З дитинства мріяла літати,
Як птах у небі в височинь
Зірватися і не вертати,
Хіба аж в старість на спочинь.
І всі казали - неможливо,
Немає у людей тих крил!
А я все мріяла про диво,
Літати вчилась, що є сил.
Часом здавалося, взлітала.
Ненадовго відірвавшись від землі,
Я невагомість ту чарівну відчувала,
Та все ж я виросла, а крила мої - ні.
І зараз все частіше чую,
Як кличуть мене тії небеса,
Благають кинути цю землю злую,
І повернутися туди, звідки прийшла.
А потім, стоячи над сплячим нічним містом,
Я зрозуміла - рано. Ще не час. Ще не пора.
Адже життя наповнене одним коротким змістом:
Лиш потрапивши у землю відлетиш на небеса.