Тадія не любила вмішуватись в чужі проблеми. Як в Китаї не можна рятувати утоплеників, вона вважала що не варто втручатися в долі інших людей. Але зрозумівши, що у нашому соціальному світі слова мають надзвичайно велику силу, Тадія опинилася тут. На даху багатоповерхівки, де її колега по роботі збиралася вчинити самогубство.
Вони не були подругами. Навіть не спілкувалися. Августина, так звали ту жінку, здавалася Тадії життєрадісною, тому вона не сподівалася побачити її на краю даху з намірами впасти вниз. «Вдало ти вийшла покурити, Тадія» – подумала вона, коли побачила все це.
Їй розвернутися й піти, ніби нічого не бачила? Вона хотіла піти. Але чи пробачить собі, що навіть не намагалася переговорити Августину цього не робити? Прокляття! Сховала пачку сигарет назад в кишеню.
¾ Агов, що ти в біса робиш?
Злякана відповідь. Мабуть не сподівалася, що хтось побачить її на краю.
- Тадія! Чому ти тут?
- Ні, Августино, чому ти тут?
Мовчання.
Тадія підійшла ближче. Тепер вона мала змогу бачити вираз обличчя колеги. Та була заплакана, зневірена, спустошена.
- Що трапилось?
- Тобі не зрозуміти.
- Звідки тобі знати чи зрозумію я.
Це не було звинувачення. Августина поглянула в її бік. Її втомлений вираз обличчя ніби говорив за неї – вона зробить це, навіть якщо її будуть відмовляти. Та в очах Августини було ще щось, що змусило Тадію залишатися поряд до самого кінця. Таким чином вона відчайдушно благала про допомогу – «Мені погано, хіба ви не бачите? Зробіть щось!».
- Має бути вагома причина чому ти тут. Директор знову до тебе чіплявся?
Директор завжди критикував Августину з її перших днів праці в компанії через будь-яку дрібницю. Одного разу вдарив її через те, що ручка стояла криво на його столі, а це порушувало його перфекціоністську натуру. І це не поодинокий випадок. Так було весь час.
Лише зараз Тадія зрозуміла як важко напевно було Августині весь цей час – директор завжди принижував її на очах всього офісу. Варто зазначити, Августина досить довго трималась, але таки щось стало останньою краплею.
- Він назвав мене нездарою, якій краще було б не народжуватись. Сказав мені вмерти, ніж так соромити своїх батьків. А я стільки пахала й вчила, щоб потрапити сюди на роботу, стільки сил й часу витратила! Я відмовляла друзям в зустрічах й в результаті втратила їх; не спала ночами, сидячи на книгами. І все одно бездара. Від мене немає ніякої користі, всім стане легше після моєї смерті. Ніхто й не помітить моєї відсутності, бо я ніколи нікому не була важлива. Навіть подруг немає.
Вона гірко плакала, і Тадії раптово стало геть соромно за ту байдужість. Вона завжди була спостерігачем, коли директор відчитував Августину та бив її при всіх, ображаючи. Хоча насправді їй завжди хотілося вмішатися і показати тому придурку його місце, вона завжди обирала закривати на це очі. Вона – одна з причин чому Августина хоче стрибнути з даху. Одне слово підтримки дало б Августині зрозуміти, що вона потрібна, що вона не одна й що її є кому захистити. Чому ж люди так байдуже ставляться до почуттів одне одного?
- Ось і ні! Ти потрібна батькам, Августино й я певна, що їм буде дуже важко тебе втратити! І нашій компанії потрібна. Хоча ти зараз й відмовлятимешся це визнавати, та нам було б геть кепсько без тебе – ти чудовий працівник. Завжди знаєш розклад, склад продуктів, неодноразово прикривала колег перед начальником, терпіла того плюгавого ідіота. Знаєш, ти варта захоплення. Я захоплююсь тобою. Так, стільки часу терпіти того баламута – це потрібно мати витримку. Він завжди всіх критикує, ніби сам не має недоліків. Не всі б змогли так довго триматися, ти молодець!
Вираз обличчя Августини змінився. Вона ніби лише зараз усвідомила свої заслуги і свою цінність. Тадія простягнула до неї руку, щиро продовжуючи:
- Тобі потрібні друзі? Я можу спробувати стати тобі подругою. Допоможу впоратись з цим. Давай разом покажемо тому вилупку його місце, ¾ колега виглядала здивованою, але одночасно з цим Тадія стала для неї порятунком, щирим шансом спробувати впоратись з труднощами іншим чином, не таким. ¾ Вип’ємо разом, краще пізнаємо одна одну. Обмиємо кожну кісточку директору до блиску. Тільки злізь з того краю, заради всього святого!
І Августина вхопилася за простягну руку допомоги. Вона вже не була на краю даху.
Вони сиділи на підлозі й мовчали. Позаду було чутно гомін людей, шум проїжджаючих машин й тисячі різних звуків. Все було спокійно. Було б так, якби Тадія тоді просто пішла геть? Чи наважилась би Августина стрибнути? Вона дійсно зробила би таке з собою?
Тадія приходила до себе й полегшено видихала, а Августина блукала в своїх думках.
Перша жінка витягла з кишені сигарети та взяла одну з них. Їй до фраса захотілося закурити, з цією метою вона й піднялася на дах.
- Дати одну? ¾ запитала у Августини.
- Так. Я взагалі не курю, та зараз хочу.
Тадія простягла їй сигарку та підпалила запальничкою.
Втягнула. Закашляла. Й обидві жінки засміялися.
- Ніколи не могла терпіти цю гидоту.
- Згідна, та мені воно допомагає розслабитись, ¾ вона з усмішкою подивилася на сидячу поряд Августину. ¾ Опісля йдемо нап’ємося.
Кивок. Вона була згодна. Можливо саме алкоголь їй зараз був потрібен? Та виговорившись, вона вже відчувала полегшення. Зараз її лякала думка, що вона ледь не зістрибнула.
- А ти часто думаєш про суїцид?
Тадія замнулася. Несподіване запитання.
- Іноді. Таке буває у всіх. Часом я гублюсь в житті й втрачаю сенс свого існування, розчаровуюся, розмірковую над тим, що взагалі можу принести в це життя – інші люди в моєму віці досягли набагато більше мене. То чи можу я чимось бути корисною? Навіщо я взагалі живу? Такі питання крутяться в моїй голові. Я боюсь не реалізуватись, розчарувати людей, які в мене вірять. Й іноді не знаю чи рухаюсь в правильний бік або не знаю який шлях обрати, бо ж всі наші дії мають свої наслідки. Я не хочу потім шкодувати. Але й не зможу дізнатися чи правильний шлях обрала поки не спробую.
Августина опустила очі, задумавшись про щось. А потім знову питання.
- А що тобі допомагає впоратись?
- Я знаю, що все погане мене й з часом не так болітиме. Регіна Бретт написала в своїй книзі – «І все мине чи то щось хороше, чи погане» і «Тобі стане краще. Просто дай часу час». Ці два вислови стали моїм девізом. Коли ми почуваємо себе погано, наші думки теж заповнює один лише негатив й знаходитись в тих думках дуже боляче – слова людей, які нас ранили, їхні вчинки і дії, власні страхи й переживання – це все поглинає нас. Я дозволяю собі відчувати той негатив, переживати його, бо конкретно в той період мені це необхідно. Я знаю, що колись все пройде і я знову відчую щастя та радість. І так завжди трапляється.
- Тобі самотужки вдається впоратись з потоком тих негативних думок?
- На це потрібно багато мужності. Проявляти свої справжні почуття, плакати, коли хочеться, дати собі час страждати… На це мало хто здатен. Я завжди захоплювалась людьми, які відкривали свої почуття та емоції іншим, особливо негативні. З часом все проходить, іноді знадобиться тиждень, іноді два, іноді більше часу, але все обов’язково проходить. Я завжди собі повторюю – як би важко мені не було зараз, я ніколи не вчиню так з собою. Не просто тому, що боюсь болю, а й тому, що якщо зроблю таке, ніколи не зможу собі пробачити свою ж боягузливість. Мені буде соромно перед батьками, які вклали всі свої сили, любов та гроші в мене, перед друзями і всіма, кому я небайдужа й хто буде тужити за мною. Коли мені погано, завжди згадуються лише погані спогади – сварки, гострі образливі слова – але в моєму житті були не лише вони. Насправді, в моєму житті багато хорошого. Я б навіть назвала своє життя чудовим. Були скрутні часи, але ми з всім впорались. І я знаю, що впораюсь з будь-чим, якщо продовжу жити. А ти? Якщо задумаєшся зараз, то я певна – пригадаєш щось хороше, що було в сьогоднішньому дні. Це може що завгодно, що подарувало тобі посмішку. Випите горнятко кави ранком, скурена сигарета на даху багаповерхівки, розмова з кимось.
Августина задумалась і Тадія змогла розгледіти ледь помітну посмішку на її обличчі. Що було сьогодні хорошого в її дні? Схоже, вона врятувала людину від самогубства й знайшла подругу.
Тадія говорила щиро. Вона ніколи нікому не розповідала про найглибші переживання, але зараз відчувала, що коли розкаже їх комусь, це зможе допомогти людині усвідомити, що безвихідних ситуацій немає.
- У свій дев’ятнадцятий день народження я загадала дуже просте бажання – бути щасливою, по-справжньому щасливою. Я хотіла, щоб починаючи з цього року я завжди посміхалася і була просто, бляха, щасливою. Але тоді почалась затяжна війна. Страх, відчай, гнів. Мені всього дев’ятнадцять і я хочу нормального життя. Насилля, зґвалтування, смерті. Сварки з батьками через виїзд за кордон (я не хотіла), втрата зв’язку з важливою на той момент людиною, новини про жорстокість війни, зґвалтування, старі психологічні травми – я гадала, що збожеволію. Мені ніколи не було так боляче як тоді, і я сміялася зі свого дурного бажання – ти серйозно загадала бути щасливою, дурепо? Але той рік насправді навчив мене дечому дуже цінному - цінувати. Цінувати моменти, людей, які поруч. Знаю, для когось ці слова звучать дуже заїжено, я сама так вважала. Але по-справжньому щаслива людина лише тоді, коли навчиться цінувати маленькі миті свого життя. Бо щастя полягає саме в них. В мене дуже чудове життя, вірні друзі, прекрасна сім’я та родина. Є дім, їжа, можливості навчатись та робити власні вибори. Я стараюся цінувати моменти, запам’ятовувати їх, й завжди проживати на всі сто. Я припинила звертати увагу на недоліки, необдумані слова та вчинки близьких мені людей. Я стала ставитись до всього простіше, а раніше була тою ще обіжулькою. Я в безпеці. Я маю здорове вродливе тіло. Я люблю себе. У мене є комфортні умови проживання, чиста вода, їжа та балування солодким. Мої батьки, бабусі живі. Вірні друзі. Дорогі смартфони. Можливість займатися своїм хобі. Навіть просто мати змогу зависати в соцмережах – я ціную це, бо мені приносить це задоволення. Саме ці дрібниці роблять мене по-справжньому щасливою.
Августина посміхнулася, знаходячи певний сенс для себе в тих словах. Вона теж старатиметься помічати й запам’ятовувати радісні моменти.
Тадія докурила сигарку та піднялася.
- Ходімо. Нам є що обговорити за пляшкою червоного. ¾ промовила вона до Августини.
В них були плани. Тепер вони мають змогу стати подругами.
Кожна з них отримала цінний урок для себе. І якщо в ситуації з Августиною все зрозуміло, Тадія, починаючи з цього дня, ніколи не буде ставитись байдуже до випадків, коли хтось когось принижує на очах людей. Та не пройде мимо, коли хтось відчайдушно проситиме допомоги (не словами, а безнадійними діями).