Я б розірвала усе до останнього клаптика, що з останніх сил тримають мене.
Все...
Було боляче, і ніхто не казав, що буде легко.
Проте все-таки- чому так темно?
4 ранку і самотнє місто, п'яничка біля крамниці,
Я не у короткій спідниці, але ж він пришвидшує кроки, кричить в слід щось про цигарку.
Я потрапила до зоопарку.
Все б то було буденно, усе б то було нічого, проте від'їхав потяг і у думках туманно-
Крутить, згинає, вимальовує, стирає, знову малює образи,
Серце судомно стискається на тій самій фразі.
Мене то не бентежить, але ж як виламує руки, спиняє потік життя, єдине добре- не викликає каяття, що його від мене чекають...
Ну невже ще не стало ясно, що не зраджу я натурі своїй, що буду писати і плакати, йти у запеклий бій,
Ламатиму гордо крила та не забуду жодних мрій,
Прийму ж нарешті справжність і жорстокість реальних подій.