився, застиг на місці, слідкуючи очима за рухами білявки. — Жалюгідний виродок. Визнай накінець, що робив це не для мене, не для нас, а для себе.

Він надто сильно любить грати. Можливо, навіть більше ніж коли-небудь любив Амелію. Він просто любить грати, любить обдумувати, переігрувати, розводити, вигравати та й не без драми посеред вистави. Він знав це, знав свою хвору пристрасть завжди. Визнати? Не хотів. Адже це також і його слабке місце. Ще з дитинства він загравався, в бажанні йти до перемоги ставив все на одну карту і програвав партію в кульмінації. Напевно, саме тому й не став гросмейстером. Зізнатися він просто не міг. Тому й мовчав, злісно пропалюючи поглядом обличчя коханої. Їх розділяв лише револьвер.

— Хотів задовільнити своє его. — похитуючись, далі усміхалася вона, поки сльози все швидше стікали по обличчю. Сліз було так багато, що Амелія ледве бачила його силует, сумно прищурилася, інколи всхлипуючи. — А дав тим демонам в Раді можливість понасміхатися з нас. Вони й так на мене давно вже зуб точили, все не знали як підібратися до мене, а ти їм такий подарунок. Браво, Маккартні!

Масуючи очні яблука, а потім і лице, чоловік зарився у волосся пальцями. В голові була каша з думок, ненависні ніколи незрузомілі йому емоції пробирали, чим дратували лиш більше.

— Замовкни!

Та хіба ж вона його вже слухала? Сьогодні для Амелії більше не було перешкод, нема чого стримуватися, нема чого втрачати.

— Та знаєш, такі подарунки направо і наліво не роздаються.

— Просто заткнись накінець! — закричав він у весь голос, зриваючи голос, вирячивши очі.

— Може мене катуватимуть у пеклі, та не при житті.

Рука її тремтіла; сльози текли по щоках, пекли; її посмішка ледь не вперше за цей вечір була щира, сумна, але також і радісна. На мить все затихло, завмерло. Тільки старе радіо далі грало мелодію. Вони дивилися одне одному в очі, обмінювалися всім несказаним, хорошим і поганим, так, на прощання. Обличчя Джеймса повільно перемінилося із вимученого, розлюченого на налякане — він закляк. Та Амелія так нічого й не відповіла, повела гордо кутик губ. Зволікати вона більше не може.

Револьвер в руці білявки в мить перестав трястись. За секунду почулося клацання. Згодом ще одне. А за ним і вистріл.

Джеймс притиснув тіло Амелії до себе. Він не хотів, не думав, так сталося. Він не міг її відпустити — руки не слухалися, та так напевно було і краще. З його очей тихо лилися сльози, а він так і продовжував стояти і тримати її. Десь глибоко в середині, чоловік розумів чому вона так вчинила, та всерівно відчував як кипить кров. Рвано вдихнув. Зарився пальцями в білі кудрі, поклавши її голову собі на плече. Відчув як сорочка промокла. Відчув як вона почала тремтіти. Господи, він міг не встигнути.

Зламане радіо разом із револьвером валялися на паркеті. Дира в стелі від пулі пішла тріщинами, утворивши візерунок. Це можна виправити... усе можна виправити, окрім смерті. Принаймні такі думки були в голові у Джеймса, що продовжував обнімати тримтяче тіло коханої. Попри те, що він згодився на гру, він усеодно не був готовий до наслідків. В ту секунду він не думав, просто робив. Схопив Амелію за руку, відвівши Magnum від її голови, а тоді і вибив револьвер у радіо.

— Давай втечемо... — промовив він тихо за довгий час тиші. — Помремо тут і втечемо.

— Куди? — мертвим голосом тихо спитала вона, втираючи сльози в сорочку чоловіка.

— Куди захочеш і де до нас ніхто ніколи не дотягнеться.