Іді здалося, що слух підвів її. Можливо, це якийсь дурний жарт? Знущання? Мозок противився сприймати слова Мальнора.
– Ні, це не правда!
Його губи розтягнулися в посмішці. Як же приємно було бачити в очах дівчини шок. Якщо можна було б вчинити так само, Мальнор ні за що б не відмовився від насолодити споглядати, на те, як чиїсь надії руйнуються наче невдало зв'язаний сніп. А особливо, надії цієї рудої. Він не забув, як Норст зганьбив його тоді під час патруля. Як кинувся на захист цієї челяді. Отримати поміж очей то ще пів біди, зовсім інша справа, удар по самолюбству.
– Невже?
Він потягнувся до кишені, вшитої з внутрішнього боку накидки з грубого полотна. Діставши складений у кілька разів сувій, він розгорнув його, демонструючи печатку. Іда зблідла, впізнавши у тисненні знайомий малюнок, котрий вже бачила на перстні Ейнара. Вона не вміла читати, не знала як виглядає почерк коханого, але не могла відвести погляду на застигшому воску, де виднівся відтиск.
– Ні, я не вірю. – Ці слова прозвучали тихо, невпевнено. – Це не міг бути Ейнар.
У грудях тисло від хвилювання, від передчуття, що весь її світ зараз може розлетітися на друзки, варто тільки дізнатися правду. Чомусь це хвилювання росло з кожною секундою. А вираз обличчя юнака тільки посилював це відчуття.
– О, маленька наївна, Ідо. Невже ти і справді думала, що Норст зміг би покохати тебе? Недолугу служничку, котра через свою незграбність може втопитися в калюжі?
Мальнор сказав це без жодного натяку на якусь певну ситуацію. Але сам того не розуміючи потрапив у ціль. У пам'яті рудої випірнув яскравий спогад: прокляте озеро, їх розмова з Ейнаром. Тоді він врятував її, кинувся у воду, ризикуючи і власним життям. Про це не знав ніхто, тільки вони вдвох. Ніколи і нікому Іда не розповіла б про щось особисте.
– Ейнар кохає мене. Ти брешеш! – Голос затремтів, а від образи стало гірко в роті.
Мальнор схилився ближче, саркастично видихнувши в дівоче обличчя:
– Бути коханою, та коханкою – це різні речі. Чи ти думаєш, як роздвинула ноги перед спадкоємцем, то тобі знайдеться місце поблизу трону?
Іда зблідла ще більше, горло стиснуло, наче щойно на її шиї затягнулася мотузка. Звідки він може знати про їх близькість? Мальнор упивався її реакцією, продовжуючи нашіптувати огидні речі:
– Ваші таємні побачення для Норста нічого не означали, він хотів розважитися. О, а ти з радістю погодилася віддати себе, правда? Певно стогнала його ім'я, там на сіновалі? – По щокам рудої покотилися сльози, вона захитала головою не звертаючи уваги на біль, там де пальці юнака стискали її волосся. У грудях боліло сильніше, нестерпно пекло. – Так! Він розказав, як взяв тебе, як ти, хвойда, вигиналася йому назустріч, приймала його в себе. А коли він досяг бажаного, ти просто стала йому нецікавою.
Іда почувалася спустошеною, стало боляче дихати. Її тіло здригалося від шоку, що проривав свідомість, озвученими словами Мальнора. Вона зашепотіла, затряслася.
– Н-ні, це не правда… він н-не міг…
Мальнор схилився ще ближче, неприємний запах його подиху вдарив у ніздрі.
– Невже ти думала, що він справді покине Колд, свій титул, обов'язки? Заради тебе? – Знову прокотилося огидне каркання сміху, – Яка ти дурепа! Ти думала, що він справді втече з тобою? Що ви разом досягнете драконячого хребта, будете переховуватися там, а потім рушите на південь, в пошуках кращого життя?
Юнак знову розміявся, в ту мить, як з кожним сказаним словом Іда наче помирала. Ніхто не міг знати про це. Ніхто окрім неї, та Ейнара. Мальнор вирішив остаточно зламати її.
– Норст сам розповів мені це. Про те, де ви домовилися зустрітися. Як символічно, що це було біля дерева душ, чи не так? Він і не збирався приходити до тебе. Наказав позбутися тебе.
Іда наче знаходилася не в реальності, а в кошмарі. Її тіло тремтіло, а в душі панував хаос. Біль розчарування розповзався по судинах з кожним ударом зраненого серця.
– Ми одружилися… – останній аргумент, котрий ще тримав її свідомість.
Мальнор трохи розгубився. Сказане дівчиною аж ніяк не входило у його план. Він не знав цього. Та швидко опанував себе, повернувши на обличчя хитрий оскал.
– Одружилися? – булькнув від сміху. – То хочеш сказати, що церемонію провів головний жрець Колда? Напевно і клятву ви дали у священному місці, як того потребують правила? – Руда відчула, як свідомість повільно відпускає її, голос Мальнора ставав все більш розмитим, приглушеним. – Ні? – наче впевнившись у своїх припущеннях, юнак наніс останній удар. – Ейнар не міг одружитися з тобою. Він заручений з іншою. А ти лише служниця, невільниця. Все це було аби познущатися над тобою. Ще раз довести твою наївність, дівко. Попросити одного з прибувших зіграти роль жерця було не складно. – хмикнув Мальнор. – Це було зроблено лише для того, щоб ти потім прийшла на зустріч. Не засумнівалася.
Світ розпливався перед очима змазаними плямами. Голова запаморочилася, і руда не витримала, пірнувши в забуття.
***
Весела музика розливалася площею, наче підкреслюючи стоголосий хор присутніх. Бард застрибнув на стіл, підтримуючи настрій публіки, і завів нову пісню, запальний мотив якої змусив людей підтанцьовувати.
“Лети пташко, давай,
Розправ крила свої.
Голосніш заспівай,
Хай почують усі.
Вище неба лети,
А як стрінеш пітьму,
Ти її розгони,
Подолай на льоту.”
Люди підспівували, гучно кричали, підтримуючи мотив пісні. Хтось навіть намагався приєднатися до барда, але явно перебравши хмільного, звалився з лави, під загальний вибух сміху. На столах вже поменшало частувань, проте люди не жалілися. Це був пишний бенкет. І він продовжиться поки келихи повні.
Хельга огледіла стіл, але апетиту не було. Прямо перед нею стояла таця з запеченою дикою качкою, праворуч від неї напівпорожня тарілка з тушеними овочами, далі риба, ще якесь м'ясо та свіжоспечені коржі. Так багато страв вона ще не бачила. Та чомусь настрою, аби насолодитися ними, не було. Її порція залишилася неторкнута. Лише вино трохи тамувало спрагу. Навіть тут, у палаці, чулися голоси ззовні. Люди раділи, насолоджувалися неймовірною щедрістю правителя. Сам Генрі ж, як і завжди, обговорював якісь політичні питання з одним із послів. Двері в залу були відчинені, з'єднуючись з гомоном натовпу. До слуху Фреір долинали слова пісні барда, і вона відстукувала їм в такт пальцями. Врешті після короткої паузи, на імпровізованій сцені зали знову заграли музики. Їх мелодії відрізнялися від пісень вуличних співаків. Традиційні Нааські мотиви були знайомими, більш стриманими ніж творчість простих селян. На прийомі було багато людей. Але навіть в натовпі дівчина почувалася самотньою.
Мелодія завершилася, і одразу ж розпочалася нова. Генрі підвівся, і всі присутні з повагою послідували його прикладу.
– Сьогодні у нас свято, отже давайте святкувати.
Він подав руку Астрід, і дружина відповіла на цей жест, лагідно усміхнувшись. Вони вийшли в центр, оголошуючи початок танців. За традицією перший танцює лорд. І всі з захопленням спостерігали за цим дійством. Хельга і сама зачаровано милувалася батьками. Мати здавалася такою легкою, витонченою, мов пір'їна в руках батька, котру він вів у танці, майже не торкаючись. Наче боявся своїм доторком розвіяти магію. Вони виглядали такими щасливими. Щойно танець закінчився, зала вибухнула оваціями. І інші поспішили поринути у полон мелодії. Генрі повернувся за стіл, під гучні компліменти з боку лорда Вакараї.
Хельга обернулася, коли поруч з нею хтось зупинився. Але коли підняла погляд, ледь стримала зітхання розчарування. Вестар галантно вклонився, і наче навмисно голосно сказав:
– Прошу, міледі, не відмовте мені у цьому танці.
Астрід, котра сиділа поруч, не дала Хельзі відповісти відмовою, випередивши доньку:
– Звісно, вона потанцює з вами. Сьогоднішнє свято на честь переможця турніру.
Дівчина промовчала, аби не сказати все що вона думає про “ту честь”. Нічого не залишалося, окрім як погодитися. Надто, батько також звернув увагу, показуючи всім своїм виглядом, що варіантів в цій ситуації немає.
Мелодія, як тонкий струмок, наповнила приміщення. Поступово зливаючись зі звуком інших музичних інструментів та голосів. Хельга знала цей танець. На відміну від попереднього, де партнери постійно змінюються, сходяться на мить, та розходяться до інших, в цьому танку є тільки двоє. Стиснувши губи, в подобі кривої посмішки, вона вклала пальці в розкриту долоню Фалька. Їх вихід підтримали оплесками, які для Хельги звучали наче знущання. Вийшовши у центр, вони розпочали рухатися, слідуючи за переливом музики. Вона робила вигляд, що все це не приносить їй ні краплини задоволення
– Сподіваюся, ви не відтопчете мені ноги?
Запитав Вестар, і спіймавши спопеляючий погляд дівчини, розвернувся до неї, зробивши крок майже впритул. Фреір хотіла сказати щось їдке, отруйне. Але щойно юнак поклав руку на її талію, чомусь відреагувала тільки розгубленою легкою усмішкою. Вестар вів впевнено, майстерно. Танець йшов легко і Фреір трохи розслабилася. Вже за мить до них приєдналися й інші пари.
– Ви добре танцюєте, Хельго.
Вестар зробив кілька кроків в бік, і притягнув Фреір за руку, аби зробити черговий рух. Комплімент не справив необхідного враження. Тому дівчина вирішила грати за своїми правилами. Щойно музика знову звела їх разом, спеціально сильно наступила на ногу Фальку. Він трохи підтиснув губи, проте не показав жодних інших емоцій. Хельга зловтішалася, святкувала маленьку перемогу в їх поєдинку. Аж ось Вестар знову взяв все в свої руки. Замість того, аби відпустити її для чергового піруету, він навмисне затримав свою руку на її талії, трохи сильніше стиснувши пальці, ніж того дозволяла ситуація.
– У вас завжди на свята грають таких пісень?
Фреір насупила брови, трохи спантеличена питанням.
– Яких таких?
– Занадто… – Вестар скривився, – Витончених.
Дівчина моментально відреагувала. Коли мова йшла про Наас та його культуру, вона ладна відстоювати це за будь-яку ціну. Крок назад, і пара схрестила руки, рухаючись по колу. Хельга не спускала погляду з Вестара, так само як і він, розглядав дівоче обличчя.
– Маєте щось проти гарної музики, мілорде? Я думала знатні родини виховують любов до мистецтва.
Зміна рухів, і знову танок по колу, наче під час двобою з супротивником. Фальк хмикнув під ніс, явно задоволений тим, що спадкоємиця Наасу віддана собі та своїй культурі.
– Звісно, моя мила леді Хельго. Але щодо гарної музики, тут я можу посперечатися з вами. Я вважаю, що місцеві барди співають набагато цікавіших пісень. У них є життя, запал.
Легкий уклін, і руки знову схрещені в останньому колі, котре ознаменує завершення танцю.
– А ще лайка та різні розпусництва.
Фальк зробив крок вперед, знову торкаючись тонкого дівочого стану.
– Невже така відчайдушна дівчина як ви, котра вийшла на арену турніру, злякалася кілька лайливих слів?
Хельга зціпила зуби. Останнє прозвучало як виклик. Ніхто не має права казати, що вона чогось боїться. Тим паче – музики. Останні акорди продзвеніли високими нотами, наче чіпляючись за цю мить.
– Заберіть свої слова назад, Вестаре. Звинувачення в боягузтві не має звучати в мій бік.
Фальк схилився в поклоні, і як того потребував етикет, торкнувся вустами руки майбутньої нареченої.
– Я обов'язково зроблю це, коли ви доведете мені, що не злякалися.
Все. Це стало останньою краплею. Одна справа бісити своєю присутністю та цією променистою усмішкою. І вже інша справа так нахабно висміювати її, та кидати виклик.
– Я не збираюся нічого доводити людині, котра сама не здатна продемонструвати свою сміливість.
З цими словами, Фреір розвернулася, та попрямувала до свого місця за столом. Вечір продовжувався. Служниці поспішали наповнювати келихи вином. Повернувшись до відведеного місця, Хельга підхопила келих та осушила його великими ковтками. Так не пристало поводитися панянкам її положення. Та хіба правила створені не для того, аби їх порушувати?
Астрід кинула на доньку засуджуючий погляд, від якого стало незатишно. Вона щось прошепотіла одній зі служниць, і та одразу ж зникла.
Наївшись досхочу, люди потребували видовищ. Вся увага присутніх була прикута до танцівниць, котрі виконували традиційний танець південних земель. Від випитого залпом вина починало крутити, стало спекотно. Швидко торкнувшись руки Астрід, Хельга прошепотіла:
– Я вийду на свіже повітря.
Жінка схвильовано перепитала:
– Мила, все добре? Ти здаєшся трохи блідою.
Фреір кивнула.
– Мабуть трохи переїла. Прогуляюся в саду трохи і повернуся.
Астрід хотіла додати, що краще було б мати супровід, та стрималася. Все ж Хельга могла постояти за себе, а зайвий раз наполягати на свиті, це все одно, що намагатися засунути голову в пащу лева і сподіватися, що він не закриє рота. Донька тільки почне нервувати, та врешті зробить по-своєму. Тому Астрід просто кивнула.
Фреір поспішила до виходу, намагаючись привернути якнайменше уваги до своєї персони. Вестар прослідкував поглядом за нею аж до самих дверей, а потім зробив кілька ковтків вина, роздумуючи над тим, як він відноситься до дівчини. Говорити про якість почуття було б безглуздо, та все ж дещо Хельга таки викликала своєю присутністю в його душі – цікавість. Вона була по-своєму дикою. Темпераментною. І досить цікавою особистістю.
Розвернувшись до батька, він кивнув.
– Скоро повернуся, мілорде. Тут задуха, піду подихаю свіжим повітрям.
Фальк старший був настільки захоплений видовищем танцю, що майже не звернув уваги на сина, тільки махнувши рукою в його бік.
Щойно Хельга вийшла, як легка прохолода окутала її тіло. Неподалік чулися пісні, що грали на бенкеті селян, вони змішувалися зі звуками інструментів, котрі долинали з привідчинених дверей зали. Пахло димом, смаженим м'ясом і тим незабутнім ароматом природи, де змішався запах трав, квітів та чогось невловимого, присутнього тільки наприкінці весни. Десь далі, чулося квакання жаб. А веселі голоси людей звідусіль злилися гулом. Фреір прикрила очі, та глибоко вдихнула вечірнє повітря, насолоджуючись цією миттю.
– Гарний бенкет вийшов.
Хельга здригнулася почувши знайомий голос. Вона одразу ж обернулася, спостерігаючи за юнаком, що вчергове порушив її спокій.
– Ви мене переслідуєте?
Вона схрестила руки на грудях, з викликом поглянувши на Вестара.
– А якщо і так? Ви проти?
Фреір знову відвернулася.
– А якщо і так, ви підете?
– Ні. – Твердо відповів Фальк.
Хельга скривилася. Їй не надто подобалася така наполегливість, але вона ж і підкупала одночасно.
– Ну то стійте, якщо бажаєте.
Вона розвернулась аби піти, та юнак схопив її за руку, не дозволяючи покинути це місце. Хельга розгубилася, вона не очікувала такого.
– Відпустіть. Що ви собі дозволяєте?
Фальк хитро посміхнувся.
– Ні за що. Ви бажали, аби я довів вам, що можу зробити якийсь сміливий вчинок, і мені спала на думку чудова ідея.
Вестар потягнув її у бік саду і Хельга запротестувала. Її лякала безрозсудність вчинків вакарайця, його непередбачуваність.
– Що ви робите? Ану негайно відпустіть мене, або я вас вдарю.
Вестар розсміявся, не спиняючи кроку.
– Знову погрожуєте мені, леді Хельго?
Стиснувши пальці в кулак, вона кілька разів зацідила йому в плече, вклавши в удари всю силу, та це аж ніяк не вплинуло на рішучість парубка.
– Як продовжите бити мене, то мені доведеться схопити вас і нести на руках.
Фреір фиркнула, ще раз вдаривши його, цього разу по спині.
– То тепер ви погрожуєте мені?
Вестар різко зупинився, і Хельга, що щойно ледь поспівала за широкими кроками, врізалася прямісінько в нього.
Фальк обхопив дівчину за плечі, і швидко прошепотів, наче хтось міг би стати свідком їх розмови.
– Ви любите порушувати правила, Хельго. І я також їх зневажаю. То мені спало на думку, що ми зможемо стати союзниками. Не знаю як вам, але мені наскучило товариство знатних осіб, і те, як ви сказали, високе мистецтво. Вибачте, але та музика, котру грають в палаці швидше наганяє смуток. Сьогодні свято на честь переможця, люд бенкетує і веселиться. І я пропоную вам зробити те саме, замість сидіти за столом, під оцінюючими поглядами вельмож.
Хельга відчула як в грудях затремтіло почуття дивного азарту. Він відпустив її та відступив на крок, тепер не утримуючи. Напевно, вона мала б ще раз вдарити нахабу, нагадати чужоземцю про правила пристойності, та якомога швидше повернутися до зали. Поки ніхто не спохватився її відсутністю. Та пригадуючи обличчя радників, котрі постійно оцінювали її поглядом, та загальну атмосферу вечора, вона раптом запитала:
– То що ви пропонуєте?
Це видавалося божевіллям. Невже вона справді питає про плани, замість того, аби вчинити так, як мала б?
– Пропоную нарешті приєднатися до справжньої гулянки, та послухати гарних пісень.
Очі Фреір округлилися від здивування.
– Тобто, ви пропонуєте втекти з палацу, та веселитися з простими людьми? Ви в своєму глузді?
Вестар заговірницько підморгнув.
– Саме так. То що, леді Хельго? Ви зі мною, чи злякалися?
Вона завагалася лише на мить. Якщо батько дізнається, то знову буде сваритися. З іншого боку, цікавість буде мучити її, а якщо вона не погодиться на цей божевільний вчинок, то швидше за все, потім буде шкодувати про свою нерішучість. Врешті, Фальк мав рацію – вона любить порушувати правила.
Єдине, що її трохи бентежило, це те, що вони навряд чи змогли б змішатися з натовпом.
– Нас впізнають. Люди будуть пліткувати.
Вестар схилив голову, заглядаючи у бездонні блакитні очі білявки.
– Люди завжди знайдуть привід для пліток або засудження, навіть якщо жити за всіма правилами.
Наступне рішення, було наче стрибок у невідомість. Фальк простягнув руку, очікуючи на її рішення. І Хельга стрибнула. Вклавши пальці в розкриту долоню вона кивнула, відчуваючи як тріпотить в її грудях від захвату.
– Тільки, думаю, спочатку нам треба ще дещо владнати.
Вестар оминув стежку, котра вела вглиб саду, та направився до забудови обабіч. Хельга вже не противилася, і спішила не відставати.
– Що саме?
Юнак кинув погляд через плече.
– Думаю, в таких ошатних костюмах ми справді привернемо забагато уваги.
Він махнув рукою на приміщення для прислуги. Поруч з будинком, на мотузці, висіли речі. Фреір швидко зрозуміла, на що натякає вакараєць. Та замість страху азарт тільки підсилився.
– То ви пропонуєте вкрасти чиїсь речі, мілорде?
Вестар на мить зупинився, і спробував залишатися серйозним. Але ледь стримав усмішку.
– Не вкрасти, а лише позичити на час.
Хельга засміялася. І як вона взагалі вплуталася в таку авантюру?
– Ви божевільний, мілорде Фальк, ви це знаєте?
Юнак театрально вклонився.
– Сприйму за комплімент, міледі. То ви зі мною?
Фреір сама не знала, який злий дух штовхнув її на це, та лише кивнула. Стягнувши чоловічу, трохи завелику сорочку з мотузки, Вестар швидко скинув жилета, та стягнув свій одяг. Хельга поспішно відвернулася, відчуваючи, як червоніють її щоки. Чомусь ця сцена стояла перед очима, змушувала її соромитися. Перевдягнувшись, Фальк простягнув їй жіночу спідницю та просту сорочку.
– Тепер ви, міледі.
Хельга огледіла скромне вбрання, та кивнула.
– Відверніться.
Вестар наче спеціально повільно розвернувся, вставши спиною до спадкоємиці Нааса. Така її сором'язливість приємно тішила. Він не міг не помітити, як зарум’янилися її щічки, щойно він оголив торс. Почувся шурхіт, і за кілька хвилин, дівчина невпевнено окликнула його.
– Можете повернутися.
Цього разу, Фальк обернувся швидко. Хельга стояла навпроти, дещо ніяково стискаючи пальцями поділ вицвівшої льняної спідниці, котра місцями була прикрашена латками. Її волосся трохи розтріпалося, а щоки так і залишилися рум’яними. Щиро кажучи, зараз вона виглядала, напевно, ще привабливіше, ніж до того, в дорогій сукні, розшитій візерунками.
– Але моє волосся… – вона торкнулася пальцями попелястих пасм, котрі важко було б не розпізнати.
Фальк озирнувся, і примітивши поруч невеликий відрізок тканини, схопив його з мотузки. Вочевидь, це могло б слугувати скатертиною, та у юнака була ідея. Він підійшов ближче, та обережно заправивши біляві пасма, допоміг зав'язати тканину в якості хустки.
Хельга стояла нерухомо, поки юнак допомагав їй. Її навіть здивувало, що його пальці можуть так ніжно торкатися її чола, погладжуючи шкіру. Але коли думки повели її до цього, дівчина наче схаменувшись нахмурилась, та більш різкими рухами затягнула краї імпровізованої хустки.
Музика та голоси, що було чутно здалеку, ставали голоснішими з кожним кроком. Оминувши крайній будинок, Хельга з Вестаром випірнули на площу. Їй аж подих перехопило. Стільки людей тут було. Хтось танцював, завівши коло весело підіймав руки, хтось співав щодужче, перекрикуючи барда. Столи тепер стояли хаотично. Вочевидь, їх пересунули, коли розпочалися танці. У сутінках площу підсвічували десятки смолоскипів, від світла котрих ставало гаряче. На столах, звалені до купи, були рештки їжі. Там же на столах хтось танцював, похитуючись від хмільного. В ніс ударив запах міцних напоїв. Та атмосфера тут здавалася більш живою, як і казав Фальк. Осторонь хтось цілувався, не соромлячись поглядів. Дівчата, вигиналися у танці, в спробі причарувати парубків. Варта, котрої на подив не було багато, зараз не стояла осторонь, зберігаючи нейтралітет. Фреір помітила, як один з вояків, явно також хильнувший зайвого, посміхався, притискаючи до себе повненьку селянку. Імпровізована сцена була оздоблена бочками, ящиками, якимись іншими предметами, на яких торохтів один із чоловіків. Бард провів по струнах інструменту, зачинаючи нову пісню.
“Коли на небі зійде місяць повний,
То ти прийди до мене, ти прийди.
Розплітай коси ніжні як бавовна,
І вмить я розгублю з тобою свої сни.
Коли на небі зійдуть зірки ясні,
Ти пошепки благай, благай кохання.
Я подарую тобі свою пісню,
А ти мені своє палке бажання.”
Хельга так і стояла, зачарована святом і піснею. Посмішка на її обличчі не сходила ні на мить. А щоки знову торкнувся рум'янець, коли бард затягнув високі ноти приспіву.
“ У-у-у-у-у у-у, палай, душа, палай!
А-а-а-у-у у-у, Мене пошепки благай!
У-у-у-у-у у-у Давай, мене кохай,
А-а-а-у-у у-у, Із тобою хоч на край!
На край!
На Край!!!
Палай!”
Вестар кілька разів притупнув ногою в такт музики, і задоволено посміхнувся, повернувшись до співучасниці.
– То що там ви казали, міледі? Гарна музика, мистецтво? Ось воно де. – і розвернувшись, підняв голову вище, та проспівав разом з хором хмільних голосів: – Палай, душа, палай!
Фреір зі здивуванням поглянула на свого супутника. Він був ще відчайдушнішим, ніж вона вважала. Фальк підспівував так, наче давно знає цю пісню. А потім закружляв разом з іншими, потягнувши в танець і Хельгу. Вона хотіла відмовитися, та було запізно. Їх вже підхопив вир, закружляв у божевільному танці. Дивно, але щоразу вона шукала Вестара поглядом. Спочатку дівчина була трохи скутою, але настрій натовпу, запальні пісні і таке дивне відчуття свободи всередині, зтерли всі сумніви та хвилювання. Вона танцювала так самовіддано, кричала слова пісні так голосно, і сміялася так щиро. Напевно, вперше в житті вона пізнала, що таке справжнє святкування. Де не було тих дурнуватих правил етикету та награних посмішок. З-під хустки вибилося біляве пасмо, та дівчина на це геть не зважала. Вона кружляла і кружляла, аж поки світ не почав обертатися навколо. Коли дихання вже геть збилося, Хельга відійшла від натовпу. До неї підійшов чоловік. Його червоне обличчя аж пашіло, а сам він ледь тримався на ногах. Та все ж тримав курс прямісінько до неї.
– Красуню… – розтягнув він губи в хмільній посмішці.
Фреір на хвилю запанікувала, і вже хотіла дати залицяльнику гарного стусана, аж ось хтось її схопив за руку. Вона інстинктивно сіпнулася та скрикнула, але побачивши Фалька зраділа.
– Ні на мить тебе не можна залишити.
Він став поміж нею та чоловіком, котрий знову похитнувся.
– Гей, ти ще хто такий?
Вестар не знітився, одразу ж відповідаючи на запитання.
– Її наречений. Тож гуляй собі.
Захмілівший залицяльник вмить втратив інтерес до Хельги, і запримітивши іншу дівчину, рушив у її напрямку.
Фальк розсміявся, а Хельга відчула як по шкірі пробігли мурашки. Вона хотіла заперечити, висказати дорікання, та промовчала. Це була брехня на благо, хіба тепер варто дорікати цим. Та чи брехня була? Все одно скоро оголосять про їх заручини.
Вестар ніби і не думав про таке. Він відчував спрагу після веселих забав. Окинувши поглядом стіл, схопив перший ліпший келих та принюхався. А потім вдоволено мугикнувши, підніс його до вуст. Хельга побачивши це аж рота відкрила від шоку.
– Ти збираєшся це пити?
Вестар не стримав усмішки. Це вперше, коли вона звернулася до нього без тих всіх офіційних статусів.
– Так.
Фреір спробувала вихопити келих з його рук.
– Божевілля! А якщо там отрута?
Щире занепокоєння в її очах було найкращою нагородою цього вечора для юнака.
– Хвилюєшся за мене?
Хельгу наче холодною водою облили, вона відступила і швидко почала тараторити:
– З чого б це? Мені немає діла до того як ви, мілорде, вирішите звести рахунки з життям. Тільки потім важко буде пояснити це батькові та представникам Вакараї.
Вестар усміхнувся, та зробив ковток. Напій виявився більш міцним, ніж він вважав. У грудях розлилося тепло від випитого. Хельга стояла шокована. Вона досі не вірила, що він справді зробив це.
– Запевняю вас, міледі, натрапити на отруту тут ймовірність набагато менша, ніж там за мурами палацу. – Він махнув рукою на людей, що стояли поблизу столів, та голосно сміялися. – Поглянь, Хельго, хіба думаєш, що хтось з них хотів би отруїти когось. Вони п'ють з першого ліпшого кухля.
Дівчина огледілася. Дійсно, так і було. На відміну від життя в палаці, тут ніхто не остерігався заколотів та ножа в спину. Там, перед бенкетом, хтось зі служників обов'язково куштував її порцію чи вино, перш ніж подати. Такі були правила. Тут вони не діяли.
Фальк пройшов вперед, розглядаючи те, що стояло чи лежало на столі. І знайшовши ще один келих, знову понюхав вміст. А потім, підійшов до Хельги та простягнув його їй.
– Тримай.
Вона засумнівалася, і Вестар швидко відпив з її келиха. А потім завмер, скривив обличчя, і злякано розплющивши очі схопився за горло. Хельга злякалася не на жарт, кинулася вперед. Та в цю мить юнак тільки голосно розсміявся. Зрозумівши, що це був жарт, дівчина з усієї сили стукнула його кулаком в груди. Ось цей удар вже і справді вибив повітря з легень. Зігнувшись, Вестар не міг віддихатися, задихаючись не то від сміху, не то від самого удару запальної спадкоємиці Нааса. Хай як би Хельга хотіла залишатися зібраною та неприступною, її реакція сказала сама за себе.
Фреір і сама не змогла стримати усмішки. Вже за мить вони вдвох заливалися сміхом. Свято вийшло набагато веселішим, ніж вона могла уявити. Врешті, вона все ж таки вихопила келих з рук вакарайця, та зробила великий ковток. Та ледь не виплюнула весь зміст, коли рот обпекло від міцності.
– Величні предки, це що вогняна вода?
Вона скривилася, та помахала рукою, виставивши язика, наче це допомогло б. Вестар вже не тямився від сміху, спостерігаючи за спробами дівчини полегшити перше враження від алкоголю.
– Палай, душа, палай.
І вона справді палала. І зараз, і пізніше, коли Хельга знову танцювала не зупиняючись ні на мить. Наче мчала стрімголов на коні, і її було не зупинити.
Огледівши залу пильним поглядом, Генрі схвильовано обернувся до дружини. Серед присутніх він не побачив доньки.
– Ти не бачила Хельгу?
Астрід озирнулася, а потім з милою усмішкою розвернулася до чоловіка.
– Вона вийшла прогулятися.
Було очевидно, що Фреір нервує. Він постукав пальцями по столу, а його погляд став таким серйозним, що навіть служниця, котра хотіла підійти до столу, та забрати порожню тарілку, вирішила не робити цього в таку мить.
– І давно?
Астрід загадково опустила погляд.
– Так, досить давно, мій соколе.
Генрі підхопився, але дружина спинила його, торкнувшись руки.
– Чому ти не сказала? А раптом щось трапилося? Ти ж знаєш її.
Та жінка була надто спокійною. Генрі це дратувало, він справді переживав. Знаючи норов доньки, від неї можна було будь-чого очікувати.
– Заспокойся, коханий. Вона не сама. – Генрі з нерозумінням поглянув на дружину, та вона поспішила розвіяти його тривоги. – Я бачила, як Вестар рушив за нею.
Фреіра це не надто заспокоїло.
– Думаєш це гарна ідея?
Астрід кивнула.
– Вони будут чоловіком та дружиною. Але якщо хочеш, аби Хельга знову не утнула чогось, дай їм час.
Генрі підтиснув губи, поглядаючи у бік танцюючих. Як батько, він не міг не хвилюватися. Наче ще недавно, Хельга бала маленькою дівчинкою. А тепер він мусить віддати її іншому. Якби ж ще знати, що він буде ставитися до неї з пошаною та любов'ю. Наче прочитавши думки чоловіка, Астрід знову лагідно посміхнулася.
– Не хвилюйся. Все буде добре, я впевнена.
***
Уперше за останні кілька років Інгрід бачила стіни рідного міста. З того моменту, як її видали заміж, старша донька Ренгволда, не відвідувала Колд. Звичайно, запрошення для неї, та її чоловіка – голови однієї з великих північних общин надходили щороку. Але, якщо говорити щиро, вона не бачила сенсу приїжджати. З моменту смерті Варді все пішло шкереберть. Інгрід прикрила очі, полинаючи у далекі спогади.
Ось вона стоїть біля витесаної з каменю скульптури, розглядаючи знайомі риси обличчя. Мати. Стільки спогадів з дитинства, стільки радісних моментів. Тоді світ здавався великим та яскравим. Але після її смерті, навколо все стало злим та сірим. Пальці торкаються прохолодної поверхні, але вона не відриває руки, навпаки наче намагається всотати це відчуття. Холод. Зима видалася важкою. Після нападу монстрів та невдалого полювання, Колд опинився на межі голоду. Морози були лютими. Смерті стали чимось буденним. Вчора вона бачила на вулиці жінку, одну з прачок. Її бліде знекровлене обличчя, чорні від морозу пальці, що так і застигли хапаючись за діряву хустку, котрою нещасна намагалася врятуватися від віхоли, котра накрила північ на ранок. Її так і не поховали, як і десятки, сотні інших. За новим наказом Ренгволда, деревину берегли на інші потреби. А тому, всіх померлих попросту вивозили за браму міста, залишаючи на з’їдення диким вовкам чи тим монстрам. Набіги відбувалися регулярно. І хоча стіни укріпили, а по периметру виставили патрулі, це не могло вберегти від істот. Коли Ренгволд оголосив, що вже уклав договір з одним з вельмож і віддає її заміж, Інгрід навіть зраділа. По смерті Варді, їх і без того складні відносини з батьком, проблеми, що переслідували Колд,і голод зробили своє. Вона була рада втекти.
Проте її шлюб не став взірцем щастя. Коли її, ще молоденьку дівчинку віддали заміж за вдівця, що мав вже понад чотири десятки за плечима, Інгрід все ж сподівалася, що вони якось зможуть нормально співіснувати. Врешті, вона Норст. Не зніжена леді, котра боїться роботи чи відповідальності. Та ці сподівання не виправдалися. Її думка мало цікавила чоловіка. Він вважав, що її головне призначення, це з радістю ділити з ним ложе. Більше того, він не раз, під час близькості, пригадував, що саме завдяки йому, і цьому союзу, Колд вистояв ту зиму. Община відгукнулася на поклик, відправивши своїх людей для оборони, та частину запасів, завдяки яким, Ренгволд, на відміну від простолюду, не схуд до невпізнаваності.
Спогад розвіявся, щойно жінка відкрила очі. Навпроти неї сидів її чоловік. За ці роки він дуже змінився. Довгі, але вже не такі густі, масні пасма звисала вздовж худорлявого обличчя, що було перекреслино глибокими зморшками. Світлі очі здавалися пустими. Він видавався вже старим, хоча немічним його важко назвати. Їх молодшому сину ледь виповнився місяць. Подарувавши такого бажаного спадкоємця, Інгрід тільки сподівалася, що чоловік тепер буде не так часто навідуватися в її покої. Хай як би вона не намагалася, за всі ці роки, так і не змогла віднайти в собі хоч якихось почуттів до нього. А подружній борг став дійсно випробуванням. Дякувати предкам ця фізична екзекуція не тривала довго. І коли справу було завершено, а чоловік задовольняв свої потреби, він залишав її наодинці. Інгрід навіть не хотіла уявляти, щоб прокидатися поруч з ним.
Вона визирнула у вiкно карети, розглядаючи знайомі вулички. Пролетіли роки, але спогади наче повертали її у минуле. Де кожна деталь, кожний камінчик, кожна хатина, були знайомими. Коли приїхав гонець, сповістивши про те, що сталося в Колді, Інгрід була здивована та розгублена. Нещасний, котрий привіз листа, не пояснив нічого. Тільки повідомив, що по смерті Ренгволда, Ейнар прийняв владу у свої руки. І навіть до офіційної коронації є віднині правителем півночі. Інгрід все ж вмовила чоловіка поїхати до Колду. Хай як Харальд не бурчав, та відмовити не міг. На офіційному листі стояла печатка лорда. Ейнар власноруч підписав його. Інгрід впізнала б його підпис серед сотні інших. Вони не бачилися вісім років. Але тепер залишалися єдиними кровними родичами.
Інгрід зустрічали в Колді за всіма правилами. Біля фортеці вишикувалися вартові в урочистих обладунках. Над входом майорів прапор. Дракон на зображенні рухався, гонимий подихом вітру, звивався, видавався наче живий. Карета зупинилася і служник, вклонившись, відчинив дверцята. Навколо зібралося чимало народу, що визирали з-за спин воїнів. Харальд скривився.
– Яка честь. – пробуркотів він під ніс.
Спираючись на палицю, що стала незамінним супутником чоловіка після того, як почала турбувати подагра, він першим вийшов з карети. Інгрід розправила спідницю брунатного кольору та глибоко вдихнула, перш ніж зробити крок. Ейнар не вийшов на зустріч, та жінка не ображалася на брата. Наче прочитавши її думки, радник, що був у свиті вітаючих, промовив:
– Мілорд Ейнар чекає на вас у головному залі, леді Інгрід.
Жінка кивнула, і гордо розправивши плечі попрямувала до входу. Харальд хмикнув.
– Твій брат міг би привітати нас, як належно.
Щойно переступивши поріг, жінка почула голос брата:
– Залиште нас! Всі!
З зали вибігли дві служниці, і ховаючи очі, швидко вклонилися. Ейнар стояв спиною, проте Інгрід відчула, як в душі розливається майже забуте почуття тепла. Хай вони ніколи не були надто близькими. Проте зараз, коли вони залишилися вдвох з Норстів, вона відчувала зв'язок. Останнього разу, коли вона бачила Ейнара, він був дитиною. Зараз її зустрічав юнак. Вище неї хіба на голову, і статурою в батька. Рівна постава, досить широкі плечі. Інгрід посміхнулася. Темне волосся, як і в дитинстві, було неслухняним, спадало на шию кучерявими пасмами.
– Вітаю, брате.
Він так і стояв обличчям до каміну. Не зрушив ні на сантиметр, не привітався.
– Харальд, залиш мене з сестрою наодинці.
Інгрід кинула погляд на чоловіка. Той скривився, всім своїм виглядом показуючи своє відношення до спадкоємця Колду. Проте все ж виплюнув крізь зуби:
– Як вам завгодно, мілорде. – Останнє слово прозвучало саркастично.
Спираючись на тростину, Харальд вийшов, залишаючи дружину в компанії брата. Вона зробила крок вперед, бажаючи підійти ближче.
– Ейнаре?
Норст обернувся, і Інгрід застигла на місці. На обличчі Ейнара були помітні сліди боротьби. Синець вже почав жовтіти, але ніс був трохи набрякнутий. Зліва видовище було гірше. Від лоба до середини щоки виднілася рана. Око затягнуте сукровицею було заплющеним, напухшим, і зараз було не зрозуміло, чи вдалося його врятувати. Навколо рани червоніло запалення, через що обличчя було спотворене.
Помітивши погляд сестри, Норст спробував посміхнутися.
– Що? Так змінився?
Інгрід взяла себе в руки, і наче нічого не сталося, пройшла вперед, зупиняючись біля стола.
– Змужнів. – Відповіла вона, аби не питати зайвого.
Та Ейнар і без того все зрозумів.
– Це на згадку від батька.
Він опустив очі. Нещодавній інцидент ще не полишав його думок. Здавалося, тільки він заплющить очі, як в пам'яті знову повстане образ Ренгволда. Його здивований, переляканий погляд, в той момент, коли ніж увійшов ножем йому під ребра. Інгрід сковтнула слину, що зібралася гіркотою у роті.
– Як він помер? Гонець нічого не розповів…
Вона хотіла додати щось ще, та брат перебив її:
– Я його вбив. Під час сутички.
Він сказав це абсолютно спокійно, без жодного почуття провини. Жінка кивнула. Вона помовчала хвилини три, перш ніж знову заговорити. Намагалася підібрати відповідні слова.
– Він помер зі зброєю в руках. Як справжній сіверянин. Це велика честь.
Ейнар знову криво посміхнувся, обличчя стягувало в місці поранення, щока пекла.
– Ні, він отримав те, що заслужив.
Норст поглянув на сестру. Інгрід відчула, як тіло пробрав холод. Було в цьому погляді щось невимовне, щось дуже страшне, болюче. Їй не хотілося навіть уявляти, що міг вчинити Ренгволд, аби зараз, у очах його сина виднілася така ненависть. Їх батько був деспотом, але що він мав зробити, аби все дійшло до вбивства?
– Що він зробив?
Ця фраза зірвалася з вуст пошепки. Інгрід майже одразу пошкодувала про це. Обличчя брата перекосило від болю.
– Вкрав дещо дуже цінне для мене.
В голові крутилося ще безліч питань, та жінка вирішила не ставити їх. Очевидно, це стосувалося дуже особистого. Тому вирішила перевести тему.
– Його поховали за традиціями?
Ейнар перевів погляд на різьблене панно на стіні. Про те, що тіло Ренгволда ще якийсь час висіло на списах, він вирішив не розповідати. Тільки на наступний день, він віддав наказ про церемонію прощання. Потрясіння від всього що сталося, на якийсь час вибило землю з-під ніг. У той день Колд був переповнений розмов та пліток. Почалися хвилювання в місті. Люди, поневолені владою Норста, бажали змін. Існувала небезпека внутрішньої війни, до якої могли б підключитися вельможі зі всієї півночі, якби це вийшло за межі міста. Але бунтівників швидко вдалося притіснити завдяки варті. Попри всі розмови, страх, котрий вкоренився за роки влади Ренгволда нікуди не дівся. Тому коли всіх, хто затіяв переворот, затримали та привели до Ейнара, більшість, була ладна благати помилування. Норст вийшов до них в короні лорда, тримаючи меч батька в руках. Закривавлене обличчя виглядало настільки загрозливо, що навіть найсміливіші з тих, хто підіймав бунт, боялися здійняти на Ейнара погляд. Вперше, образ жорстокого воїна та людини, в кому тече кров тирана, принесла користь. Страх. Впливовий метод контролю, котрий він ненавидів більше за все, фактично врятував Колд від війни.
Образа на батька не відступила навіть після його смерті. Та попри свої власні почуття, Ейнар все ж доручив орзанізувати для Ренгволда церемонію, гідну колишнього правителя. Хай яким поганим батьком та лордом він був, та совість не дозволила юнаку вчинити інакше. Щойно полум'я погрібального багаття дотліло, Ейнар повернувся до пошуків Іди.
– Так.
Непевно проговорив він, пригадуючи, слова одного з жерців перед тим, як розпочалася церемонія. Він підійшов до Ейнара та тихо промовив: коли пітьма поглинає зсередини, то душі немає місця серед тих, хто заслуговує на пошану.
Ці слова чомусь глибоко вразили його. Звісно, Норст знав, що правління батька не було добрим, він не надто переймався долею його народу, йдучи виключно за своїми амбіціями. Та все одно, всі свої діяння він приховував за волею предків. В якомусь сенсі, вважав себе глибоко віруючою людиною, котра віддано поклонялася богам. Хай якими кривавими методами він не досягав своєї мети. Але в очах жерців його дії мали інший сенс. Напевно, ніхто в цьому світі не засмутився його смерті. Навіть ті, хто стояв на сходинку вище за інших в очах Ренгволда.
Оговтавшись від власних думок, Норст сказав:
– Його кістки перенесли до крипти.
Інгрід кивнула.
– Його поховали поруч з матір’ю?
Ейнар хмикнув під ніс. Все своє життя він страждав від нелюбові рідно батька лише через те, що мати померла. Все своє життя він відчував цю ненависть. Він знав, як сильно колись Ренгволд кохав її.
– Ні. – Отруйна посмішка скривила обличчя Норста. – Йому відведене окреме місце. – Ейнар обернувся, дивлячись сестрі у очі, – Гідне людини, котра ставить себе вище за інших.
Це була найсмачніша помста.
Інгрід хотіла запитати щось ще, але їх розмову перервали. Низько вклонившись, до кімнати увійшов один з вартових.
– Мілорде, прибув пошуковий загін.
Норст відчув, як перехоплює його подих. Він схвильовано кивнув, та поспішив за підлеглим. Інгрід залишилася сама. Зустріч з братом пройшла не так, як вона очікувала. Стільки питань залишилося без відповіді, а головне, зараз, дивлячись на нього, жінка не впізнавала Ейнара. Колючий погляд, крижана витримка, коли він розповів про вбивство власного батька. Це був не той Ейнар, котрого Інгрід знала з дитинства. Зараз, він все більше нагадував Ренгволда. Поруч з ним було не комфортно. Але ще вона зауважила, що його щось надзвичайно хвилює. Голос Норста зірвався на мить хрипотою, коли він пояснив причину свого вчинку. І зараз, вона не могла не помітити, яким схвильованим був брат. Пошуковий загін шукає щось, або когось.
Ейнар широким кроком рушив до брами, за якою вже зібралися люди. Зараз, частина з тих, кого Ренгволд свого часу прикликав на війну, стояли, щось обговорюючи між собою. Залучити їх було добрим рішенням. Це не зменшувало кількість воїнів в стінах містах, а для тих, хто приїхав, стало можливістю отримати плату за роботу. Головний радник вважав, що подібне також могло б укріпити авторитет та стати певним відкупом перед народом. Спадкоємець, і майбутній правитель дав шанс простим селянам проявити себе, та отримати винагороду за свою працю. Не методами покарань та залякувань, які були прийнятними для колишнього лорда. Це мало стати добрим початком правління Норста. Та сам Ейнар не надто замислювався над подібними аспектами. Єдине, що його хвилювало – пошук Іди. Чим більше людей можна було задіяти, тим більша вірогідність принаймні вийти на слід дівчини. Не могла ж вона випаруватися.
Побачивши Ейнара, люд відступив. Його остерігалися, не знаючи чого очікувати. Ренгволд славився своєю жорстокістю далеко за межами Колду. Так само, як і своїми бойовими навичками. Подейкували, що він віддав душу богам, аби стати невразливим. У свій час Ренгволд не програв жодного двобою, чи турніру. І звістка, що він був вбитий власним сином вразила. Люди все ще перебували в шоці від того, що сталося. Тепер вони геть інакше дивилися у бік Ейнара. Адже якщо деспот програв йому у поєдинку, то на що ж тоді здатен цей юнак?
– Доповідайте! – голосно крикнув Норст, і його голос розлетівся над натовпом.
Вперед вийшли кілька чоловіків, очевидно, головні у своїх невеличких групах.
– Мілорде, – вклонився один з них, – ми прочесали всю прилеглу територію, але не знайшли жодних підозрілих речей.
За ним одразу ж виступив інший, розповідаючи про результати пошуків, котрі, не зважаючи на зусилля, також не були успішними.
Ейнар стиснув пальці. Цей жест не залишився непоміченим. Чоловік, очевидно, мисливець, поспішив пояснити.
– Ми продовжимо пошуки завтра. Вночі не буде сенсу йти до лісу. Він великий, і ми не встигнемо прочесати його до темряви.
Це аж ніяк не тішило. Норст сподівався, що він зможе швидко знайти бодай щось, що могло б допомогти дізнатися про місцезнаходження коханої. Та час летів, а Іда наче крізь землю провалилася.
– Мілорде, – вийшов ще один з чоловіків, – ми опитали людей. Але ніхто нічого не знає. Востаннє руду бачили під час фарбування щитів. Вона сказала одній зі служниць, що піде до майстерні, аби домовитися про фарбу на наступний день, та майстер каже, що до нього дівчина так і не дійшла.
Ейнар підтиснув губи. Знову безрезультатно. Пройшло вже кілька днів від того моменту, коли вона зникла. Кілька днів з того часу, як він перекреслив все своє життя наново, всадивши ножа під ребра батькові. Але за весь цей час не було жодної звістки про неї. Треба віддати Іді належне, вона, як і домовлялися, вийшла з міста непоміченою. Але в цьому тепер і полягала основна проблема.
Не відповідаючи добровольцям, Норст кивнув та швидким кроком рушив у бік крипти. Йому треба було усамітнитися зі своїми думками. І це було хіба не найкраще місце. Ніхто не смів потривожити його там. Особливо зараз. Піддані остерігалися його, і воліли зайвий раз не гнівити. Щойно він увійшов всередину, як в ніс ударив специфічний запах. Тут не циркулювалося повітря, і двері частіше були замкнуті, через що дихати було складніше. Але гірше за це був ледь вловимий запах гарі. Норст скривився. Останки Ренгволда перенесли сюди вчора, вмурувавши їх біля дального алькову.
Оминувши простінок, що розділяв приміщення на два зали, Ейнар зупинився, побачивши біля місця поховання Інгрід. Вона стояла мовчки, схиливши голову та прикривши очі. Могло видатися, що вона дрімає, та Ейнар знав, зараз вона подумки звертається до матері, так само, як це робить і він. Раніше, приходити сюди видавалося для Ейнара покаранням. Та зараз він відчував потребу в цьому. Можливо, через те, що відчував певну провину за свої дії.
– Я майже забула, як вона виглядала. – тихо промовила жінка, перш ніж підняти погляд на Норста.
Ейнар підійшов ближче, розглядаючи кам'яну скульптуру, що посіріла від часу.
– Я майже не пам'ятаю матері.
Він обережно торкнувся застигшого воску, там де стояла свічка на день пошани.
– Вона була доброю. Тоді все було інакше. Поки мати була жива, навіть батько був… – Інгрід замочала на мить, підбираючи слова, – більш стриманим.
Ейнар кинув погляд у бік темного закутка, де був розташований альков, в якому зараз покоїлися рештки Ренгволда.
– Чому ти вирішив поховати його окремо?
Наважилася запитати вона і повернула обличчя до брата, оглядаючи його профіль. Ейнар справді змінився. І не скільки зовнішньо, це були природні зміни, набута з часом мужність. Він змінився внутрішньо. І це трохи лякало. Інгрід знаходила ледь вловиму схожість з батьком. Та казати про це брату, було б дурним рішенням.
– Ти знаєш яким він був, Інгрід. Хай не так добре як я, проте знаєш. Я не хотів аби він, після всього того, що скоїв, покоївся тут. Тільки не поруч з матір'ю. Ти сама казала, що вона була доброю. А добро і зло не має знаходитися поруч.
Ейнар перевів погляд на ще одну скульптуру. Серце защемило. Стільки років він ніс на своїй душі тягар провини за смерть брата. А виявилося, що причина була геть не в ньому. Але легше від цього розуміння не стало.
Інгрід не відповіла, роздумуючи над сказаним. І лише поклала руку на плече Норста, легко стиснувши його в знак підтримки.
– Думаю, у мене буде ще час, аби прийти сюди. Завтра ти маєш принести офіційну клятву лорда. Залишу тебе.
Ейнар кивнув. Завтра буде справді важливий день. Шкода тільки, що це знову відбере такий дорогоцінний час, котрий можна було б витратити на інші справи. У думках з'явився образ Іди. Якби ж вона була поруч в таку важливу мить.
***
Мальнор поглянув у бік, де підтиснувши коліна до грудей сиділа Іда. Пустий погляд набряклих від сліз очей дивився у далечінь. Вона не відповідала на його питання, не реагувала на слова. А тільки мовчала і мовчала. Він не стримав кривої посмішки. Вже зовсім скоро вони дістануться до місця призначення. Якби ж то тільки клятий Ейнар знав, що сталося з його коханою. Мальнор потер носа. Нарешті він може відплатити Норсту.
Дівчина сама не розуміла, яку роль зіграла у долі одразу стількох людей. Для Мальнора вся ця ситуація на краще. Бо саме завдяки їй, він нарешті зміг звернути увагу лорда на свою персону. Хлопець здригнувся, пригадуючи обличчя Ренгволда, коли він почув про плани Ейнара. Мальнор міг заприсягнутися, що лорд ладний був рознести свої покої від люті. Таким його бачили в останній раз кілька років тому. Мальнор думав, що після такого він накаже стратити руду, можливо спалити живцем, чи ще щось гірше. Але коли Норст старший трохи охолонув, то виніс неочікуваний, проте геніальний вердикт.
Він наказав перехопити Іду та відправити її до Хексе. В якості подарунка новому королю об'єднаних земель. Це був хитрий стратегічний хід, котрий міг відволікти столицю від можливої загрози. Ренгволд не наніс візиту ні під час церемонії прощання з Альмондом, ні під час коронації. Хтось з ради, можливо навіть той принциповий Густав, якщо він ще живий, міг би запідозрити щось неладне. Надіслати до Колду послів, чи розвідників, остерігаючись бунту. Але дари і рабиня у подарунок, мали б відвернути увагу недосвідченого Гуді. Тим паче, що дари все одно не протримаються там довго. Коли Ренгволд захопить Хексе, він поверне собі і їх, і дістане значно більше. А щодо Іди… Лорд остерігався рішень сина. Всім було відомо, що Ейнар не надто поділяє ідеї батька щодо завоювань. І аби він не вчинив опору, руда стане чудовим стимулом для нього йти у бій під стінами столиці. Мальнор скривив тонкі вуста у подобі посмішки. Шкода тiльки, що доля молодшого Норста вже вирішена. Коли він дізнається, що Іда там, в Хексе, неодмінно спробує врятувати кохану. Сам не знаючи того, що добровільно втрапить в пастку.
Юнак вже уявляв, як буде з насолодою спостерігати за всім. Як нещасна дівчина з розбитим серцем буде з ненавистю дивитися на Ейнара. Як буде краяти йому душу. І саме в той момент, коли Ейнар буде спустошеним, він, Мальнор, має зробити вирішальний постріл. Бідолашний Норст навіть не здогадується, яка участь йому приготована.
До Хексе залишалося пів дня дороги, і Мальнор махнув рукою одному з хлопців, які супроводжували його.
– Зупинімось, аби відпочити. Вже смеркає. Заночуємо тут, а вранці вже вирушимо до нового короля.
Каркання сміху розлетілося поміж крон дерев, що росли понад дорогою. Звідси виднілася стара занедбана сторожова вежа, яка раніше оберігала столицю. Раніше, коли на континенті точилися кровопролитні війни, такі можна було зустріти поблизу всіх більш-менш великих міст. Але тепер, більшість з них пустували, через брак необхідності. За правління Альмонда і утворення союзу, на о’бєднаних землях на певний період встановився мир. Зараз ця споруда стояла наче примара.
Мальнор зіскочив з лави, та розім’яв ноги. Дупа аж свербіла від довготривалого сидіння на дерев'яній поверхні. Обійшовши коня, він дістав з торби, прикріпленої біля сідла, яблуко та шматок вже черствого хліба. А потім, обійшовши віз, знову поглянув на полонянку.
Іда навіть погляд не підняла.
– На, їж. Ейнар просив, аби я прослідкував, щоб ти не врізала дуба дорогою. Ба, який благородний.
З цими словами він кинув їй під ноги черствий шматок, а потім підійшов ближче, демонструючи соковите яблуко, котре тримав у руках. Навмисно підсунув до самого обличчя дівчини, і коли вона поглянула на нього, забрав плід і відкусив шматок, задоволено мургикаючи.
– Мммм. Смакота. Шкода, тобі не дістанеться.
Він відкусив ще раз, а потім повернувся до коней, та простягнув залишки яблука одному з них. Огледівши околиці, Мальнор відійшов осторонь дороги, до канави, і спустивши спіднє, справив нужду. Поки він сидів в кущах, розглядався навкруги. Стара зруйнована вежа виглядала кепсько, хіба ночувати всередині було б не ліпшим рішенням. Аж ось поблизу він помітив дерево душ. Воно було старим, крона перепліталася між собою. І видавалося, що листя тримають чиїсь сухі, кістляві пальці. Про ці таємничі дерева багато легенд ходило, хтось вірив, що то справді душі гомонять всередині стовбурів. Але Мальнор тільки сміявся з дурості такого припущення.
Він натягнув штани та поплентався до возу. Бергард, один із його супутників, вже дістав необхідне, аби піти трохи вполювати дичини на вечерю. Він озирнувся, до третього юнака:
– Ти зі мною?
Чорнявий парубок, один з щойно ініційованих воїнів тільки махнув рукою:
– Ні, йди собі. Ми поки тут хмизу назбираємо, та облаштуємося на пристанок.
Бергард хитнув головою, та рушив у бік просіки. Мальнор допоміг відвести віз з дороги, та прив'язав коней до першого ліпшого дерева, аби ті відпочили. Підійшовши до полонянки, він окинув дівчину поглядом.
– Злазь, тут заночуємо, відпочинемо. Бо дивися, завтра вже спатимеш на новому місці.
Він хмикнув під носа, і потягнув за мотузку. Руки дівчини були зв'язаними, шкіра на зап'ястях червоніла від довготривалого тертя. Щойно юнак потягнув її на себе, вона скривилася, мотузка врізалася ще глибше.
– Я тут заночую.
Чорнявий, що саме проходив повз тримаючи в руках сухі гілки, приснув зі сміху.
– Ні, ну ви чули? Може тобі ще перину покласти?
Мальнор підтримав коментар булькотінням, замість сміху. І знову з силою смикнув дівчину на себе. Ноги рудої оніміли від довгого перебування в незручній позі, і зараз вона відчувала, як наче сотня голок пронизують її кінцівки. Вона ледь втрималася, аби не впасти.
– Диви як гарно. Насолоджуйся, поки можеш.
Мальнор махнув у бік, і погляд Іди зупинився на величному дереві, гілки якого перепліталися між собою. Він помітив її погляд. Десь на дні очей зажеврів слабкий вогник надії. Люди наділяли різні рослини магічними властивостями. А вже таке, мало хіба не святе значення. Іда не могла відвести погляд від дерева душ. Біля такого самого, вони домовилися зустрітися з Ейнаром. Кілька днів тому, вона була сповнена надії, а серце вистрибувало від безмежного почуття кохання. Зараз, замість серця в грудях був важкий камінь. Ці кілька днів шляху до столиці видавалися безкінечними. Мальнор не впускав нагоди зайвий раз встромити їй ножа в душу бридкими словами. Спочатку вона заперечувала, не могла повірити тому, що він каже. Та з кожним фактом, її віра розбивалася на все дрібніші уламки. Мальнор казав те, чого ніхто не міг знати окрім неї та Ейнара, він так впевнено маніпулював словами, що врешті, вона почала сумніватися. Ренгволд був лютим тираном, але крім цього він був хитрим. Норст старший використовував інших, знущався, міг знищити будь-кого задля вигоди або власної потіхи. Іда підвела погляд, розглядаючи темніючий небосхил. Можливо, Ейнар успадкував від батька не тільки силу та вправність у бою? Зараз схожість між Норстами ставала для рудої все очевиднішою. У грудях пекло. Але сліз вже не було. Вона виплакала їх ще два дні тому.
А як же їх клятви? Вона ж вірила в те, що відбувалося, робила все щиро. Невже можна було все це влаштувати тільки для того, аби просто познущатися з неї? Навіщо? Моменти з минулого кружляли перед очима наче сніг під час віхоли. Змінювалися блискавично. Їх побачення, старий млин, лугові квіти, озеро, якісь моменти з дитинства. І раптом серед них всіх образ загадкової жінки у довгому чорному плащі, котра сказала, що через таких, як Іда, колись будуть палати замки. Зараз це все видавалося сміховинним. Вона невільниця, рабиня. Єдина людина, котрій Іда довіряла, міг зрадити її. Що це за жарти долі?
Мальнор щось казав, і судячи з їдкого оскалу, це були чергові образи. Та руда не чула його слів. Десь віддалено, наче з-під води, в голові виринав голос Ейнара. Його те “Втечемо. Я одружуся з тобою”. Яка дурня. Знову боляче, знову щемить в очах. А здавалося сліз вже немає.
– … Послужиш тепер для іншого.
Іда хитнула головою, відганяючи спогади.
– Навіщо ти це робиш? – її голос здався таким безнадійним, хриплим.
Мальнор знову кинув на неї оцінюючий погляд.
– Навіщо? – залився він геготом, – Може тому, що ми з Ейнаром фактично росли разом? Може тому, що разом їхдили у рейди. Ми звикли допомагати один одному. Хіба я міг відмовити? Тим паче коли на кону стоїть посада у війську?
Безвихідь та сум. Вже не силу було пробувати опанувати власні думки. Іда знову поглянула на дерево душ.
– Я хочу порозмовляти з предками.
Можливо це полегшило б тягар? Саркастичний погляд пронизав її наскрізь.
– О, то ти справді віриш, що завдяки якомусь дереву зможеш просити у них порятунку?
Мальнор смикнув за мотузку. Іда була наче на повідку. Як знесилена тварина, котру ведуть на забій.
– Я не втечу, обіцяю.
Знову те каркання. Цей звук переслідуватиме її вічно.
– Ще б ти спробувала втекти. І двох кроків не зробиш, як твоє тіло, пробите стрілою, впаде на землю.
Оцінюючий погляд пройшов вздовж тіла полонянки.
– Я не втечу.
Знову повторила Іда, сподіваючись, що принаймні на таке, Мальнор міг би погодитися. Ніхто не мав права заборонити їй молитися.
– Що ж… – В голову юнаку спала інша думка. – Зачекай-но хвилинку.
Мальнор відпустив мотузку, проте Іда і не думала тікати. Хіба б вона змогла? Знесилена, розгублена. Та і куди тікати? Дороги до Колду не знайде, перехоплять. А в столицю тікати, то тільки пришвидшити неминучу долю.
Мальнор підійшов до чорнявого та щось прошепотів йому. Рудій не сподобався погляд, котрий парубки кинули в її бік.
А ще більше лякала аж надто зухвала посмішка.
– Що ж, мила, як хочеш звернутися до предків, то ми залюбки складемо тобі компанію.
Чорнявий кинув гілки на землю, та обтрусив одяг, а потім потер руки. І рушив у її бік. Щось трохи турбувало дівчину. Якесь передчуття тиснуло неспокоєм. Коли вони підійшли ближче до дерева, легкий подих вітру затріпотів у кроні, віддав гулом зсередини. Він був схожий на шепіт. Наче і справді хтось промовляв тихим голосом до неї. Руда опустилася навколішки, та прикрила очі. Питалася у себе, чи вистачить їй сили аби витримати те все нещастя, що впало на її плечі. Питала у душ, чи захистять вони її.
Мальнор спостерігав за нею з десять хвилин, а потім підійшов ближче, обійшовши Іду колом. Розглядав так, як здобич вивчає свою жертву.
– То що? Почула відповідь предків?
Іда розплющила очі, повела за поступом юнака, не спускаючи з нього погляду.
– Вони все чують. – голос невпевнено затремтів.
– Невже?
Знову коло. Мальнор кружляв наче стерв’ятник, котрий чекає слушної миті поласувати своєю жертвою. Тілом дівчини пройшли дрижаки. Погляд хлопця був лякаючим.
– Так. Вони чують. – наполягала руда, хоча вже почала сумніватися у цьому.
Мальнор підійшов ближче, заглядаючи просто в її очі.
– Предкам немає діла до тебе. Ти ніхто! Якби вони відповідали на молитви челяді, то хіба б люди страждали? Наївна дурепо! Предкам байдуже!
Іда захитала головою. Якби вона могла закрити вуха, то неодмінно зробила б це, але руки були зв'язані. Мальнор продовжував казати огидні слова.
– А знаєш що? Я тобі доведу, що предки то лише вигадка. – Він з усієї сили штовхнув її на землю. – І якщо я помиляюся, то хай помру на цьому місці.
Він знову розсміявся. Іда втративши рівновагу боляче приклалася обличчям до трави. Зв'язані кисті запекло, а з очей покотилися сльози.
– Що ти робиш?
Крикнула вона, коли він притиснув її до землі. Груди боляче впиралися в корінь. Руда не бачила нічого, притиснута обличчям до трави. Мальнор почав різко задирати їй спідницю, оголюючи ноги, Іда спробувала боркатися, за що отримала удар по потилиці.
– Як згодилася для Ейнара, то чим ми гірші?
Зашурхотів одяг, він смикнув її за стегна, підіймаючи їх.
– Давай, дівко, покажи чого навчилася в конюшні, коли тебе Норст цойгокав.
Іда задихалася, сльози перекривали подих. Вона скрикнула від болю поміж ніг, коли Мальнор різко штовхнувся у неї. З кожним поштовхом здавалося, що її все глибше затягує під землю. Він був грубим, було боляче, страшно, нестерпно, гидко. Але сил кричати не було. Їх вибивало з легень, затягувало в порожнечу, котра з'явилася в грудях. Коли Мальнор закінчив, Іда ледь була притомною. Він плюнув у її бік, поправляючи мотузки на штанях.
– Така ж хвойда, як і інші.
Приєднуйся.
Ноги дівчини тремтіли, вона відчувала, як пекло коліна від тертя, а поміж ніг горіло. Мальнор відійшов, але екзекуція не закінчилася. Вона відчула, як хтось знову вмощується позаду неї.
– Будеш гарною дівчинкою, я зроблю це швидко.
Збите дихання чорнявого, зірвалося на шепіт. А потім він провів брудними пальцями по пульсуючій шкірі. Іда відчула, як її починає нудити. Краще б вона втекла. Краще б отримала стрілу в спину. Краще… ніколи б не знала Норста. Юнак кряхтів, сопів, вбиваючись у її тіло. Іда вже навіть болю не відчувала. Періодично втрачаючи свідомість. Скільки це продовжувалося невідомо. Два? Три рази? Вона вже не знала, хто зараз паплюжить її тіло. Свідомість вже не тримала її.
Десь неподалік почувся чоловічий голос, та швидкі кроки.
– Та що ж ви, в біса, робите?