Чоловік засинає на пустих трамвайних сходах,
Присівши під стіною в тіні зачинених дверей,
І гріючи в долонях хриплий подих,
Мовчки дивиться то у вікно, то на людей.
Комусь сміється дівчина в плече,
Не боячись в обіймах дорожніх поворотів.
Хтось чекає на зупинку, стоячи з ключем,
Хтось сміється із газетних анекдотів.
Хтось стомився й притуливсь до скла,
У когось на двох один стаканчик кави.
У того хлопця гітара виглядає із чохла,
Йде до виходу жінка з білими квітками.
Десь чується «Я проведу тебе, вже пізно»
І вибігає за кимось слідом тінь.
Скриплять собі промоклі колії залізні
Не чуючи розмов, оголошень, шепотінь.
Чоловік засинає на пустих трамвайних сходах,
Та хоч як не старайся, йому все не заснуть.
Люди у скверах, на тротуарах, переходах,
Люди у темряві, у світлі, вскрізь, де можна буть.
Скільки ж всіх можна зустріть? Хоч щохвилини!
Велика ця планета, безмежне наше небо.
Але є велике вічне горе у людини —
Бути одному, коли когось так треба.
моя творчість тут: @elenaoksssworks
Красиво❤️