Небо. Чисте блакитне небо, без жодної хмаринки, невинне наче дитинство і так само наївне. Нескінченність, яку не облетить жоден літак і жоден птах.
-Батьки сказали, що доведеться переїхати. Типу родичі живуть у більш розвиненій країні, я розумна дитина, всі справи. А тут немає ніякого майбутнього.
-В сен ... Тобто, поїдете назавжди?
-Напевно. Знаєш, я не можу їх підтримати щодо відсутності майбутнього. Навіть у цій країні люди знаходять своє покликання та стають щасливими. Щастя це не тільки престижність універу.
-Так ти проти. Вони про це знають?
Дівчина піднялася з землі, приймаючи сидяче положення.
-Чому ж я проти? Я не замислювалася про майбутнє, тому вважаю, що віддатися в руки дорослих це цілком розумно. Просто я не зовсім розумію, що вони мають на увазі під життям. Навіщо ці люди живуть?
Пролунала сирена.
- Кажуть, під час повітряної тривоги краще сидіти в укритті, – тепер хлопець теж сидів.
-Ми далеко від міста. Навряд чи вона сюди потрапить, а ось під завалами можна справді загинути.
-Перестань бути такою легковажною.
Вона знову лягла на траву, склавши руки під головою і заплющила очі. Над ними по невинному небу, яке вабить своєю нескінченністю, летіла ракета.
Страх. Паніка. Тіло, яке труситься, і нудота. Вона настільки велика, що розбиває це наївне небо. Наче полем з квітами ходить людина з косою. У смерті нема нічого прекрасного.
З важкими почуттями і тремтячими ногами він пішов, поки вона спала. Як ти можеш спати? Невже так ти ховаєш страх померти? Він дійшов до одного зі стовпів, які підтримували електричні дроти і сперся ліктем. По його тілу пройшов холодок і він відчув цей холодний піт, що виникає від жаху. То куди вона полетіла? Невже її не зіб'ють? Він сів, щоб прийти до тями і почув вибух вдалині. Не збили. Він упав і заплакав. Цього не мало бути.
Вона підійшла до нього ззаду і поклала руку на його голову.
-Заспокойся. Наше селище не постраждало.
-Але ж інші люди, вони напевно тепер мертві чи поранені.
-Яка тобі справа до інших людей? Насамперед думай про себе.
-Перестань бути такою егоїсткою.
На небо швидко набігли хмари. Воно більше не було безневинним, тепер воно ніби ховало під собою людей. Небо ненавидить ракети.
-Можливо піде дощ.
А у відповідь мовчання. Вона пішла, ні про що не думаючи і не шкодуючи, співаючи якусь пісню.
Він підвівся і стояв приблизно 20 хвилин, теж ні про що не думав. Тільки-но бачив ракету в наївному небі. Більше не будь наївним. Він пішов, спочатку повільно і невпевнено, ніби земля під ним ось-ось провалиться, але потім поступово нормалізував крок. У голові трохи гуло і почав накрапати дощ. Він все ще не дійшов до свого селища, залишалося приблизно два кілометри. Тоді він вийшов до траси і ліг за десять метрів від узбіччя, сил іти не було. Дощ переріс у зливу, поки вона лежала. А чи є сенс повертатися додому, якщо його скоро, можливо, теж зітруть? Може хоч злива виб'є з голови цю дурницю? Обмиє тіла постраждалих і вся кров убереться в землю і зникне разом із їхньою ненавистю? Але ж ненависть більше ніколи не зникне. Злива пройшла, вже був вечір. Він підвівся і пішов додому, до якого йти чотири кілометри. Йому хотілося поїсти, але для цього треба лише дійти додому. Очі злипаються, і ноги більше не тримають, але треба йти. Всюди знову звучить сирена, це так набридло, нехай хтось заткне ці динаміки. Він був настільки стомленим, що був готовий наступну ракету ловити руками і розчавити її власноруч. Він був надто стомленим і вважав, що на це сил йому вистачить. Цікаво, а що зараз робить вона? Може, знову спить?
Ближче до дев'ятої вечора він дійшов додому, повністю знесилений.
-І де ти був?
-Ми з Діною були в полі.
-Ось як. Знаєш, я за тебе хвилювалась. Мабуть марно.
-У нас є щось із їжі?
А у відповідь лише байдуже мовчання та спина у дверному отворі, а потім зачинені двері. Ти точно хвилювалася?
Він заварив собі чай та зробив бутерброд, а потім написав їй.
-Мені нема чого робити. Чому ти тільки зараз написав? Так пізно повернувся додому?
-Так. Мати мабуть образилася.
-Я б теж образилася.
-Припини будувати із себе дорослу.
-Завтра прийдеш?
-Давай у магазин, а не поле.
-Добре.
Вони щодня бачили один одного. Лише іноді не бачилися, але не більше тижня. А що буде, коли вона поїде? Невже більше їх не буде, будуть тільки він і вона? І коли це станеться?
Він пішов у свою кімнату і пройшов повз матір. Він повернувся і подивився їй услід, щоб переконатися, що вона ще злиться. Він не хотів вибачатися, адже не бачив ні в чому своєї провини. Було близько десятої вечора і він ліг спати, але довго не міг заснути. Він повертався з боку на бік, ховався і відштовхував ковдру на край ліжка, намагався заснути без подушки, але все було марно, він не міг прийняти факт, що близька йому людина ось-ось поїде. Змирившись із безсонням він узяв телефон і почав переглядати галерею, там була ціла купа їхніх спільних фотографій. Можливо, після її від'їзду він видалить їх усі, щоб не сумувати занадто сильно. Може видалить навіть листування та фотки з інсти, залізе до архіву та видалить спільні сторі. Найбільше в житті він ненавидить сумувати за чимось. Однак все ще є надія, що вона не поїде назавжди або може не поїде взагалі, може вона часто повертатиметься після війни, через цю надію він ніяк не міг дозволити собі повністю порвати зв'язки з нею, але якщо тільки ця надія зникне все буде вирішено. Дивлячись на ці фотографії він заплакав через свою слабкість перед кимось таким легковажним, егоїстичним і пихатим, а хлопцям не належить плакати; Але поки ніхто не бачить можна дати слабинку і відпочити, розплакатися, захлинатися у своїх невизрілих почуттях, задихатися через свою слабкість. Адже наступного дня все одно доведеться знову бути сильною людиною, якій не можна плакати.
