З першого погляду намагаюсь,
Закохатись в тебе, тебе полюбить.
Намагаюсь не думати зовсім, за серце тримаюсь,
Як за полярну зірку, наче воно вій поводир.
Наче ніхто більше на світі не зможе мене розбить.
Без останку.
Щоб залишилось лиш прагнення,
Чогось світлого та високого,
Без людського спотворення.
Хоча б до наступного ранку.
Смішно.
Те, що я все ж людина,
Те, що я все ж тварина,
По натурі і природі.
Від того журливо і грішно,
Та й якось це все ж не по моді.
Ми з тобою незнайомці,
Ти - краса, грація і шарм,
Я - нікому не знайомий поет в майці.
Знову все марно.
Вранці.
Знову все якось дивно й не гарно.
Якась клоунада і срам.
Happy end? Для слабких.
Я звик дарма фантазії балувати.
Я не належу до сильних,
Хоч іноді і хочеться тихо кохати.
Без театру.
Без драми і трагікомедії.
Так, щоб воно того було варте,
Щоб лиш смерть припинила цей фарс на кохання пародії.
На початку вірша подумала, що ліричний герой звертається до самого себе, а виявилось, до дівчини(Бачу вже все навороченішим, ніж є насправді 😅). Як я зрозуміла, він її вважає своєю музою, так? Цікаво, дівчина слухає, коли поет говорить їй про розумні речі(про людину і тварину класний оксюморон👍🏻), чи вона холодна і їй все одно?