Її тінь ще виднілась в кутку біля етажерки.
З волоссям кольору житніх ланів і усмішкою людожерки,
вона заплітала розкішну косу та збирала численні жертви:
Розбиті серця і сльози обережно стікають в фужерки -
Стають рідиною кольору яшми - мов кров у судинах берсерка.
Поцілунок солодший за мед та цикутний, жорсткий, як тертка.
Отрута у тілі й кістках розчиняє артерії, ставить мозкові вето.
А в людожерки вінок із сердець, вони стріляні, немов решето.
І за спиною сотні таких, як я, але ні, все прямує далі.
Я стою, підпираю стіну, поруч тінь із палкими устами.
В одну мить забуваю себе, забуваю і вже до нестями
І складаю свій меч та броню, оголяю рубці і шрами.
На колінах стоїть той берсерк, що ні жалю, ні болю не знає.
Біля серця кровоточить, щось стискає, немов тисками.
Людожерки любов - це шовк, що рветься її ж руками.
Тінь розплітає розкішну косу і кладе на полиці жертви.
А на ніжних, вишневих губах сяє усмішка людожерки.