Світло вимкнули до болі неочікувано. Без попереджень і бажаних пояснень. Втомлені від роботи над новою ілюстрацією для хапаючої душу історії очі піднялися догори, зупинись на настільній лампі, що кріпилася до стіни одним з невеличких цвяхів. Лампочка ще трохи посвічувала від накалу, але цього світла було надто мало, аби працювати, та погляд прикипів до неї настільки, наче планував визвати у бідолахи почуття сорому, аби вона скоріше повернула єдине світило маленької кімнати.
Однак, зрозумівши, що це таки марна справа, темноволоса панночка опустила голову назад, до своєї роботи. Виблискуючий білим прямокутник на широкому екрані був замальований тонкими, плавно переходящими одна в одну лініями обіймів двох закоханих чоловічих фігур. Та дивитися довго на творіння електронного пера було неможливо: яскраве сяйво погрожувало виїсти очі за ще одну хвильку роздивлянь. До того ж заряду пристрою не вистачило б, аби закінчити нещодавно почату ілюстрацію, тому було прийнято не підлягаюче оспареню рішення - зберегти ліньовку і пошвидше вимкнути ноутбук, що було виконано в ту ж мить. Кімната повністю поринула у пітьму, що навіть ті речі, які секунду тому виблискували в холодному світлі і, здавалось, були викарбувані на якомусь підсвідомому рівні, стали непомітні, наче більш неіснуючі, для дівочого ока.
Темноока сиділа самотньо серед чорноти, намагаючись до неї звикнути. Це продовжувалось довгі декілька хвилин, поки зіниці не почали відмічати грані найближчих меблів, таких як столу чи невеликої шафи поряд, маленьких підвісних полиць. Її пухкенька долоня торкнулась робочої поверхні, за якою дівчина сиділа, пальчики забігали по покритому лаком дереву, наче щось шукали. Подушечки чіпали усе з розкиданого там: то торкнулися гладкого пластику пера, то вже більш неприємного кулькової ручки, або обережно наструженого ножем краю олівця, графіт якого скоріш за все вже залишив трохи бруду на її кінцівках. Пальці пробігли по стопці білосніжного офісного паперу, котрий зазвичай йшов на друк для якихось цікавих статей, навчальних рефератів або одурманюючих підсвідомість оповідань; пройшлися вони і по більш цупкій бумазі — матовий фотопапір, який, на жаль, так і не був використаний по задуманому призначенню, через що став не більш, аніж новим полотном для творчості в традиційному виразі мистецтва. Одного такого кінцівка таки зачепилась, через що брови невдоволено спохмурніли. Але скоро молодиці натрапив так потрібний їй предмет — гладкий и трохи прохолодний, приємний на дотик, але і визиваючий легенький табун мурашок по шкірі. Все ж господиня кімнати підхопила телефона і швидким рухом пальчика розблокувала головний екран, змушуючи з'явитись віконце з часом. — Половина п’ятої, - злетів тихий шепіт з вуст, поки карі оченята щурилися, намагаючись знову звикнути до нової порції яскравого випромінювання. Вслід за словами кімнатою пройшлося і її зітхання, поки пальчики вправно забігали по екрану, зменшуючи його яскравість до максимально допустимого мінімума. Художниця підхопилася, піднялася на ноги, відходячи від робочої зони, і невпевненими кроками почимчикувала в темінь, де з неабияким трудом можна було хоч щось розгледіти.
Дім був повен так званими “чорними” кімнатами. Взяли вони своє прізвисько з банальності — відсутності вікон на своїх межах. Єдине природне їх джерело освітлення — сусідні кімнати, та, все ж, більше вони сусідять одна з одною, утворюючи згустки темряви в освітленому колі. Одною з частин цього згустка була та сама кімнатка, з якої молода мисткиня вийшла, то був її робочий кабінет, завалений невеликою кількістю меблів, через що на стінах достатньо багато підвісних полиць, не менше робочої техніки, такі як ноутбуки, планшети, уйма шнурів до них, портативні зарядки. Десь ще обережно складені пера від різних видів плоских комп’ютерів. А стіни покриті маленькими дірочками, яких вправно намагались сховати новим шаром “шпалер” з роздрукованих артів, листів-планів і буквально повішених папок з книгами. Де ж хоч трохи вибивалося рідне стіні покриття, мілким почерком були записані якісь важливі, або не дуже, речі. Знайти там можна було багато чого: від паролів і дат народження рідних до номерів накладних пошти чи беззмістовних цитат.
Інша ж кімната, через котру йшла путь, була прохідною. Вона як той вузлик у складних лабіринтах, коли піти можна у всі можливі сторони, й вона перша, котру бачать люди, приходячи в цей дім, та навіть це не заважає бути їй заставленою усілякими меблями. Багацько шаф для постільної білизни, верхнього одягу і навіть взуття були розкидані у стін і біля вхідних дверей. Серед них причаїлося дзеркальце з мініатюрною тумбочкою, де рядами були викладенні якісь флакони. Мабуть, парфуми. І зовсім поруч висіли дерев’яні кігтики, на котрі понавішували ключі от усього можливого. Та роздивитися все це в темряві було чимось на грані фантастики.
Дівчина мотиляла руками зі сторони в сторону. Вони були випрямлені і направлені десь вперед, мельтушили в спробах знайти все, аби не вдаритись боляче о щось неочікуване. Та коли кутик телефона дзвінко штовхнувся об одну з шаф, в голову мисткині прийшло осяяння. Спроби йти на помацки завершились, а пальчики знову розблокували пристрій, на якому був так необхідний їй ліхтарик. Холодне світло розтіклося по просторам кімнати, виблискуючи навіть на мініатюрних цятках літаючого в повітрі пилу. Вже більш впевнено темноволоса шкурнула в іншу, так потрібну кімнату.
Але тільки дівчина ступила на поріг кухні, як замерла, не сміючи більше і кроку зробити. Очі спіймали тепле мерехтіння, що плавно коливалося зі сторони в сторону, інколи пускаючи маленьких бісиків догори. Капелька танцювала, чаруючи своєю грацією і небезпекою. Це був вогник маленької парафінової свічки, яку дбайливо стискали тендітні дівочі долоні, що в оксамитовому освітленні ставали ще більш невинними. Довгі пальчики перепліталиля, ледь помітно погладжували один одного, наче якось намагалися подолати відчуття сором’язливості від пильного погляду на них, а той, вловивши посил, підвівся вище, поки не зустрівся з парою світлих, небесно-сіруватих зіниць, що виблискували котячою зеленістю і притаманною лисам хитрістю. Її лице всміхалося тою чаруючою, ніжною і до болі рідною усмішкою, що не могло не визвати у художниці підняття кутиків вуст в такій дурній, по-дитячому задоволеній посмішці. Вони дивились одна на одну замріяними, повними любові і тепла поглядами, вичікували, хто перший паде в палкі обійми. І мисткиня не втрималася, першою ступила на зустріч коханій, що в свою чергу обережно відклала свічку на стіл, аби та не спалила їх і дім, повернулася до рідної людини і розкинула в сторони руки, запрошуючи. Тіло шатенки, котру зустріли в цій темній, ледь освітленій кімнаті, стисли в міцних обіймах: кінцівки обвивали її тонкий стан, притискали його до дівочих грудей, поки голова художниці по-домашньому розмістилася на чужому плечі, хай і прийшлося піднятися на носочки, бо партнерка була на цілу голову вище . Долоні світлоокої накрили плечі у відповідь, стали з ласкою погладжувати по лопаткам через тканини одягу. Піднявши голову, ілюстраторка приманила погляд коханої, піднялася трохи вище, ледь тримаючись на ногах, а та, здогадавшись, чого хоче її люба, склонилася, втягуючи їх обох в чаруючу магію поцілунку.
Не хотілося полишати одна одну, тому вони жадно м’яли вуста свої і чужі у тому поцілунку, випускали гарячі подихи і щось муркотіли. Їх руки були всюди: одні бігали по тендітній спині, визиваючи хвилі мурашок, від котрих тіло йшло в небажаний танок, інші пальцями заривалися в темне довге волосся на потилиці, накручували його на кінцівки і випускали, дозволяючи ріками розтектись по тілу. Та все ж їм прийшлося відсторонитися, коли в грудях вже боляче пекло, а губи були червоні від хвилинної пристрасті. Руки з потилиці світлоока переклала на пухкі щоки своєї коханої, дбайливо погладила пальцями по шкірі, десь під очима, а потім склонилася і подарувала легкий тьмок у кончик рівного носика.
Не треба було пояснювати, як світло завадило працювати. До того ж їм обом, бо їхня робота була цілком і повністю зосереджена на техніці, хоч і можна було б створювати шедеври на простому папері. Та, будемо чесними, це займає надто багато сил і часу, створює іншу атмосферу і просто не вкладається в їхнє буденне життя. Та зараз не до невдоволення. Робота може і почекати, навіть якщо дедлайни не за горами. — Кохаю тебе, — солодким шепотом мовила одна з них, обпалюючи теплим повітрям ніжну шкіру. Вони ще трохи постояли в обіймах, перш ніж розпуститись і розійтись, повертаючись до першочергової причини їхніх “сімейних зібрань”. З декоративної, більше для естетичного вдоволення, полиці, що знаходилась неподалік обіднього столу, вони дістали п’ять, якщо не більше, абсолютно різних свічок. Деякі з них були в скляночках: одна схожа на виграваних з кришталя стакан, інша взагалі нагадувала колбу для всіляких хімічних експериментів; частина була фігурною: тут тобі і воскова голова Давида зі стирчащим фітільом на макітрі, фігура якоїсь привабливої дівчини, що на плечі притримує глечик, з якого, подібно до змії, виглядував фітільок, була навіть фігурка з рожевого воску у формі сидячого котика, що вже казати про вилитий з пофарбованого в чорний воску череп, прикрашений одиноким червоним маком. Деякі з них приємно пахли цитрусом і корицею або глінтвейном, домашньою випічкою, прохолодою лісу. Або ж ні чим, окрім звичного для свічки запаху.
Для немаючих чаши або ж підставки, дівчата взяли спеціально заготовлені металеві пластини круглої форми, чий край був обережно згладжений, аби випадково не порізатися. Мисткиня знайшла запальничку, що старанно намагалася сховатися серед темряви на полицях кухонної стіни. Вони запалили маленькі духмяні світила і розставили їх по кімнаті, по різним куточкам, на різних висотах, вкриваючи максимально кухню вуаллю теплого світла.
Зазвичай, ця кімната найсвітліша з усіх, які є в будинку. Грайливі промінчики сонця з самого рання заглядають сюди через віконця, да поки не сховаються пізнім вечором спершу за сусідніми домами, а там вже і горизонтом. Однак зимою темніє набагато швидше, й промінчики вислизають з домів навіть без натяку на прощання.
Їх очі, в котрих відбивалися вогники, казали за самих дівчат — горіли бажанням чогось гарячого і рідкого, темного і солодкого, що приносив якийсь душевний спокій. Вони без слів, підсвідомо чуючи те, що сидить всередині їх маленьких сердець, приступили до готування чаю. Це було чимось звичним, буденним. Ритуальним, навіть. Робота починалась, проводилась і закінчувалась з горнятком чорного напою. Вечорами вони збиралися удвох, заварювали собі по чашці і юрмились поряд, муркотячи якісь приємності.
Світлоока набрала в чайничок води і поставила на плиту, поки темноволоса шукала відкладену кудись запальничку, що одразу ж пішла в дію: одна з конфорок прикрасилася квіткою з блакитного вогню. Дівчата дістали дві схожі чашечки з шафки, повністю забитої різноманітними горнятками: з наборів і поодиноких, великих за об’ємом і всього на два ковточка, монотонні і переповнені кольорами, з малюками і термочашки. Взятими ж були з малюнками пухнастих котиків, що наче тягнулися один до одного — так бажали тепла і любові. Їх мисткині запримітили минулого року на ярмарку. Була прохолодна зима, нещодавно випав сніг, який опісля забавно хлюпотів під ногами, промочуючи підошву теплого взуття. Панянки прогулювались серед невеличких мобільних крамничок з солодощами, сувенірами, гарячими напоями і усіляким подібним. Проходячи повз одної такого, прилавок котрої був забитий різноманітними пакетами з трав’яними чаями, одна з дівчаток зупинилась: її погляд прикипів до рядочку горняток, зроблених дбайливою рукою пані продавщиці. Маленькі котячі мордочки були бережно виведені тонкою кісточкою до самих кінчиків їх світлих вусиків, оченята горіли турботою і чимось теплим, щирим. Ця картина відбивалася ехом навіть в найвіддаленіших куточках дівочої душі, отчого та не збиралася покидать святкову площу без цього сувеніра.
Її ж компаньйонка зустріла цю дитячу рису лиш з теплою посмішкою і якоюсь, наче, материнською ласкою, безмовно підтримавши вибрики коханої. А може, вона і сама бажала їх придбати, тому чуже “хочу” всього-на-всього розв’язало її тендітні руки.
Горнятка були поставлені на кухонний стіл, поки з обіднього була взята дерев’яна шкатулка. Своєю формою вона нагадувала скарбничку, була прикрашена видвинутими вставками, які в скарбах зазвичай зроблені з якогось металу, а малесеньке кріплення, яке зачиняло коробочку, віддалено нагадувало замочок, при відкриті котрого на очі потрапляють обережно виставленні дерев’яні перегородки, між якими були виставлені пакетики чорного чаю від різних виробників, чому свідчили різнокольорові бірочки. Потягнувши дві таких одного з найменш використовуємого, дівчина кинула заварку у чашки, де вже майорів засипаний письменницею цукор.
Погляд коханої художниці людини був дещо замріяним, направленим в нікуди. В ньому відчувався розпач і смуток, що пробивав на мурахи. Мисткиня ступила ближче, торкнулась кінчиками пальців чужого зап’ястя, привертаючи до себе той змучений погляд, обхопила ручку дівчини і притягла ближче до себе, стискаючи тонкий стан в нових обіймах. Лисенятко, як іноді її називають, сперечатись не стала, поклала голівоньку на плече любої, віддаючись теплу. Її вишукані долоні, пальчики яких створювали захоплюючі складні історії, лягли на чужу спину, злегка зжали одежу.
Вуста торкнулись ніжної шкіри на шиї письменниці, подарували їй легкий поцілунок, от чого дівчина сильніше стисла тіло коханої в своїх обіймах. З губ же її злетів тихий, але чаруючий сміх. Він був до того ніжним, що здавався маревом, осідав прозорою пеленою блаженного спокою. Давав дозвіл на відпочинок і підбурював до чогось надприроднього. Поцілунки стали покривати чужу шию один за одним, подовжуючи цю пряну ноту веселощів, що роздавалися на самісіньке вушко мисткині. — Ну все, все, досить, — прошепотіла вона, запаливши щоки багрянцем. Посмішка розпливалася на лиці темноокої, з губ іноді злітало тихе хіхікання. — Мені лоскотно.
Художниця обійняла дівчину сильніше, притискаючи до своїх грудей, а та витонченими пальчиками зарилася в темне волосся. — Щось трапилося? — прошепотіла у відповідь ілюстраторка, заглядаючи в очі коханої, але вона лише похитала головою і подарувала швидкий поцілунок у кутик вуст. Діймати питаннями не було сенсу, тому дівчата просто насолоджувались теплом, що окутував їх. Гладили себе по спинам, головам, воркотіли приємності і цілувались, поки не закипів поставлений на вогонь чайник. Гарячу воду розлили по чашкам, дали розчинитись цукру. Тільки зараз вони змогли окинути втомленим оком кімнату і зрозуміти, наскільки романтичною була атмосфера. Це викликало задоволення і маленький вогник десь зсередини. Навіть в чомусь настільки неприємному, як вимкнення світла і незапланований відпочинок були свої плюси. Шатенка присіла за стіл, відставила в сторону гарячу чашку і похлопала долонею по нозі, звуком привертаючи увагу.
Письменниця опустила на неї свої світлі, небесно-сіруваті зіниці, прищурилася, сильніше нагадуючи лиса, що спостерігає за своєю здобиччю. Такий розклад припав їй до душі, тож дівчина, як кішечка, прошмигнула ближче і вмостилася на чужі коліна, обвила одною рукою шию, а голову поклала на плече. На столі парою стояли повні чаю чашки, котики яких тяглися на зустріч своїй половинці. Пухкенькі пальці перебирали пасма темного волосся, що розтіклися водоспадом у всі можливі сторони. — І я тебе кохаю, — проворкувала Лисенятко, змушуючи рідне серденько пропустити удар.
Вони довго обіймалися. Говорили про щось неважливе, мріяли і планували, дарували поцілунки, заплітали маленькі коси і щиро сміялись, поки нарешті не відлипли одна від одної. Чай тоді вже був зовсім холодний, але це не завадило їм його випити, присолодивши своє чаювання чимось смачненьким. Вулиця же була вкрита темрявою, свічки потроху догорали, тому, взявшись за руки, мисткині позатухали маленькі вогники і пішли кликати новий день, ховаючись під ковдрою в теплих люблячих обіймах.