Я все мовчала, а ти все питав,
У віконце замість сонця місяць зазирав.
Ти сидів напроти мене,
– близько-близько, аж занадто, –
Та казав все щось про відьом,
Наче знати я могла.
Очі твої, сухі й великі, не зводили погляд,
Твої руки ласкаві на колінах тремтіли,
А промови твої (хрипкі, шепотливі) – все кликали спогад,
Як удвох про щось мліли.
Мабуть, ця ніч наша остання,
І вже ніколи не пролунає вранці вітання.
Ми не зуміли це зберігти,
І останнє слово - тихе «щасти».