в бордову одягнута сукню,
червоним фарбує губи,
для кого стараєшся, мила?
кохання, дівчино, то згуба.
з-під ліжка дістане коробку,
в коробці ж на абцасі туфлі,
взуне, піде по вулиці тихим кроком,
болітимуть ноги напухлі.
нехай, вона болю не чує,
кохання палає в серці,
до нього, одягнута в легку сукню
біжить на побачення натщесерце.
і любить вона його сильно,
так здатні кохати дівчата юні,
а він не до неї прихильний,
йому інша дівчина люба.
та дівчина та непідступна,
то ж він почуттями грається,
для нього вона лиш наступна,
з ким підло він розквитається.
і дощ проливний змиє губи червоні,
і чорним фарбовані вії,
та болю йому не змити ніколи,
не змити й наївної віри.
кохати і вірити кожному слову,
і тіло, і душу віддавши на муки,
та потім згадати раптово
мудру батьківську науку.
як мати учила не вірити хлопцям,
бо хлопці і душу ранять і мучать,
не довіряти, не бути сліпцем
і підлу брехню не слухать.
та пізно, колись фарбувалась для нього
і плаття красиві купляла,
якби ж вона могла уявити,
якби ж вона тільки знала.
а зараз стоїть під дощем проливним,
і дощ чорні вії змиває,
і їй від стаждань цих дивних,
спасіння зовсім немає.
Чудово😍