Дорога до будиночка за містом пролягала через будинок Діани, матері Тома. Коли чоловік погодився на пропозицію просто кинути записку у її поштову скриньку він не думав, що Джо дійсно перевдягнеться у листоношу.
Тому вони вже другу годину їхали по сільській місцевості у машині поштової служби. Актор відкинув голову на підголовник і спостерігав як розкішні заміські будинки змінювались полями, типовими англійськими кам’яними заборами, потім городами і звичайними селами. Сонце вже минуло свій пік і поступово хилилося до горизонту.
Джо увімкнув Queen — Keep Yourself Alive* і почав тихо підспівувати. Том знайшов назву пісню “Залишайся живим” надто іронічною і криво усміхнувся.
— Спеціально цю пісню підібрав?
— Так, це маніфестація, — чоловік відпив кока-колу зі стаканчику МакДональдс і продовжував наспівувати.
— Маніфестація?
— Так, це дуже важливо, — він витер рукою накладні вуса, ті трохи з’їхали. — Маніфестація і візуалізація. Я зараз на йогу ходжу, найкраще маніфестувати у позі воїна, а от візуалізувати у позі лотоса. Отак.
Гіддлстон кивнув йому і подивився у вікно. Чисте блакитне небо на горизонті торкалось золотистого поля. Він їде у краденій машині поштової служби з колишнім коханцем своєї мертвої коханки за місто, щоб сховатись там від наркоторговців, які хочуть його вбити. Він візуалізує, що вибереться живим з цього.
— Йога?
— Так, знаєш, допомагає очистити думки, — Джо намагався поправити вуса, — переосмислити життя, ідей креативних багато приходить, — він відпив коли, вуса впали у стакан. — Трясця, а ще інструктор там такий класний. Висока блондинка, очі як оце от небо.
Томас подивився вгору. Він згадав працівницю борделю. Актор подивився на Джо. Він розумів про що він говорить, і Джо розумів його мовчання теж.
— Взагалі, там ще один чувак є, але я не знаю як до нього підкатити. Тому не хай буде інструктор.
— Так, — кивнув Гіддлстон.
— Знаєш, треба рухатись далі, — Джо кивнув сам собі. — З такими як Аліса… Ніколи не знаєш коли вони заваляться після чергового, або позачергового завдання, або вбивства. Вимажуть все кров’ю, попросять приготувати салат і не розмовляти з ними годину, — чоловік звернув праворуч по дорозі, Томас уважно дивився на нього. — Коли вже ситий від цього попросиш їх піти і вони… зникнуть. Правда зникнуть.
Гіддлстон кліпнув очима, намагаючись вловити сенс слів Джо, а потім просто продовжив дивитись на нього.
— А потім нічого не зміниш, — він відпив колу з вусами. — Вже нічого не зміниш.
Акто кивнув і перевів погляд на дорогу. Зовсім скоро вони під’їхали до будинку. Невелика одноповерхова дерев’яна будівля стояла внизу, ближче до річки. Сонце почало сідати. Джо допоміг Томові встати та дійти до будинку.
— Гіпс раджу не знімати ще декілька днів. У тебе немає перелому, але пошкодження серйозне, треба поберегти сили.
Поки знайомий Тома відійшов до машини, щоб занести продукти, ліки та їжу, Томас оглянув будинок. За планом він має бути тут що найменше місяць. Головні двері вели одразу у вітальню. Передпокій був відсутній. Однак біля самих дверей були ледь помітні краплі темно-сірої фарби Томас озинувся, намагаючись розгледіти що у будинкові було пофарбованим у червоне. У вітальні було три невеликих вікна, диван, підпертий цеглою, і крісло. Поруч з вікном, що виходило на річку, стояла книжкова шафа і закрита дерев’яна коробка.
Праворуч від вхідної двері був туалет та душ, прямо знаходились двері у спальню. Будинок дійсно розрахований на довге перебування, однак обставлений був скромно. Лише найнеобхідніше та старе, щоб не шкода було залишити, або спалити. З дороги може навіть здатися, що будинок не жилий і от-от розвалиться. Однак балки під стелею свідчили про те, що він стоятиме ще довго.
Гідлстон відкрив бутилку і відпив води. Йому здавалось, що це йому щось нагадує, однак не міг точно сказати що. Джо увійшов у вітальню.
— Так, отже, — він розклав продукти. — Тут має вистачити на два тижні, але я приїду провідати тебе за тиждень. Речі у тебе є. Водопровід працює, але вода лише холодна. Сам розумієш, — він кивнув йому і озирнувся довкола. — Ну, не палац, але жити можна.
— Як ти знайшов цей будинок? — Том намагався підвестися з дивану.
— Аліса порадила його купити, — Джо надкусив яблуко. — Вона сказала, що такі схованки мають бути у людини з моєю професією. Як бачиш, вона була права.
Джо підморгнув йому і розклав на столі ліки.
— Там список що коли і в якій кількості приймати. І ще, — він почесав голову та обернувся до сумки з речами Тома. — Там пістолет і набої. Телефон запасний я тобі дав. Сумку з речами з лікарні я закину до тебе до дому. Тому, ну, якось так.
— Дякую, — Томас підійшов до Джо. Він подивився на ліки та підвів очі на чоловіка. — Правда дякую.
— Не переймайся, — він похлопав Гіддлстона по плечу. — Все ок?
— Так, — актор озирнувся довкола та зітхнув. — Наскільки може бути, так.
— Ну то добре, давай, не сумуй. Через тиждень побачимось. І в туалеті є якісь газети, не засумуєш. Чао.
Джо поспіхом вийшов з будинку і заліз у машину поштаря. Мотор з ревом завівся. Авто поїхало. Тому на секунду задалось, що Джо хотів якнайшвидше забратися геть від нього.
Чоловік відмахнув від себе думки та подивився на кухню. Він поставив чайник, дістав зелений чай та продукти. Рагу та картопля видалися йому зараз найкращим поєднанням.
Сонце поступово йшло до горизонту. Золото та мідь торкнулись кухні. Томас нарізав овочі та викладав їх на пательню. Його пальці були багровими, а ніж відливав то сріблом, то золотом сонячного проміння. Чоловік хмикнув. Він подумав, що, мабуть, так виблискувала під сонцем зброя лицарів короля Артура. Можливо, навіть сам Екскалібур. Четвертинка помідора відлетіла на пательню.
Чайник закипів і Томас зняв його з плити. Він поставив чай заварюватись, рагу та картопля були переміщені у духову плиту. Чоловік відійшов до вікна. Актор дивився як річка блистить під світлом останніх променів. Вона намагалась зберігти блакитні кольори, однак поступово, під дією м’якої сили світла, здавалась і фарбувалась у багряний та мідний, лише зрідка виблискуючи позолотою.
Томас притулився скронею до вікна. Він дивився на багряний. Його кров має такий же колір і декілька днів він міг померти, і ще раз до того, і, можливо, ще раз до того чи декілька разів. Він зітхнув.
Чоловік знайшов себе у невідомому будинку за межею рідного міста, де світло з духової печі змішувалось з останнім промінням сонця. Втікач, втративший дівчину, не спромігшись її врятувати, підставив друзів, змусив всіх хвилюватись та переживати. Він заплющив очі, не бажаючи уявляти як переживає його матір, як тривожаться сестри і як, можливо, він розчарував близьких. Перед очима став його політ з другого поверху лікарні. Дивно, однак він навіть не пам’ятав відчуття шершавого язика Менді на своїй шкірі. Однак він пам’ятав слова Вуда “Цього стерво вже нема в живих, а ми з вами маємо розгрібати її лайно”.
Томас озирнувся довкола: диван, лампа, вікно, піч і плита, річка, книжкова шафа. Це Вуд назвав “Лайно”. На ногу в гіпсі Том очі не опустив. Він прийняв ліки і в останнє кинув погляд на стемнілу річку. Британець підійшов до книжкової шафи та почав переглядати її склад. Декілька прикладів англійської класики, американська поезія, знову англійська класика, журнали та посібник садівника.
Чоловік зітхнув та перевів погляд на скриню. На ній висів металевий іжавий замок. Томас хмикнув та збив кулаком.Він дзвякнув і відлетів у бік.
У дерев’яній скрині знаходилась канцелярія та численні папки та папери. Гіддлстон взяв першу папку у руки. Він перевірив рагу, в нього ще є десять хвилин. У папці були складені дос’є на священників місцевої церкви. Деякі з них були перекреслені червоним маркером. З папки випала вирізка з газети.
У її заголовку йшлося “Церква Святої Марії прийняла до себе трьох дітей після жахливого вбивства у Лондоні. Ченці та монахині піклуються про дітей поки йде розслідування”.
Очі Тома опустились вниз по паперові. Фотокамера на знімку зафіксувала тьох дітей. Хлопчик та дівчинка йшли попереду, невпевнено роблячи крок до церкви. Останньою йшла маленька Аліса.