Наас потопав у веселому гомоні голосів, що заполонили вулички міста. Хіба не з самого ранку почалися виступи музик та гуляння. На честь турніру лорд Фреір оголосив вільні дні, дозволяючи народу вдосталь насолодитися відпочинком. Просто посеред площі виставляли столи. Селяни допомагали переносити лави, хтось тягнув свої, грубо збиті стільниці, аби місця на бенкеті могло вистачити всім бажаючим. Біля північної стіни вже розпалили багаття, а служниці патрали свіжину, готуючи до подальшого приготування. Хельга дивилася на все це з вікна своєї спальні, але її серце не тремтіло від захвату. Колись у дитинстві, коли вони з Тісо влаштовували імпровізовані турніри, дівчина тільки мріяла, що колись побачить справжні поєдинки, а потім буде весело танцювати на бенкеті на честь переможця. Та чомусь сьогодні, коли ця мить настала, їй було не дуже весело.
Після обіду відбудеться головне частування і танці. Але зараз, Хельга бажала втекти від гомону. Попереду її чекає чергова вистава у ролі спадкоємиці, де треба сидіти у незручній сукні та посміхатися до болю у щоках, спостерігаючи. Або ще гірше – танцювати з усіма, кого одобрить лорд. Але це буде пізніше. Зараз, поки є вільний час, дівчина сподівалася провести його так, я бажає її душа. Вдягнувшись у костюм для верхової їзди, вона спустилася до конюшні та чекала поки конюх підготує її кобилу. І аж підстрибнула від несподіванки, коли почула голос за спиною.
– Міледі, маю сказати, вам личать будь-які вбрання. Правду говорять, що для справжнього діаманта не так важлива оправа, він все одно буде сяяти.
Хельга різко розвернулася, зміривши Вестара поглядом. Довелося прикусити язика, аби не відповісти на комплімент з грубістю. Тому вона лише посміхнулася, та злегка нахилила голову, вітаючи спадкоємця Вакараї. Фреір відмітила, що і сам юнак вдягнений відповідно для їзди верхи, і настрій зіпсувався ще більше. Адже вона так хотіла провести час наодинці, пришпоривши коня летіти крізь зеленіючі поля, насолоджуючись подихом весни та довгоочікуваним теплом.
– Дякую, – все ж відповіла Хельга, намагаючись виглядати впевнено. – Ви, певно, з нетерпінням очікуєте сьогоднішніх святкувань на честь вашої перемоги.
Все ж остання фраза була сказана з певним викликом. Наче вони знову опинилися на полі поєдинку, і наступної миті мають схрестити мечі. Фальк виглядав невимушено і здавалося, пропустив колюче зауваження повз вуха.
– Так, думаю, буде цікаво. Та я не надто люблю такі пишні гуляння. Це втомлює. – Вестар посміхнувся, і понизивши голос, заговірницьким тоном промовив, – Від цих фальшивих посмішок надвечір стає тошно.
З конюшні вивели жеребця, і Хельга помітила тиснення на сідлі – VGF, що певно було ініціалами власника. Збруя виглядала дорого, тільки підкреслюючи красу породистої тварини. Фальк оглянув підготованого скакуна, перевіряючи кріплення сідла, та обернувся.
– Бачу, ви також волієте провести вранішні години на прогулянці. То чому б нам не поїхати разом? Мені буде цікаво подивитися на місцевість Наасу.
Хельга підтиснула вуста, стримуючи зітхання сповнене приреченості.
– Можливо, наступного разу, мілорде. Я не планувала довгої поїздки, лише проїхати в загоні, аби тварина не почала хворіти. – Брехня легко злетіла з її вуст.
На щастя саме в цю мить вивели її кобилу, і Фреір вже навіть готова була зробити вигляд, що її наміри чисті мов сльоза, і пожертвувати годиною часу міряючи площу загону. Вестар зовсім не засмутився, отримавши відмову, навпаки, на його обличчі розтягнулася посмішка.
– Хіба не краще буде, аби ваша прекрасна кобила не була обмежена кордонами загону? – Він потягнувся рукою в кишеню, приховану з внутрішнього боку жилету, дістаючи звідти стрічку. – У мене є ще один переконливий аргумент. Вчора, під час турніру, леді мидосердно дарувала мені цю стрічку на знак визнання. Що дає мені право на приватну зустріч. Тому я подумав, було б добре скористатися нагодою, і поспілкуватися з вами під час прогулянки.
Хельга зціпила зуби, розуміючи, що її загнали у глухий кут. І справді, знак симпатії, котрий вона так легковажно подарувала вчора, зараз грав проти неї. Вона вже відкрила рот, аби висунути контраргумент, але її фраза так і залишилася лише в думках. Лорд Генрі, обговорюючи з одним із вартових питання забезпечення порядку на сьогоднішньому святі, опинився поблизу. Він одразу ж впізнав доньку, котра люб'язно спілкувалася з майбутнім чоловіком. Це дало надію, що їх союз може стати щасливим.
– Вітаю. – Першим звернувся Фреір.
Хельга схилилася, вітаючи батька, так само як і Вестар, котрий демонстрував ідеальні манери.
– Доброго ранку, мілорде. – відповів Фальк, і хитро посміхнувшись, кинув на дівчину швидкий погляд, перш ніж продовжити. – Смиренно прошу у вашої милості дозволу на прогулянку з леді Хельгою. Мені кортить побачити ваші володіння, аби насолодитися їх краєвидами, і прекрасна компанія стала б найкращою нагородою для того, хто отримав знак симпатії на турнірі від прекрасної леді.
Фреір намагався бути максимально серйозним та ледь стримував посмішку, спостерігаючи за реакцією доньки. Фальк, попри юний вік був досить цікавим, і швидко знаходив вигідні для себе умови, уміло використовуючи шанси на свою користь. А ще він видавався вихованим, проте мав якусь нотку бунтівництва всередині. Знаючи Хельгу, та її характер, певно важко було б знайти більш підходящу партію. І за титулом, і за норовом. Їй пострібен той, хто зможе кинути їй виклик, і Генрі бачив цю рису в юному спадкоємцеві Вакараї. Тому кивнув, погоджуючись.
– Я одобрюю ваше спілкування.
Якби Хельга могла убивати поглядом, то Вестар, напевно, був би вже мертвий.
– Дякую, та-то. – Процідила вона крізь зуби, занадто красномовно показуючи власне відношення до подібної ідеї.
Фальк гордо підняв голову, всім своїм виглядом демонструючи, що отримав чергову перемогу. Хельга ж скривилася, та відвернулася до конюшні, подумки вилаявши конюха за те, що він так довго порається. Настрій остаточно зіпсувався. Генрі кивнув, і повернувся до розмови з вартовим, не звертаючи уваги на сцену, котра розгорталася поблизу стійл з конями. Точніше, робив вигляд, що не помічає, хоча його погляд періодично повертався до фігури дівчини з такими само попелясто-білими пасмами. Здавалося, що ще нещодавно він був таким самим: молодим та запальним, ладним йти наперекір правилам. Хельга була точною копією його самого, тільки зі ще більш бунтівним характером.
– То що, леді, покажете ваші улюблені місця в околицях? Наас так сильно відрізняється від Вакараї, що це не може не дивувати мене. Тут майже всюди степи.
У голову Фреір прийшла інша думка. Як вже так сталося, що її день було зіпсовано компанією нахабного гостя, то вона докладе максимальних зусиль, аби ця прогулянка не видалася йому приємною.
– Залюбки. Сподіваюся, ви впевнено їздите верхи, адже попереду нас чекає цікава дорога.
Щойно Хельга в компанії Вестара та кількох вояк виїхали за головні ворота, як вона вдарила кобилу в боки і погнала галопом прямісінько через поле у бік східного заливу. Вартові, котрі супроводжували їх ледь поспівали за білявою фурією, що мчала так, наче її гонить вперед буревій.
Поля змінялися просіками, а ті врешті перейшли в замулену після паводків місцевість. Треба віддати належне – Фальк не відставав. Він впевнено сидів у сідлі, і оминам всі підступні повороти шляху. Вязкий грунт розлітався шматками в усі боки, а від копит в багнюці залишалися глибокі сліди. Вітер бив у обличчя, і на вуставх вже відчувався солонуватий бриз. Довелося трохи сповільнитися, та Хельга все ще відчувала те тремтіння захвату від нещодавньої швидкості.
– Не відставайте. – Гукнула вона через плече, і знову пришвидшилася, вже передчуваючи наближення до затоки.
Вестар не зміг стримати посмішки, спостерігаючи за тим, як вправно дівчина керує конем. Побачивши Хельгу вперше, коли вона вітала воїнів на турнірі, Фальку здалося, що дівчина виглядає занадто тендітно. А її зверхній погляд міг казати про розніжений привілеями характер. Йому вже доводилося зустрічати шляхетних дівиць, котрі могли зомліти лише від думки про фізичні вправи. Тому саме такою він уявляв собі і Фреір. Розбещену своїм статусом. Та перше враження було оманливим. І пізніше, опинившись з нею у двобої один на один, Вестар був вражений. Спадкоємиця Наасу не була тією ніжною квіткою, ця троянда мала шипи.
Близько півгодини вони не зменшували темпу, і Фальк навмисно тримався трохи позаду, аби спостерігати за цією дикою пташкою з безпечної відстані. Врешті, Хельга поволі почала зменшувати швидкість, коли вони виїхали на пагорб. Попереду відкрився справді захоплюючий краєвид. Затока була досить великою, так що другий берег ледь виднівся вдалині. Низовини ще були підтоплені паводками, та це аж ніяк не псувало загального враження. Природа Наасу була неймовірною. Зелена, незаймана трава тягнулася до неба тонкими стеблами, формуючи пухнастий килим під ногами.
Проїхавши трохи далі Хельга зупинилася із захватом вдивляючись у такий знайомий краєвид. Це місце було одним з найулюбленіших. Саме тут вона вчилася плавати, адже води тут спокійніші ніж у відкритому морі. Тут вона тренувалася стріляти з лука. І сюди вони з татом приїздили інколи, аби просто насолодитися красою рідних земель. Спішившись, Фреір розім'яла напружені ноги та потягнулася. Вестар зупинився поруч, і вирішив послідувати прикладу дівчини.
– Ну то що? Як вам Наас? – Запитала Хельга, озирнувшись на вакарайця.
– Боюся, міледі, мені доведеться просити у вашого батька дозволу, аби ви ще раз провели для мене огляд місцин. – Фреір тільки розгублено кліпнула, а Фальк продовжив. – Ми так стрімко летіли, що я не встиг намилуватися красою цих земель.
Хельга задоволено посміхнулася, перш ніж уїдливо відповісти.
– Як шкода... Та на жаль вам доведеться шукати собі іншого провідника наступного разу.
Хельга відійшла далі, милуючись пробудженням природи. Весна завжди здавалася їй чимось дивовижним. Після сірих, холодних та похмурих днів, вона здавалася справжнім чародійством. Поява перших пагонів, спів птахів та безкінечна блакить неба дарували надію на краще. Фальк також розглядав краєвиди, та його погляд знову і знову повертався до дівочої фігури. Йому хотілося більше дізнатися про свою майбутню дружину. Хай новину про заручини Вестар сприйняв не надто охоче, та не міг не скоритися волі батька. Але зараз, після знайомства з Фреір, його цікавість була не лише суто політичною. Хельга була не такою, як він її уявляв.
– Дійсно шкода. Видається, що тут гарна природа. І погода сприяє прогулянкам. Сонячно та досить тепло. Знаєте, у Вакараї...
Фреір махнула рукою, зупиняючи розмову.
– Послухайте, Вестаре, ми з вами не у палаці, тому давайте залишимо ці безглузді розмови про погоду на час урочистих прийомів. Ваша компанія мені не до душі, це по-перше. По-друге, не розраховуйте, що я із вдячністю приймаю думку про наш союз. Мене поставили перед фактом.
Фальк схилив голову, слухаючи емоційну розповідь. А потім хмикнув під ніс, не стримавши посмішки.
– Знаєте, Хельго, – він навмисне зробив акцент на її імені, – цей союз не моє побажання. Менше за все я хотів би зараз розмінювати свої найкращі роки на шлюб з тією, хто навіть не має гідності смиренно приймати свою участь. Тому ми з вами опинилися в однаковій ситуації.
Така нахабність з боку Вестара трохи спантеличила. Адже дівчина хотіла тримати ситуацію під своїм контролем. Ще ніхто не смів суперечити їй таким тоном.
– Здається, ви забуваєтеся, мідорде. Таке спілкування з леді неприпустиме.
Фальк підійшов ближче, порушуючи ще один кордон пристойності.
– Здається, леді не дозволила б собі починати подібну розмову, так само як і порушувати правила турніру. Це їй не личить.
Розізлившись Хельга замахнулася, аби дати ляпаса нахабі, та Вестар швидко перехопив її руку.
– Що ви собі дозволяєте? – зашипіла Фреір.
– Блокую атаку, міледі.
Вестар розсміявся, і підніс руку Хельги до вуст, залишивши на пальцях легкий поцілунок. Від цього жесту вона зовсім розгубилася, відчуваючи як палають щоки.
– Ще раз так зробите, Вестар, і я...
Він знову розсміявся.
– Що? Поскаржитеся лорду? Мені видається, що він не проти нашого спілкування. Ба більше, мій батько повідомив, що за кілька днів оголосять про наші заручини. Тому... – Він все ще не відпускав дівочу руку зі своїх пальців, – доведеться примиритися з фактом того, що ми з вами опинилися на одному березі.
Нарешті Фальк відпустив руку Хельги і відійшов у бік, розглядаючи затоку. Фреір стояла наче вкопана, відчуваючи як тріпотить серце в грудях. Спадкоємець Вакараї викликав безліч протиречивих почуттів, але одне було зрозуміло однозначно – цей юнак викликає цікавість і бісить одночасно.
Близько години жоден з них не розпочинав новий діалог, насолоджуючись прогулянкою. Хельга всілася на траву, підставляючи обличчя сонцю, і грілася в його лагідному промінні. Натомість Вестар разом з вартовим спустилися нижче, зупинившись ближче до берега. Та врешті, коли сонце стало в зеніті, один із супроводжуючих підійшов до Фреір, вклонившись з повагою.
– Леді Хельго, вибачте, що турбую. Але здається вже час повертатися.
Вона зітхнула, розуміючи, що її короткотривала свобода добігає кінця. Не хотілося зізнаватися, але в чомусь її супутник був правий. Вони в однаковій ситуації. У голову навіть закралася швидкоплинна думка, що можна було б домовитися з юнаком і зірвати угоду про шлюб, та Хельга швидко відкинула цю ідею, розуміючи, що її все одно мають видати заміж. І наступного разу, може не так пощастити. Вона знала досить прикладів, коли зовсім юна дівчина має вступити у шлюб зі старим вдівцем, заради збереження земель, статусу, чи інших політичних угод. Про такий розвиток подій Фреір воліла б не думати. Врешті, Вестар був молодим та сильним, і якби не гострий язик та паскудний характер, то мабуть навіть досить приємним.
Вестар разом з вартовим також поверталися, щось обговорюючи дорогою. Про що саме вони розмовляли Хельга не чула, та судячи з того, як поводився вояка, посміхаючись та активно жестикулюючи, вони швидко знайшли спільну мову. Подумки Фреір зробила для себе примітку, що варто буде потім обговорити з підлеглим його поведінку. Але поки зробила вигляд, що наближення фігур її не цікавить, і повернулася до своєї кобили, погладивши ту по морді.
– Міледі, мушу сказати, Наас справді чарівний. Сподіваюся, колись і Вакараї справить на вас таке ж приємне враження.
Дівчина натягнуто посміхнулася, перш ніж осідлати тварину.
– Неодмінно. Що ж, дякую за компанію під час прогулянки. Але нам вже час повертатися. Скоро почнеться свято.
Аби уникнути розмов, Хельга одразу ж зірвалася галопом. Скрикнувши від радості, вона мчала вперед, сміялася. Їй подобалося їздити верхи на чоловічий манер. Так вона відчувала себе впевнено. Можливо, для справжньої леді і не були прийнятні такі вольності, і певно Біргітт зблідла від шоку, якби побачила. Адже зазвичай жінки їздили досить обережно, тримаючись у сідлі з гордовитою поставою. Хельга ж мчала як буревій, схилившись до крупа тварини. А коли та набрала швидкість, змінила позу. Опираючись на стремена привстала, та перехопивши вожжі в праву руку, ліву здійняла до гори.
– Юююююхуу!
Фальк посміхнувся, вдаривши свого скакуна пятками в боки, підганяючи. Пейзажі півострова розмивалися плямами, а вся увага була прикута до шляху попереду. Вартові ледь поспівали за ними, намагаючись триматися поблизу. Нещасні, котрим "випала честь" супроводжувати спадкоємицю Нааса молили всіх відомих богів, аби ця прогулягка пройшла без пригод.
І змогли видихнути тільки коли вдалині показалися стіни фортеці.
Фреір сповільнилася. Її щоки горіли від рум'янцю, а зачіску розтріпав вітер. Проте очі сяяли непідробним щастям. Вестар під'їхав ближче.
– То що, мілорде, цього разу вдалося роздивитися околиці? – Хельга задерла підборіддя, з тріумфом поглядаючи у бік гостя.
Юнак хитнув головою. Він розглядав дівчину з цікавістю, милувався нею. Зараз, як і раніше на арені поєдинку, вона видавалася такою войовничою, дикою, неприборканою.
– Ні, околиці я не встиг розгледіти. Але все ж є дещо прекрасне, що мені пощастило побачити.
Хельга відвела погляд, зосередившись на силуеті фортеці, котра височіла попереду.
– І що ж це, дозвольте запитати?
– Вся моя увага була зосереджена виключно на вас. Можу сказати відверто? – Дівчина не стрималася цікавості, і знову поглянула на свого супутника. Чомусь легке хвилювання, котре вона відчувала поряд з Вестаром, зараз стало ще більш відчутним. – Мені не доводился бачити більш вправної вершниці. Колись давно моя годувальниця, вона родом з невеличкого поселення на півночі, оповідала мені легенду про небесних дів, котрі літали на крилатих конях. Їм не було рівних на полі бою, а мечем ці діви володіли так, що жоден воїн не міг протистояти їм у битві. І зараз, зустрівши вас, ця легенда не здається мені такою вигадкою. Адже у вас, леді Фреір, я бачу таку ж велику воїтельку. Шкода тільки їх назву забув, старенька Гунн, та помилують предки її душу, була б засмучена цим фактом. Вона часто оповідала мені різні байки та легенди.
Хельга слухала цю розповідь з зацікавленістю, адже ніколи не чула нічого подібного. Але найбільше її вразив той факт, що Вестар, без жодної тіні сумління, порівнює її з величними воїтельками. Подібний комплімент тішив самолюбство, змушував її відчувати себе справді значимою. Але дівчина швидко оговталася від солодких слів, намагаючись не втрачати голову.
– Дуже лесно чути подібне. Шкода, що я ніколи раніше не чула подібних легенд.
– Дозвольте запитати, міледі. – Він досить швидко подолав відстань між ними, зупиняючи скакуна поруч з білявкою. – Чому?
Хельга з розгубленістю поглянула на супутника. Дивні питання змушували її нервувати.
– Що "чому"?
Вестар об'їхав з правого боку, і зупинився просто навпроти, зазираючи їй в очі.
– Чому ви вирішили змагатися на турнірі?
Фреір відмахнулася, не бажаючи пояснювати справжні причини. Вона спробувала об'їхати його.
– Вам цього не зрозуміти.
Вестар перегородив шлях.
– То розкажіть. Мені буде цікаво дізнатися про вас більше, міледі.
* * *
Неподалік, у гаю, почувся шурхіт крил. Сова ухнула, та полетіла у пошуках здобичі. Все навколо наче потонуло у молочному сяйві місяця, що заливало околиці Колда. Шелест трав зараз був голоснішим, здавався тривожним. Ейнар озирнувся, з якимось дивним хвилюванням вдивляючись у лінію дерев, що у пітьмі формували непроглядну стіну навколо галявини. Вдалечині, ніби гірський хребет, виднілися стіни фортеці. Розмиті, нечіткі як марево, вони зливалися з темрявою ночі. Кінь, що пасся біля дерева фиркнув, і Норст різко повернувся, лякаючись цього звуку. Втома та хвилювання з'єдналися у єдиній емоції роздратованості. Знову підхопившись на ноги, хлопець потягнувся і обійшов навколо дерева, наче те могло приховувати він нього щось, чого Ейнар не помітив раніше. Минуло більше двох годин, а Іда так і не з'явилася. Норст починав хвилюватися. У грудях пекло від тривоги, і ця затримка наче пророчила проблеми.
Спочатку він, окрилений радістю від того, що вдалося виконати обіцянку дану жерцю та зібрати необхідні для втечі речі, намагався не панікувати завчасно. Та чим більше минало часу, тим знервованішим ставав Норст. Жбурнувши камінець, котрий знайшов на землі він вилаявся. Невже Іда злякалася і не прийде? Ця думка промайнула в свідомості, але юнак вмить відкинув подібні роздуми. Ні, вона не могла так вчинити. Ейнар довіряв їй, і знав, що хоча його, тепер вже дружина, не надто розділяла його запал, та пообіцяла втекти з ним. Безумовно, це був ризикований план. Але вони побралися на світанку. Хіба це не більш божевільний вчинок ніж втеча? Сумніви точили його впевненість, як вода розмиває береги.
Ні, Іда не могла злякатися. Вона була сміливою. Ейнар добре знав це, адже дівчина щодня доводила це, коли приходила до нього на зустріч. Коли погодилася дати клятву перед предками. Але якщо не це, то що? Що стало на заваді? Чому вона ще не прийшла?
Норст ходив навколо дерева, і так нервував, що почав мургикати під ніс. Час не зупинявся, кожна секунда тільки збільшувала напруження. Пройшла ще година, перш ніж не витримавши очікування, Ейнар застрибнув на свого коня, та помчав у бік старого млина. Може вона не так зрозуміла? Можливо щось переплутала? І тепер чекає його на тому місці, де вони потайки зустрічалися? Норст хотів би в це вірити. Адже якщо це не так, то певно, сталося щось жахливе. Щось, що не дозволило їй втекти. Про подібне він не хотів думати, відчуваючи як паніка стискає його груди, наче залізні лати, не дозволяє нормально дихати.
Їхати вночі, коли навколо суцільна темрява було складно. Доводилося сповільнятися на певних ділянках шляху, що змушувало Ейнара злитися ще більше. Коли він нарешті дістався млина, то вже тремтів від хвилювання. Каміння шурхотіло під ногами, а десь далеко в місті чувся гавкіт собаки, котрий долинав аж сюди. У нічній тиші він був досить виразний. Попри ризик, юнак все ж наблизився до покинутої будівлі. Це було дивно, планувати втечу, та ходити поруч з містом.
– Ідо? – Прошепів він.
Було б добре мати смолоскип, адже ніч залила все навколо чорним. Та це було б дурним вчинком. Певно, вартові, що чатують на вежах, побачили б пролиск світла. Місяць сховався за хмари, остаточно дозволяючи Колду пірнути у глибину темряви. Ейнар буквально не бачив нічого далі власної руки. Він знову покликав дружину. Цього разу голосніше. Надія танула щомиті, але він хапався за неї наперекір здоровому глузду. Зазирнувши всередину млина, він не бачив геть нічого, йшов наосліп. Кілька разів звернувшись до тиші безлюдного місця, Ейнар затремтів ще дужче. Її тут не було.
Він вийшов назовні, та опустився прямо на землю, запустив пальці у пасма волосся, схиливши голову. Щось пішло не так! Ця думка не полишала. Але що він тепер мав робити? Чекати тут, чи може повернутися до того дерева? Чи взагалі відправитися до лісу, в пошуках товаришів, та робити вигляд, що нічого не сталося? Ні! Жоден з цих варіантів не підходив. Ейнар намагався придумати хоч якийсь план.
Мовчазну тишу порушив подих вітру, що своїми пальцями пройшов по пагонам та молодому листю, полинув далі та торкнувся шкіри юнака, і зник так раптово, як і з'явився. І знову тиша, котра губиться між монотонним биттям тиску у скронях. Норст зглитнув, передчуваючи, як остання надія зраджує його. Просидівши кілька хвилин в одному положення, він різко смикнувся, наче тільки-но провалився у прірву. Стрес настільки швидко висмоктував сили, що Ейнар відчув, як вони стрімко залишають його.
Думки крутилися в голові, та жодна з них не виходила на перший план, формуючи хаос в свідомості. Аж раптом, наче блискавка, прийшло осяяння. Неподалік проклятого ставка також росло велике дерево душ, що підходило за описом. Можливо, Іда зараз там? Так само як і він, знервовано чекає? Підхопившись, Норст знову осідлав коня, та вирушив до таємничої водойми. Їхати туди близько півгодини, але зараз, коли надворі панує глуха ніч, шлях виявився довшим. Не дарма кажуть, що найтемніший час перед світанком. Коли Ейнар дістався ставка на обрії вже почало світлішати. Вже за якийсь час темрява відпустить зі своїх обіймів північ.
Над водою повільно опускався молочний серпанок. Ніби саме тут і народжувалися хмари, що пізніше підіймуться у височину, торкаючись верхівок скель. Тишу поступово відступаючої ночі потроху наповнювали різні звуки. Птахи прокидалися, зачинаючи своїх пісень. І переголосками відкликалися між крон. Їх щебетання розносилося над дзеркальною поверхнею ставка та розчинялося у димці.
Прив'язавши коня, Ейнар рушив пішки понад берегом. Місцями спуски були круті та слизькі від вологого повітря. Тому їхати верхи далі було зась. Шлях до дерева був не близький, адже довелося б оминути половину озера. Попереду лежало повалене дерево. Його крона пірнула, ховаючи гілки між темної води. Частина берега в низовині ще була підтопленою. Грунт під ногами нагадував багнюку, і довелося обходити трохи далі, аби не загрузнути по коліно. Проклятий ставок був дивовижним місцем, окутаним легендами та повірками. Саме так називалися байки, котрі розповідали старші мешканці. Ейнар не надто вірив у всі ті розмови про чаклунство та істот, котрі могли затягнути на дно, та все одно не волів зайвий раз перевіряти це.
Коли нарешті показалося дерево душ, надворі вже було не так темно. Світанок розганяв пітьму, просуваючись все далі від обрію. Вершини скель ще не осяяло першими променями, та Норст знав, що скоро це станеться. Новий день повноцінно увійде у свої права, залишаючи за собою ніч, котра виявилася сповненою тривог і марних сподівань.
Одна єдина, крихітна надія все ще теплилася всередині, не дозволяючи страху остаточно заволодіти свідомістю. Можливо, Іда все ж там? Шанс на втечу все ще був. Вони могли б втекти, якби вирушили просто зараз.
Оминувши зарослі очерету, та заболоть, Ейнар нарешті дістався до дерева. Таких не багато залишилося поблизу Колду. Війни та лісові пожежі знищили майже всі подібні. А нові, котрі висадили від західного краю, були ще молоденькими деревцями, і не могли позмагатися у величчі з цими віковими деревами душ. Їх називали так через розлогу крону, що запліталася листям так само, як дивовижно переплітаються людські долі. Стовбури старих дерев були порожніми, через що, підійшовши ближче можна було почути, як гудить всередині від кожного подиху вітерця. Хтось запевняв, що то не просто шум, а слова, котрі душі намагаються донести до живих. Так, чи інакше, але Ейнар не міг сперечатися з тим, що поруч з такою рослиною почуваєшся інакше.
Підійшовши ближче, він побачив чийсь силует поблизу дерева. Хлопець був впевнений, що він належиль жінці. Серце заходилося в прискореному ритмі. Таємнича фігура простягнула до водойми руку, повела долонею в повітрі, наче окреслюючи пальцями тендітну димку туману.
Норст пришвидшив кроки.
– Ідо? – крикнув він, майже спіткнувшись, поки летів назустріч.
Але таємнича фігура не відгукнулася, ніяк не відреагувала. Норст сповільнив кроки вдивляючись у її силует. Жінка знову повела рукою. Туман здавався майже живим, він рухався над поверхнею води, стелився як дим, збираючись клубами. А потім вона стиснула пальці в кулак. Різко. І серпанок завмер, зупинився. Вся природа ніби відповіла на цей жест, поринувши у тишу. Жодного подиху вітру, жодного звуку, жодного руху. Жінка розтиснула пальці, і ще донедавна густий, молодний туман, котрий розтікався над озером, почав бліднішати, ставав все прозорішим, все легшим. Аж поки за кілька хвилин геть розчинився.
Перше сонячне проміння торкнулося верхівки дерева душ, пофарбувавши молоде листя в золото. Ейнар так і стояв наче причарований, спостерігаючи за дивовижними явищами. Він кліпнув очима, і омана зникла так само, як і серпанок. Зелене листя тягнулося вгору, лагідно підсвічене сонцем.
– Істинний дракон. Я чекала на тебе.
Голос незнайомки продзвенів над водоймою, розлетівся над її полотном аж до протилежного берега. У цьому голосі відчувалася неймовірна сила та впевненість. Норст раптом відчув, як перехоплює подих. Жінка підвелася та розвернулася в його бік. За полами довгого темного плаща не було видно ані її вбрання, ані обличчя, котре приховувала тінь капюшона.
– На мене? Ви, певно, помилилися. Проте мушу запитати, чи випадково ви не зустрічали дівчину? Руду. Вона...
Незнайомка не дозволила закінчити фразу.
– Твоя кохана? Та дивна служниця.
Ейнар здригнувся.
– То вибачили її?
Норст озирнувся, шукаючи поглядом свою дружину. Наче вона просто ховається від нього, дражнить. А можливо це лише пошук шляху до відступу? Зустріч з таємничою незнайомкою викликав дивне хвилювання, відчуття чогось невиправного. Її голос видавався віддалено знайомий, проте Ейнар не міг зрозуміти, де чув його і коли.
– Так, я бачила її.
Серце юнака зайшлося в божевільному темпі. Може і справді Іда десь неподалік?
– Скажіть, де вона?
Він знову заозирався, намагаючись віднайти поблизу знайомий дівочий силует. Таємнича жінка помовчала кілька хвилин, а потім розвернулася до ставка. Наче і не було перед тим розмови. Ейнар підійшов ближче.
– Ви знаєте де вона?
– Вона йде за власним життєвим шляхом. Це її доля.
Ейнар нахмурився, не розуміючи останньої фрази. Його бісило, що незнайомка каже загадками. Махнувши рукою, він побіг до дерева, обійшов околиці, гукаючи Іду. Та як би не шукав, її тут не було. Зневірившись у пошуках, він повернувся до берега, де знаходилася таємнича постать. Розлючений через власну безпомічність, він широкими кроками підійшов до фігури в плащі та крикнув:
– Де вона? І хто ви?
Жінка махнула рукою над водою, і в середині водойми щось забулькотіло. Норст не звернув на це уваги, не обернувся. Хоча і відчув певні зміни навколо, наче один тільки рух незнайомки оживив це місце. Врешті, вона повернулася та скинула капюшон, що приховував її обличчя. Глибокі, темні очі приковували увагу. Ейнар завмер. Він вже бачив її колись. Помилки бути не може. Це та сама віщунка, котра колись передбачила смерть Варді. Та сама відьма, котру запросив Ренгволд, сподіваючись, що вона зможе врятувати його сина.
Юнак відсахнувся, наче не вірив власним очам. Після тієї зустрічі у палаці, коли ця таємнича чаклунка відчула його присутність, після тих слів, Ейнар вважав, що ця зустріч була лише його уявою. Дурним сном. Смерть брата настільки затьмарила розум, що він довгий час намагався викреслити з пам'яті той день. І тепер, коли ця жінка тут, Норст геть закляк. Він вдивлявся в її обличчя, та попри те, що пройшло досить багато часу, здавалося, відьма не змінилася. Жодних зморшок, жодних вікових змін.
– Моє ім'я Сага. Духи повідали мені, що час для нашої зустрічі настав, лорде.
Відьма трохи схилила голову в поклоні, проте не відвела погляду. Вона звернулася до нього, підкреслюючи останнє слово. А вуста жінки розтягнулися в хитрій усмішці. Стало не по собі, між лопатками пройшов крижаний доторк.
– Я пам'ятаю вас. Ви відьма?
Здається, таке нахабне питання зовсім не стурбувало її.
– Можливо, лорде. Та всі ми, жінки, відьми.
Ейнар позадкував, намагаючись не переривати зорового контакту. Сага викликала відчуття небезпеки.
– Можливо. – Відповів він, віддзеркалюючи відповідь жінки. – Та якщо ви бачите більше за інших, то певно, маєте знати, що я не лорд.
Норст все думав, як краще покинути це місце, не накликавши на себе гнів відьми. І, бажано, перед цим все ж дізнатися про Іду.
– Хіба? – Лукавий погляд був наче насмішкою.
– Мене це не цікавить. Відповідай, де Іда? Це наказ!
Та Сага була спокійною. Наказ не був вагомим аргументом для неї. Відьма тільки посміхнулася.
– У тобі справді кипить гаряча кров. Те саме полум'я, що може спалити світ вщент.
Здавалося, вона розмовляє сама з собою. Це не було питання, лише факт, в котрий жінка вірила. Ейнар не витримав. Його нерви були натягнуті до такого ступеня, що ось-ось могли не стримати виплеску.
– Питаю ще раз: де Іда?
Сага відвернулася до водойми, і Ейнар прослідкував за цим поглядом. Серце калатало у грудях від найгірших припущень.
– Вода вранці, ніби дзеркало. Можна побачити власне відображення, або, якщо вдивитися уважніше, навіть душу.
Норст зробив рішучий крок вперед. Хотілося схопити відьму, витрясти з неї правду за будь-яку ціну.
– Досить! – Крикнув юнак. – Відповідай, що ти знаєш?
Кілька хвилин вона мовчки дивилася в його очі, а потім, ніби впевнившись у якихось, тільки їй відомих, припущеннях, відповіла:
– Спочатку, я маю розповісти тобі дещо важливіше. Твоя стежка долі не просто так привела тебе сюди, до мене. Так судилося. І я маю передати тобі важливі знання, котрі бережу довгі роки.
Ейнар відмахнувся, він не хотів слухати байки. Він вже розвернувся аби піти, та слова відьми змусили його зупинитися, завмерти.
– У тому чарівному дзеркалі, колись давно, ти бачив себе, юний спадкоємець Колду?
У голові промайнули спогади. Жахливий монстр, що дивився на нього з сріблястої поверхні, повторював його рухи. Ці чорні зіниці, наче бездонні вирви у потойбіччя не мали нічого живого. Виразки роз'їдали морду жахливої істоти, спотворювали і без того огидне обличчя. З тих виразок сочилася кров, стікала по шиї, шипіла, бралася бульбами. Здавалося, що кров просто кипіла окропом. Монстр наче не звертав увагу на це, завмерши у тій самій позі, що і Ейнар. Згорблена, затравлена, зла істота, котру він тоді побачив там у дзеркалі, ніяк не могла бути ним. Скільки ночей після цього, ті чорні очі будуть переслідувати його у нічних жахіттях?
– Звідки ти знаєш про це? – Він відсахнувся, наче щойно хтось відкрив його найбільшу таємницю.
– Мені це віщували знаки.
Ейнар не вірив у всі ці магічні штуки. Йому видавалося, що жодна людина, не може зазирнути у вірування предків, передбачити їх бажання. Окрім цього зараз він мав проблеми важливіші, ніж обговорення тем буття, чи магічних сил.
– Якщо ти все знаєш, то дай відповідь всього на одне питання – де мені шукати мою дружину?
– Про це не у мене ти повинен питати, юний дракон.
Норст нервував. Його бісило, що ця жінка щось знає, проте продовжує водити його за носа.
– А у кого тоді?
Сага зіщулилалася, роздумуючи.
– Краще за мене знаєш, а все одно питаєш. Хочеш дізнатися більше про свою кохану, то маєш спочатку прийняти від мене необхідну інформацію. Скоро все зміниться, спадкоємець престолу. І ти маєш бути готовим до цих змін.
– Якщо це пусті балачки, аби забити мені голову казками, то я не хочу їх слухати.
Насправді ж, Норст тремтів. Від згадки про минуле, від тих жахливих спогадів. Від втоми та хвилювання, котрі підточили його дух. Сага наче очікувала такої відповіді, тому поблажливо посміхнулася.
– То ти знаєш, чому замість твого личка у відображенні був монстр? Знаєш про те, що то за дзеркало? І як воно пов'язане з тим нападом на полюванні, де загинув твій брат? Що ж...
Вона повільно розвернулася, наче втративши зацікавленість, та насправді просто чекала реакції на свої слова. І та не забарилася. Норст відчув як всередині все похололо.
– Що ти знаєш? – тремтячим голосом запитав він.
– Я знаю все. А ось що хочеш дізнатися ти?
Відьма лукавила, спеціально вводила його в оману своїми словами, змушувала докопуватися до правди. Прагнути цього.
– Те, що необхідно.
Почуття провини за смерть брата точило його душу багато років. Поява монстрів була загадкою для сіверян, і зараз Норст за будь-що хотів дізнатися істину причину тих жахливих подій. Аби зрозуміти. Аби в подальшому такого не сталося. Сага полегшено видихнула, і її очі наче стали ще темнішими.
– Те дзеркало, котре ти бачив колись у Колді, одне з вцілілих. Колись їх було п'ять. У кожного королівства своє. Але тепер залишилося лише три. Континентом ширилося багато легенд про них, але ці знання були давно втрачені. Все через те, що на ці дзеркала зазіхало багато нечестивих. Тих, хто заради власних амбіцій був готовий на все. Зараз таємницю дзеркал знають лише хранителі або ж ті, хто колись міг чути оповідки старих. Але рідко кому вдається все ж віднайти хоча б інформацію про них.
Ейнар слухав, проте хвилювання, котре травило його свідомість не відпускало. Чи готовий він витрачати час слухаючи міфи, замість того, або діяти. Переступивши з ноги на ногу, Норст склав руки на грудях.
– Як інформація про дзеркала допоможе знайти Іду?
Сага скривилася, й огледіла юнака з голови до п'ят.
– Як я вже казала, скоро все зміниться. Все в цьому світі взаємопов'язане. Навіть, коли здається, що це не так. Та повір, скоро, ти це сам зрозумієш. Я, як хранителька, знаю про що кажу. Доля кожної людини давно написана. І твоя пов'язана з цими загадковими артефактами, хочеш вір, хочеш ні. Ти вже бачив одне з них, ти вже знаєш частину істини. Але тільки частину.
Якщо ти, юний дракон, вважаєш, що це всього лише балачки, можеш йти. Так, чи інакше, Іди немає тут. Я знаю де вона, але ти і сам, без моєї допомоги можеш дізнатися це. Скільки б часу не знадобилося. Але ті знання, котрі я можу дати тобі, можуть значно вплинути на події. Вибір за тобою, якщо хочеш так думати. Хоча по правді кажучи, ніхто з нас не має вибору.
Сага стояла нерухомо, чекала тієї миті, коли Норст ухвалить рішення, хоча заздалегідь знала його. Дар, котрий вона отримала, дозволяв зазирнути в майбутнє. В будь-чиє, окрім свого власного. Але знаки віщували, що данна розмова одна з найважливіших.
Ейнар злився на себе, проте відьма була надто переконливою. Хоч він завжди відкидав думки про магічне, та після минулої зустрічі з цією таємничою жінкою, він відчув її силу. Зрозумів, що не варто нехтувати її порадами. Тому просто кивнув, погоджуючись вислухати.
– Запам'ятай, драконе, дзеркала самі обирають господаря. Тільки людина з сильною волею може зібрати їх, і вони будуть служити йому. Той, хто забере керуючись власними амбіціями, пробудить зло, що століттями береже дзеркала.
Сага зупинила розповідь уважно спостерігаючи за реакцією. Ейнар нахмурився, йому не йшло з думки минуле. Смерть Вегарда, що боронив їх з Варді. Той жахливий момент, коли потвори вгризалися в його плоть. Зараз все це, наче частинки одного цілого збиралися до купи, відкриваючи істину.
– Ті монстри... Котрі атакували Колд? – вирішив озвучити своє припущення Норст.
Відьма кивнула.
– Так. Вони прийшли за покликом. Твій батько взяв те, що йому не належало. Він посмів зазіхнути на більше, і отримав розплату.
Ейнар знову нахмурився.
– Але чому? Звідки вони взялися? Ті істоти?
Сага відвернулася, обвела поглядом берег, що тонув у зелені, по той бік водойми.
– Вони завжди поруч. Навіть зараз. – Ейнар нервово озирнувся, по шкірі пройшов холод від думки, що десь поруч може знаходитися потвора. – Всі ті давні перекази про монстрів не є вигадками. Просто люди часто змінюють історії, додумують нового, або ж забувають головне.
– Те дзеркало... Воно було не з Колду, чи не так?
Відьма поблажливо посміхнулася.
– Так. Дзеркало, котре належало півночі було втрачено дуже давно. Серед інших країв, сіверяни славляться своїми набігами та постійною внутрішньою боротьбою за вдаду. Один з тих, хто мав би оберігати дзеркало став заручником власних бажань. Він зрадив не тільки Колд, але й власне призначення. Через війну, що точилася довгі роки, дзеркало було втрачено. Ренгволд, знайшов інше. Викрав його, аби отримати вигоду. Думав, що його сила волі зможе подавити магічну основу. Тільки не врахував найголовнішого – на ту мить цей предмет вже мав господаря. Альмонд ще був живий. Але зараз, після його смерті, буде обрано нового достойного мужа. Світ знову на порозі змін.
Ейнар гмикнув, пригадуючи, що побачив у відображенні.
– Я йому не заздрю. Бачити постійно у відображенні монстра...
Сага зітхнула та підтиснула губи. А потім підійшла ближче схопивши юнака за плечі.
– Ти не розумієш! Дзеркала показують істину, спражню сутність людини. Заздрість, жадоба, лють, марнославство, прелюбство – все залишає свій слід в душах. Дзеркало ж завжди показує справжнє нутро. Вони дають господарю неймовірну силу. Той, хто збере всі дзеркала, той підкорить світ.
Норст відвернувся, його погляд пройшов по поверхні проклятого ставка. Від кількості інформації в голові був хаос. Було ще дещо, про що він хотів запитати.
– Якщо ті монстри нападали на Колд, бо їх прикликало дзеркало, то де вони поділися потім? Набіги скінчилися.
Відьма схилила голову, не приховуючи того, що задоволена роздумами юнака.
– Ренгволд позбувся його. Сховав.
Норст криво усміхнувся. Це було цілком характерно для батька.
– Якщо він його сховав, то дзеркало буде важко знайти.
– Не важко. Якщо знати, де шукати. – Сага загадково поглянула на спадкоємця півночі, а потім схилила голову. – Це все що я мала розповісти, мілорде. Далі вибір за вами.
Ейнар не дивився на неї, розмірковуючи над всім, про що дізнався. Та зараз мав важливіші проблеми, ніж загадкові пророцтва.
– Я вислухав тебе, Саго. Тепер скажи мені, де Іда.
Відьма стала поруч, вдивляючись у тому ж напрямку, що і Норст. Над поверхнею води знову почав стелитися прозорий туман.
– Ви не зможете втекти, юний лорд. Ваш шлях інший, хоч ти і противився завжди йому. У глибині душі ти завжди це знав. І зараз знаєш, хто винен у тому, що вона не прийшла. Не витрачай час на пошуки тут, ти не знайдеш свою кохану біля дерева духів. Краще запитай у того, хто точно знає де вона може бути.
З цими словами, відьма відійшла від нього. Ейнар стояв ще мить, роздивляючись берег.
– Це мій батько?
Відповідь він так і не почув. Озирнувшись, Ейнар розгубився. Саги не було поруч. Вона зникла, наче і не існувала. Озеро повільно затягувало густим серпанком, вкриваючи околиці таємничого місця.
* * *
Віз затрясло, коли колеса потрапили до ями. Іда застогнала від болю. Голова здавалася важкою, а місце удару пульсувало. До горла підкотила нудота, і знову все запаморочилося. Дівчина насилу спробувала розплющити очі, та все розмивалося плямами, пливло. Звуки ж навпаки зараз видавалися занадто голосними, хоча ще донедавна вона геть нічого не чула, наче потрапила в темний мертвий простір. Роздивитися де вона знаходиться, рудій не вдалося. Почувалася вона надто кепсько, аби принаймні, спробувати зрушити з місця. Від того, що дорога була нерівною і її постійно хитало, стан не поліпшувався. Та все ж за якийсь час, дівчині вдалося опанувати себе. Повільно вікривши очі, Іда кілька разів кліпнула, аби сфокусуватися. Небосхил вже світлішав. Ніч відступала, пускаючи новий день до влади. Небо здавалося прозоро-рожевим, затягнутим туманом. Ранок видавався прохолодним, наче чиїсь холодні руки сковують дівоче тіло у міцних обіймах. Але це оманливе відчуття. Замість цього, руки Іди були міцно зв'язані грубою мотузкою. Вона спробувала поворухнутися, але це тільки посилило слабкість у тілі і головний біль. Руда підняла голову, аби роздивитися де знаходиться.
– Невже прокинулася? – голос видався їй знайомим, та вона не бачила того, хто звернувся до неї.
Горло пересохло, замість слів вирвався лише хриплий звук. Іда закашлялася, перш ніж запитати знову.
– Де я?
Огидний сміх змусив її ще більше запанікувати. Відчуття небезпеки не полишало.
– Їдеш туди, де тобі і місце, дівко. Вважай, що тобі неймовірно пощастило. Бо ще жива. Була б моя воля, твоє тіло вже остигало б в якійсь канаві.
Дрижаки пройшли тілом, і Іда знову спробувала поворухнутися. Голос видався їй знайомим.
– Що вам треба?
Знову цей сміх. Наче каркання ворона.
– Бергорне, – Звернувся невідомий до когось, – притримай коней, мені треба відлити.
Віз сповільнив рух. Дерев'яні колеса заскрипіли. Іда почула шурхіт, а за ним скрип. Хтось зістрибнув з лави возу. І вже за хвилину поруч пролунало журчання. Їй стало ще страшніше. Лежати було незручно, кінцівки німіли від тугих пут. Але зрушити з місця вона не могла. За мить поруч долинули кроки, а потім хтось застрибнув на воза. Стара деревина жалібно завила під вагою невідомого. Іда набралася сміливості, аби поставити ще одне питання.
– Хто ви?
Різкий біль пронизав наскрізь, а з очей бризнули сльози, коли цей невідомий, різко смикнув її за волося, розвертаючи до себе. Навіть за пеленою в очах, Іда розпізнала знайомі риси юнака. Вона бачила його хіба не щодня, працювада пліч-о-пліч з ним. Навіть сьогодні бачила його, посміхалася у відповідь, коли випадково зустрічалася з Мальнором поглядом.
– Хто я? Лише слуга, так само як і ти.
Десь у грудях забилося крихітне зернятко надії. Можливо, Мальнор зможе пояснити, що відбувається? Адже вони фактично в одному човні, на рівних засадах.
– Куди мене везуть? Що сталося?
Але однієї кривої усмішки їй стало достатньо, аби зрозуміти, на дружбу від цього юнака не слід розраховувати. Його погляд лякав більше, ніж якогось лиходія чи місцевого забіяки.
– Нічого особистого, просто виконую наказ.
Іда знову поворухнулася, в надії трохи ослабити міцну хватку на волоссі.
– Хто віддав наказ? Куди ми їдемо?
Каркання сміху знову розлилося над гаєм, підіймаючись до самого неба ввисочінь.
– Це наказ Ейнара.
Всередині у Іди все похололо від шоку, вона заклякла.
* * *
Вітер шумів у вухах, тріпав волосся, забирався під сорочку. Ейнар мчав щодуху в бік міста. Надії не залишилося. Сага підтвердила його побоювання. Іда не прийшла, бо сталося щось жахливе. Тепер він знав це. Певно її схопили, можливо вже допитують, або ж гірше. Він добре знав методи батька. Якщо хтось дізнався про їх план, то вона у небезпеці.
Серце вистрибувало, а в думках панував хаос. Ейнар не знав, що має робити. Якщо її справді схопили, то як він має рятувати кохану? Продумувати план не було часу. Більш за все він боявся, що коли опиниться в місті, то побачить дівчину страченою. Ренгволд виносив звинувачувальні вироки і не за такі провини. Можливо, він міг би втекти сам. Дістатися хребта, а потім, як вони планували, поїхати десь на південь, шукати захисту. Проте він не розглядав подібний варіант. Ніколи не зміг би пробачити собі таку ницу боягузність. Ні, він не буде тікати. Не має права! Він сіверянин, а вони не мають страху.
Поселення поблизу фортеці розросталося. Намети прибулих заполонили поле біля стін. Армія Ренгволда була численою. На поклик лорда прибули всі голови общин півночі. Ейнар оминув чоловіків, котрі йшли до міста. Новий день розпочався, робота вже кипіла. Щойно він проїхав крізь браму та спішився, до нього підійшли вартові. Ейнар знав, що так буде, якщо Іду допитають. Кати використовували жахливі тортури, аби вибити правду. У горлі стала жовч, а шлунок стиснуло спазмом. Було страшно уявити, що зробили з Ідою.
– Ейнаре Норст, ми маємо наказ провести вас на допит.
Ейнар окинув поглядом вартового. Чоловік з вусами, певно старший за самого Ренгволда, зі співчуттям кивнув йому. Чи був сенс протестувати? Вириватися? Норст кивнув, погоджуючись. Сенсу не було. Якби він хотів втекти, треба було робити це раніше, а не їхати до лігова монстра добровільно. Та він вибрав інший шлях.
Люди на вуличках озиралися. Конвой вів нащадка лорда. З усіх вікон визирали зацікавлені обличчя. Ейнар не звертав на них уваги, не боявся. Він йшов спокійно та гордо, наче вирушає не на вірну смерть, а на власну коронацію.
Щойно вони підійшли ближче, Норст з хвилюванням огледів місце страти. На колах було кілька спотворених тіл. На плечах одного з небіжчиків сиділи ворони, що обдирали залишки плоті з його голови. Сморід гниючих тіл, випорожнень, крові вже став звичним. Ейнар зітхнув з полегшенням. Нових страт сьогодні ще не було. Погляд піднявся вище, над залишками тіл. Крізь відчинене вікно зали на нього дивився батько. Його обличчя було спотворене виразом божевільного захвату. Ейнар відчув, як новий комок гіркоти у горлі перекриває подих. Та шалена ненависть у очах Ренгволда викликала біль. Хіба можна ось так ненавидіти власну кров та плоть? У відповідь Ейнар тільки гордо здійняв обличчя. Якщо якийсь урок він і засвоїв за своє життя, то це те, що свої справжні емоції не можна показувати. Він не дасть Ренгволду насолодитися ними.
Служниці вибігли у двір, аби подивитися на таке видовище. Серед інших, він побачив і матір Іди. Жінка була бліда мов полотно, а по її щокам стікали сльози співчуття.
Норст ледь помітно кивнув їй, спробував підбадьорити, але в наступну мить його заштовхали в приміщення. Коридори, сходи… все промчало перед поглядом сірими плямами. Лише коли перед ним опинилися різблені двері зали, під ребрами стисло від хвилювання.
Коли вартові завели його до приміщення, Ренгволд вже чекав. Він з виглядом тріумфу сидів на троні, поклавши руки на підлокіття. Чорний, мов сажа одяг, вишитий дорогими нитками та прикрашений камінням підкреслював статус правителя. Один з вартових штовхнув Ейнара вперед, але він втримав рівновагу, вирівнявши поставу і з гордим виглядом поглянув на батька.
– Ейнар Норст, за вашим наказом, мілорде. – Вартові схилили голови, вітаючи правителя.
Ренгволд підвівся, оглядаючи зверхнім поглядом сина з голови до ніг.
– Ейнаре? – крива усмішка розтягнулася на його обличчі.
– Батьку? – віддзеркаливши його, відповів Ейнар.
Спустившись з помосту, де був розташований трон, Ренгволд пройшов приміщенням. Наче ліниво оглядаючи прикраси на стінах. Зображені на гобеленах історичні події та традиційні візерунки мали б слугувати окрасою, але виглядали дивно та недоречно. Лорд зупинився біля гербу, розглядаючи дракона.
– Як посмів ти, щеня, вчинити змову за моєю спиною? – Голос лорда прогримів у приміщенні наче туди увірвався буревій. – Чи ти думав, я не дізнаюся, що ти з тією шльондрою замислив?
Ейнар стиснув зуби так сильно, що навіть вилиці звело.
– Де Іда? – відчеканив він слова, не спускаючи погляду з батька.
Той розвернувся і знову усміхнувся. Було в цьому щось лякаюче, зловіще.
– Там, де їй і місце! – Гаркнув той у відповідь. – Може треба було б прив'язати її, розрізати живота, витягнути нутрощі та змусити тебе дивитися на це. Проте я маю благородство, аби подарувати цій хвойді шанс спокутувати свою провину. Її вміння роздвигати ноги може послужити нам.
Ейнар не стримався, і сіпнувся в бік лорда, але вартові вмить схопили його.
– Закрий свого гнилого рота! Іда не хвойда! Ти мерзенний, злий виродок.
Емоції сягнули піку, і якби не чотири пари рук, що утримували його, то певно, Ейнар просто зараз кинувся б на батька. Ренгволд ніби очікував такого і лише заплескав у долоні.
– Подивіться тільки-но… Вирішив показати ікла, щеня?
У приміщенні розлився сміх. Вартові з острахом дивилися на лорда, що наче божевільний сміявся зігнувшись і тримаючись за живота.
– Вона моя дружина!
Сміх вмить стих. Натомість його змінила нова емоція. Швидким кроком, Ренгволд перетнув приміщення, і схопив сина за комір сорочки. Лють, що плескалася в його очах робила їх майже чорними прірвами.
– Що ти сказав, сучий ти сину? – На чолі лорда від злості вздулися судини. – Що. Ти. Сказав?!
Ейнар виплюнув слова у обличчя батька:
– Вона моя дружина. Перед предками і всім світом. Ми побралися вчора.
Ренгволд втягнув повітря через стиснуті зуби і повільно видихнув. А потім вдарив його кулаком у живіт. Ейнар на мить задихнувся, повітря наче вибило з легень. Зігнувшись навпіл, він скривився від болю, викручуючи руки, котрі були затиснуті вартовими, у суглобах.
Ще удар, цього разу з коліна в обличчя. Від болю мимоволі виступили сьози, а з носа пішла кров.
– Відпустити!
Вартові вмить виконали наказ. Ейнар впав на підлогу і закашлявся, в спробі відновити дихання після болісних ударів.
– Клятий слимак! Краще б ти помер у череві матері! – Ейнар витер кров рукою, і підняв обличчя, дивлячись на батька з ненавистю. – Ти нікчемний слабак. Порча, котра псує життя всім навколо. Ти ні на що не здатний. Треба було вдавити тебе власноруч ще тоді, коли ти був малим. Спочатку ти відібрав у мене дружину – власну матір, а потім убив Варді.
Ейнар не спускав погляду з батька, повільно піднявся на ноги, обтрусив одяг не звертаючи уваги на плями крові на сорочці.
– Я твій син! Такий само виродок, як і ти. Хочеш вбити мене, давай! І тоді ти ніколи не зустрінешся ні з моєю матір’ю в королівстві предків, ні з Варді. Вбий мене, і я затягну твою кляту душу в темряву разом з собою.
Ренгволд стиснув кулаки. На щоках ходили жовна, а очі полихали від злості.
– Варто! – Гиркнув він, підійшовши до сина лице до лиця.
Вартові вмить підбігли знову хапаючи Ейнара за руки і смикнули на себе.
Норст молодший кинув ненависний погляд на Ренгволда.
– Це не я вбивця! А ти! Кривавий монстр і виродок. Це ти винен у смерті Варді! Ти припхав те дзеркало, бажаючи підкорити світ. Ти пробудив тих монстрів. І тільки на твоїх руках кров всіх тих загиблих, включно і з Варді!
Ейнар кричав зриваючи голос, захлинаючись. Кров цівкою стікала до рота, змішуючись зі слиною, затягувала рот солонуватим. Він сплюнув просто під ноги батька. Ренгволд закляк, обличчя його зблідло, стало наче крейдяним. Але найголовніше, що Норст встиг помітити у його очах – страх.
– Геть!!! – прокричав лорд, спопеляючи поглядом стражників. – Пішли геть! Залиште нас! І щоб жоден не смів заходити сюди, аж поки я не віддам наказ. Гееееть!!!
Вартові переглянулися, і попленталися до дверей, аби не стати на дорозі хвилі люті. Той самий вусатий вояка, що затримав Ейнара востаннє поглянув на юнака, подумки співчуваючи йому. Кожен розумів, до чого може призвести ця сварка. Щойно за вартовими зачинилися двері, Ренгволд знову підійшов до сина, спопеляючи його поглядом.
– Що ти щойно сказав?
Ейнар відчував, що тепер перевага на його боці. Це стало зрозуміло по страху в погляді лорда. По тому, як трусилися його руки.
– Я сказав, – повільно та чітко промовляв Норст, – що це ти вбивця Варді. Те дзеркало, що ти приніс у свої покої, жадаючи стати володарем всього континенту, це воно пробудило монстрів.
Було очевидно, що Ренгволд втрачає контроль над ситуацією.
– Звідки ти знаєш про дзеркала?
Ейнар відмахнувся від питання. Тепер його черга наступати.
– Це ти, справжнє чудовисько, що перетворило Колд у місце страху та смерті. – Крок вперед, Ренгволд відступив, – Це ти, зі своїми нікчемними амбіціями знищуєш все навколо.
Не силу стерпіти такого, Ренгволд вихопив меча з піхв. Замахнувшись, він різко атакував. Ейнар тієї ж миті інтуїтивно відскочив назад, проте цього було недостатньо. Лезо обпекло шкіру, залишивши по собі кривавий слід, що прокреслив лінію по обличчю. Ліве око залило кров'ю з розрізаної брови. Юнак змахнув її пальцями, торкаючись рани.
– Краще я буду проклятим, але ти здохнеш!
Ренгволд знову атакував. Його вже не стримував страх прогнівити предків, страх ніколи не потрапити до пантеону, де він колись міг би зустріти кохану. Ейнар вихопив свого меча, захищаючись. Він майстерно відбивав кожен удар, попри те, що кров застилала очі. Випад, і леза зіштовхнулися з лязготом. На мить втративши опору, Норст молодший впав. Ренгволд ледь не гарчав, знову кинувшись в атаку. Ейнар встиг відкотитися в бік у останню мить, коли меч лорда прочесав по підлозі, де секунду тому була його голова.
Чоловік сам ледь не впав, та вчасно зреагував, знову замахуючись. Ейнар відступав, тільки блокуючи випади з боку батька. Він не нападав першим.
– За що ти мене ненавидиш?
Крикнув він, вчасно розвернувшись, коли меч просвистів поруч з його плечем.
– Бо ти помилка! Суцільна, недоречна, фатальна помилка! Клятий виродок!
Ейнар зробив підсічку, вдаривши п'ятою прямісінько в коліно Ренгволда. Лорд скривився від болю, зціпивши зуби, але не впав. Корона злетіла з його голови, покотившись по підлозі, коли він похитнувся. Та лорд не надав цьому значення. Знову випад. Тепер шкутильгаючи, Норст старший трохи повільніше наносив удари. Але попри вік та травми, він залишався вправним воїном.
Кілька атак, знову лязгіт мечів. Войовничий танок продовжувався. Зрозумівши, що переваги у чесному поєдинку йому не дістати, Ренгволд вдався на ницу хитрість. Зробивши хибний випад він атакував з іншого боку, вибиваючи зброю з рук Ейнара.
– Ти нікчема! – Гаркнув він.
Тепер повільним кроков лорд відтіснив сина у бік вікна. Він не сумнівався в тому, що має зробити – вбити Ейнара. Давно мав зробити це. Покінчити з ним.
Виставивши лезо до шиї сина, Ренгволд з ненавистю спопеляв його поглядом. Зробив крок ближче, прошипівши крізь зуби.
– Ти не дракон, не гідний називатися Норстом, сволото.
Ейнар відчув, що загнаний у глухий кут. З відчиненого вікна долинали голоси та різні звуки. Десь у височині розсікали крилами повітря птахи. Теплий вітерець торкнувся його потилиці, заплутавшись пальцями у довгому темному волоссі.
У роті відчувався присмак крові. А ще гіркоти від всього, що тут відбувалося.
Ренгволд підійшов ближче. Сталь подряпала шкіру шиї, місце, де вона торкнулася тіла, свербіло. На відполірованій сталі показалася тонка смужка крові. Лорд зробив ще один крок, майже впритул підійшовши до сина. Його подих торкнувся залитого кров'ю обличчя нащадка.
– Я тебе ненавиджу! – Процідив він крізь зуби, пропалюючи поглядом сина.
Намачавши рукою ножа, що був прихований на поясі за спиною, Ейнар сміливо зазирнув у очі Ренгволда.
– Це взаємно, батьку.
Різких рух, і лезо увійшло в тіло під ребрами. Ренгволд випучив очі від несподіванки і відкрив рота звідки вирвався хрип. Ейнар тремтів, стискаючи руків'я ножа, проте не відпустив. Натиснув ще сильніше, прокрутивши лезо всередині. Руки Ренгволда затремтіли, і меч, котрий він притискав до горла сина вислизнув, з лязготом впавши на кам'яну підлогу.
Іншою рукою підхопивши батька за плече, Ейнар розвернувся, тепер змінюючись місцями з Ренгволдом. Позаду лорда виднілося блакитне чисте небо. Птахи літали у височині, щебетали пісень. У повітрі стояв мерзенний звичний запах гниючих тіл та крові. Висмикнувши ножа, Ейнар відступив, кинувши зброю на підлогу. Всередині все тремтіло від шоку та адреналіну. Норст старший притиснув руки до живота, де на тканині сорочки проступила темна пляма. Його пальці вмить окрасило червоним. З рота лорда з бульканням хлинула цівка крові. А в скляних очах тепер виднілася порожнеча.
– Мій… брхлб…сину.
Відступивши до самого підвіконня, Ренгволд хитнувся. А потім його тіло втратило рівновагу. Все відбулося швидко. Зашаруділа тканина, мить – і лорд впав, зникаючи з поля зору. Глухий чвакаючий звук ознаменував його смерть. У дворі вмить здійнялися злякані крики. Почалася метушня.
Ейнар підійшов ближче, поглянувши вниз. Тіло Ренгволда було пронизане безліччю гостро заточених списів. Воно застигло у викривленій позі. Кров заливала дерев’яні стовбури, стікала вниз, змішуючись з багнюкою.
До горла підступила нудота. Порожнеча. Цілковита і безкінечна темрява.
Двері в залу відчинилися, і на порозі застигли перелякані вартові. Ейнар повільно пройшов приміщенням, наче не звертаючи увагу на розгублених вояк. Ногою він випадково зачепив предмет, котрий лязгаючи відкотився в бік ще на крок. Норст схилився, підіймаючи корону. Метал холодив розпечену шкіру закривавлених долоней. Не промовляючи ані слова, він підняв її вище, вдягнувши на голову. І так само повільно рушив до трону.
Жодин з вартових не поворухнувся, не побіг у його бік. Всі стояли наче вкопані спостерігаючи за тим, що відбувалося. Ейнар опустився на трон. У душі був тягар, наче замість легень у нього там камінь. Залите кров'ю обличчя не виражало жодних емоцій. А темні очі здавалися чорними вирвами. Першим на коліно опустився вусатий вояка, схиливши голову. І всі інші наслідували його приклад. Задзвеніла збруя, зашаруділи кроки служниць, котрі поспішали побачити все на власні очі.
Почувся перший крик:
– Хай славиться лорд Ейнар Норст!
Тепер я знаю, як за один розділ пережити щонайменше 10 різних емоцій і наприкінці сидіти в шоці і з одним питанням: "а що взагалі відбувається?". Але про все по порядку. Я просто обожнюю Хельгу та Вестара, вони наче два вогні, два палкі характери зійшлися разом і між ними завжди літають іскри. Хельзі дуже важко примиритися зі своєю долею і характером Вестара, що так схожий на її власний. А от хлопець видається більш розважливим, та все ж хитрим. За ними і справді дуже цікаво спостерігати. Чекаю той день, коли Хельга все ж висловить свою прихильність до Вестара ❤️ Мені здається, що ви зможете вплести Валькірій в кожну свою історію, і чесно кажучи, це просто неймовірно 😄 Нещодавно думала, що якось давно у тексті не згадувалися дзеркала. Та і монстри, які наробили шуму в перших розділах, теж зникли. І не передати словами, яке осяяння прийшло після цього розділу, бо зараз всі пазли складаються і я просто сиджу трошки в шоці з цього всього. Наскільки все було продумано і хитро сплановано від самого початку. І ті події, що в перших розділах видавалися не зовсім зрозумілими, зараз набули нових сенсів. Я просто схиляю капелюха перед вашим талантом. Але ще більший шок викликав фінал, бо ну от чесно, такого я взагалі не чекала. Так, я дуже сподівалася, що Ренгволд помре, але думала, що це станеться в поході, але аж ніяк не в його палаці. І тепер дуже і дуже цікаво, як будуть розвиватися подальші події. Сподіваюся, що Ейнар не піде війною на Хексе (правда ж не піде?) і буде милосерднішим правителем, ніж його батько Але, чесно кажучи, тепер мені взагалі дуже важко передбачити сюжет, тому я з нетерпінням чекатиму нових розділів. Дякую за неймовірні емоції ❤️