Оченьки

#конкурс

Як синім морем, хвилями буяє у душі,

Штормисько лютий велетень дістав свої ножі.

Безжально, тихо й моторошно враз стало довкруги.

Спинивсь на хвилю коло берега й не знав куди іти...

Лазурні теплі оченьки всміхалися мені,

А я дививсь, не бачивши- коліна у крові

Хриплячим диким стогоном зірвався крик з грудей.

Не стало поряд берега, ні моря, ні людей...

Лиш сині її оченьки гукали все кудись,

А я ішов безрадісно і слухав голоси, котрі весь час торочили :"Давай вже оступись!"

Тягнулись ноги важкії, думки у клуб плелись,

А я благав у доленьки: "явись мені, явись!"

Покрученими стежками ті думи повели,

Але ніколи правдоньки мені не сповіли.

Скажено, в такт із кроками, дихало серце в мені,

Клигавши збитими ступнями, криваві лишав я сліди.

Зітрися вже ж багровая із ніг, долонь й очей-

Відкрий мені стражденному таємниці білих ночей...

Зітхаючи і молячись, я йшов вперед й не знав-

Ті квіти понад стежкою чи я ж це розтоптав?

Скінчиться мука тихая, дійду я до кінця.

Гріхи і дні неважнії, ображені серця...

Постали білим пламенем, дорогу осява.

Піднявши втому тяжкую з худих, сухих плечей,

Блиснули зіниці темним маривом беззмістовних буденних речей.

Куди ж всі вони ділися- мої минувші дні?

Залишились у споминах, у віршах тих сирих,

Відбилися на доленці бажань та мрій нескорених...

Дивились сині оченьки й сміялись у пітьмі

І врешті-решт схилилася голівонька у невагомім сні.