#А #N #Міні #Закінчений #СмертьГоловногоГероя #Окупація
Чи можливо щось зробити з шиєю в пащі хижака? Міцнішою шкіру не зробиш, але завжди можна вибити зуби. Тож бери перо в руки, бо тільки звуками, які породили зуби, можна зламати щелепу. Нехай кожен знає, яка вівця їх обдурила. (Невеличка анотація, якщо це можна так назвати)
***
Що можу я, коли дрімають люди?
Що можу я, коли заснули ви?
Василь Симоненко
Котрий день горить вогонь, спалахуючи час від часу, у темній кімнаті. Цілковита тиша огорнула мале приміщення та все за його межами. Але всередині худорлявого тіла здіймається багаття гніву, ледве стримуване тонкою шкірою. І з кожним днем воно лише зростає з підкинутими дровами. Своїм палом рухає тіло. Ноги марширували від стіни до стіни, думки дзижчали в черепній коробці. Надлишкова енергія трясла кінцівки, перекидала погляд кожну секунду.
Десь із вулиці заскрипів розбитий асфальт, заревів двигун, згодом замовкаючи в далечині. Ох, коли б цього не було. Хай би ту кляту машину розірвало на шмаття. Не вертатися їм додому, коли в стількох його відібрали. Не заслуговують на милість, то лишається жорстоке правосуддя.
Крокування спиняється, сповнюючи кімнату важчим повітрям. Нервово голова повертається до вікна, що заховане темними шторами. «Зберися, Лідо!» — докоряла собі дівчина. І важко зітхнувши, сіла за стіл. А там лежав списаний жовтий блокнот, навколо якого сотні розірваних до забуття паперів. Що на них було, уже ніхто не дізнається, бо якби не вона, розірвали б вони. Спалили до останнього клапотя.
Розгорнувши записник, побачила вона безлічі віршів, що їх не знати скільки писала. Цей найцінніший шмат себе завжди ховала і близько серця тримала. Нікому до нього не дібратися, не покласти на нього свої брудні, криваві руки. Гортає сторінки і виблискує провід з новою силою. «Коли не можу тримати одну зброю, завжди володітиму другою», — так собі думала Ліда.
Стільки слів вміщено в одному записнику, а скільки ще розкидані на столі, закинуті в далекому кутку свідомості. І ніхто туди не забереться, як би не намагався. Вони можуть вважати собі все, що завгодно, але душа завжди залишається на своєму місці. Як і холодний розум. Нехай думають, що зловили свою здобич, однією ногою в капкані, іншою в ямі.
Ліда пильно стежила, ховала усе, що викрило б її план. Дивилася на пусті вулиці й одразу ж зникала за вікнами. Виходила на вулицю, коли тільки була потреба в харчах, на які ледве вистачало грошей. Якість була жахливою, але вибору не залишалося. Тепер вони знову закінчувалися. Та бачитися з тими монстрами бажання теж не було. Не сьогодні.
Вона собі пригадує, як в один з останніх походів на вулицю, до неї підійшов солдат і запитав, куди ж така дівка іде. Він зухвало посміхався. Певно хотів від неї чого, але вона лише ввічливо посміхнулася у відповідь та пішла, проклинаючи його собі під носом. Ох, як вона хоче висказати їм в обличчя те, що так накипіло.
У біса вони думають, що до них добре ставитимуться, коли вони такі милі розмови починають. Інша справа, якби їх не було. Дійсно повага, коли не втручаєтеся в чужі справи.
І тепер, під світлом тьмяної лампи Ліда дивиться на ті вірші, як на свою єдину надію. Може воно так і є. Серце гупає в грудях та гримить непокора. Завтра. Завтра чудовий день, передають сонячну погоду.
Згорнувши блокнот, вона заховала його під подушкою. Нехай щось відкладеться краще в голові. А тоді рушила на кухню, де приготувала трохи картоплі та чай. Досить банально, але з тим мізерним вибором справжня насолода.
Закінчивши свою скромну вечерю, дівчина пішла спати. І думала про те, що буде завтра, про колишнє життя, про все і ні про що, аж поки не поринула в сон, що був лише чорнотою.
Зранку засвітило сонце, розплющилися з ним очі. А тиша все ще стояла, непохитна та сповнена жаху, що навік оселився в повітрі, літаючи від хати до хати. Наче один неправильний помах рукою підірве все навколо. Усе тримається на пороховій бочці, і ми тримаємо сірник.
Ліда акуратно заправила ліжко, почистила зуби та випила чай. А потім витягла білосніжну сорочку та чорні брюки. Попрасувала їх та швиденько вдягла. Довго над тим не роздумуючи, зробила першу-ліпшу зачіску. І постоявши з хвилину, дістала записника з-під подушки і поклала до кишені.
Дівчина зачинила вхідні двері і попрямувала до центру міста. Сонечко гріло обличчя, легкий вітерець ковзав під сорочку. Місцями на вулицях лежали тіла, до яких нікому не було діла, і вони розкладалися під весняними променями, занурюючи місто в жахливий сморід. Періодично проходили солдати, та вона лише посміхалася до них і йшла далі, бажаючи їм в своїй голові агонічної кончини в лапах долі.
Не було машин, крім військових. Не було багато люду, а ті, що наважилися вийти, опустили голови додолу, підняли плечі до вух та згорбилися, аби на них менше уваги звертали. Дітей взагалі не випускали. Висів у повітрі страх: за себе, за дітей, за майбутнє. Тварина, яку загнали в кут, завжди небезпечна, лише зроби крок.
У вирі думок Ліда не помітила, як дійшла до площі. Вона стала в центр та нервово стиснула спітнілою рукою тверду обкладинку в кишені. Тяжкий тягар, маленький ключ до величезної скрині. Руки тремтять, але очі палають тим нестримним вогнем, що не згасає. Десь там, глибоко всередині, плаче дитина, ридає, яка не розуміє, чому ці люди роблять всім боляче. А поруч з нею, навприсідки доросла людина, що, поклавши руку на голову, клянеться врятувати світ, коли більше ніхто не хоче, коли все розвалюється, але в душі кожного ще жевріє надія, що є за що боротися. І настав час її розпалити. Нехай згорять сотні полів, коли це значить, що завтра буде. Для тих, хто стомився, хто тримає руки біля серця і хто їх зовсім опустив, хто ховається в тіні і хто блищить під сонцем.
Зробивши глибокий вдих, Ліда витягла записник з кишені, зняла затерту резинку та розгорнула першу сторінку. Тільки вперед.
—Послухай, народе, коли не хочеш бачити, коли скував тебе страх. То важко, я знаю. Але прошу, хоч трошки уваги та свідомості, а вибір вже за вами і в руках молодості. — так вона почала, нерви трохи скувала та й собі заспокоїлася.
І залунав дзвінкий, сильний голос, що розносився вулицею. Декламував та співав до всіх і ні до кого. І нічого більше не ховав, усе на показ виставляв, щоб побачили нарешті люди, що то за безглуздя, що вони мовчать, що себе дають так принижувати. Та й за що? За хворі фантазії, за реалістичні галюцинації. Вона малювала руками, вбивалася в асфальт стійкими ногами. Гачок натиснуто, слова ллються неспинним потоком.
А люди кидають їй злякані погляди і хутко пробігають повз. Та вже скоро починають здалеку споглядати, а потім і ближче підходять. Зникає той страх, жевріє надія і запалюється той вогонь, що розриває її зсередини. Звучать аплодисменти після кожного вірша, і щоразу гучніші.
—Ми грали серцями
І ними ж ховали.
Інтереси ми не оминули,
А слово забули.
Закопали за городом,
Залишили гнити.
Хто тепер нам скаже як і почім жити?
Та чому не ми і чому не зараз?
Коли сонця промінь не погас,
Ось іще не збіг наш час. — забриніли рядки, розлилися вулицею.
Аж тут лунає постріл. Бам! Через кілька секунд тіло валиться додолу, записник в руці, діра в лобі. Де щойно лунала надія, тепер стогнала пригніченість, розфарбована в червоне.
Усі, хто там стояв та вболівав, тепер розбіглися по домівках під погрози тої самої долі. Уже через п’ять хвилин, не залишилося нікого. Тільки солдати та вбитий поет. Глянувши ще раз та вдаривши ногою для доброї міри, вони пішли собі далі. Проблему вирішено.
А люди, поховавшись у своїх будинках, сиділи в роздумах, повитих жахом. Але й жеврів гнівний вогонь, що зростав з кожним днем, з кожною колодою. І родився план мертвого поета.
***
Ну ось невеличке оповідання, яке я теж писала для конкурсу. І довго думала, що з ним робити. Чи щось змінити, я щось додали. Але воно достатньо пролежало, і я вирішила викласти вже як є. Не дуже звертайте увагу на вірш, бо це я вдруге пишу, не моє, та вирішила залишити його. Сподіваюся, що ви гарно проведете час, що б за частина дня не була)