#N #Б #Максі #ВПроцесіНаписання #Броманс #Конкурс
Вступ
У квітучому літньому полі тихенько шепоче гвоздичкам давні молитви вітерець. Він лагідно гойдає тендітні стеблики волошок та материнок, виє протягом у руїнах, лякаючи заблукавших тіней. Густе нічне небо світить зорями, вабить ясною луною, що заливає усю планету синім, наче трохи срібним світлом. Ліниво пливуть пухнасті, поржавілі хмари.
Самотня людина стоїть на невеличкому пагорбі, застеленому пахкими травами, поряд ніжно шелестить листям таке ж самотнє, ламке деревце. Далі до горизонту, де беззвучними спалахами стрибають блискавки, простягатися біле озеро, що відсвічує на молочній товщі перламутровим сяйвом усю грандіозність луни і її запорошених кілець. Ніде в цьому безкрайньому полі не чути ні крил метеликів, ні копашіння комах у травах. Потріскує вогнем у тонкій руці книга, що цей загадковий мандрівник зневажливо тримає трохи далівід себе. Вогонь небезпечно облизує його довгі пальці, але не схоже, щоб йому було до цього діла. Фоліант сяє історією, що тихо гасне і сиплеться попелом донизу, де мутне дзеркало озера і де танцюють свій вальс блискавки.
У цієї людини є парадоксальна таємниця, але нікому тепер дізнатися її. Дізнатися, що він і не людина зовсім, навіть, не жива істота, він — це поле, зорі та руїни. Та, варто зазначити, це занадто важкі думки та роздуми задля такої легкої, мертвої ночі. Він не виглядає тут, у цій гармонії хаосу, чужинцем чи гостем, навпаки, він, нібито, забутий герой цієї печальної планети.
Мандрівець із журбою у зелених очах відвернувся назад, до руїн, облишених часом, та нескінченного тихого поля. На його лиці не було суму чи глибокої печалі, тільки дивний, меланхолічний спокій. Такий, що буває, тільки при розлуці з вельми давнім другом. Залишивши книгу вогню, він бездумно пішов далі, повз високу траву та могилу колишньої цивілізації.
На прощання з його губ злетіли німі слова:
Роліє більше нема.
Спочатку з'явився світ, котрий назвали "Роліє". Кажуть, його створила істота, що за кордонами нашого світосприйняття, нашого розуму, нашої логіки. Його звуть просто, примітивно навіть, — "Божество". Воно є усюди й водночас його нема ніде, дехто каже, що Воно існує на іншому рівні реальності, а може, в іншому всесвіті, де людина, через вельми обмежене логікою мислення, не змогла б і секунди знаходитися. Знаходитися серед настільки скажених істот, що жодна людська наука не витлумачує їх існування. Чи, може, що Воно є повітря, котрим ми дихаємо, зорі, котрими тішимося, вода, котру п'ємо. Що Воно пронизує всю матерію своєю істотою, хоча може, навіть, само є Матерією. Ким би по суті Воно не було, для людей це була надія, бог. Але саме через цього “бога” надія для людства майже згасла.
Мало що відомо про Роліє в його давні часи. Жило собі людство, прогресувало потрохи, свого бога шанували, в ніч молилися, вдень працювали. Були ці люди до нестерпного закохані у зорі. Цьому є свідком чисельні картини та архітектура, що вціліли після того пекла, що чекало людство незабаром. Храми з неймовірними скляними дахами, розписані зорями та дивацькими візерунками стіни, сюжетні гобелени, що висіли на них, прикрашаючи широкі зали, де навіть підлога була витончено прикрашена кварцом, алмазами та малахітами. Молитви стародавньою мовою, ікони із їхнім божеством, що вони зображали як око, у якому — космічна мудрість, і, що найцінніше, часопис "Слова о Роліє", нині та навіки, єдиний документ, котрий таїть о собі історію тих покійних давен. Тільки завдяки цій товстій, старезній книзі людство не втратило зв'язок зі своїм корінням, що є, неодмінно, важливішою річчю у житті людини. Не знаючи минулого, не вийде побудувати майбутнього.
Довго ця ідилія не проіснувала.
Пекло, терор, апокаліпсис, на жаль, люди не встигли дати назву тому жахіттю, що з ними сталося, та й одним словом таке не змалюєш. Був день звичайний, ніякого кривавого сонця чи дощу з мертвих птиць, все було раптово, швидко, але не безболісно. Спочатку ґрунт затріщав та, наче погано скроєна сорочка, розійшовся по швах. Так створилася знаменита Безодня. Але то була не просто глибока дірка — над самою Безоднею та у ній виявили до божевілля дивну аномалію гравітації. Хто стрибне до Безодні, ніколи не дістанеться її дна, бо наче невидимий океан розлився понад нею.
Ці землетруси викликали наводнення на іншій стороні величної Роліє, що стало другою трагедією для людства, та, на жаль, далеко не останньою, хоча, навряд чи їх хтось рахував. На дно нового океану мрій пішли цілі міста, майже уся писемність та документи були втрачені назавжди. Прекрасні церкви, башти та скляні замки зруйновані, знищенні, як непотріб, як мерзенний свідок колишнього життя людства. Але на поверхні залишилися острови, лише тінь колишнього плато, де колись заснували розкішне королівство Селія — наразі тільки руїни та частини давніх будівель, що спливають іноді на поверхню.
Клімат, звісно, теж змінився, і там, де колись працьовиті люди орали поля, висаджували красиві квітки та плодючі дерева, де співучі пташки літали поміж яблунь і де граціозні кішки грілися під лагідним сонцем, наразі не залишилося нічого, окрім снігової суворої пустелі, де жодної квіточки чи деревця, де життя майже повністю вмерло.
Дощ з алмазів? Звучить ніби мрія, але то тільки на словах, цей "дощ" є не менш руйнівною силою, ніж діючи вулкани, землетруси, торнадо чи грози.
І весь цей жах зчинило їхнє Божество. Можна довго гадати та клопотати собі голову над причиною цього терору, над логістикою дій його, але це досить безсенсово, бо нема у діях його ні сенсу, ні логіки. Логіку придумали люди, їхньому позаматеріальному божеству вона нащо?
Однак, існувала одна популярна гіпотеза, що наразі не викликає нічого окрім сміху на вустах свідомих людей. Начебто, цей бог втомився від людей, від їх жалюгідних проблем та конфліктів, які безспірно були, це ж людство. Але, "втомився"? Нісенітниця! Як може втомитися той, хто є втомою та енергією в одному лиці. Їх бог — матерія, хаос, абсолютна непередбачувана стихія, що є вічна. Настільки складна, що її ніяк не поясниш, або, настільки проста, що людське мислення, що завжди все ускладнює, просто не може її осягнути.
Та, цей хаос не тільки руйнує, він може створювати, і так, як він стер надію, він її й породив.
Нова історія.
Хаос створив чотирьох "богів", Вознесених. Богами вони стали для тих жалюгідних залишків людства, котрі по при всіх жахів вижили та утримали у своїх серцях надію та віру в нове майбутнє. Але насправді Богами вони не були, бо залишився в них людський розум, свідомість і суто людська логістика дій, хоча і людьми їх було назвати складно.
І, авжеж, все було не так просто, просто не буває ніколи — у складнощах все людське життя. Чотири різні характери та різни погляди на життя, загалом, змогли б у злагоді вирішувати долю людства? Словом коротким, вони мало не вбили своїми суперечками останніх людей. Довго вони лаялися, але одному з них, Рейсі, самому холодному і мислездатному з них, це набридло. Набридло настільки, що він вирішив розділити Роліє на чотири ізольованих та рівних, на скільки дозволяла непостійність матерії, світи. Щоб на одній, тісній планеті було чотири вільних світи. Ніхто не заперечував, на диво, бодай сприйняли цю можливість по різному — хтось як цікавий експеримент, хтось побачив у людстві сім’ю. Таким чином і почалася справжня Нова історія, щоправда, для кожного своя, унікальна.
Новітній історії випала честь початися на новій, розколотій Роліє — планеті, навіть за мірками таємничого всесвіту, дивній. А нові Вознесенні, так вони себе назвали, старанно уникаючи слова “Бог”, почали зводити свої цивілізації з попелу, зі снігу та руїн. Познайомитися з ними, хоча б зверхньо, було б вельми доречно — важлива частка історії як-не-як.
Рейса, по життю людина холодна і величава, можна було б навіть подумати, що він психопат, але краще не варто — кажуть, він думки читає. Насправді чарівна у своїй красі постать, що обвішана золотом до самих кінців його довгого, білого волосся. Поважати його слід, як мінімум, за те, що він може спокійно й досить граціозно пересуватися своїм скляним храмом з усіма цими ланцюжками, сережками та підвісками. А, як максимум, за його розум справжнього та мудрого правителя, що не допускає у кордонах свого світу таких оказій, як інші Вознесенні, а іноді й допомагає їм.
Ельфіста є єдиний з чотирьох, хто зацікавлений у матерії, наскільки вона дійсно на це заслуговує. Хоча “зацікавленість” занадто лагідне слово, підійде скоріш “обсесія”. Він хоче знати про хаос все, що вже натякає на майбутню втрату розуму чи людяності. Цікава персона і справжній геній, що проміняв свою божественність на кар’єру вченого, якій віддав залишки своєї душі. І як справжній геній ще й справжній нестерпний дивак. О, що є важливим, цей дивакуватий вчений обожнює експериментувати з хаосом, але не цурається робити це на своїх же людях, що не завжди подобається його товаришам Вознесенним. І по причинах вони не задоволені, маю визнати, серйозних.
Далі, прекрасна і легка юна дама, що по при розумних очей, більше за природу любить тільки розваги. При чому розваги дивні, можна сказати, дикі: прокляття та чаклунство, що, насправді є не більш ніж наукою о маніпуляціях з матерією, все ще доволі загадкову річ, але їй приємніше вірити у темну привабливість “магії”. Не можу її звинувачувати, між іншим. Хоч і її потяг до магізму часто призводить до непередбачуваних наслідків, вона все ще справляється зі своїм світом краще останнього герою.
Санді. Він, начебто, вважає себе людиною, навіть, не намагається робити з себе бога. Але у нього виходить навпаки. Бачно, це якось природно. Він сама нелогічна істота, котру вам би, повірте, не схотілося б зустріти чи мати якісь із ним справи. Спочатку у нього не дуже ладилося зі своїми людьми. Своїми нелогічними діями у світі Нібелі він прославився, як скажений бог, котрого треба боятися та задобрювати молитвами. Чи так це насправді? Боятися та сторонитися його точно треба. Санді не сподобалось те, що люди бояться його, тому він вирішив підняти їм настрій, полегшити життя. Він, як хороший бог та правитель, задля розв'язання всіх проблем заснував свято "Безпрограшна лотерея". Від лотереї там, тільки непередбачуваний результат чи, як звуть це нібелівці, лот. Чому саме, це була найгірша його ідея, що виросла із добрих намірів, можна дізнатися на прикладі звичайного жителя цього божевільного світу.
Навіщо я це розповідаю? Бо історію знати треба! І це моя історія, історія вічності. Де багато суму, жалю, сухих сліз, але це життя, і воно не облишене щастям.
Розділ перший. Нібель.
Наступна станція – пуста смута та дисоціація
Паротяг їде швидко по нескінчених рейках вже як п'ять годин поспіль. Знизу Безодня, попереду ще довга дорога до чогось новітнього, але все ще ностальгічно знайомого. Краєвид за вікном доволі одноманітний, тільки рідких нежилих країв, з їх непрохідними лісами та височезними травами, стало значно менше, а от туман густішає з кожною хвилиною, обговтує своєю теплою ірреальністю увесь паротяг і чисельних пасажирів, — вірна ознака наближення до Янеля — печальнозвісного края туманів.
Крізь ледве зашторене віконце з розкішною брамою світила повна луна, виблискуючи своїми кільцями. Нічне небо тихо сірішало, ховаючись за туманом. У достатньо тісному, але вельми чудовому купе двоє подорожан сиділи у гармонічній тиші по обидві сторони від маленького столика, де під стелею блимав розбитий люмен, слабко сяючи теплим світлом. Одна з них — розкішна жінка з приємним, білим обличчям, вдягнута незвично для цього часу, та і для сірого світу, загалом. Одного погляду на цю пані не достатньо, щоб зрозуміти її, це точно. Чорний широкополий капелюх ідеально сидить на її густій завитій шевелюрі. Перлові сережки пасують до її світлих, медових локонів, а чимале намисто прикриває її витончену, тонку шию і ключиці, що оголяла пишна сорочка із милим комірцем. Лице її було вибілене пудрою, а губи легко намальовані червоним. Така собі легка дама з іншого виміру, що схильна все драматизувати. Занадто вибивалася ця пані зі скучної коричневої гами довкілля чи принаймні їй було радо так думати. Хоча, що насправді її виділяло, так певне що точена бронзова шабля за паском.
На її акуратному носі трималися до кумедного великі окуляри, що робили її схожою на хижу сову з великими очиськами та то й діло сповзали. Вона тримала у руках, вдягнуті в ажурні рукавички, якийсь до мерзенного солодкий роман та заточений олівець. Відкривши книгу на форзаці, вона малювала портрет свого супутника, що спав, трохи похиливши голову на бік. Пані ретельно виводила кожну лінію його хвилястого, довгого волосся, потім додала легкими штрихами декілька впалих на лице прядок. Про себе пані подумала, що просто зобов'язана придбати олівці чи акварелі, щоб змалювати той дивний срібно-золотий відтінок, котрий прийняли його кучері від тьмяного сяйва луни. Хоча для цього довелося б просити гроші у нього напряму — своїх вона немала через вельми романтичний, читати, безробітний, спосіб життя, у котрий вона була безмежно закохана.
Художниця швидко, наче боялася потурбувати одним тільки поглядом свого дорожнього товариша, пробіглася по ньому своїми світло-зеленими очима та домалювала залеглі тіні на його виснаженому, але доволі витонченому лиці. Вона довела останню лінію і задоволено зітхнула, подивившись на результат.
Вимучено блимнув люмен, начебто зробив останній видих, згас, залишаючи ландо на холодне світло потухлої луни. Панночка провела своїми довгими пальцями по рельєфній обкладинці книжки, закрила її тихенько. Зняла свої окуляри та поклала їх до чорного футляра, котрий закриваючись небезпечно клацнув. Її супутник майже на початку подорожі міцно заснув, тільки своє дороге темне пальто незграбно кинув біля себе, не встигла вона і почати щебетати про нові слащаві романи чи цитувати якісь наївні віршики. Тож, довелося їй усі п'ять годин розважати себе самою. Три рази перечитала книжку, ту саму, що тримала у руках, вивчила усі бліді шрами на лиці свого друга та тричі завітала до буфету, поспілкуватися з людьми та побавитися їхньою увагою, щоб не одичати. Та покрутивши у руках фарфорову пусту чашку глянула незацікавлено за вікно, але там вже було нічого не розібрати. Пейзаж більш схожий на абстрактну картину, що були так популярні два століття назад. Тільки луна тремтіла мутною плямою і туман колихався хвилями, і чим довше пані дивилася на це примарне сяйво, тим більше їй здавалося, що то ліхтарик якоїсь лячної рибини, що ось-ось їх всіх проковтне і не вдавиться. Вона бачила на сторінці її улюбленого магазина “Ліберо” зі статтею про чорне озеро Форстеля щось подібне. Ну і страховисько то було! Їй почало маритися, наче паротяг їде десь у темних, лячних глибинах. Зі звуків було чутно тільки мірне постукування великих коліс, складні парові механізми та зовсім тихе дихання чоловіка навпроти. Подібні меланхолійні настрої їй були не до душі, а тому вона, наче пташка, живо струхнула головою та різко встала, мало не загубивши капелюха. У одній руці з бронзовим термосом та з сумочкою у другій вона вирішила пошукати води та влаштувати якесь шоу, бо від нудьги ладна була на стінку лізти. Вона із дивною, холодною турботою накрила сплячого його пальто та виходячи тихо закрила за собою двері.
Тепер чоловік залишився сам на сам із луною та кошмарами, що тихо катували його увесь цей час. Він був у своїх снах наче незваним гостем. Йому снилися люди, їх тіні, котрі ймовірно багато значили для нього тоді, колись, а він їх не пам'ятає. На диво пусте та радісне відчуття. Він же їх не просто так забув із часом, правда? О, він не втратив пам'ять, на жаль, ні. Він звичайно кохав усю історію, але до своєї любові не мав, а іноді бажав усе начисто забути, дарма тільки що сам немало вплинув на світовий хід подій. Тож, важкувато забути своє минуле, коли воно стало чиїмось національним скарбом.
Паротяг струснувся трохи сильніше, але цього було достатньо, щоб фарфорова посудина скотилася зі столика та впала на підлогу з недозволенно гучним брязкотом. Це, вочевидь, не найприємніший спосіб прокинутися, тому доволі міцно сплячий до цього чоловік подався вперед, немов ошпарений, з переляку. Заспаний, він хмурив світлі брови, намагаючись зрозуміти, чи була то реальність, чи рештки неприємного сну. Струхнувши залишки мари, він сконцентрувався на звуках в коридорі, які здавалися йому тривожними. Занепокоєний гуркіт голосів наростав, дратуючи. Паровіз ще раз сильно здригнувся та різко почав гальмувати, і зверху, з полиці позаду, на нього впала затерта дорожня сумка. Чоловік ойкнув, відіпнув впалу на підлогу валізку, на якій красувалося ім'я, Соль Сорренто. Це була його старенька, навіть древня сумка, але він і не думав придбати нову – ніколи було, та і, як запевнила його Аннет, його новітня подруга, такий стиль зараз неймовірно популярний. До речі, саме її він попросив пристебнути валізу.
Згадавши про свою новоявлену подружку, чепурливу пані, він підняв перед собою погляд – пусто. Невже примарилося? Майже радісно подумав Соль, але, звісно, по старій традиції, щастить усім, крім нього. Такий кошмар не може народитися навіть у самій багатій фантазії, таке може породити лише життя. Він ліниво повернув голову до дзеркала, що висіло на дверях. Обмінявшись тямущим поглядом зі своїм відбиттям, зітхнув, потерши перенісся через мігрень.
Він вже хотів стати та вийти до калідору, дізнатися причину такої раптової зупинки, але щось його зупинило. Вірніше, хтось. Спочатку почулися особливо гучні обурені вигуки, а незабаром із незадоволеним скрипом від'їхали двері. У очі вдарило яскравим промінням світло коридору. Та за ним до ландо влетіла, немов ураган, панночка, де відразу стало якось тісно та шумно, наче з під тихої товщі води дістали. Очі ніяк не хотіли фокусуватися, та ще й голова гуділа, тож, він безвільно впав назад до софи, зачепившись за валізку. Паротяг струснувся останній раз, остаточно зупинившись. Двері із гуркотом затріснулися, що аж дзеркало майже впало, а вікна задрижали. Аннет заплутавшись у довгій фіолетовій спідниці мало не влетіла у стінку, але встигла зачепитися за Соль, тому влетіла саме в нього, та ще й бацнувши ліктем по носу. Стало зрозуміло, що це, вочевидь, не найприємніший спосіб прокинутися. Але вельми дієвий, мару, як рукою зняло.
— Доброго ранку, о хаос, — іронічно і з помітною агресією сказав Соль, відчуваючи, як тонким струменем біжить по губах тепла кров. Голос у нього був тихий і хриплий, але віяло від нього холодом і вічною втомою. Не був він людиною привітною та з вишуканими манерами.
— Що вже сталося? — якось безнадійно спитав він, наче ця дама і могла бути причиною зупинки. Він би не здивувався, було б це так, відверто.
— Ой, так ти прокинувся! — наче серйозно сказала вона, її глибокий, співучий голос цікаво поєднувався з образом гучної леді моди з шаблею на паску.
— То тебе гарматою не розбудиш, — смішливо пояснила пані, комфортно умостившись на його пальто та закинувши руку йому на плече.
— Гарматою може і ні, але ти з цим прекрасно вправляєшся. От ти взагалі помічаєш іноді, як гучно ти розмовляєш... — він дратівливо перепитав:
— Чом стоїмо?
— Не маю жодної ідеї, хто я по-твоєму? Машиніст? І ще, хоч і не ввічливо таке казати, але такий ти нахаба! Я для тебе, заради тебе поїхали цим другим класом, Соль. Усе для тебе роблю. Так ти ще й ремствуєш, наче тобі років сто, ну відверто...
Пані різко обірвала себе під пронизливим поглядом Соль та ніяково замовкла. Хоча для повної картини їй не вистачало тільки язика показати, як шкідлива дитина, чесне слово. Та він не став коментувати це, хоча хотілося, безперечно. Тільки й роздратовано звів брови та стоїчно стиснув зуби. Як вельми серйозна людина він не ведеться на такі дешеві провокації, тому й промовчав про те, що, загалом, ніхто її не звав і про допомогу не просив. Вона все одно слухати не стане. А може ще й щось принизливе відпустить. Собі дорожче, як то кажуть.
Але все ж таки пані пояснила, згадавши про свої вишукані, на відміну від декого, манери, що тільки й встигла придбати пирога в буфеті та заварити чай, як потяг почав гальмувати. В емоціях і мало що не по ролях почала розповідати, як якась нахабна жіночка майже вкрала її капелюшок, "Ох, цей другий клас, ну чому ми не поїхали першим, ох, Соль!". А про те, що саме через неї вони залишилися без білетів на перший, вона, бачно, забула, так само як і самі білети.
Тут десь зверху над дверима зашипіло перериваючи шумну пані радіо, на диво для "другого класу, Соль" справне. Звідти через шуми почувся низький голос: "Шановні мсьє, маємо перепросити вас від лиця всієї компанії “Вел’єто та машини”. Ми були вимушені зупинити паротяг, через раптову проблему та потенціальну загрозу, а саме — міграцію міхітеріс. Через декілька хвилин ми продовжмо рух, головне не панікуйте та насолоджуйтесь видовищем. Дякуємо за розуміння", — колонка покректала трохи й стихла. Соль заінтригованим поглядом окинув вікно та пресів до нього ближче, а Аннет слідом зі всією елегантністю підстрибнула до нього та притулилася до скла лицем, ніби так вона краще щось бачила у тій лячній пустоті.
— Я читала про них, — вона навіщо-то перейшла на шепіт, підтримуючи містичні настрої:
— Це ж птиці, так? Такі велетенські, що світяться?
Соль у відповідь мляво хитнув головою, погоджуючись, та невесело усміхнувшись сказав:
— Я бачив їх пару разів, — Аннет здивовано відірвала погляд від вікна — не кожен день Соль розповідав щось про своє життя.
— Ну, коли жив у Янелі, тобто давно. Одного разу біля нашого дому одна така пташка впала при смерті, я тоді увесь край обшукав, щоб знайти когось, хто вміє лікувати міхетеріс. Мені не було особливо до неї діла, але мій друг би засмутився, сама розумієш. Все-таки, їх і здалеку побачити велика рідкість, а тут прям перед очима, даремно тільки що помирає, — він притулив голову до холодного скла, прикривши очі.
— А браконьєри, вчені там усілякі? Хіба вони не зацікавилися птахою, — вона була шокована, це перший раз за все їхнє знайомство, (тиждень, вони знайомі лише тиждень), коли вона могла так вільно спитати щось про його минуле.
— Звідкіля б вони прознали, я цьому лікарю п'ятсот роліє зверху дав, щоб він мовчав, — Соль якось різко припинив посміхатися та серйозно глянув на Аннет, — відверто, ти не подумай, то не якесь там "старе-добре". Я не знаю, чому посміхаюсь, може щось нервове. Через тиждень ця птиця стрибнула до Безодні зі зламаним крилом. Вмерла, коротко кажучи. Скоріш за все, доволі болісно.
Панянка не очікувала такого, промовила тихо щось, типу ніякого "оу", і замовкла, вдивляючись в туманну суміш. З одного боку, від нього, цього грубого відлюдника, було дивно очікувати милих історій про рятування тваринок, а з іншого — Соль відкрився, щось розказав з власної ініціативи. А взагалі, для такої потенційно цікавої людини уся ця секретність, то тільки більша частина шарму, що перекриває усю особистість, змушуючи знайти розгадки на ці таємниці. Але відповідь насправді не так вже й важлива, як вона доволі старомодно вважала.
Вирішивши скористатися моментом такої хвилинної відвертості пані пошепки почала, зустрівшись очима із холодним поглядом зелених зірниць:
— А це все… Ця вся ситуація була до…
Але не встигла вона закінчити, як увесь вагон раптово занурився в могильну тишу. Усе почалося з незрозумілого гуркоту, протяжного та глибокого, хоча і мелодичного. Спочатку пані злякалася навіть, настільки це звучання було містичним, наче надприроднім. Цей звук був чимось схожий на скрипку, нагадував емоційний спів. Здалеку почали виднітися маленькі, жовті вогники. Під супровід цього космічного співу рух вогників нагадував якийсь божевільний танець, вальс зірок. Вони розмивалися у просторі, створюючи магічні візерунки на поверхні туманної гладі. Пані ледь не забула, як дихати від такого дивовиська, а Соль спокійно, трохи печально дивився, поклавши голову на руки. Йому чомусь згадалась книга, котру він написав давно, за старих часів, коли ще Янель вважався територією Ланделя. "Сонячний вальс", здається, так він її назвав. Не згадати вже, що його надихнуло, про що була книга. Щось просте і спокійне, мабуть, таке і життя він хотів. Одна птаха махнула своїм зоряним крилом прямо перед вікном наостанок і поплила далі у туманному мареві, освітлювати темряву Безодні. До глибини, до тиші, до бога.
Останній змах колосальних крил був почутий, останній акорд був взятий в цій мелодії хаосу, коли зорі сховалися за гущу тьми й паротяг почав потихеньку оживати. Зашуміли колесами двері, і з коридору знов було чутно голоси. Потяг рушив далі по рейках, в обійми туману. По натхненному лицю Аннет було зрозуміло — їй є що сказати. Загалом, мало таких ситуацій, коли б вона не знайшла слів зі строк лейкелівськіх легких віршів чи, може, з душі, від серця. Однак, її слова не завжди були потрібними, і вона це розуміла інколи, от як зараз. Обмежилась одним лиш коротеньким, але змістовним "вау". А Соль на диво сильно схотілося закурити. Чи то на щастя, чи на жаль, у нього збереглися звички давніх етикетних норм, тож, одна пачка і коштовна запальничка завжди була з ним. Пані демонстративно скривила носа, коли він підкурив пом'яту трохи сигарету. От тут уже від коментаря себе не втримала:
— Ти ж у курсі, що тут заборонено курити, — засуджуючи почала вона, наче їй і справді була справа до правил і законів.
— Це небезпечно, для таких, як ти тут на кожному кроці розвішані ці іржаві таблички, — вона ткнула в одну таку, що висіла перед очима у Соль, пальцем. Але насправді її менше всього хвилювала безпека, тому вона сплеснула руками й виплюнула:
— О матеріє, Соль, зараз ніхто не курить! І у тебе просто жахливий смак. Ні, ну серйозно, чому би не купити цигарки зі смаком вишеньки, наприклад, — він лиш безнадійно зітхнув, бо точно не підписувався на нотації. Хоча, офіційно та вельми буквально, варто зізнатися, він таки підписався, озираючися на події минулого тижня.
— Взагалі, куріння огидне, якщо цей бридкий запах залишиться на моєму волоссі ти будеш винен мені нові парфуми, от так. А то, лишенько, що подумають інші...
Пані хитро посміхнулася своїй безглуздій маніпуляції, але свою риторику вирішила запам’ятати. Усе ж таки Соль не обідніє, а невеличку прогулянку по центру Янеля можна вважати частиною її фантастичних пригод. Та і вони прямують не "кудись там", а до самої культурної столиці, як тут не пройтися по магазинах.
— Се смішно, — наче не до речі відповів він, — Ні, ну правда, ти ж, начебто, вважаєш себе щирою фанаткою тієї, Аннет Сор'єти?
— Що…? Звісно це так! — вона обурено дивилася на Соль, поки той безрезультатно намагався опустити туге скло, тримаючи сигарету в зубах. Здаєтеся, вона була розлючена через те, що цей грубіян засумнівався в її любові до славнозвісної письменниці, — До чого тут це?
— А до того, що твоя улюблена Сор'єта смалила, як от той потяг.
Він полишивши спроби відчинити вікно стояв, обпершись на стінку, та струшував попіл через невеличку щілину прямо до Безодні. Для цього йому доводилось підійматися навшпиньки, що було непросто, через негнучкі робочі чоботі. Вітер грубо тріпав волосся та комір його коричневої сорочки, а Соль мовчки проклинав свій зріст. Певне що, заради відвертості додав:
— Хоча, тоді усі багаті та і просто знатні люди димили, ходили у чорній одежі й з до жахливого рум'яним лицем. Мода була така, дурнувата, хай їй грець.
— Глупство якесь, — він трохи смішливо схилив голову від такого коментаря, — Але тоді її зрозуміти можна, стиль і репутація — важливіші за все, без них ти ніхто, ну чесно. А от тебе, нахабу такого, зрозуміти не виходить от ніяк, навіщо ти продовжуєш курити?
— Хіба це я курю? — риторично спитав він, піднявши тонку брів, але на сконфужений погляд Аннет відповів:
— Курити — це ритуал, залежність та потреба, а у мене це так, виняток з правила, забаганка моєї душі, це по-перше, — він махнув рукою на скептичний погляд панночки та видихнув цівку срібного диму:
— А по-друге, якщо тобі так важливі "стиль і репутація", чом ти виглядаєш, як той, хто хоче бути поза системою. Як новітні панки. Хоча це кумедно, звісно, що ти виглядаєш, як прикраса на полуничний торт… зі шпажкою, — Соль з усмішкою кивнув на її шаблю, та замість обурення у пані це викликало тільки щиру посмішку на червоних губах, та він продовжив, — а не як класичний іржавий панк, але то є факт. Типу, всі ці мережива, білі речі. Білі речі особливо, — він жестом вказав на її пишну сорочку.
Панночка на це хитро захихикала та натхненно почала:
— А це тому, мій любий друже, що я не хочу просто потурати моді, я хочу бути її вісником, створювати моду! Хто взагалі той дурень, що сказав, що білі речі не можуть бути красивими та елегантними, що ж, я доведу зворотнє.
Вона зупинилася на секунду, ніби щось раптово згадавши, і з сяйливими очима спитала:
— Ти ж теж був панком, чи не так? Буквально самим справжнім стімпанком в усіх сенсах. Найпершим…
— У свій час, — не дуже радо погодився Соль, але трохи подумавши більш збуджено додав:
— Хоча у порівнянні з тими, хто зараз зветься ними, я і досі “панк”. Усе ж таки, це не про кількість іржі на твоїх сережках, — дуже не вдоволено виплюнув він, вельми неприкрито зневажаючи усі сучасні сенси, що набув термін, неофіційно започаткований ним самим.
Бачачи таку роздратованість, пані вирішила не жартувати з вогнем та перейти на іншу, а точніше, свою улюблену тему:
— Так Аннет, в якомусь сенсі, теж була панком? Звісно, вона не була революціонеркою в плані стилю, але це не привід її зневажати. Хіба вона не була революціонеркою наче буквально, я звісно достеменно не знаю…
— Була, — всупереч на занадто задоволене лице своєї подруги він продовжив, — Вона була почесним і доволі впливовим, не можу заперечити очевидного, членом революційної армії. Але, якщо вже не заперечувати очевидного до кінця, то письменницею вона реально була ніякою. Популістом? Не сперечаюся, але ніяк не літераторкою, забуття забирай.
— Вона зробила непомірну справу для розвитку літератури, — на цьому моменті Соль мало не вдарив собі по лобу, але то було б занадто драматично, тож він спокійно сказав:
— О хаос, ми вже про це говорили й не раз, і я навів достатньо аргументів, чому вона і на половину не така високообдарована, як про неї говорять, зокрема, її власні слова, що до модних магазинів і культу навколо себе. Я чомусь був впевнений, що в той раз ти так мені й не пояснила, у чому саме полягає геніальність її модерністичних лейкелівських віршів.
Пані почервоніла чи то від люті, чи то від розчарування і замовкла. Вона кинула намагатися довести геніальність цієї жінки, бо ніколи не мала такий словниковий запас і вміння художньо сперечатися як от у Соль. Та і за останній тиждень вона настільки довела його своєю фанатичністю, що будь-яка толерантність до цієї суперечливої особистості повністю покидала його тіло, треба було тільки Аннет Елен відкрити рота. І реагував він доволі гостро, ну, це їй так здавалося, на думку самого Соль, він проявляв чудеса адекватності.
— А за твоїми словами, взагалі, не стоїть не каплі сенсу, вони просто чепурні й ладно складені. Пуста, але красива оболонка, — кинула вона на останок, намагаючися дискредитувати Соль його ж словами з їхньої останньої сутички. Важливо було вчасно відступити, щоб уникнути рідкої посмішки та влучних коментарів. Вона встала, гордо задерши носа, розгладила складки на фіолетовій спідниці та виходячи з ландо об'явила:
— Я йду назад до буфету, бо, навіть, у компанії крадіїв і банкірів зі скучними обличчями буде приємніше, ніж з тобою.
Вона вже майже вийшла до вузького коридору, як Соль їй у спину сказав:
— Не забудь тільки потім термос, якщо його ще не присвоїли, на сумку я б і не сподівався вже — він вільно розвалився на софі та глумливо посміхнувся. Яка аномальна спостережливість, пані навіть і не помітила.
— Грубіян, — вона таки швидко, поки ніхто не бачить, показала йому язика і втекла.
"Ото розвага", подумав весело Соль і вже в голос сказав дратівливо, — А двері?
Звісно, вона його вже не чула, довелося вставати та закривати їх самому. Двері від'їхали, демонструючи чоловіку його відбиття. Нічого особливого чи того, що він не бачив протягом багатьох років там не знайшлося. Усе та ж сама приросла гримаса втоми та трохи зморшок на лиці. Застигле у часі лице невизначеного віку. Волосся його сильно розтріпалося, але не схоже, щоб його це особливо хвилювало. Варто було б відрізати ці патли, та, пам'ятаючи, як агресивно на це протестували Аннет і Дель, той самий привид і привід їх подорожі, він відкинув цю ідею до кращих часів.
До речі, про Дель, або, як його звав Соль по дурнуватій звичці спрощувати й без того прості імена, Деллі. А що про нього? Цей мертвий король та давній друг залишився вдома, в комфорті зі своїми павуками й мишами. Бачте, боїться випасти до забуття від зайвого руху чи подиху — привид, як-не-як. А їх матерія особливо крихка, а існування таємниче, як і саме Забуття, власне. Хтозна, що це, але бояться його так, наче на власні очі бачили всі жахи того місця, що "поза матерією". То чутки лиш, але все-таки, як виправдовувався Деллі, вони звідкілясь пішли. І він мав рацію, у цьому божевільному світі, варто бути готовим до всього. Та і допомагати друзям це, наче, одно із правил міцної дружби, просто, хто винен, що в друзях Соль тримає лише відбірних диваків.
Як вбити привида? Як вбити мерця? Це, взагалі, не та проблема, з котрою хотілось би розбиратися. Соль би зрозуміти, як вбити вічність, але все поступово, вірить він. Запевняє себе в тому, що не витрачає час в нікуди, хоча, який ще час, відверто. Для нього, для вічності, концепція часу перестала існувати вже давно. Ну, повинна була б, але спішити кудись постійно — це та людність, її залишки, за які він тримається ціпкою рукою мерця.
Закинувши своє пальто на диван сів поряд, мало не вмостившись на томику "поезії" Сор'єти. Сливе з огидою він взяв цю книгу до рук, хотів уже відкласти її далі, тільки но відкрив її навіщо-то. Може, впевнитися у банальності й бідності текстів. На очі йому відразу попався портрет, зроблений на швидкоруч. "Ідеалістично та оптимістично", він ще раз кинув погляд на віддзеркалення, ніби порівнюючи з малюнком, посміхнувся втомлено і трошки безнадійно, як завжди. Правда в тому, що Соль посміхався доволі часто, однак, веселою людиною його назвати було важко, навіть, з натяжкою. Він відкрив книгу на випадковій сторінці без особливого інтересу, без нього ж прочитав рядок: "Краще закохуватися в життя, ніж у людей". Закрив книгу із такою ж порожньою посмішкою.
Вау, це було несподівано. Чи то не ті слова, що Сор'єта сказала на своїй страті? Хоча йому звідки знати — його там не було. Може це просто така природа людська. Знаходити у пустих банальних рядках глибоку трагедію минулого. Соль відклав книгу на стіл, від лиха якомога далі. Сам відкинувся на жорстку спинку дивану та закинувши руки за голову, прикрив очі, відправляючись до неминучої зустрічі зі спогадами, де тіні минулого переслідують його, де у вухах дзвенить оскаженіла мелодія лячного шепоту. Взагалі, всі проблеми звідтіля. Ті часи, як діра у просторі, засмоктує його, попри всіх спроб відділитися, забути своє минуле, свою історію.
Як би Соль не показував своє невдоволення компанією Аннет, треба надати їй належне, своїм щебетом вона прекрасно затикала всі ці мерзотні гучні спогади. Розуміння того, що все своє життя він тільки й коїв помилки, а потім намагався від них відмитися, не дуже допомагало відчаю, у котрий він, бувало, скочувався.
Необхідно було чимось себе зайняти, відірватися від думок, якщо сон не йшов. Удома, що ділив із Деллі, він знаходив спокій у музиці, вона заповнювала собою увесь його розум, не даючи настирливим думкам пожирати його душу. Соль ладен був годинами, якщо не днями лежати, прослуховуючи сентрійску класику, затираючи одну й ту саму грамплатівку до дірок, законсервований у руїнах колишнього маєтку серед привида, павуків і щурів. Та й треба було віддати належне, йому не набридало і доволі ефективно вбивало час. Приємно було не відчувати нічого, коли твоя голова пуста настільки, що через діру від кулі пролітає протяг — постійний гість дому над Безоднею. Але зараз під рукою не було грамофону. Тож, він дістав невеличкий блокнот. Сторінки його були забиті текстом, малюнками, нотами чи усілякими вирізками з магазинів та старезних газет, чого, власне, тільки там не було. Ця трухлява записна книжка була його щоденником, його душею і єдиним вірним слухачем. Відкривши її десь майже у кінці, де ще були відносно чисті сторінки, стало йому трошки печально від думки, що він не впевнений, чи варто купувати новий. Цей блокнот з акуратним підписом на обкладинці можна було видавати на печать як книгу, горор чи психологічний трилер, може Соль би так і зробив. Останнім часом тема психології в Нібелі популярніша за історичну, що було трохи печально.
Він захотів написати свої міркування про майбутню пригоду, як звала це романтична Аннет. Треба було з чогось почати, отож, він, як зазвичай це робив, вивів дату, звірившись із дзиґарем, — 50.02.546. Механічне перо застигло над кремовим папером у мовчазному очікувані подальших дій. Він зітхнув, намагаючись сконцентруватися на думках, але його невиховано перервав гучний брязкіт скла, котре розлетілося по всьому ландо, а за ним на протилежну софу з глухим звуком впало людське, наче живе, тіло. Соль ошаліло витріщився на вщент розбите вікно і на уламки, що валялися по всій підлозі, де тепер плями крові бруднили килим. Він рефлекторно підніс пальці до шиї, де красувалися дві глибокі рани. Нових шрамів йому тільки й не вистачало. Однак, незнайомцю, що лежав якось не дуже природно зігнувшись, вочевидь, було значно гірше. Але чомусь саме в такій ірреальній ситуації Соль відчув справжній пригодницький дух чи то просто адреналін вдарив у мозок. Завив протяг, змішуючись з повними жаху людськими криками, що вітер доносив звідкілясь спереду.