Ми говорили про щось неважливе. Ідучи парком, який був уже витоптаний нашими слідами, адже в нашому невеликому місті це було єдине місце, де можна було прогулятися. Літо. Пахло хвоєю та свіжістю: високі сосни навколо трохи закривали тротуари від сонця, тому парк ніби був під величезною зеленою парасолею. Застрибнувши на білий бордюр, я схопилася за його плече. Він мені розповідав про якісь свої речі: футбольну секцію, поїздку з друзями на річку та велопрогулянки у червневому лісі. Я слухала уважно, перебиваючи лише сміхом, що лився і лився, не бажаючи хоч на хвилину затихнути. Спека пощипувалася на шкірі, легкий вітер обдував обличчя. Прибирав з його щік коричневі кучері й залазив під його чорну футболку, яка роздмухувалась і робила його ще худішим на вигляд, чим він і так є.
Ми, як завжди, зайшли на дитячий майданчик. Дітей такої пори не було — саме обід і сонце в зеніті. Він розгойдував мене на каруселі, хмари перетворювалися на миготливі плями, а в голові завивали машинні перегони — ніколи не переносила таких гойдалок. Але він катав не надто швидко, щоб я чула, що він розповідає. А я дивилася, і в грудях щось обвалювалося, ніби тисячі книг з однієї великої полиці. Я згадувала той день.
Нам було по сім років. Ми ходили до першого класу, сиділи за однією партою, причому за другою, бо в обох були проблеми із зором. Я спокійно писала щось у зошиті, якісь палички та закарлючки, він же, підперши кулаком щоку, дивився кудись в бік, звідки щоразу прилітали паперові літачки, часто потрапляючи в мене.
— На кого ти так дивишся? — запитала я вже вп'яте, поки вчителька відвернулася до дошки.
— А? — він ніби мене не чув, тільки відчував, як я тицяю ручкою йому вбік.
— Що ти там побачив?!
Не чекаючи на відповідь, я простежила за його поглядом. Він був спрямований на передні парти ряду біля вікна. Друга була порожньою, а на першій сидів Толик, гризучи свій олівець і поправляючи їм округлу оправу окулярів. Толик був відмінником, уже знав усі літери та цифри, кажуть, навіть табличку множення. Він усім подобався — завжди всім допомагав, пригощав кексами, які пекла його мати. Звичайно, він був трохи незграбним, смішним, розпатланим, але дуже веселим. Руді ластовиння, кирпатий ніс, постійно піднятий вгору.
Спочатку я так і не зрозуміла, куди Женя так дивиться. Але коли Толик глянув на нас, а він швидко відвернувся і продовжив писати, мій зошит повільно сповз по парті, а брови швидко поповзли догори.
— Ти що, закохався?
— Тихо! — скрикнув він голосніше, ніж я запитала. — Приліпилася зі своїми питаннями! Нічого я не закохався!
Але це було не так. Терпіти присутність Толика у кожній нашій розмові я мусила всі початкові класи. Потім ми перейшли до А, а він — до Б, і так воно якось і зам'ялося.
Згадуючи день за днем, я тільки продовжувала кивати та сміятися. Ми йшли по викладеному різнобарвною плиткою тротуару, і добре, що, коли він мене щось запитав, я це почула це та відповіла. Тримала його за лікоть і показувала пальцем вгору, коли над нами пролітали горобці. З горобцями ми мали окрему історію: їх було дуже багато в нашому дворі, і ми часто будували годівниці з деревини, яку привозив з роботи його дідусь. А потім бігали по магазинах і просили крупи, які іноді нам навіть віддавали безплатно, якщо були прострочені товари.
Я згадувала далі. У середніх класах він тільки іноді заїкався про старшака з десятої паралелі, ходив із ним у кіно тричі. Вони купували квитки на жахи, які я не любила, тому я не йшла з ними. Не пам'ятаю його імені, але пам'ятаю, що він був високим, струнким, з прилизаним чорним волоссям і густими бровами. Я його терпіти не могла.
— Щось ти якась сьогодні надто задумлива, — каже Женя і тягне мене у бік кіоску з морозивом.
— Та ні, просто не виспалася сьогодні, — відмахуюсь я. — Полуничне та шоколадне, будь ласка, — кажу жінці у смішному різнобарвному фартуху.
Ми сіли на лавку під величезним деревом і продовжили розмову про вересень, майбутній шкільний рік і реферат, який задали на літо. Сміялися, згадуючи, яка смішна наша вчителька з біології, яка після відпустки повертається вся засмагла, і схожа на темний кружок з блакитними очима та блондинистим чубом.
Я знову повторювала наші улюблені жарти, обмазувала його ніс полуницею і била в груди. Нічого особливого, звичайний день і звичайна прогулянка, якби не дві сумки, що стояли на порозі моєї квартири, і мама, яка дзвонила вже вдесяте, а я все скидала.
Він захоплено пояснював, як працює мотор мотоцикла, який він мав купити за тиждень. Обіцяв, що покатає мене першою і покаже, який за містом захід сонця.
— Захід сонця?
— Так! За лісом він дуже гарний, ти таке любиш!
Я сміялася. Не знала, від чого, і не знала, як це виглядає збоку, але його слова ніби вдаряли мене по шиї, що куточки очей ставали мокрими.
— Поцілуй мене, — випалила я так швидко, що не встигла зупинити себе.
— Що?
Далі все було, як у тумані. Я впустила морозиво на асфальт, він упустив морозиво на лавочку. Все сталося дуже зім'ято, наші зуби мало не вдарилися один об одного. І за кілька секунд він відстрибнув, як ошпарений. А я сміялася з його переляканого погляду, ніби мені не було страшніше в тисячу разів.
— Навіщо ти це зробила? Ми ж друзі!
А я засміялася ще голосніше. Він струсив з руки липкі шоколадні краплі, ще раз сіпнувся і розвернувся, швидко кудись пішовши. Може, до колонки із водою, а може й додому. А я сиділа на лавці далі. Сиділа і не могла зупинити сміх, адже я так і не сказала, що мій рейс за годину. А він так і не довідався, що міг би його зірвати. Я відчувала на губах солоний смак, але не від поцілунку, а від того, що залишилося після нього.
На мене чекало море.
Я більше нікого не чекала.
запрошую в мій тг-канал — " Листи до туману / Єлена Окс".
#Драма #ЛГБТК+ #нерозділенекохання