Нарешті переступаю палицю, що залишилась від воріт, і опиняюсь у пустому, сірому дворі. Зліва ще стоїть хлів, стіни якого обліплені перегнившим сіном. У ньому жила моя улюблена чорно-біла Рябіна, що завжди пахнула літом і свіжими зеленими травами. Ми з бабусею відводили її пастись, зустрічаючи малинові Шереметівські світанки, хоч я часто надавала перевагу теплій ковдрі і затишному ранку в хаті. Забирали з поля, зустрічаючи багряні заходи сонця, ідучи босими ногами по гарячому, білому піску. А на цій стрісі колись селилися ластівки. А ближче до дверей, всередині, була полиця для курей і улюбленого бабусиного півня з величезним червоним гребенем та пишними рудими грудями.
Далі ще одна комора. У ній завжди стояли величезні бочки з зерном та були складені продукти. Там був запах холоду і сирості, а як ми відкривали бочку, то з неї аж йшла луна. Коли бабуся не бачила, я забігала туди, набирала повні жмені зерна і бігла кормити горобців, сидячи на металевій балії, в якій ми прали одяг пахучим порошком.
В наступному сараї зазвичай зберігались вила, лопати, граблі, картопля. А ще був окремий куточок з сіном, де спала я і Марфа, що мурликала у мене на плечі.
Потім ще кімната, з дровами, через яку можна було вийти на город.
Всі вонизнаходились зліва. Всередині двору була висока трава. Ми її скошували. Але зараз нікому, і ні для кого.
І будинок. Знизу він пофарбований в темно-зелений колір, а зверху в білий. Зліва віконце з блакитними шибками. Потім виступає веранда, з одним, але довгим вікном. Дерев'яні двері, прибудовані до веранди. Права частина будинку, як і хлів, загачена березовими палицями, які держать сіно. Вона має також лише одне вікно.
Справа від воріт стоїть величезний будиночок (але менший від основного), де зберігалось сіно. Трішки ближче стоїть чамба, вона ж кухня. Там я грілася вранці біля печі. Бабуся проводила в ній багато часу. Ніяка їжа не зрівняється з її дерунами.
А далі ліс. Темний, великий ліс.
Закінчуючи все роздивлятись, я підходжу до дверей. В кутку стоїть мій березовий саморобний віник. Біля нього килимок. Я нахиляюсь і дістаю з-під нього ключі.
Відімкнувши двері, я завмираю.
*
- Ну, заходь скоріше!
Я буквально влітаю до хати, пробігаю коридор і швидко відчиняю блакитні двері. Вкінці кімнати, на своєму ліжку, сидить бабуся в своїй улюбленій червоній хустинці. Я бачу як на її лиці з’являється посмішка.
- Хто це такий маленький?
*
Запилене підвіконня. Брудні жовті шторки у квіти. Пусті відра на лавці. Запилений посуд на зеленій тумбочці в кутку. Стара підлога в тріщинах. Павутина по стелі. Майже все як тоді.
Тут немає бабусиного запаху.
Я беруся за ручку блакитних дверей і не можу поворухнутись. Та все ж інтуїтивно їх відчиняю.
І бачу пусте ліжко.