don't cry snowman

недованіль або танець під першим снігом✨

— жартуєш? холодно! вже пізно, якщо пропущу останній трамвай, то що тоді? — тоді проведу тебе під саму квартиру! гайда, Іринко! декілька днів тому... життя таке бентежне й швидке, що я тільки-но встигаю вирішити одну проблему, а вже з'являються десятки інших, дрібніших, однак таких же важливих. здається, останні роки свого буття перебуваю в якомусь шоковому стані. не можу ніяк звикнути, що все змінюється, і я вже не маленька дівчинка. де зникло моє дитинство? якщо дивитися у паспорт — мені дев'ятнадцять років, хоча відчуваю себе на п'ять. увімкнула б мультики та їла весь день мандаринки. надворі зима, новий рік уже на порозі. так от, я це все веду до того, що втомилася від безглуздих стереотипів. те, що дівчина може бути сама аж ніяк не внормоване в нашому суспільстві, бабуся вже не може дочекатися моменту, коли я нарешті приведу додому хлопця. тато ледь не кожного разу розпитує за майбутнього зятя. а що я? це триває більше, ніж два роки. дідько! я не витримую. тільки мама підтримує. а сестра взагалі заявила, що не уявляє мене в стосунках з кимось. а все через характер! хоча мої однокласниці ще з гіршим уже повискакували заміж. інколи думаю, що ставлю надто високі вимоги до майбутнього партнера. але грамотне письмо — хіба це багато? ненавиджу, коли люди пишуть з помилками. словом, досить говорити про хлопців. мене вже нудить від цього. п'ятниця, час відпочивати. я знову кудись збираюся. мушу зустрітися з другом моєї подруги, Андрієм, забрати посилку, а тоді лечу на крилах до Тані. відсвяткуємо кінець робочого тижня. зібравшись, я вийшла з квартири, заїхала до центру. коли дійшла до домовленого місця зустрічі, то зрозуміла, що сніжить. постійно така заклопотана, що елементарного не помічаю. отож, виходить, це перший сніг цього року! невже закінчиться цей болотний грудень? — взагалі-то, ми повинні були зустрітися не тут, — ох, знову цей невдоволений тон! — дорогенький, там була фотосесія, тому я вирішила не заважати людям, — хмикнула у відповідь я, не подобається мені те, що Андрію постійно все не так, — ну що, посилка де? — у машині, — мовив, а тоді задумався парубок, — ти настільки вперта й прямолінійна, навіть не знаю, що з тобою робити! — ти про що це? — пост, Іринко, твій вчорашній пост... чому він так мене називає? його нахабність перевищила рівень дозволеного. ох, той пост... оскільки я обожнюю писати, то й почала в інстаграмі це робити. завжди боялася осуду, та тепер стало байдуже. мене дуже бісить один зимовий тренд. йому вже більше п'яти зірок. вмикають «snowman» й танцюють вальс. є ціла низка причин, чому мені це не до вподоби. тому я й вчора написала лонг-рід. ну, а що? можу виговоритися. тим паче, одні люди зі мною погоджувалися, інші — аж ніяк. але так завжди було й буде. хтось підтримує, а хтось — ні. — чому мовчиш? — запитав й дивно усміхнуся, простягаючи руку. запитально поглянула на нього. — ходімо танцювати! хочу довести тобі, що той тренд це не вихваляння чи глузування над людьми, котрі не мають другої половинки. — жартуєш? холодно! вже пізно, якщо пропущу останній трамвай, то що тоді? і яка взагалі друга половинка?! — нервово загомоніла я. — тоді проведу тебе під саму квартиру! гайда, Іринко! надто дивні фокуси. у пості я розписалася все чітко, з посиланнями на статті різних психологів та психотерапевтів. у мене на меті не було навіть поширити в маси те, що сказав Андрій. оскільки вибору не залишилося (хоча він є завжди), я піддалася вмовлянням Андрія. вечір грудень сніг миготять гірлянди місто мовчить, поринає у сон я й Андрій і «snowman» ох, ненавиджу цю ваніль! терпіти не можу! романтизація життя — найгірша річ, яка тільки може бути. «дівчинко, ти ж колись так мріяла потанцювати з кимось взимку, зупини політ безглуздих думок й насолоджуйся моментом», — кричала моя підсвідомість, поки я намагалася зрозуміти, чому серце виривається з грудей. 19.12.2022

#завданнятижня #зима #історія #ukfiction #першийсніг #грудень #зимовийзабіг