«— Знайшов,на чию реакцію спиратися, — кажу я, мало не скриплячи голосом від обурення, — Я радий, але я, по-перше, шокований, а по-друге, переживаю за твої фінанси. Давід зітхнув. Якось тривожно скривився, порвано видихнув, сховав обличчя у долоні. Потім відкинувся на спинку крісла, примружившись, потер перенісся. Я сидів мовчки, ніяково обійнявши себе за плечі. А коли сперся ліктями на стіл, збираючись продовжити діалог, Даміано раптом різко зробив те саме і взяв мене за руку. — А я за тебе. Я скам'янів, серце перестало стукати, а мозок вимкнувся. Шкіра, яка відчувала його дотик, почала палати. Скляними, наче запітнілими від пари очима, я дивився на його каламутне зображення переді мною. — Давай поїдемо, і ти хоч трохи спробуєш відволіктися від усього, що сталося. А я допоможу, чим зможу. Я засміявся, рефлекторно міцніше стиснувши його долоню у відповідь. Розсіяно озирнувся довкола, адже мені справді здалося, що я забув, де перебуваю. Він же сидів, не рухаючись, лише погладжуючи великим пальцем набряклі вени на моєму напруженому зап'ясті. А в мене складалося таке відчуття, ніби я сиджу навпроти Давіда голий, ніби він дізнався про мій найганебніший і найстрашніший секрет, хоч, насправді, нічого подібного не сталося. Я затремтів, як осінній лист, який ось-ось зірветься з гілки, коли зрозумів, що вже не можу витримати його стривожений погляд. Мені хотілося зникнути, але навіть якби це в мене вийшло, навіть у вигляді порожнечі і чогось неіснуючого, я не зміг би винести те, що відчував. Час зупинився, а я повністю втратив над собою контроль, не міг знайти вихід із тісної коробки, в якій опинився. Даміано сидів. Даміано дивився. Даміано розумів. Даміано мовчав, але ніби переживав те саме, що і я. І хоч до залишків мого здорового глузду ще доходило, що це неможливо, мені дуже хотілося сліпо цьому вірити. І я вірив. Я вірив, що в мені він почав бачити більше, ніж бачу я. І що він правий. Що все, що трапилося, турбує мене. Так, турбує, та воно розриває, та воно просто розчавлює. І хоч я справді щиро був переконаний у тому, що зі мною все добре, тільки поряд з ним я починав сумніватися в цьому. Даміано знав. Даміано не засуджував. Даміано читав те, що я давно спалив. І коли Даміано поклав і другу руку поверх моєї, я відчув, як раптом мені захотілося здатися. У грудях защеміло, горло стислося, а очі защіпали. — Агов, ти чого? — перелякано спитав він і, підлетівши зі свого місця, миттю сів поруч зі мною. — ІІІІІІІтааан, — простяг він, закидаючи руки мені на плечі. Потонувши в його обіймах, я заплакав...» ©2021р., ПТПН
.
я буду дуже рада вас бачити у своєму тг-каналі з віршами, життям, фанфіками