Кожна зустріч не випадкова. Хтось залишає в житті лише мимовольний слід, непомітний, ніяк не впливаючи на історію. А хтось відіграє важливу роль, змінюючи хід подій однією своєю появою.
2. Багряні ріки
– З вами все в порядку?
Голос звучав ніби віддалено, дзвенів писком у вухах. Непроглядна темрява, ніби нічне небо перед світанком, почала потроху світлішати. Ще мить, і все розчинилося так само швидко, як і почалося. Прискорене серцебиття било десь в скронях, а в роті залишився неприємний кислий присмак. Олена розплющила очі. Кімната антикварної крамнички розпливалася як акварельні плями, тому довелося кілька разів кліпнути, перш ніж предмети набули чітких обрисів. Над нею схилився молодий чоловік, що стурбовано розглядав дівчину перед собою. Його темні очі, в тьмяному, заставленному безліччю предметів приміщенні здавалися обсидіановими. Олена злякано огледілася навкруги, і поспішила відсунутися подалі.
Чоловік одразу ж відступив, відпускаючи її. Тільки зараз Олена зрозуміла, як неприпустимо близько цей незнайомець знаходився.
– Вибачте, – вона опустила очі, ніяковіючи від такої дивної зустрічі. – Я напевне перевтомилася.
В тілі ще відчувалася слабкість, але вона намагалася не показувати цього. Чоловік кивнув, все ще не спускаючи погляду з незнайомки.
– Що ж... – він розвів руки, і відчуваючи якусь невпевненність, сховав долоні в кишенях джинсів. – Коли ви вже не втрачаєте свідомість, то я залишу вас.
Він кивнув, трохи нахмуривши брови, роздумував над дивною пригодою, в яку мимоволі втрапив. Олена відчувала себе надзвичайно по-дурному, їй було соромно за те, що відбулося. Ось так падати без свідомості, наче вона героїня роману, було не в її стилі. Та і проблем зі здоров'ям вона не мала, аби все списати на подібний стан. То що сталося такого, що вона так зганьбилася?
– Так, все в порядке. Вибачте, я не подякувала, що ви, очевидно, врятували мене від падіння. Як я можу до вас звертатися?
Це питання змусило незнайомця трохи розгубитися, наче він випадково забув власне ім'я, або просто намагався швидко придумати відмовку. Ситуація здавалася геть комічною, та їй було не до сміху. Олена невпевнено повторила питання, вже сумніваючись в тому, зо це була слушна думка. Перш ніж промовити, чоловік прокашлявся, аби його голос звучав не так хрипло.
– Олександр.
Він галантно схилив голову у вічливому поклоні, наче випірнув в цю антикварну крамничку з іншої епохи, і Олена спробувала хоч якось розбавити цю безглузду ситуацію.
– Дякую, Олександре.
Вона простягла руку, про що вмить пошкодувала, адже це здавалося ще дурнішим вчинком ніж все, що відбувалося до цього. Чоловік посміхнувся, простягнувши руку у відповідь. Та щойно дівчина доторкнулася до його пальців, сталося щось ще більш дивне. Яскраве світло, наче спалах, на секунду осліпило. Як кадр з дурнуватого фільму, перед очима почали швидко змінюватися зображення. Олена не могла навіть кліпнути. За долю секунди перед нею пролетіло стільки всього, що було важко зрозуміти, що відбувається. Це було схоже на сон, тільки в реальності.
Світло фар, краплі дощу, що як намистини зависли в повітрі на прозорих нитках. Синє авто що летить назустріч. І абсолютна безпомічність хоч щось змінити. Картинка вмить змінилася. Вулиця, будинки, які крутяться перед очима. І сіре, вицвівше небо, рясно вкрите важкими хмарами, що готові впасти, розчавити своєю вагою. Краплі дуже повільно опускаються ближче до обличчя. А потім все знову замкнулося в темряві.
Олена відсмикнула руку, наче обпеклася. Пальці горіли, мов вона окунула їх в горячу воду. А серце знову вистрибувало з грудей. Вона злякано озирнулася, проте не було ні вулиці, ні авто, тільки стара крамничка наповнена всіляким мотлохом. Здавалося вона божеволіє. Геть забулися і психологія, котру вона так старанно штудіювала, і всі ті вправи для заспокоєння, котрих їх вчили на лекціях. Вона стрімголов вилетіла з приміщення, не бажаючи вже ні книжки, нічого іншого. Дзвоник над дверима протяжно дзеленькнув прощаючись з відвідувачкою і відрізаючи її від крамнички, де сталося щось незрозуміле.
– Це точно перевтома. – бубоніла Олена собі під ніс. – Ця сессія, мене просто вб'є. Треба було меньше пити каву ночами перемішуючи з енергетиками.
Вона бігла не озираючись, намагаючись викинути з думок Олександра і все те, що з нею сталося. Не звертаючи уваги на дощ, що рясно вкривав верхній одяг, Олена летіла додому, шукаючи там безпеку від власних переживань. Попереду було перехрестя. Червоне світло на світлофорі блимнуло і загорілося жовте. Машини, котрі зупинилися біля пішохідного переходу готові були зрушити з місця як тільки з'явиться зелений сигнал. Олена зупинилася, важко дихаючи від швидкого кроку. Але раптом, після жовтого знову загорілося червоне, зупиняючи потік машин. Для пішоходів було дозволено прохід. Водії з розгубленістю дивилися на світлофор, котрий забороняє рух. Олена навіть не звернула на це уваги, перестрибуючи темні полоси на "зебрі", як робила це завжди, тримаючись тільки білих, вона поспішила якнайшвидше перейти дорогу. І щойно ступила по той бік, раптом світлофор, пропустивши жовтий, дозволив рух автомобілям. Роздалися сигнали, водії нервували. Про цей інцидент дівчина навіть не здогадувалася. Опустивши погляд лише переступала калюжі, сподіваючись дістатися додому якнайшвидше.
Біля будинку вона помітила комунальну службу. Люди в спецформі прибирали гілки дерева, що впало просто на тротуар. Ніхто не постраждав, проте судячи з іншої автівки з кабіною, було пошкоджено електромережі. Олена важко зітхнула. Це означало, що їй доведеться підійматися пішки на сьомий поверх, адже ліфт, швидше за все не працює.
– От трясця!
Зайшовши до під'їзду, вона пройшла повз ліфт, на мить зупинившись. Надії на його справність були мізерні, бо на сходовому майданчику світло було вимкнене, вітаючи мешканку не тільки неприємним запахом сигарет, але і напівтемрявою. Дівчина зло втиснула кнопку, і вже розвернулася аби піти, але аж заклякла коли дверцята кабіни відчинилися, запрошуючи її всередину. Озирнувшись, Олена нервово засміялася.
– Такого не може бути. Це певно якийсь жарт?
Вирішивши не спокушати долю, та не маючи бажання застрягти між поверхами, вона все ж таки вирішила підійматися сходами. Та і не вперше таке відбувається. В минулому місяці ліфт не працював аж два тижні поспіль, тож тренувань вона мала достатньо.
Зачинивши за собою двері, Олена нарешті зітхнула з полегшенням. Все, що відбувалося сьогодні було якимось божевіллям. Кинувши сумку на стілець в кухні, вона поставила чайник та пішла перевдягатися у домашній одяг. День видався надзвичайно важким, і дівчина вирішила трохи відпочити та відволіктися. Якраз в ту мить згадуючи про серіал, котрий рекомендувала нещодавно Оля. Вона відкрила сумку, аби взяти телефон і в неї вмить відібрало мову. Серед особистих речей, канцелярії та нотатника лежала книжка, і не аби яка. Олена зробила крок назад, злякано схопившись за серце. Вона впізнала обкладинку. Це була та сама книжка з антикварної крамнички.
– Боже, цього ще мені не вистачало!
В пам'яті геть стерся той момент, коли б вона могла взяти книжку. Олена не пам'ятала як поклала її в сумку. А найгірше, паніка повільно підповзала, разом з розумінням, що вона цю книжку, очевидно, вкрала.
– Холєра! Як же це?
Дівчина намагалася пригадати, як все це сталося, і придумати, що тепер мусить робити, адже почуття сорому просто роз'їдало зсередини. По підвіконню стукали краплі дощу, відбиваючи якийсь дивний ритм осінньої пісні. Чайник підсвиснув тій мелодії, здіймаючи хмарку пару з носика. Проте всі думки Олени тепер були повністю зосередженні на книзі. Аби переконатися, що це не якийсь дурний жарт, або гра підсвідомості, вона обережно дістала фоліант. Сумніву не було, це саме та книга. Швидко запихнувши її назад в сумку, Олена закрила обличчя руками.
– Що тепер буде? Який сором!
І аби голос сумління не відібрав останні сили, вона швидко побігла знову збиратися. Сумнівів не було – треба було віднести якнайшвидше ту прокляту книгу назад до крамниці. Ще раз перевіривши сумку перед виходом, вона накинула курточку, та закрила за собою двері. Дорога не зайняла багато часу, хоча ця прогулянка зовсім не входила в плани. Знайома вітрина, заставлена дезліччю різноманітних предметів, той самий дзвіночок над дверима, що своїм мелодійним передзвоном сповістив господаря про нового відвідувача. Переступивши поріг, Олена намагалася не поводитися дивно, не привертати уваги. Хотіла непомітно повернути книгу на полицю, аби про її "злочин" ніхто не дізнався. Їй зовсім не хотілося пояснювати тому дивному старому про сьогоднішню пригоду, адже подібна розповідь не виглядала надто переконливо. Та і що б вона сказала? Про тіні, темряву, через яку втратила свідомість? Чи може про те, як тікала звідси, не заплативши за річ, котра якимось чарівним чином опинилася у її сумці?
Ні, це не чари. Магії не існує, існує тільки ілюзія. Закон, в який вона вірила. Який не підпадав сумнівам ніколи. Як скептик, вона завжди шукала пояснення дивним подіям, котрі наївні люди називали дивом або чаклунство. Але пояснень тому, що відбулося сьогодні так і не могла знайти.
На щастя, господар крамнички був надто зайнятим, і здавалося, не звернув уваги на нового відвудувача. Олена прослизнула між рядів нагромадження різних предметів у сусідню кімнату. Третій ряд з правої сторони, прошепотіла вона, прямуючи до цілі. Книги на поличках лежали так само, як і минулого разу, і дівчина присіла, аби повернути дивний примірник туди, де знайшла. Відкрила сумку, а там... Нічого, окрім її особистих предметів. Дешеві навушники з Аврори, котрі рипіли замість басів, чеки з магазину, блокнот для запису лекцій, ручка, в якій майже закінчилися чорнила, гаманець, гігієнічна помада, флаєр на знижки в магазині одягу, котрий їй дали на вулицю. Але жодної книги там не було.
– Що за чортівня? – прошепотіла вона, ще раз оглядаючи вміст сумочки.
– Щось загубили, пані?
Олена ледь не впала, почувши поруч голос старого. Тілом пробігли дрижаки, а по спині крижаним доторком повільно піднімався страх, сковуючи ребра тугим корсетом.
– Ні.. Ні! Я просто... – відчуваючи себе спійманою на місці злочину, Олена схопила першу ліпшу книжку з полички. – Хотіла придбати ось це, а коли заходила минулого разу, виявилося, що забула гроші вдома. Ось.
Брехати не було бажання, і вона завжди уникала подібного, вважаючи це низьким вчинком. Проте ситуація потребувала негайних рішень. Дівчина протягнула книгу, лише зараз розглянувши що саме потрапило в її руки – та виявилася книгою старих рецептів традиційної польської кухні. Олена почувалася дурепою. Це ж треба було схопити саме кулінарний примірник. Особливо враховуючи, що сама вона не надто полюбляла приготування їжі, і частіше за все її кулінарні шедеври були обмежені стипендією.
Старий хитро поглянув на неї перш ніж кивнути. На якусь мить Олені здалося, ніби він все знає, бачить її наскрізь. А ця недолуга брехня виглядає надто неправдиво, хоча так і було насправді. Вирішивши якомога швидше завершити справу, дівчина поспішила до прилавку, котрий слугував імпровізованою касою.
– Впевнений, скоро навчитеся справжні зілля варити. – промовив чоловік навіть не озирнувшись, а Олена від несподіванки ледь не перечепилася об ящик з платівками.
– Що, вибачте? – перепитала вона, сподіваючись, що це просто жарти її фантазії.
– Кажу, що скоро справжній журек навчитеся варити.
Олена тільки кивнула, відганяючи думку про зілля. І чого, заради Бога, їй почулося саме це? Зовсім вже збожеволіла через ту ідею?
Ще раз переконавшись, що сумка порожня, і тієї загадкової книги немає, дівчина заплатила за геть непотрібна добірку рецептів і поспішила на вихід. Цей день починав дратувати кількістю неприємностей. Аби не гаяти час, та не змокнути під дощем ще більше, вона вирішила їхати автобусом. Всього одна зупинка, і вона буде вдома.
Зупинка громадського транпорту була поблизу супермаркету. За звичкою Олена зайшла до магазину аби придбати щось до чаю. Ігноруючи ряди з овочами, та яскраві цінники, що сигналізували про акції, вона поспішила до відділу з солодощами. Колись в дитинстві цілий поганий день в школі можна було виправити всього шматочком шоколаду. І хоча зараз, як майбутній психолог, Олена знала, що це не вирішення проблем, все ж не могла позбавитися старих звичок. Схопивши першу ліпшу плитку молочного шоколаду вона вже прямувала до каси, аж поки не зупинилася у відділі алкоголю. Погляд швидко пройшовся асортиметом поличок, зупинившись на винах.
– Так, цей день заслуговує більшої винагороди.
Прикинувши в голові, чи доцільні аж такі витрати, Олена скривилася і зупинилася посеред відділу з пляшкою в руках. Це явно не входило в її плани, та і фінанси були вже майже вичерпані. Ще і через незаплановані покупки, такі як добірка рецептів. А просити у батьків кошти вона не хотіла. Гордість брала своє, а совість тільки підкидала хмизу у багаття самоцькування. Тому аби не спокушати себе зайвий раз, Олена вирішила задовольнитися тільки шоколадом. Різко розвернувшись, вона раптом врізалася в когось.
Все відбулося так швидко, що вона просто не стигла нічого зробити. Пляшка вислизнула з її рук, розлітаючись під ногами. Олена заплющила очі, втискаючи голову в шию в ту мить, як скло торкнулося підлоги. Багряні ріки розтеклися під ногами розмитими плямами. Увага всіх покупців одразу ж стала прикутою до невдахи, котра розбила пляшку.
– Прокляття!
Вигукнула Олена, ледь стримуючи емоції, що вже збиралися сльозами в кутиках очей. Вона підняла погляд на людину, в котру врізалася, аби перепросити за незграбність, але так і застигла, побачивши того самого чоловіка, котрого вже зустрічала сьогодні в крамничці. Тоді він врятував її від падіння, коли вона втратила свідомість. Принаймні, це була офіційна версія. Знову думати про зловіщі тіні та темряву Олена просто відмовлялася, адже це було геть нереальним.
– Ви? – не стримано запитала вона, все ще не довіряючи власним очам.
Чоловік дивився на неї так, ніби готовий був розсміятися, але стримував себе з останніх сил.
– Оце так збіг. Я так позумію, потрапляти в неприємності, це ваша фішка? – чоловік все ж не стримав посмішки.
– Ви що стежите за мною? – грізно спитала дівчина, не маючи віри в такі надто випадкові зустрічі.
– А мені здалося, що це ви переслідуєте мене.
Від такого дівчина аж скипіла, відчуваючи як починають палати щоки не то від злості на всесвіт, не то від сорому. Та ситуацію було врятовано. Поруч з'явився працівник торгівельного залу.
– Вибачте, але за пляшку доведеться заплатити. – почувся невпевнений голос.
Це був совсім молодий хлопчина. Занадто худорлявий, з кирпатим носом. Він виглядав досить кумедно у формі працівника.
– Добре. – тільки відмахнувся Олександр, кинувши погляд на полицю з вином та цінник внизу. – Я заплачу за розбите вино.
– Це моя пляшка була. Я можу сама сплатити!
Олександр посміхнувся, та кивнув хлопчині, а потім знову перевів погляд на Олену. Темні очі здавалися ще глибшими, наче бездонні прірви, вони гіпнотизували, затягувати.
– Не турбуйтеся. Я можу собі дозволити пригостити даму. – така манера розмови, його жести, навіть мимовільний нахил голови. Все здавалося несправжнім, надто манерним.
– І все ж, я наполягаю... – Олена йшла поруч з чоловіком.
– Ви ставите мене в незручне положення подібною поведінкою. Платити має чоловік.
Автоматичні дверцята супермаркету відїхали, впускаючи прохолодне вологе повітря всередину. Дощ закінчився, залишаючи по собі калюжі в котрих потопало осіннє листя. На деяких з них розпливлися різнокольорові кола.
Олена ніяково стояла поблизу магазину, тримаючи в руках пляшку дорогого вина, на яке навіть ніколи не зазіхала, вважаючи недоцільним витрачати більше коштів на один і той самий результат. Олександр швидко попрощався, посилаючись на невідкладні справи. Його поведінка здавалася все більш дивною. Галантність, впевненість у погляді. Але він так швидко втік, що дівчина навіть розгубилася. Хтось міг би зараз сказати, що це просто доля. Адже їх випадкові зустрічі виглядали так, наче все йшло за сценарієм. Але і в долю Олена не вірила.
Вона вже розвернулася аби прямувати додому, аж ось завмерла проводжаючи поглядом синє авто, виїзджаюче з паркувального майданчика. Серце прискорило ритм, а перед очима знову промайнули дивні кадри. Краплі дощу, світло фар, сірий асфальм. Вздовж хребта пробігли дрижаки, хвилювання концентрувалося дрібними голками на кінчиках пальців.
Повернувшись додому, Олена почувалася геть спустошеною подіями цього божевільного дня. Аби не думати про всіляке, що лізло в її думки, вщент руйнуючи її звичний світ, вона відкоркувала вино. Смак був дійсно чудовим, на відміну від дешевшого варіанта, котрий вона вже куштувала. В скронях тисло від пережитих переживань і втоми. Тому дівчина вирішила раніше лягти відпочивати, почуваючись знесиленою. Келих вина приємно розслабив її, тому швидко прийнявши душ, Олена поспішила залізти в ліжко.
М'які простирадла, наче пухкі хмари, охоче прийняли її в свої обійми. Та сон не йшов. В голові було стільки думок. Наче увімкнути одразу кілька радиостанцій. Врешті, після майже години безглуздих спроб заснути, вона здалася. Увімкнувши лампу біля ліжка, Олена навіть не дивлячись, взяла першу ліпшу книгу з полички тумби поруч. Сюжет був до банальності простим та передбачуваним. Букви перепліталися у слова, але загальний сенс розповіді здавався надто наївним – вона звичайна дівчина з передмістя, він багатий красень... Ледь подужавши шість сторінок цієї мильної опери, Олена позіхнула, нарешті відчуваючи, що така "цікава розповідь" починає клонити її в сон. Але пам'ятаючи попередній невдалий досвід, вирішила прочитати ще хоча б сторінку, аби просто відключитися від власних переживань.
Літери розтікалися, змазувалися плямами, а слова вже не несли жодного сенсу. Морфей вів її у своє царство, міцно тримаючи за руку. Олена нарешті задрімала. Книжка, яку вона тримала в руках вислизнула з розслаблених пальців, опинившись на підлозі поблизу спального місця. З-під ліжка виглядала потерта шкіряна обкладинка старої книги, прикрашена тисненням та дивними символами. Зелений камінець по центру, здавалося, сяяв. Темні тіні в кутках кімнати стали густішими, наче живими. Вони повільно підповзали ближче, перетікали, з'їдаючи останні проблески світла у кімнаті. Лампочка замиготіла, та цього ніхто не помітив. Олена пірнула у вир власних снів, що несли її наче на хвилях у незвідані світи підсвідомості. Світлі спогади минулого, що дивно перепліталися з сьогоденням швидко змінювалися перед очима, набираючи більш темних відтінків. Врешті в її сні залишилися тільки темні обсидіанові очі, котрі наче дивилися крізь неї, проникали під шкіру. Дивний сон не відпускав тільки поглиблюючись. Олена відчула наче падає в безодню і різко сіпнулася.
Ці глибокі темні очі будуть переслідувати її до самого ранку, аж поки перший промінь сонця не торкнеться її тіла, віщуючи наближення нового, сповненого пригод та невідомості, дня.
Помічаю це вже в другому розділі і мені дуже подобається - те, що у творі повторюється назва розділу. Коли мені трапляються такі речі в тексті, то я відчуваю майже що дитячий захват, настільки це круто. І ще дуже подобаються епіграфи, що ви пишете перед текстом, бо вони наче підказують, що буде відбуватися в розділі, але сповна їх розумію вже після прочитання і тоді вчергове захоплююся, бо це дуже круто 🔥 Події вже розгортаються цікавим чином, і той продавець з антикварної крамниці не такий простий, як міг здаватися, і цей дуже цікавий Олександр, який і правда наче з іншого часу, ще й з'являється саме тоді, коли треба, таємничий та інтригуючий персонаж, мені сподобався 😏 Задумка твору дуже цікава, але я поки взагалі не можу уявити, як будуть розгортатися подальші події, тому чекатиму продовження. Дякую, за такий чудовий твір ❤️