Фінальний епізод
Здавалося, що у всіх людей навколо мене був свій сюжет, їм не було складно проживати ідентично сірі дні один за одним, адже це сутність їхнього існування.
В середині мене вирувала заздрість,я не мав ніякого сюжету, всі події в житті ніби були переплутані між собою.Навіть прокидатися зранку було для мене чимось неочікуваним, ще вчора засинаючи я був впевненим що моя нікчемна роль сьогодні в ночі обірветься.Проте відкриваючи очі, я запевнювався в протилежному.
Моє існування не мало логічного початку або ж кінця, тож годі вже й говорити про кульмінацію.Читаючи в газеті про смерть одної ,мені невідомої, людини, я боявся що не заслуговую навіть на такий сюжет.
Але все неочікувано змінилось вчора, коли я став випадковим свідком вбивства.Моє існування раптово стало цілком розумним, я подумав:"Так, саме це і звуть життям".Ніби всі ці нестерпно жахливі роки, я готувався до цього.Я відчув себе звичайною людиною, яка вміє відчувати щось окрім страху.Кумедно проте, до цього я ліпше схилявся до версії, що я ніщо інше як осиновий листок.
Проте з усвідомленням всієї реальності життя, до мене прийшло й розуміння, що надалі я буду змушеним кожен день згадувати ті жахливі події.Я мав рацію.Не було ні єдиної хвилини коли б я не згадував обличчя вбивці.Навіть в ночі я просинався від стійкого мерзенного запаху крові.Невже саме це моя роль?
Мабуть, найкультурнішим закуточком нашого міста є церква.Незважаючи, що за фасадом її було не можливо відрізнити від інших будинків, вона містила в собі хоч якусь ідейність.Говорячи про те як її створили, згадуються часи коли Вексаль не об'їжджали туристи, а самі жителі ще вірили в відбудову міста.
Одного дня до нас переїхала подружня пара, чоловік був священником, а дружина служила при церкві.Вони відразу створювали враження працьовитих містян, і не дарма.Всього за рік пара власноруч відремонтувала стару школу і зробила з неї церкву.Тоді наступили світлі часи, жителі були сповнені ентузіазмом, тому кожної неділі вони сім'ями відвідували священника в надії відмитися від гріхів.
Проте час невблаганна штука, зараз в місті не залишилось ні краплини бувалої віри й запалу.Лише в казочках герої вічно пориваються до саморозвитку, в житті ж люди швидко втрачають наснагу після кількох невдач.Проте все ще залишились жителі які відвідують церкву, хоча це вже скоріш справа звички, а ні ж потреби.
Я ніколи не відносився до тих людей що, присвячували своє життя або принаймні думки вірі.Можливо народись би я в іншому місці, моє переконання було іншим, але навіщо гадати про те чого вже не зміниш.За час роботи водієм, я часто проїжджав повз цю будівлю, вона іноді навіть здавалась мені привабливою.А в ті поодинокі вечори, коли світлу вдавалось пробитися крізь свинцеві хмари, вікна церкви набували на диво захопливого вигляду, і я невільно посміхався.
Згадуючи тепер ті моменти, в мені промайнула надія.До тепер я ніколи не відчував такого шаленого запалу, і моє серце знов відтануло, і мої очі повільно замерехтіли.Можливо саме заради цього люди дихають, а навіть якщо ні, то я ладен все своє життя відати заради бодай трьох хвилин цього бурхливого серцебиття.
Дивне почуття надало мені поштовху.Я відчував його не вперше, та зараз воно мені нічого не говорило.Довгий час в мені палахкотіло відчуття незавершеності, воно безжалісно перекривало мені доступ до повітря, подеколи я не міг проковтнути навіть крихту хліба.Воно гризло мене з середини ще близько тиждень, та коли я проїжджав повз церкву на краєчку міста, воно раптово стихло.У мене на лиці застиг подив, то ось чого воно благало.
Я вирішив не чекати занадто довго, тому того ж дня прийшов на поріг церкви.Коли я пройшов в середину, то опинався сам на сам серед голих стін, ще до цього я вважав, що є люди які навідуються сюди,але ця порожнеча свідчила про інше.Вся церква складалась з єдиної кімнати,яку прикрашали лише вікна.Нехай у моїй голові і вирували різні нісенітниці,та ця тиша утихомирювала їх.Я сподівався непомітно посидіти тут,і покинути це місце досхочу насолодившись атмосферою.Але як я вже впевнився,цього в моєму сюжеті не було.
В іншій стороні церкви,що загороджувалась відцвілою тканою, почулось бубоніння.І перед очима відкрилась знайома картина.Що це?То це правда,що від долі не втекти?Чи можливо що я знов опинився в театрі?Ні,я все ще стояв в церкві,а голос все далі продовжував пронизувати мій слух,ніби випробовуючи цим.І знову знайомі рухи,ноги,немов ватні просувалися вглиб будівлі,але цього разу страх вже не вщухав.Я почав сумувати за часом коли не мав жодного клятого сюжету,коли я сам собі був господарем.
"Е ні, хлопчисько,ти добре знаєш,що не існує ніякого сюжету.Ти сам його вигадав."Слова лунали надто природньо в моїй голові,проте мені вони аж зовсім не належали.
Та навіть зараз бубоніння не стихало,а ставало навіть гучнішим,підійшовши ще ближче,я чітко почув слова.
- Я так не можу,я зробила те чого не мала.Її невинна смерть на моїх руках.Ти взагалі мене слухаєш?- давно відомий голос цього разу звучав без перебільшення нікчемно.
-Та не репетуй так,чого б це мені тебе не чути.А взагалі,дивна ти людина.Через тебе втратили своє життя що найменш троє.То чому ти каєш себе лише зараз?- хоча цього чоловіка я чув вперше,але кожне його слово гуділо так,немов я вже колись чув про всі його звірства.
- Ти не розумієш?Ти ж сам казав,що ті двоє гріховні,що вони заслуговують смерті.То не потрібно зараз робити вигляд ніби я все те вигадала.- Під час цих слів,стара не аби як розізлилась,вона навіть почала так агресивно розмахувала руками,що ледь не скинула тканину що відділяла мене від неї.
- Отакої.Чи я колись казав тобі їх вбивати?Чи казав?Ото ж бо,що ні.Не перекладай провину зі своєї хворої голови на мою.Я лише підказав тобі,що ті двоє явні "гравці",от і все.- Від його впевненості,я аж сам почав вірити, що самотужки чув все те що до цього він говорив.
- Що робити?...Чому ж вона тоді їздила на тій дорогущій машині,якщо не була "гравцем".Хто мене запевняв,що лише в гріховних є на це гроші?- невже вона зараз говоре про мою машину?Тож я мав рацію,коло говорив, що вбивця причаївся позаду мене?Відповідь не змусила себе чекати.
-О,жінко.Та я ж не казав,що всі хто їздить в авто "гравці".Та бідолаха була під опікою пані Меаліс,дивись,щоб не накликала на нас біду.- значить,вони думали,що я якийсь персональний водій "гравців"?Тоді,це дійсно має сенс.Але хто тоді така пані Меаліс?Звучить так ніби вона впливова постать...Чомусь після цього зізнання,я а ні трохи не здивувався.Все було точнісінько на своїх місцях,навіть я.
Зараз час плинув по-іншому, неможливо було зрозуміти скільки хвилин або ж годин пройшло.Але продовжуючи стояти там нічого не змінювалося, все місто ніби потрапило в безодню.Я б міг сказати що моє життя повернулось у звичну норму, та це неправда.Відчуття відрізнялося, хоча зараз нічогісінько не відбувалось як і завжди.Проте точно можу сказати, що раніше все було однотипним, бо так потрібно було бути.А нині все було пустим, нічого не мало логічного початку або ж кінця, воно просто існувало, не жило.
Ви спитаєте, то що ж я зробив?Можливо викликав місцеві правоохоронні органи?Чи під загадковим псевдонімом написав новину, що розповідала правду всьому Вексалю?Ні.Ви можете бути обуреними, та я не відчував потреби.Цього просто не було в моєму сюжеті, ось і все.
Так і закінчився мій неіснуючий сюжет.
Трохи від авторки:
Мої віддані читачі, Вітаю вас з завершенням книги"Автопортрет страху"! Коли я писала цей твір, то хотіла донести до вас всю важливість почуттів.Всіх ваших почуттів, абсолютно всіх.Протягом свого життя я невпинно боролась зі своїм характером, намагалась змінити власні риси характеру.Та цим я нічого не досягла.Одного вечора втомлена, черговою сваркою з самою собою, мені захотілося створити персонажів, що втілювали б мої найгірші почуття.
Страх.Кожного дня я боюсь чогось.Чи то маленький павук, або тривога за своє майбутнє.Зібравши до купи всі свої переживання, на світ з'явився цей головний герой.І я дуже сподіваюсь що ви зможете винести власні висновки з цієї короткої історії, адже без перебільшення я вклала велику частинку себе, як в героїв, так і в сюжет.
Що стосується фрази, що розпочинала твір."Почуття існують для людей, чи люди існують заради почуттів?".То в ній насправді більше сенсу ніж ви могли собі уявити.Це можливо прозвучить трагічно, але сюжет і персонажі не грали в книжці головної ролі, вони існували лише заради детальнішого розкриття думок та самого почуття страху.Тож роздумуючи про це можу сказати, що люди не могли б існувати без почуттів, не важливо хороших чи то поганих.Тож коли в наступний раз будете себе корити за слабку силу волі, або за надмірну агресивність, просто згадайте мої слова.До нових читацьких зустрічей!