#Сирин #MoonChaiStory #Лев_Марія #АвіновЛев #АвіновЛевКостянтинович #Викладач_Студентка #ВізуальнаНовела #Міні #Закінчений #А #G #N #Зізнання #Записки #МунЧайСторі #МунЧай Територія університету вкрита нічною темрявою, що змушує відчувати страх. Ліхтарі час від часу блимають, чим і наганяють атмосферу. Подвір'я прикрашене іграшками, зрідка милими, але в більшості випадків жахливими. Блондинка дивиться у вікно, зіщулившись. Звуки дощу розносяться всюди, залишають за собою мокрі сліди, як і на щоках Марії. Вона беззвучно плаче, прийнявши ситуацію, змирившись із нею. Сьогодні свято, Гелловін... Все навколо прикрашене свічками, гарбузами з вирізаними обличчями та магічними штучками, але це не додає Д'яченко радості. День давить собою, а почуття вириваються з душі, хочуть розірвати кайдани, які учениця сама і створила. Серце прагне простої уваги від нього, дотиків та обіймів, якими б короткими вони не були. — Хочу випити... — шепоче сама собі. Кімната пуста і холодна, тож ніхто не почує, не допоможе. А він нічого не знає. Марі дістає пляшку вина з-під ліжка та обережно відкриває її. Колись Даниїл приніс декілька для особливих випадків, і ось, один вже настав. Не церемонячись, дівчина робить кілька великих ковтків залпом. Алкоголь неприємно гаряче тече через горло і потрапляє, здається, в саму душу. В грудях починає пекти, але серце миттю відмирає. Почуття спокою огортає все тіло, голова майже одразу відключається. Бажання стають гострішими, а думки плутаються одна за одною, зупиняючись на єдиній: «Муки чи зізнання?» Учениці здається, що ці слова мають однакове значення, та щось неначе штовхає її на друге. — Спроба не катування, але катування — це і є спроба... Хорсівка, трохи похитуючись, підходить до робочого столу і знаходить серед хаосу різних папірців для вирізання оранжевий стікер у вигляді привида, клейкий з одного боку, та навушники. Весь тиждень вчителі разом з учнями готувалися до свята і щиро чекали його, прикрашаючи все навколо. Старенька, але доволі цікава традиція, що пішла з моменту, коли універ почав працювати, тішить очі, та, на жаль, не Д'яченко. Під'єднавши навушники до телефону, дівчина тисне на випадкову пісню, що відразу починає лунати у вухах, і продовжує пошуки ручки, аби залишити послання. Вона не знає, чи наважиться віддати стікер йому, чи втече при першій можливості, але нервово оглядає стіл на наявність хоча б якогось олівця або маркера. «Нам залишилося трохи, зовсім чуть-чуть. Вдихнути — видихнути; видихнуть — вдихнуть...» — Знайшла! — викрикує Марія, роблячи ще декілька ковтків червоного вина. Градус знову вдаряє в голову, а музика допомагає приготуватися. До чого саме — поки невідомо. Можливо, до позору, а можливо... Про інші варіанти вона не думає: впевнена, що це найгірший Гелловін в її житті і найжахливіші почуття, що з'їдають зсередини, наче черв'яки. «Компроміси та страхи калічать суть. В'язко так, але сподіваюсь виринуть...» Учениця Хорсу піднімає знайдений чорний маркер. Несподіване протверезіння збиває з пантелику, але рука тягнеться писати, писати... Про все на світі і одразу ні про що. Хочеться так багато розказати, та Д'яченко зупиняє себе. «Навиворіт — не значить всередину; без тебе не можу заснути...» Самотня сльоза пробігає обличчям і капає на оранжевий папірець, немов показує весь біль, коли Марі нахиляється над столом. Рука завмирає в сантиметрі від стікера. Хорсівка досі думає, що хоче написати, а разом з тим підспівує рядки з пісні. — Як з розбігу мені каменем у грудь... Як розбилося скло, покатилася ртуть, — тихо вимовляє, роблячи паузи. Дихати важко, а серце взагалі готове вистрибнути з тіла. — Коли немає нікого і як набіжуть, — не страшись нічого, я побуду тут... «Скоро стане прозорим цей каламут. Вдихнути— видихнути; видихнуть — вдихнуть...» Група «Бумбокс» допомагає зібрати думки до купи. Вирішивши не паритись і кинути все напризволяще, учениця вимальовує чорні літери, що складаються в просте коротке речення, і ставить крапку. Ніяких сердечок, ніяких смайликів, лише маленька крапка, яка може залишитися між ними назавжди. Блондинка тримає в одній руці стікер з зізнанням, а іншу стискає до болю. На внутрішній стороні долоні залишаються сліди-півмісяці, та вона не звертає на них уваги. Дивиться вперед, на двері, і, шумно видихаючи, змахуючи сльози, прямує до них. — Вийшла. Зібралася. Шляху назад немає і не буде. Вперед, — занотовує про себе кожен крок, кожну дію, поки не доходить до його кімнати. В гуртожитку нікого не залишилося, крім неї. Навіть комендантка веселиться з іншими... Темні двері також тиснуть своєю неприступністю. Марі здається, що вся територія проти неї і хоче якомога швидше позбутися дівчини. Дихання спирає. Д'яченко смикає двері за ручку, і ті, на здивування, піддаються, впускаючи до кімнати чужу. «Ти тільки дихай, дихай, дихай, чуєш?.. Дихай!» Вона озирається навколо, щоб вигадати, куди почепити стікер, та зупиняється на тих самих дверях, тільки вже зсередини. Різко приклеює записку, дивиться на неї поглядом, сповненим відчаєм з надією, і йде геть, не забуваючи прикрити двері. В університеті горить світло. Холодний вітер з дощем наганяють атмосферу, барабанять по вікнах, в яких видно силуети тих, хто святкує Гелловін. І лише листочок з написом «Пробачте мені, Леве Костянтиновичу. Але, люблячи історію та вас, я мовчки розбиваюся вщент.» намертво застиг на місці до приходу того, кому він призначений...

#Сирин #MoonChaiStory #Лев_Марія #АвіновЛев #АвіновЛевКостянтинович #Викладач_Студентка #ВізуальнаНовела #Міні #Закінчений #Б #G Тихим, повільним кроком Марія направляється на подвір'я. Руки холодні і тремтять. Дощ тільки-но припустився, небом керують блискавки, час від часу освітлюючи все навкруги, і дівчина здригається кожен раз від грому. Вона програла Дані в суперечці, тож тепер повинна провести пів години на вулиці, а не в теплому ліжку. Незабаром комендантська година, але Хорсівка знає: раптом що - її прикриє Лев Костянтинович. Він точно зрозуміє. Чоловік завжди вигороджує учнів, тому в стінах університету поміж тих, хто вчиться, багато теорій, чому так. Деякі кажуть, що він просто пам'ятає себе в підлітковому віці, інші ж стверджують, що він чуйна й доброзичлива людина, котра нікому не бажає поганого, що б не сталося. І це, можна сказати, все правда. Марія відчуває, що він добрий, та все ж душею хоче залишитися у віці, як і сама дівчина. Лев іноді робить те, що суперечить його статусу. Думає та сподівається так, що все зовні суперечить його мужності. Відчуває так, як... Як? Ось це вже під питанням. Він відчуває емоції, наче постійно жив у світі добра, не знаючи болю, страждань... Хоча Д'яченко пам'ятає історії, які він розповідав під час нічних посиденьок з чаєм. Тоді вони й зблизилися... А ще Авінов відчуває запахи, яких не відчувають люди поблизу. Відчуває небезпеку і миттю опиняється поруч, коли це потрібно. Чуйка? Чи щось інше, про що поки що Марії не потрібно знати?.. Учениця поглядом шукає місце, де можна присісти, але бачить тільки незнайомих дівчат. Вони розмовляють про вчителів, про навчання, про те, що рік тільки почався, а їх уже навантажили домашнім завданням, і... про Лева. Підслуховувати некультурно, але лавочки в дворі розташовані десь за їхніми спинами, трохи далі... Обходити добру половину території університету не хочеться. Марія, відчуваючи енергію від думок перемоги у суперечці з Данею, прямує стежкою в їхню сторону, коли чує останню тему: - Я вчора випадково побачила, як Лев Костянтинович з якоюсь дівчиною гуляв біля річки. Вони такі милі були! Я сфоткала, дивись... Схожі на пару, що думаєш? - шепочуть дівчата, яких Марі ніколи раніше не бачила. В грудях щось боляче стискається, ламається, і Д'яченко дуже сподівається, що просто перемерзла. Відчувати щось до свого куратора та ще й викладача історії - неприпустимо, неправильно, неможливо... Але вона відчуває. І сама не розуміє, коли почала так реагувати на нього. Коли це сталося? Коли вона звернула в іншу сторону від думок про гарне навчання?.. Дівчина доходить до лавочки й не помічає, як гарячі сльози течуть по обличчю. Контраст між температурою солоної води з очей та мокрої через грозу шкіри надто різкий. Марі починає тремтіти з новою силою, ноги приймають відчуття вати, тому вона спішить сісти, підстеливши під себе кофту. Всередині тіла зароджується образа на Лева. Він... гуляв ще з кимось, окрім неї? Чому?.. - А чому я взагалі ревную? І чи дійсно це ревнощі? Він - мій куратор, мій викла... Мій. З ним так добре... Саме тому я не хочу його ні з ким ділити, так? Але ж... У нас нічого не вийде, - роздумує Марія, суперечачи сама собі, і важко видихає. Тепле повітря перетворюється на невеличкий пар, але й він швидко розвіюється. Хотіла б Хорсівка так само раптово зникнути зараз, аби не відчувати цього неприємного тиску в тілі. Хоч у ньому і є щось, що змушує відчувати життя, на даний момент хочеться повного спокою... Обережно діставши телефон, щоб не намочити, Марія дивиться на годинник. 23:16, а це означає, що час вичерпано. Суперечку вона виграла, тепер Даня винен бажання. Ну а їй час повертатися до кімнати через злісну комендантку... *** Ніч пройшла ледве не найгіршим чином: дівчина крутилася майже до самого ранку і не могла заснути. Та коли все ж вдалося задрімати, не пройшло й години, як вона прокинулася від страшного сну, де її Лев обіймає та цілує іншу. - Ні, ну це просто знущання! - змученим голосом кричить Марія, через що отримує подушкою в обличчя. - Ти в своєму розумі?! - Стася кривиться, затуманеним поглядом дивлячись на настінний годинник. - Я могла поспати ще хвилин п'ятнадцять! - Вибач... Аби хоч якось полегшити свій стан і не діставати подругу далі, Д'яченко вирішила піти в душ. Взяла чисті речі, закинула на руку і накрила їх білим рушником. Вийшла з кімнати й сонною ходою попрямувала коридорами. Повіки майже закриті, тому дівчина не одразу розуміє, що сталося, коли упирається в чиїсь гарячі груди. Навіть через чорну водолазку надходить тепло, і учениця неохоче підіймає почервонілі очі вверх. - Доброго ранку! Не виспалася? - Авінов лагідно посміхається, але ця посмішка зникає одразу після того, як блондинка залишає його без відповіді і йде далі. - Марі?.. Вона чує його думки. Відчуває велике нерозуміння того, що відбувається, і тривожний погляд, котрий сверлить спину. А чоловік спостерігає за Хорсівкою, поки двері в ванну кімнату не зачиняються... Тривожність викладача історії передається й дівчині. Вона стоїть під холодним потоком води та думає про свою нікчемність і страх поговорити з ним, страх дізнатися, що та розмова про дівчину й Лева - дослівна правда, і вона у нього не одна. Душа розпадається на міріади шматочків, а клею під рукою, на жаль, немає... Сьогодні по розкладу перша пара з ним. Як себе поводити? Лев Костянтинович точно запитає, що такого сталося, а вона не зможе дати відповідь. Бо ніколи не вимовить «Це через тебе, Леве, це ти винен». Марі ні разу не прогулювала уроки, а потім і пари. Лише постійно вчила новий матеріал, закріплювала практикою та брала додаткові завдання. Історика стороною це не обійшло: вони іноді збиралися вдвох і читали історичні факти та книжки. Саме тому зразкова учениця хотіла вірити у взаємність симпатії між ними, чи як там називається почуття бажання бути поруч якщо не фізично, то на духовному рівні, відчувати свою потрібність і впевненість, що ти не один?.. Після душу полегшало, та не набагато. Проте думки стали менш нав'язливими, через що блондинка була вдячною прохолодній воді. Добравшись до своєї вже пустої кімнати, швидко почала одягатися. До пари декілька хвилин. Якщо сильно запізниться - без уваги Авінова точно не залишиться... На щастя, Хорсівка дісталася до потрібного кабінету вчасно, ідеально по дзвінку. В аудиторії вже сиділо чимало студентів, що допомогло Д'яченко ненадовго загубитися серед натовпу. Вона намагалася стати ще меншою, ніж є насправді, сховатися куди подалі, провалитися під землю... Вираховувала траєкторії руху, щоб не натрапити знову на нього. І наче врахувала все, але... Але не врахувала одного: він все відчуває. Роздає тестове завдання, проходячи рядами, і неначе випадково торкається руки Марі, коли зупиняється поруч. Його погляд виражає німе питання, але вона мовчить. Через декілька хвилин чоловік повертається до свого столу, засікає час і бере в руки книжку. Учениця Хорсу посміхається в думках. Знає, що за історичним підручником знаходиться телефон. І виявляється права: на її мобільний приходить повідомлення від нього. «Марі, що сталося?» Дівчина не збирається відповідати, але в грудях щемить від наступного повідомлення: «Я щось зробив не так? Образив тебе чимось?» Їй хочеться вдарити себе за боягузтво, але вона тільки й робить, що продовжує дивитися в екран. Навіть не моргає. А Лев пропалює дірку в ній, до болю рідній, близькій. Нестерпно знаходитися в одному приміщенні з людиною, до якої тебе тягне. Тягне, незважаючи на статуси, вік та інші пункти зі списку «Чому не можемо бути разом». Марія, не витримавши давлячої атмосфери, вибігає з кабінету. Начхати на викладачів, начхати на репутацію. Зараз головне дістатися до своєї кімнати і думати, думати... Аналізувати та дійти до висновку, що Лев і не цікавить її взагалі. Ніколи не цікавив. Вдовбати собі в голову це, запам'ятати, як закон Ома. І відпустити. Кімната зустрічає блондинку самотністю та холодом. Марі проводить іронічну паралель, завалюється на ліжко та бере телефон до рук. На екрані сповіщень висвічується нове повідомлення: «Маленька, давай поговоримо... Не ігноруй мене, будь ласка» Від того, як він вперше її назвав, та від сенсу повідомлення, що він просить, майже благає її, хочеться плакати. Марія відкриває нотатки, починає виговорюватися їм, виливаючи емоції та почуття у вірш: Я б хотіла розсипатись пилом, Відлетіти кудись без душі. Схилитись востаннє над небосхилом, Забувши про все як мерщій. Хотіла б і пісню співати Під чужі гучні звуки гітар. Щоб не було куди поспішати, Повільно направляючись в бар. Хотіла б кричати на всесвіт, Але він як зáвжди не чує. Віддавши себе всю за безцінь, Я вперше тебе поцілую... Дівчина витирає гарячі доріжки від сліз на щоках і давить бажання відправити йому текст. Накриває себе ковдрою та швидко засинає, аби не зробити те, про що потім буде сильно шкодувати. Прокидається вже пізно вночі. Стася мирно спить навпроти, а в скло шумно барабанить дощ, ніби закликає подивитися у вікно. Д'яченко кориться цьому пориву і підходить до дверей поруч, відкриваючи їх. Впускає свіже повітря, просочене озоном, і потроху розслабляється. Виходить на відкритий балкон, дивиться спочатку на небо, потім на горизонт і нарешті помічає людину знизу, що сидить на темному маленькому пледі. Повністю забуває про зливу, мокре волосся та одяг. Обіцяє собі, що якщо то Лев, - вона знайде сили поговорити, переборе свій страх. На жаль чи на щастя, людина в чорному дійсно виявляється Авіновим. Чоловік обережно спостерігає за дівчиною, щоб не погіршити ситуацію, хоча й не знає, в чому причина ігнорування. - Що ти тут робиш? - тихо запитує Марія. Голос тремтить, як і тіло, але він чудово її чує. Відчуває. - Ти боїшся грози, - Лев не ворушиться. І навіть йому не зовсім відомо, що викликає таку реакцію на дівчину. В свою адекватність історик вже мало вірить... А Д'яченко з нерозумінням та надією відводить погляд. - Ти прийшов сюди, тому що я боюся грози? - Здивуванню Хорсівки немає меж. Він запам'ятав це, коли вони пили гарячий чай після важкого понеділка? Він дійсно це зробив? Прийшов сюди, сидить майже поруч і мокне? Тільки заради неї?.. Авінов мовчить декілька секунд, відводячи погляд, хмурячись. Потім знову дивиться в очі дівчини і просто відповідає: - Так, - тиша. Прокручує в голові варіанти, як правильніше й краще пояснити... З болісним виразом обличчя зупиняється думками на правді і все ж вирішує договорити: - Ти не хочеш зі мною говорити, а я не знаю, чому ти мене уникаєш. Але я подумав, що просто посиджу тут, перед твоїм вікном, і тобі буде не так страшно. Ти будеш не одна. Чоловік нервово видихає та поправляє мокре розпатлане волосся. В душі стає легше від прямого зізнання Марі, що вона йому небайдужа і потрібна, що він ладен заради неї ледве не на все, але в серці важчає від усвідомлення почуттів. Д'яченко не знає, як реагувати на зізнання. Беззвучно плаче, коли всередині щось знову обривається. Думає, що хоче і може зробити. Придумує божевільну ідею, але розум підказує: «Ти правда ненормальна, якщо це зробиш». І вона робить - зістрибує в одній тільки футболці та спортивних штанах з другого поверху на слизьку траву. Від ганьби у вигляді поцілунку з багнюкою дівчину рятують сильні чоловічі руки, котрі притягують крихітних розмірів тіло до себе. Викладач ніжно та міцно обіймає Хорсівку, неначе боїться, що вона - лише звичний сон, плід його фантазії, який розвіється, тільки-но Лев її відпустить. - Ти ненормальна... - шепоче, а від його хриплого голосу Марія готова розтанути. По шкірі бігають мурашки. Він знає це, відчуває. Та й сам насолоджується реакцією її тіла. А їй таке казали не один раз. Останній був менше хвилини тому, в її ж голові. - А ти вовкулака. - Що?.. - На його обличчі застиг шок. Авінов опускає руки та відходить від дівчини на крок, але вона повертає їх назад, зменшуючи відстань між тілами. Пригортається до його грудей, залишає одну руку в області серця, відчуваючи прискорене серцебиття, а іншою охоплює чоловічу талію. Так тепліше. - Ти вовкулака, кажу. Відчуваєш все надто гостро. Але... Скажи, що у тебе з іншими?.. - В сенсі? - Дійсно не розуміє. Її не хвилює жорстока правда?.. Він очікував на істерику, сварку чи купу обра́з в його сторону, а вона лише... Запитує про когось іншого? Викладач історії не рухається. Душа бажає обійняти Марі у відповідь, та жах повністю скував тіло. - Я почула розмову двох дівчат... Вони говорили про тебе і ще якусь дівчину. Що ви гуляли разом, вам було весело. Ну я й подумала... Лев Костянтинович тихо сміється, згрібаючи в свої обійми наскрізь мокру ученицю. - Чим тільки думала? Так легко одяглась, захворіє ж! - розмірковує, але мовчить. Його тіло гаряче, а руки тремтять, видають з головою. Від чого саме - сказати важко, але обом дуже хочеться вірити, що від близькості та ніжної хвилі почуттів. - То давня колега, заїжджала по справах в університет. Говорили, як у кого склалася кар'єра... - І Лев, і Марія насміхаються з безглуздої ситуації. Д'яченко розуміє всю дурість, засуджує себе за те, що не поговорила з ним із самого початку, що дійсно повела себе як маленька. - Пішли, бо замерзн... Хорсівка не дає договорити: невміло цілує чоловіка в губи. Він не відсторонюється, навпаки... З великим бажанням, ніби чекав на їхній поцілунок все своє життя, несильно кусає її за губу. Дівчина хоче підсунутися ближче, але вже нíкуди: вони стоять недозволено близько, обережно пестячи один одного. Історик, ледве торкаючись, проводить подушечками пальців правої руки по щоці дівчини, а лівою тримає за талію. Марі запускає руку в м'яке чуже волосся, грається зі світлими локонами, в яких відбиваються яскраві промені Місяця. Все навколо стало неважливим: ні світло у вікнах, ні комендантська година, ні засудження суспільства. Існують тільки вони. Такі відверті та лагідні, палаючі від відчуттів. - Я завжди поруч, маленька, - перемагаючи небажання відриватися від дівочих холодних губ, на видиху шепоче Лев. Його дихання збите, в очах миготять іскри, але він тримає себе, не дозволяє перейти за межі дозволеного. - Я знаю... - студентка милується своїм викладачем та зачіпає великим пальцем його нижню губу, яку він одразу прикушує. - І я теж завжди поруч. Цього разу вже Авінов тягнеться за поцілунком. І якщо минулий був ніжним, невпевненим з її боку та легким, цей - більш пристрасний, гарячий та поглиблений. Язики переплітаються разом з думками, душами й тілами. Пара, до ниточки промокла, не звертає уваги на погоду, що знову погіршилася. Всі страхи відійшли кудись на задній план. Природа мовчить. А пара так і стоїть, тремтячи від довгоочікуваного поцілунку...

#Війна #Кохання #Життя #Любов #Біль #Страх #Майбутнє #Воля #Минуле #Сила #Армія #Україна #ангст #СмертьБлизьких #Міні #G #Б #драма #конкурс    Насправді... Життя вже й не таке погане. Мабуть. Принаймні якщо ти спокійно прокинувся вранці, навіть якщо спав усього декілька годин, уві сні забуваючи про жахіття та страхи. Вони пожирають тебе зсередини, паралізують, але ти повинен знайти сили рухатись далі. Не тільки для себе. В твоїх руках країна, чужі життя, які повинні були скластися інакше. Все повинно було бути по-іншому... Діти повинні були гратися на майданчиках, підлітки веселитися на повну, а дорослі... Дорослі мали зберігати своїх рідних, вести їх за собою у краще майбутнє. Та хіба може бути так просто?..    «Збирайся, війна почалася. У тебе година», — я знову і знову згадую цю фразу. Тоді, 24 лютого, я тільки-но повернувся додому. До рідних людей, які проводжали мене зі сльозами на очах вже в котрий раз. Це боляче, але я повинен триматися, повинен захищати тих, хто мені небайдужий, хто просто народився і виріс в Україні, бо... Бо так сталося.    «Все в наших руках. Все залежить від нас», — в голові з того самого ранку, однак... Це брехня. Від нас мало що залежить, а життя не завжди на нашому боці.    Мої руки в крові. Я намагаюся відмити її різними способами, але не можу. Я бачу її постійно, де би не був. Дивлюся на себе у дзеркало та не впізнаю — на мене у відповідь дивиться хлопець, що ще кілька місяців тому виглядав молодшим років на вісім. Чорне волосся розпатлане, помітні мішки під очима, новий шрам на губі... Не таким я себе пам'ятаю і не таким пам'ятають мене. Та нічого не вдієш. Потрібно просто звикнути, що я вже не той двадцятирічний Дені, якого всі любили та поважали. Я — інша людина, з іншими думками, поглядом та характером.    — Даніель, нам потрібна твоя допомога, — Не чую, що до мене хтось говорить. Я й досі гіпнотизую поглядом свої руки. — Демиденко, ти мене чуєш взагалі? — Нарешті повертаю голову на звук. Марта. Дівчина з медичною освітою, що допомагає нашим.    — Так, дякую, — Намагаюся посміхнутись, але не виходить: я не звик брехати.    На щастя, вона розвертається та виходить із вбиральні, не задаючи ніяких питань, хоча по її обличчю можна зрозуміти, що вона помітила, в якому я стані. Вмивши лице холодною водою ще раз, я поспішаю на вулицю до поранених. *** Два постріли. Короткі, швидкі. Настільки, що я не розумію, що знову відбувається. Мертва тиша. Серце пропускає стільки ж ударів, а потім починає прискорено битися. Думок більше немає. В голові порожньо. Я повільно сповзаю на землю. Холод не допомагає, навпаки. Я зіщулююсь. Невже знову когось... Ні, ні. Не хочу про це думати. Ми живемо, щоб любити, і любимо, щоб жити. То чому зараз не можна любити? Чому у нас забирають найважливіше? Життя. Любов. Це не для мене... Я полюбляю гуляти вночі, а більшість людей в цей час вже спить. Комендантська година не дозволяє насолоджуватися темнотою. Війна не дозволяє. Небезпечність, що чекає на кожного... Вона всюди. Вона забирає можливість жити спокійно. Як ти хочеш, по-своєму. Це не для мене, хоча я обожнюю адреналін, швидкість, почуття страху та вільного падіння, поки люди зараз у страшних снах бачать всі події. Бачать у снах та наяву. Я теж бачу, і мене вже нудить від цього. Я не можу тримати себе в руках, доки гинуть наші люди. Війна не для мене. Я не для такого життя. Чи це життя не для мене?..    Згадую свого товариша, який загинув. Він тримався до останнього, але організм не витримав тяжкого поранення. Він щиро посміхався і говорив, що буде жити вічно, принаймні в серцях. Жартував, що має в запасі багато життів. І, мабуть, так і було. З чотирнадцятого року він відважно воював, отримував травми, та не здавався. Він був монстром. Монстром, що жив на зло ворогам. Та цього разу йому просто не пощастило. Можливо, мені варто повчитися в нього?.. Однак я не можу, я не такий. Я не відчуваю задоволення від стрільби, як він. Не відчуваю того азарту від вбивств, не відчуваю й такої вдачі на своєму боці. А він постійно відчував.    Я не боягуз. Хоча, може, в якійсь мірі і він. Я вбиваю. Я теж монстр. У мене є сенс життя, але... Якби я тільки міг зупинити смерть в країні, я б зупинив. Зупинив би, навіть якщо довелося б пожертвувати собою. В пам'яті вкотре з'являється матір товариша. Мені погано від її погляду всередині мене, який я уявляю щоразу, коли починаю про нього думати. Це мучить мене, не дає спати. Вона не може забрати його. Свою єдину дитину, котра боронила Україну заради нашого спільного майбутнього, заради своїх і чужих ще ненароджених дітей, заради сім'ї та самого себе. Правда, заради себе в останню чергу. Ми знали, на що йшли. Ми всі будемо битися до кінця. А я буду битися ще й за вбитого друга, який, я впевнений, поруч зі мною. Я це знаю. Я відчуваю. Мабуть, це єдина гарна думка, яку я в прямому сенсі відчуваю.    Серце не хоче приходити в норму. Я тяжко дихаю, але в голові крутиться лише одне питання: «Всі наші живі?» ***    Цього разу серце пропускає більше ударів. Десь всередині знову нудить, і я не можу прийти в норму. Запах смерті та крові літає в повітрі, не дає зробити вдих, освіжити розум. Я знімаю з себе такий ненависний, давно залитий кров'ю камуфляж, залишаючись в нижній білизні. Мене відпустили додому на два дні, та совість благає залишитись, кричить, що це неправильно, хоча якась частина душі розуміє — мої близькі теж хвилюються, сумують і хочуть якнайшвидше побачити свого Даніеля. Живого.    Я скидаю останній елемент одягу і ступаю під холодний душ. Вода стікає по тілу, на якому вмить з'являються «мурахи». Нарешті вдихаю на повні груди. Тіло пронизує біль та втома, але розслабитися мені все ж вдається. Я втратив лічильник часу. Скільки я так вже стою? П'ять хвилин? Десять? Чи набагато більше?    Хочеться лягти і нічого не робити, не відчувати... Просто повернутися в свій рідний Харків, загубитися серед різноманітних людей в центрі, які поспішають хто куди, серед цього швидкоплинного часу... Але реальність штовхає обличчям в багнюку, щоразу нагадуючи про свою жорстокість.    Я закриваю кран і прислуховуюсь до звуків. Десь близько чути вибухи, які, я впевнений, цього разу заберуть ще більше людей на той світ. А він є? Чи тільки густа темрява, що окутує з ніг до голови, та нездатність навіть поворухнутися?    Я не знаю... Тому, намагаючись відкинути настирливі думки на задній план, обережно витираю сухим рушником міцне тіло. Нові шрами, синці, свіжі рани... Все нагадує про пекло, в якому я знаходжуся, та зараз не час на цьому зациклюватися. Беру чисті штани, які вкинув про всяк випадок в рюкзак ще 24 лютого, і надягаю на себе.    — Так, Дені, ти значно змінився... Ще трошки і не влізеш, — шепочу сам собі, жартуючи, і поправляю кишені. В одній із них нащупую щось м'яке, незрозуміле, і витягую, аби роздивитися.    В моїй руці знаходиться чорна маска — найперша, та, яку я натягнув на обличчя під час початку карантину в двадцятому році. Перед очима пливе, і я намагаюся сфокусувати погляд на чомусь одному. В голові рій спогадів, що крутяться по черзі, вибудовуючи такий собі фільм, і мене навідує одна й та сама думка:    — То був лише початок...    — Дені! — Лаела сміється, радісно підбігає до мене ззаду та закриває очі своїми руками. — Вгадай хто!    Я посміхаюся. Надто давно не бачив цього кучерявого волосся, не чув голосу, який так нагадує мурчання кота, не відчував її поруч...    — Я сумував, — щиро кажу, і дівчина не приховує щастя. В її сірих очах з'являються сльози, які тут же котяться по щоках. — Не плач, ну ти чого? Я вже тут.    — Я тебе більше нікуди не відпущу....    — І не треба, — Я лагідно цілую її в краєчок губ і притискаю до себе. Невже це насправді відбувається?.. Це не сон? — Пробач, що раніше не зміг приїхати... Карантин, сама розумієш. Всі на нервах, прийшов наказ зібрати купу якихось документів, та ще й вимоги...    — Так, я розумію... — Лаела обвиває мою талію своїми мініатюрними руками. — Я рада, що ми знову разом. Фізично.    Сміюсь, бо прекрасно знаю, що вона має на увазі. Ми можемо бути за тисячі кілометрів один від одного, але душі наші десь там, далеко вгорі чи навпаки, під землею, завжди разом. Запускаю одну руку в її пишне волосся, а іншою глажу по спині, немов утішаючи. Відчуваю, як приємне тепло розливається по всьому тілу. Трошки відсторонююсь і цілую дівчину в губи, ставлячи галочку в невидимому списку останніх бажань.    Мене знову накриває новою хвилею болю. Лаела... Померла на початку війни, але ще й досі в моїй, тій самій душі шкребуться злісні демони, змушуючи замислюватися над помстою, мотивуючи не здаватися.    Сильно стискаю маску в руці. Щось всередині мене швидко перемикається, і я забуваю про відпустку. Надягаю чистий одяг, що залишився, забираю всі свої речі і прямую до виходу. Логотип, що красується на чорній тканині, змінює форму від того, як мої пальці міцно стискаються, тож я, схаменувшись, нарешті повертаю її на місце, де знайшов.    Коли я опиняюся на вулиці, в обличчя різко дме вітер, а сонце ховається за хмари, підмітає за собою сліди, забирає останні докази свого існування. І я, глянувши на сіре, на жаль, таке брудне життя, беру автомат в руки та прямую куди очі дивляться.    У мене був вибір, і я ні краплі не шкодую, що зробив остаточний, правильний, як на мене. Нехай буде боляче, але моя совість залишиться спокійною. Нехай мої близькі будуть кричати, оплакуючи, можливо, моє тоді вже мертве тіло, але у вільній країні. Нехай діти, у яких майже забрали дитинство, будуть радіти новому, щасливому життю. Це буде мій подарунок. Мій, Лаели та ще тисяч людей, які загинули під час війни.    А я буду битися до останнього подиху і сподіватимусь, що я все ж таки виживу, побачу квітучу Україну...і що мій вибір був зроблений не дарма.