Скільки б спроб Єрем не використав аби вирватися із сталевої хватки юнака, у нього нічого не виходило. Він пручався, грозився, що звернеться до правоохоронних органів за таке свавілля, але цьому хоч би що. Тільки дивився своїми великими очима і просив, аби Єрем вислухав його. От треба йому були ці проблеми? Звісно, що ні: у чоловіка й так життя не цукор, а тут ще оці сімейні мелодрами. Йому взагалі по цимбалах, хто, з ким та де. Просто дайте спокою та розгрібайте свої проблеми самі. Та й сестра кудись зникла, тому просити допомоги залишалося хіба в Бога, ну що за срань. «Скільки ж малий каші в дитинстві впер? Чи то я вже не у формі… Тьху… Прости Господи.» — От гімно мале… — прошипів в голос дивлячись кудись в бік, поки його вели, здавалося, на страту. Тяжко зітхнувши і все ж прийнявши свою долю, поплентався слідом на вулицю за Ярославом, невдоволено вертячи носом. На вулиці було досить тепло, віяв приємний легенький нічний вітерець, охолоджуючи їхні розжарілі тіла, а молодий місяць світив високо в небі, виблискуючи з-поза хмар. Десь за провулком чулися нявкання бродячих котів та гарчання собак, що билися, напевно, за якийсь ласий шматочок зі смітника. Зупинилися вони біля його машини. Висмикнувши свою руку та потерши почервонілий від хвату зап'я́сток, чоловік обперся об капот, відкидаючи назад свою голову, закурюючи цигарку й споглядаючи кудись у небо. Хлопець же стояв навпроти, все ще дивлячись винувато в підлогу. — От же ж мале щеня… робити тобі нічого чи як, от що за молодь пішла… — Я не… ааааАААА! Ярослав, спостерігаючи, як якийсь жучок переповзає дорогу, раптово підскочив та крикнув, коли той заліз йому на черевик. Гидливо поморщившись, молодий чоловік одразу зупинився, згадавши, що він тут робить. А охоронець, що стояв неподалік одразу глянув в їх сторону та зрозумівши, що все добре, одразу відвернувся. — Такий дорослий, а жучка злякався. Пхпхпх. Сміховинно. І оце такий, як ти, одружуватися збирається? Мда… не таке уявлення я мав. — відкинувшись назад посміхнувся він, дивлячись на хлопця своїми блакитними очима з під густих, темних вій. Затягуючись ще, та видихаючи пару сірого диму в сторону юнака. Здалося, що у Ярослава від цього перехопило подих, і він тяжко ковтнув та закашлявся, а потім глянув з викликом в очі попереду, ніби наважуючись на щось. — Я вас теж не таким уявляв, між іншим. Від того ввічливого чоловіка і сліду не лишилося. Хіба ми не в одному човні? Га? Єрем знову перевів погляд на хлопчину і, збивши попіл на землю, глянув на нього з під лоба й криво усміхнувся. Одразу згадався той дивний сон і ті очі… «Та не може цього бути… Треба вже закінчувати, бо ми так і до осиного великодня не закінчимо» — А ти гострий на язик, я бачу. Але до мене ще далеко, — було не сила дивитися на цей вираз обличчя, тому, сплюнувши кудись на траву, він продовжив, потираючи перенісся й переводячи тему в інше русло: —Може краще не будемо тягнути кота за яйця? Що ти від мене хочеш? — холодно промовив, затягуючись й випускаючи тягучий дим перед собою, ковтаючи гірку слину. Було видно, Ярослав дуже нервував, хоча чого б це? Дорослий чоловік вже, та Єрема не хвилює з ким він затискається вночі по кутках. Він йому не батько, тому сенсу в тому, що вони стирчать тут не було. Хоча було шкода тільки ту малу, але це вже їх справи. Правильно ж? А зараз чоловік мріяв тільки про те, як завезе п'яну сестру додому, завалиться до себе, вип'є улюблене «Чернігівське» та ляже в своє кохане ліжко. Докуривши сигарету і затушивши її об підлогу, підвівся та пішов до смітника, поки погляд різнокольорових очей пропалював йому спину. «Хочу додому» — усміхнувшись самому собі, він гучно позіхнув розвертаючись й прямуючи до хлопця. Ставши навпроти, він схопив того за комір і підтягнув до себе, дивлячись прямо в очі юнаку. — До біса це все. Або ти кажеш, що хочеш, або я сідаю в машину і їду додому. Обирай. — зашипів, тримаючи того за комір джинсовки. Його серце калатало, а кров бурхотіла в жилах. Це все дуже дратувало, як і вся ця безглузда ситуація. — Я.. я лише прошу вас забути те, що ви бачили. Прошу вас… і не кажіть про це моєму батькові також! — промовив юнак, тяжко ковтаючи слину. Вони так стояли декілька секунд, лишень тупо дивлячись одне на одного, від чого всередині щось переверталося. Змушувало Єрема відчути дежавю, здалося, що колись подібна ситуація вже відбувалася, неначе вони вже стояли ось так… наче вони… «Брррр» — телефон раптово завібрував, змушуючи чоловіка відпустити хлопця і підняти слухавку. — Слухаю. Що? Єреміє, ти зараз серйозно? Блять. Вже біжу. — відключивши телефон, він одразу занервував. Голос сестри був наляканий, а це точно означало, що щось не так. Рвонувши з місця, чоловік одразу попрямував в сторону клубу, поки його не схопили, зупиняючи. Тяжко дихаючи, Єрем злісно глянув на сміливця спопеляючи того поглядом. — Ну чого тобі? Що вже знову? Пробач, та у мене нема часу на твої дитячі балачки. Моя сестра можливо в повній дупі зараз! — невдоволено промовив, вихоплюючи свою руку та, не зупиняючись ні на мить, пішов далі, майже що побіг. — Почекайте! Я піду з вами! — Єрем проігнорував причепу закотивши очі й рвонув вперед, на серці було неспокійно. Він так і знав, що їхати сюди — не до добра. Ну і от де вона могла бути? Знайти його сестру — це те саме, що шукати вітра в полі. Гибла справа. Навіть в дитинстві, граючи в хованки, дівчина завжди перемагала його. Прориваючись крізь товпу, він поглядом шукав жінку, але все було марно… паніка охопила його, знову стало важко дихати,була жахлива тиснява, в голові одразу запаморочилось, а легені немов охопив жар, і вони стиснулись до найменших розмірів. «Я... Єремія… Ну де ж ти…» — Хах… не можу дихати… я.. ух… Перед очима знову потемніло, повіки повільно заплющувалися. Шум музики, гучні голоси… Чийсь крик…Шепіт. Все це змішалося в один довгий яскравий потік, який кудись вів змушуючи тіло розслаблятися й піддаватися своїм морозним та німим дотиками… і він пішов за ним.. А далі лише густа пітьма, багряний спалах та липкий страх. «Давно не бачилися любий друже» Як можна назвати почуття, коли ти розумієш, що програв? Коли розумієш, що тонеш, розумієш, що задихаєшся та… Твої руки вільні, ти вільний самостійно обирати жити тобі чи потонути, все залежить тільки від твого рішення. Тільки дозволь собі врятуватися… «Та ти не зробиш цього, бо ти слабак, лише оболонка від себе минулого, ти нікчемність. Ти не він. Просто помри — ти не той, хто мені потрібен.» «Але чому тоді ти плачеш? » «…» Темрява. Густа і липка, вона охоплює все тіло, проникає під одяг, лагідно гладить по щоці, притискає до себе. Таке знайоме відчуття, таке рідне… не хочеться прокидатися… хочеться ще побути в цьому маренні. Хочеться… «Час прокидатися… він чекає на тебе.» Спалах. Яскраве світло враз засліпило його, змушуючи мружитися. Декілька разів кліпнувши, даючи очам звикнути, Єрем почав оглядатися. Та побачивши перед собою білу стелю, враз підвівся, вже пожалкувавши про це. Голова одразу віддала гострим болем, та церковним дзвоном задзвеніла у вухах. —Тц… мх… «Лікарня? Крапельниця?... » — подумав він, глянувши на руку, де стирчала голка, а потім оглянув кімнату, кілька ліжок, два стільці… і звісно ж все світле і сяє. Гидота. —Як…кого біса? Де Єремія?... мені треба… — Мммм… — його перебило мичаня поряд. Як він не помітив? На краю його ліжка лежав Ярослав, солодко спавши. «Цей малий… » Єрем дивився на нього довго… уважно слідкуючи за кожним його рухом, коли рука сама потягнулася до цієї копиці довгого, кучерявого волосся. Чоловік не помітив, як усмішка сама натягнулася на губи. — Вже прокинувся? Ех, а я вже сподівалася, що ти помер~ — двері рипнули, і солодкий голос жінки пролунав по всій кімнаті. — Давно не бачилися, Єреме.

#moonchaistory #валеви #драма Мить. Хвилина. Один момент. Чи достатньо цього, щоб закохатися? Щоб твоє серце вже як третій рік божеволіло, рвалося на маленькі клаптики, хотіло, тягнулося до сяючої усмішки, яка завжди прикрашала твої солодкі вуста. Прагнуло тебе, як ковток свіжого повітря після довгої задухи… Ти був немов надія, що з'явилася нізвідки і дала стимул жити. Немов той рятувальник, що рятує потопельника. Ти став моєю безнадійною залежністю. Ти був для мене всім, та й зараз є, але мені нічого не залишається, як стояти позаду, ховати почуття глибоко в розбитому серці й бути в тіні своєї нікчемності… Плекати свою бездіяльність та слабкість, заспокоювати, що це пройде, що це нічого такого…Що це лише мить. Якщо згадувати день, коли ми вперше зустрілися… Ти був такий молодий і наївний, мило всім усміхався та багато вибачався. Був зовсім зелений, як тоді казав Роман, невдоволено свердлячи поглядом, явно одразу не вподобавши тебе. Але не зважаючи на те, що спочатку тебе не хотіли сприймати, ти тримався впевнено та мужньо, хоча в очах і читався помітний юнацький страх… Тоді я зацікавився, мені було цікаво, як довго ти можеш протриматись, ставши куратором видатного факультету Хорсу в такому молодому віці. Всередині одразу немов щось загорілося… Щось дивне та приємне водночас… Щось липке… Щось від чого шкіра бралася сиротами. Та це швидко набридло і ту іскру, яка запалилася занадто раптово, було погашено. Тому кинувши на тебе холодний погляд я лише одягнув навушники та відвернувся, змушуючи тебе нервувати ще більше. Але ти тоді так вперся в мене поглядом своїх золотистих очей… мов дивився наскрізь, пропалюючи мою темну, що здавалося, немов там була лише одна чорнота, душу… Коли директор спитав, хто хоче тебе проконсультувати та допомагати в подальшому… Я не встиг і кліпнути, як моя рука вже була піднята, а погляди інших, особливо Романа, здивовано свердлили мене, не розуміючи, як такий, як я, погодився на це. Вже щось тоді було не так… Але я лише хотів допомогти, хіба це так погано? Навіть, якщо і не звично для мене… Дуже нетипово… Можна навіть сказати дивно. Та мені було байдуже я лише відчував, що повинен це зробити. І зробив. Тоді директор призначив тебе мені, аби я наглядав за тобою... Допомогав та наставляв… А ти дивився на мене так захопливо своїми великими очима, сміявся та намагався знайти спільну мову. Чомусь це здавалося милим, що я навіть не зміг сказати, щось у відповідь. І лише развернувшись, пішов кудись, аби подалі від твоєї усмішки. Тікаючи. Боячись втонути. Зануритися ще глибше. Та здається вже було занадто пізно. Залишаючи тебе позаду, я тікав від цього жару в серці, що так і просився на волю, ховаючи його та придушуючи. І я ще тоді зрозумів: зрозумів, що приречений… Моя свідомість, мій мозок все кричало, що це приведе прямісінько до прірви. А мені залишалося зробити впевнений крок вперед. Що я і зробив, під кінець залишившись з відкритою раною на серці, зі шрамом, що не загоїться. Залишеним тобою та моїми демонами, що сидять глибоко, заганяють мене, лякають та змушують тремтіти. Вбивають. Від чого я кожну ніч прокидаюся від жахіть, оповитий страхами, тремчу та задихаюся, немов тону. Знову. Хапаю себе, обіймаючи, впиваюся нігтями в свою шкіру щоб впевнитись, що не сплю, залишаю червоно-фіолетові відмітини,що зникнуть вже за декілька днів. А потім кричу. Кричу так голосно, що сусіди вже котрий раз викликають поліцію, думаючи, що тут щось коїться. А воно і коїться, страшне та лихе. Чорними тінями ховається по закутках моєї квартири, моєї свідомості, очікуючи хоча б на натяк слабкості від мене, аби поневолити мій розум. Але ти завжди поруч, обіймаєш мене, береш мої руки в свої, цілуєш в лоба і кажеш, що все добре, що ти поруч, що не покинеш… Ти рятуєш мене… від мене ж… Та це лише ілюзія: ілюзія, що зникне зі сходом сонця. Магія розвіється і залишиться лише порожнеча, що руйнуватиме зсередини. Залишаться червоно-фіолетові відмітини, рани від нігтів… Залишиться липкий страх, що з'їдатиме мене і мої нутрощі… залишаючи страшну та тягучу діру, таку чорну, як морок. Діру, що не гоїться, а тільки залишається гнити під променями твого сонця. Залишиться все, крім тебе. А я, як завжди, проігнорую це, почну новий день, як завжди, випиваючи чашку міцної кави, перевіряючи записи студентів. Приймаю душ, змиваючи з себе гріхи минулої ночі, змиваючи примарні дотики темряви. А потім зберуся та попрямую до академії. Побачивши тебе, усміхнуся самому собі. Ти вже більше не той наляканий юнак, що був три роки тому, зараз переді мною впевнений в собі чоловік. Куратор Хорсу, якого всі поважають… Єдине, що залишиться, певно, назавжди — це твоя сяюча усмішка, яка робить цей день ще краще… Та схоже не для мене. Ось ти бачиш мене, усміхаєшся ще ширше, підбігаєш до мене. Так і нагадуєш золотистого ретривера, якого хочеться тільки те й роботи, що пестити. Як шкода, що у мене алергія на собак. Потім ми йдемо до учительської, ти весело розповідаєш про своїх студентів. Не забувши згадати при цьому всім відому новеньку. Виділяючи її з поміж інших. Не шкодуючи подробиць опису її вроди та природженого таланту. Я лише киваю, ніби погоджуючись, але при цьому думаючи геть про інше. «Знову та дівчина… Як же її звуть…?» — Марія знову чудово показали себе, уявляєш! Сподіваюся, що завдяки цій дівчині студенти Хорсу будуть менш консервовані, все ж вони втрачають свої найкращі роки. А ти, що думаєш Вале? — промовляєш ти до мене, але я не чую… Усе думаю про те, чому ти так багато говориш про це дитя. Що в ній особливого? Дівчинка, як дівчинка, хіба… Моє внутрішнє "Я" знову прокидається, випускає свої пазури і накриває згустком погані. Я борюся з ним, не дозволяю проникнути в мій розум. Раптом ти торкаєшся мого плеча, і мене ніби пробирає током від твого дотику, а цю почвару мов би вітром здуває. І згадавши, про що думав до цього, продовжую, тупо дививлячись у твоє занепокоєне обличчя. Ти хвилюєшся? Це приємно. «Точно. Марія.» — дівчина зі звичайної родини, яка потрапила на престижний факультет, і зараз вирізняється своїми здібностями. Стала однією з найкращих, і про яку Лев не замовкає вже місяць. Це все дуже нагадувало типічне кліше, яке чомусь було в моєму житті. Усередині знову боляче закололо. Справді, на що я сподіваюся? Він не такий, як я. Він нормальний. Давно вже треба було зрозуміти. — Зрозуміло. Непогано, Леве. Є чим пишатися, напевно. Хах.. — усміхаюся, дивлячись тобі у вічі, а ти лише лагідно дивишся на мене у відповідь, в очах твоїх все ще горить збентеження. Припини. Не дивись так. Тільки цим поглядом ти змушуєш мене забувати про весь біль та образи. — Ти мене перехвалюєш, Валентине, але це все завдяки твоїй підтримці… Без тебе я б напевно здався ще тоді. Але ти точно в порядку? Виглядаєш блідим… — тихо говориш до мене, простягаючи свою руку до мого обличчя. Від цього в холодному мороці здалося, що з'явилася іскра світла, зігріваючи хоч трохи захолоджене тіло. — Я в нормі. Просто трохи не виспався. Щодо іншого — це правда. Завдяки мені ти той, хто є. Не чую похвали, — прямо кажу, звісно ж, жартома, дивлячись, як твоє обличчя одразу змінюється і ти гучно смієшся, прибираючи свою руку. А потім твій погляд дивиться кудись мені за спину і ми знову повертаємося до самого початку. Я вже знаю, кого ти там виглядуєш Леве. Так. Це правильно, так має бути. Я знаю це. Адже на відміну від тієї дівчинки, я ніколи не наважусь сказати тобі, поховавши все в собі так глибоко, як тільки зможу. Я не зруйную тобі життя цими трьома, болючими словами. Мої почуття — це тільки моя справа, яка зовсім не стосується тебе. Залишившись позаду своєї власної слабкості, свого страху та тривоги, яка дурманом оповила мене, скувала моє тіло та змусила підкорятися. І я підкорився, дивлячись у слід цим сяючими постатям, що, усміхаючись, йшли вперед. А на її місці міг бути я, якби не здався ще на початку. Не сховав це гаряче полум'я глибоко в холодному та кам'янистому серці. Такому ж холодному, як і мій розум. Та чи є у мене серце взагалі ? Напевно так, якщо я відчуваю цей пекучий біль, напевно так… адже я відчуваю заздрість, напевно так… бо я... кохаю.… Чи може то була залежність? А може все разом. Не знаю. І знати не бажаю, чому мій розум охопили ці думки? Зітхаю й, розвернувшись, йду абикуди, знаючи, що ти не обернешся до мене. . . . Якось мені снився сон. Я стояв біля прірви, чув той сміх: веселий, голосний, від якого тіло пробирало від кінчиків пальців та до голови. Від якого приємно жевріло всередині і хотілося лише посміхатися у відповідь. Заразний той був сміх, що так і манив. Я бачив цю світлу голову і копицю золотистого волосся, що було зачесане назад, бачив ці очі… Ох, ці прекрасні очі, що заглядали в мою побиту, оповиту теренами душу, змушуючи напрягатися кожен раз… Змушуючи все тіло ціпеніти. Думаючи, чи помітив він щось? Ось ти дивишся на мене, дивишся, простягаючи вперед руки для обіймів, усміхаєшся до мене. І я ступивши крок уперед в надії… оступився. І кинувши вперед останній погляд, я побачив щасливого Лева. Мого Лева, в обіймах талановитої першокурсниці. Хотілося кричати. Кричати так голосно, поки голос мій не зірветься, а голосові зв'язки не обірвуться. Та я лиш закрив очі, поки моє тіло не розбилося й не розчавилося об камінь. І я прокинувся. Прокинувся витираючи з чола холодний піт. «Знову все те саме.» . . . Чи може самотній чоловік, якому вже давно за 30, мріяти, знову закохатися немов підліток у пубертаті? Напевно так, але… Це вже відчувається зовсім по іншому, не так, як в молодому віці, коли ти був запальним і енергійним, коли замість холодного розуму керувався палким серцем. А коли ти закоханий не взаємно… Ти шукаєш вихід із ситуації і цей вихід буває одним із найжахливіших та найогидніших рішень в твоєму житті. Таке рішення якось прийняв і я, але я не був святим й не вважав себе таким. Я був лише почварою, що прагнула занадто багато, прагнула того, що не належить їй, прагнула дістатися сліпучого, рятівного сонця, котре лише обпекло та знищило її. Залишаючи за собою лише згусток непотрібної темряви. Палкий дотик. Поцілунок. Ось я торкаюсь твого золотистого та м'якого, немов шовк, волосся… але це лише солодке марево, гра моєї уяви. Волосся зовсім не м'яке, а жорстке і не приємне на дотик, від чого робиться так сумно, що хочеться плакати. Ти залишаєш вологі поцілунки на моїй блідій шиї, огортаєш своїм теплом, гаряче обіймаєш, усміхаєшся… Даруєш мені своє кохання. Але це не ти - це хтось інший, настільки схожий на тебе… Чи не схожий… Немов примара, а все інше лише магія, ілюзія, солодка омана, яка оселилася в моєму розумі, оселилася в моєму серці, у кожному куточку моєї підсвідомості, в моїй душі. Вона продовжує грати зі мною, руйнуючи ще більше. Граючись з моїми почуттями, знищуючи їх, чекаючи поки я зламаюся. Щоб я зневірився, прийняв її, дозволив взяти вгору. Адже ці обійми, це тепло, усе це зовсім чуже мені, як і ці незугарні поцілунки, від яких шкіра береться сиротам. А я все ще продовжую уявляти, голосно стогнучи, піддаючись. Поки чужі руки блукають по моєму тілу, гладять лоскочучи і від цього робиться ще гірше на душі. Робиться огидно від самого себе, бо ці смарагдові очі дивляться на мене з надією, з якою я зазвичай дивлюсь на тебе, сподіваючись на щось. Та я не відповідаю, лише міцно обіймаю, притуляюсь чолом до його плеча, ховаючись, ховаючи свій гріх поки холодні руки обіймають мене у відповідь. Я знаю - це не ти. Ти б не цілував мене так, не дивився б з прихильністю в очах робивши ці блудиські речі… Зараз ти напевно сидиш в теплій кімнаті, оповитій радісним сміхом та коханням, твоя мрія здійснилася. На відміну від мене, що лежить на холодному ліжку з тим, чиє серце так само побите та поломане. У кімнаті, від якої так і віє мороком, а по стінах сповзають темні сутності, підкрадаючись ближче, віддаючи морозним диханням. Ні, я не жаліюся ні на що. Можливо трохи. — Романе. — прибираю руку чоловіка зі своєї талії та сухо продовжую. —Я піду покурю. Піднімаюся з ліжка і йду на балкон, дивлюся поперед себе, немов намагаюся вгледіти щось, фокусуючи свій зір, але переді мною лише постають безбарвні пейзажі бездиханного міста, вкритого вологим туманом. На вулиці холодно, але недостатньо щоб пробудити в мені якісь почуття. Кінець листопада завжди такий, мряклий і сирий, сповнений турбот. Беру цигарку, закурюю. Гидота рідкісна, але я продовжую її купувати, хоч Роман постійно жаліється, що я тільки гублю своє здоров'я. Та й нехай, нема вже що втрачати. Посміхнувшись, самому собі затягуюсь пропускаючи в легені клубок в'язкого та їдкого диму. Зітхаю, стримуючи кашель та повільно випускаю його, струшуючи попіл одним лише рухом. Раптом проходить вібрації в кармані, беру телефон дивлячись на екран, що одразу врізається в очі яскравим спалахом. Два сповіщення від тебе, в середині одразу піднімається хвилювання, одразу перевіряю повідомлення, руки зрадницьки трясуться. І не даремно. Пройшов рік з того моменту, коли ти сказав мені про те, що тобі подобається та дівчина, але ти не готовий зустрічатися з нею, бо вона неповнолітня, а зараз що я бачу? « Привіт, Вале уявляєш я все ж запропонував Марії зустрічатися… звичайно я розумію, що вона студентка, але… я справді кохаю її. Дякую за твою пораду тоді, щоб я не здавався і робив те, що каже мені серце) Завдяки твоїм словам я і знайшов в собі сили на зізнання. Ще раз дякую. Напиши, як будеш у мережі » — Хах… «То ось і все….» — відкинувши сигарету в бік я стискаю руки настільки сильно, що кісточки на пальцях біліють, просвічуючись крізь тонку шкіру. Істеричний сміх одразу відлунням котиться по вулиці лякаючи перехожих, а потім залишається лише порожнеча. Тягуча й жахлива. Серце немов здавлює, стає зовсім важко дихати, а по очам котяться гіркі, солоні сльози. « Я втратив його… я втратив все, відтепер і назавжди. » Знову хапаю себе за плечі, впиваюся нігтями так, що залишаються лише самі рани, які тільки кровоточать. Але це не допомагає. Нічого не допомагає. З горлянки виривається страшний вереск, кричу так, що під вікнами починається збиратись занепокоєнний люд. Таке відчуття, що хвилі болю вичавили з тіла і душу, яка густою, чорною, пекучою смолою потекла з моїх очей. Роман одразу прибігає, налякано дивиться на мене, обіймаючи, беручи мої руки в свої, заспокоюючи. Та як тут заспокоїшся ? Я хаотично стискаюсь, мої м'язи напружуються. Це не ти. Ніколи не був ти. Сонце знищило навіть згусток слабкої тіні, зруйнувало, випалюючи все. І мій сміх поступово перейшов в істерику від того, що мої мрії розбилися вщент…. Залишаючи відкриту рану. Залишаючи це жахливе, огидне та жалюгідне видовище. «Привіт. Пробач, що так пізно відповідаю. От бачиш, мої поради завжди допомагають, а так, вітаю тебе, друже.» Це кінець.

#moonchaistory #Ліс #Юліаворони #S #F #В #ВПроцесіНаписання 3 розділ. Шлях до зцілення Стоячи перед такими знайомими серцю дверима, Юліан відчував, що всередині все стискалося від спогадів давно забутих днів. Минуле впивалось гострими шипами в його розум, змушуючи водночас відчувати приємну ностальгію та жахливий біль, що виїдав все всередині, пропалюючи навіть кістки. Юліан провернув ключ, щось клацнуло, й двері з гучним скрипом відчинилися. Руки одразу спітніли та стали липкими й неприємними на дотик. Здавалося, що Юліана навіть затрясло. Згадувалося, як він з криками виходив звідси та грюкнув дверима прямісінько перед носом матері, крикнув, що більше сюди не повернеться, якщо його навіть не намагаються зрозуміти. Але все ж повернувся… Повернувся з болем, відчаєм та сильною тугою за матір'ю. З якою не встиг помиритися під кінець, навіть запізнився на похорони, як завжди все зіпсувавши. Кров у вухах віддала тихим шумом від чого перед очима враз темніло. Очі почали щипати, а по щоках скочувались прозорі сльозинки, падаючи донизу. Він навіть забув про хлопця ззаду, який ніс його багаж. Забув про все і просто плакав, не в змозі зробити крок вперед. — Це… Ні.. Так не мало б статися.. чому все так?! ЧОМУ! — закричав чоловік, обіймаючи себе руками. — Це.. моя провина…мамо… — тихо прошепотів він закриваючи обличчя руками… Це розчулило Ворона, йому було дуже шкода чоловіка. Бо він розумів, як це: втрачати когось. Зрозумівши, що у Юліана почалася істерика, Ворон нервово засіпався й, зітхнувши, зашурхотів чемоданами, ставлячи їх додолу. Він підійшов ближче до нього, обережно торкаючись його плеча. Серце одразу пришвидшило свій ритм, і він нервово ковтнув збираючись з силами. Як можна втішити людину? Він ніколи цього не робив… Тому нічого іншого не залишалося, як зробити все по-своєму. Ворон тряхнув Юліана, а той лиш закліпав на нього своїми великими, бездонними, небесними очима повними сліз, і заплакав ще сильніше. Не знаючи, що робити, чоловік лиш невпевнено глянув на нього та намагався якось виправити ситуацію. — Гей… Пане Юліане все добре, ви ні в чому не винні це просто, це… — не встиг він договорити, як його раптово схопили й обійняли, вибиваючи все повітря із легень. Заціпенівши на місці він витріщився кудись у стіну, забуваючи як дихати й взагалі про все на світі. Серце почало шалено битися, нервозність пробрала його з ніг до голови, адже подібні моменти давалися йому досить важко. Тому він молився всім богам, аби Юліан цього не помітив. Намагаючись зберегти холоднокровну маску на обличчі. Але здається, що чоловік взагалі не звертав на це ніякої уваги: усе, що залишалося, — то лиш поривчасто зітхнути, та обійняти у відповідь, сподіваючись, що це якось йому допоможе, і борючись зі своїми почуттями. Постоявши так деякий час, вони опустилися на підлогу, сіли прямо на там, не звертаючи увагу на те, що вона була не дуже то й чистою. Ворон оперся на стіну, а білявий чоловік уткнувся носом йому в шию, шукаючи підтримки. Вони просиділи так деякий час. Юліан тихо плакав, а Ворон лиш ніжно погладжував його по спині й волоссю, заспокоюючи й тихо шепочучи слова підтримки. — Все добре, все добре… Ви не самі. Я поряд Юліане… «Га? Я назвав його по імені і на ти, як незручно вийшло… Та.. Зараз це не дуже важливо. Важливо те, що ж мені робити? Чим допомогти йому…?» — піджавши губи, він все ж наважився щось сказати. — Хааа… Пане чи можу я дещо вам сказати? — Мгм… — гмикнув Юліан собі під носа, дивлячись кудись в стелю. — Я насправді…. Не дуже вмію підтримувати, але все ж скажу вам дещо, — набравши повні легені повітря, він продовжив, а Юліан тим часом завмер на місці. — Ви не винні. І ніхто в цьому не винен. Люди помирають і це нормально… А ваша мама.. Впевнений вона б теж не хотіла, щоб ви руйнували себе. Знаю вам важко бо це була близька вам людина та.. Можливо я звісно чогось не знаю, але… Не хотілося б, щоб така хороша людина, як ви, погасла у мене на очах.. — очі знову ставали вологими, і Юліан лиш сумно усміхнувся, відпустивши нарешті чоловіка і сівши поряд з ним, опираючись на стіну. У голову знову врізався образ матері та її сяюча посмішка. Очі почали набиратися вологою. «Він має рацію… Вона б цього не хотіла», — Юліан глянув на відкриті двері, перевів погляд на Ворона, який на нього стурбовано дивився, а потім зашурхотів карманами, дістаючи звідти два льодяники, простягаючи одну чорнявому чоловікові. — «Точно..» — Кхм… Це все чим я можу віддячити тобі, але обіцяю, що в наступний раз буде краще. Якщо тобі не хоче… — Ні, все добре. Дякую, — посміхнувся він, беручи запропоновані солодощі і притискаючи їх до грудей. А потім поклав їх в карман. Вони так і не зайшли в квартиру, сидячи біля входу, з чемоданами поряд, й весело сміючись. А потім Юліан глянув на Ворона і хитро посміхнувся до нього. — До речі, тобі звідки знати, хороша я людина чи ні. Може я взагалі якийсь маньяк… — пробуркотів він, усе ще усміхаючись та витираючи сльози запропонованим йому носовичком. Він ігнорував здивоване обличчя, яке з'явилося всього на мить. На душі неначе стало легше, і той камінь, який душив його, ніби почав руйнуватися й осипатись. Тому, відкинувши голову назад, він посміхнувся про себе, очікуючи, що скаже чорнявий чоловік, який так нервово перебирав руками. «От хто мене за язика тягне… Не скажу ж я йому, що фанат… Господи прости». Прочистивши горло, він відвів погляд та, хоч і не впевнено, але почав говорити. — Кхм… ну, знаєте… чуйка… У мене дуже хороша інтуїція — це у нас сімейне… Я хоч і двоюрідний брат Магди, але теж щось вмію… ну знаєте там містика всяка і... — Юліан його вже не слухав і лиш вирячився, не вірячи тому, що почув. Намагаючись переварити інформацію, він хлопнув себе по чолу долонею. — Що?! Ти брат Магди? — він провів оцінючим поглядом зверху до низу, Ворон на це лиш недовірливо прижмурив очі. «А я думаю, чого вони так схожі… він же її копія, от тільки чоловіча, вища і ширша хах…» — Ну.. взагалі то так, якщо вам цікаво — я розповім вам більш детально, але тоді, коли ви відпочинете. «Я радий, що йому стало легше… Але я все одно трохи збентежений…» Піднявшись з підлоги під все ще здивований погляд пари блакитних очей, Ворон отряхнувся та поправивши свій одяг, посміхнувся й простягнув руку з наміром допомогти. Чорне волосся, яке до цього було укладене, зараз було скуйовджене та пасмами спадало на очі. — Як щодо зустрітися завтра? Якщо вам звісно цікаво, — серце пропустило удар, а потім ще один і ще. Дивний і водночас такий знайомий прилив почуттів накрив його ударною хвилею, відкидаючи розум кудись далеко за сонце. Але це було…приємно? Прикусивши губу, Юліан лиш відвів свої червоні від сліз очі в сторону, та все ж простягнув руку у відповідь, міцно хапаючись. Ворон на це гмикнув і потягнув його на себе, піднімаючи з холодної підлоги. Потім узяв чемодани та заніс в квартиру, ставлячи біля якоїсь тумбочки і намагаючись не подавати сильної зацікавленості. Юліан же, все ще стурбований своєю реакцією, так і стояв на місці не рухаючись поки його не вивів з роздумів чийсь голос. — Пане з вами все добре? — Га..? Ти щось казав? — зітхнувши Ворон лишень заперечено похитав головою. — Ні. Тільки кажу, що вам все ж треба відпочити, а мені вже час їхати. Тому… До зустрічі. — тільки-но чоловік розвернувся і рушив, щось в Юліані перемикнулось та він схопив його за руку, утримуючи на місці. —Еее.. почекай. —Так? «Чому я схопив його, чому, чому…» — Ем…ну… дай мені свій номер телефону! Ти ж сказав дзвонити тобі якщо що, і… — Я зрозумів, одну секунду. Тільки… — чоловік перевів свій погляд на руку Юліана, яка все ще утримувала його, а потім на нього самого. «Господи милостивий… моє серце не витримує вже цього» — Га? — здивовано закліпав світловолосий чоловік також перевівши погляд на їх руки. — Ой! Тисячі вибачень… — Нічого.. Але щодо цього… Секунду, у мене мав би бути ваш номер, зараз просто вам зателефоную. «Та… мій номер звідки… тільки не кажіть що..» — Звідки у тебе мій номер? — скептично піднявши одну брів, запитав Юліан, беручи до рук і свій телефон теж. — Маг.. кхм… Пані Магда дала, сказала на екстрений випадок, якось так.. О, гудок є… — Он воно як… — телефон в руках раптово завібрував, але замість того щоб скинути дзвінок Юліан взяв слухавку і приклав до вуха, посміхнувшись й нахиливши голову в бік, блиснувши своїми блакитними очима. Ворон повторив те саме. — То.. До зустрічі? Побачимось завтра? — Так, — лиш зумів видавити із себе Ворон. Вони розійшлися, а на душі Юліана тепер вирував спокій і тепло. Все тільки починалося. «Треба було запитати, як його насправд звуть… Не підписувати ж його, як «Ворон».. Або підпишу, як «Пташеня», хє-хє». Ворон же, спустившись до своєї машини і сівши в неї, тільки зараз зміг спокійно видихнути. Його серце ходило туди сюди і він зашарівся настільки, що на його блідому обличчі почав виступали червоний рум'янець. — Мати милостива… я точно не витримаю цього.. Глибока ніч вже пробивалася у вікна, запрошуючи людей в глибокий сон, але тільки в одні вікна пробивалося місячне світло, осяюючи все, неначе зачароване. У каміні горів палаючий вогонь, жовті, помаранчеві язички перепліталися одні з одним неначе витанцьовуючи, а за столом поряд сиділа чорноволоса жінка з розкладеними перед собою картами таро. — Золотистий клубок переплетених ниток, нарешті почав розплутуватись… А мої карти ніколи не брешуть, цікаво… —Що ти кажеш люба? — зеленоволоса жінка повільним кроком підійшовши до крісла, обійняла іншу жінку зі спини. Ніжно проводячи руками по шиї, плечах і опускаючись все нижче, кинула зацікавлений погляд на стіл. — Знову гадаєш, Магдо? І що карти шепочуть тобі на цей раз? — Що нас очікує щось дуже цікаве.

#moonchaistory #Ліс #Яреми #Юліаворони #S #F #В #ВПроцесіНаписання Ранок був, на диво, досить морозним. Густий вологий туман укривав увесь Київ своїм сірим покривом, а сонце хоч і світило з-поза хмар, та зовсім не гріло. Хоча чому було дивуватися: незважаючи на те, що надворі літо, погода скакала, як ті американські гірки. Туди-сюди і по колу. Через це тиждень тому його матір затягла хлопця до села на дачу, запрягаючи перекопувати всю картоплю поки ще не було дощу. Не дивно, що спина у нього потім тоді добряче боліла. А його люба сестра, яка, звісно ж, пропустила сію процесію, люб'язно виписала йому якусь мазь Вишневського. Ефект такий собі, але варто було дякувати і на тому. Хлопець стояв на балконі хмарочосу, спираючись ліктями об перети та говорячи з кимось по телефону. Легенький вітерець розвіював густе чорне неслухняне волосся, а також обдавав шкіру вранішньою прохолодою, змушуючи ту покриватися сиротами. З роздумів чоловіка вивів голос подруги, з якою вони зараз розмовляють по телефону. Та він, напевно, знову не помітив, як поринув у власні думки, забуваючи про все на світі. — Єреме, ти слухаєш?! Чи знову літаєш у хмарах? Гучний жіночий голос одразу гучним дзижчанням віддав в голові. Не в змозі нормально фільтрувати інформацію, чоловік протяжно зітхнув, потираючи великим пальцем чоло. — Гм... Так, пробач... Трохи задумався, та я тебе слухаю. — Кажу, що сьогодні Юліан повертається. Тому нам, як друзям, варто підтримати його в цей час. —...Знаю, Пані Олена померла ж... Хорошою людиною була. Шкода тільки, що Юліан повертається саме за таких обставин. Треба буде якось витягти його розвіятися. Він же на довго приїжджає? — Так, обов'язково. Але краще, для початку, себе витягни зі своєї бульбашки. — Не починай… — Єрем точно відчув, як жінка закотила очі. — Я і не починала. Але зараз ми говоримо про тебе. До речі, ти був у психолога? — Гм, був. Та все ж… Тобі не потрібно так хвилюватися, бо вже поводишся, як та стара бабка і тільки те й робиш, що бурчиш. Так і посивіти недалеко, знаєш? — Єреме… Ще один жарт про мій вік і твоє тіло шукатимуть на дні океану. Я тут хвилююся за його стан, а він.... Ну що за хлопець. — Так, матусю, Ви абсолютно праві. Але бути на дні океану не так і погано… Знаєш, рибки там, водорості та інша дурня. — Передразнив парубок жінку, змушуючи ту невдоволено гмикнути. — Хах... Один в річку, інший в океан… Ну що за суїцидники, Господи прости. Годі вже дуркувати. До речі, ледве не забула. Я хотіла спитати… То ти ж приїдеш? - На згадці про сьогоднішню зустріч Єрем, насупивши плечі, враз посерйознішав. — Звісно, буду десь о десятій, як і домовлялися. Хоча досі не розумію навіщо я там тобі треба. Хіба мало професійних фотографів у місті? — Ну, ти найкращий за тих, кого я знаю, та й хіба це така проблема?.. Грошей заробиш і в люди нарешті вийдеш. Годі тобі вже заганяти себе у свій темний куток та ганятися за привидом минулого. — Її голос відразу перейшов на шепіт, від чого по тілу пробігли мурахи. — Минуло вже чотири роки, Єреме...Час починати жити, а не існувати, адже все швидкоплинне. Не встигнеш кліпнути, як вже зістаришся і помреш на самоті. Тому не цейво мені тут. У хлопця не знайшлося слів, щоб щось відповісти, окрім в'їдливих коментарів. — Ого… Це було щось на філософській? Дякую, пані, за настанову. Я запам'ятаю Вашу мудрість. — От дурник. Слова жінки все ще гуділи в голові, хоча вже ц минуло близько години. "Жити, а не існувати… Хах, аби це було так просто." Усе ще споглядаючи на ранкове метушіння, чоловік раптово перевів погляд донизу і, нахиливши голову на бік, дивні думки враз захопили його розум: "Цікаво... А що було б... Хм... Якби я випадково випав звідси?.." Здивовано кліпнувши декілька разів, чоловік, струснувши головою, скептично усміхнувся собі та взяв до рота сигарету, яка майже дотліла, залишаючи по собі лишень маленький відрубок. "Хоча не думаю, що комусь було б приємно дивитися на розфігачений труп посеред дороги. О, особливо Єремії такий сюрприз сподобався б. Сплющене тіло брата, а замість правого ока чорна діра, що може бути краще? Хоча... Чому правого? Ай, усе одно... Цікаво, а щоб сказав психолог про мої думки?" — Хах... Та тут у стаціонар уже можна збиратись і їхати. Посміхнувшись, чоловік максимально затягнувся й зітхнув, стримуючи поривчастий кашель. З рота повільно виходив в'язкий клубок смердючого диму, який одразу віддавав гірким присмаком табаку на язиці. "Як же все дістало. Може, справді стрибнути?.. Та ні, я ще жити хочу, мабуть... Так, варто рухати сідницями і йти, бо Магда знову почне читати нотації. Тяжко зітхнувши, Єрем загасив цигарку і поплентався збиратися на роботу, по дорозі викидаючи бичок у смітник. Насправді йому не дуже хотілося кудись іти, але жити на щось треба було та й Магді потрібно всього кілька знімків... Точніше не їй, а якійсь парочці, в якої мало бути весілля. У подробиці Єрем, звісно, не влазив, просто погодився з просоння, от і має собі. У будь якому випадку, йому все пояснять на місці, тому проблем бути не мало. Та й робота була начебто легка, незважаючи на його огиду до інших людей. Хоча... Можливо, й не до всіх людей, завжди були винятки. Дійшовши до кімнати, хлопець почав збиратися. У душі він уже був, тому залишалися дрібниці. Одягаючи футболку, чоловік випадково скосив свій погляд на пожмакані простирадла, що лежали на ліжку, і насупив брови. Сьогодні знову прокинувся в холодному поті від жахіть й не зміг більше заснути. Тому, сівши за комп'ютер, почав обробляти фотографії. Колись він точно віддасть Богу душу від перевтоми, емоційних гойдалок та недосипання, але ж гроші просто так з неба не беруться, правильно? Чоловік вирішив, що немає необхідності одягатися офіційно, тож обрав звичайний чорний світшот і такого ж кольору джинси з черевиками. Засукував рукава по лікті, де виднілися його татуювання, та попрямував до виходу, хапаючи сумку й на ходу перевіряючи чи все було на місці. Задоволено кивнувши, відкрив двері та востаннє кинув погляд на фото дівчини, фотографія якої стояла столі. — Я скоро повернуся. Вийшовши з під'їзду, хлопець одним поглядом знайшов потрібну машину і, підійшовши, сів за кермо свого мерседеса, закриваючи двері. Годинник показував пів на восьму, а їхати йому було приблизно півтори години, не рахуючи заторів на дорозі. Доїхавши, він зупинився біля високої будівлі з досить гарним зовнішнім оздобленням. Узявши сумку, він вийшов з машини і одразу попрямував до ресторану, трохи напружуючись. Давно Єрем не працював з такими великими замовленнями, до того ж з весіллями, тому, звісно ж, трохи нервував. Зайшовши до приміщення, Єрем був приємно здивований. Він знав, що Магда дуже вкладається у свої заклади і всі вони на досить високому рівні, але побачене перевершило всі очікування. Заклад було зроблено в стилі "Лофт" з додаванням чорного дерева. Коріння дерев звисало зі стелі, додаючи загадкової атмосфери. Усередині пахло соснами, здавалося, що Єрем потрапив до його улюбленого темного Лісу, в якому вони часто бували. На першому поверсі знаходився непоганий бар. Пройшовши трохи вперед, чоловік почав оглядатися і нарешті знайшов Магду, яка стояла біля якогось чоловіка, даючи вказівки. Побачивши Єрема, жінка швидко відіслала співрозмовника та підійшла до друга, простягаючи руку для привітання. На ній був чорний брючний костюм з білою сорочкою та сріблястий годинник. Довге чорне волосся вона обережно вклала на плечі. — Ти все ж прийшов. А я вже думала, що мені доведеться ловити тебе по всьому місту як минулого разу. — Уміхаючись, промовила жінка, відпускаючи його руку. — Ой, не нагадуй… Краще перейдімо ближче до справи. Що раніше почнемо, то раніше я поїду додому. Там ще Єремія щось від мене хотіла. — Як скажеш. Тоді йдемо на другий поверх. До речі, ти добре харчуєшся? Здається, наче схуд з нашої минулої зустрічі... — Закотивши очі, Єрем зрозумів, що варто було б змінити тему. — Так, знаєш… Гм… До речі… Миленько тут у тебе. Вайб того Лісу, куди ми останній раз їздили на фотосесію. — Намагаєшся змінити тему таким чином? Але приємно, що ти помітив. За основу дизайну я взяла саме його, коли все почало розбудовуватися… Не очікувала, що вийде такий дивовижний результат. Думаю, цей заклад поки що найкраща моя робота. Анастасія теж допомагала з дизайном, до речі. — Зеленоока... Як у неї справи? Давно її не бачив. — Задумливо повів Єрем, проходячи далі по сходах. — Уся в роботі. Просила передати тобі "привіт" як зустрінемося. Казала, що якось може загляне до тебе на зйомку. — Хах… Завжди радий бачити її. Діставшись нарешті до потрібного поверху, хлопець почав оглядатися, міцно тримаючи сумку і поправляючи неслухняне волосся. Магда стояла поряд, підібгавши губи і кудись дивилася. Прослідкувавши за її поглядом, Єрем зрозумів, що жінка споглядає на дівчину і юнака в дальньому кутку зали. — То це мої клієнти? Хіба вони виглядають не занадто молодо? Ти ж знаєш, що в мене досить високі ціни, до того ж весілля… Жінка лише кашлянула скептично глянувши на чоловіка. — Знаю. Та про гроші хвилюватися не варто. Один мій бізнес-партнер — це батько нареченої. Він мені розповів, що в його дочки весілля та вони шукають хорошого фотографа. Я сказала, що можу допомогти їм з цим... Ну, і... — І домовилася, а потім уже сказала про це мені, ая-яй, Магдо. — Не ая-я-яйкай мені, я ж спитала в тебе, ти погодився. Потім дізналася, що це фіктивний шлюб. Ти знаєш, що я таке не одобрюю, але це бізнес… Я знаю цих дітей особисто та нічого не зможу вдіяти, хах… — Закінчила розповідь вона на одному подиху, потираючи на руці годинник. — Добре, я зрозумів до чого ти хилиш: не бовкнути чогось нероздумливого. Але хіба я не маю домовлятися тоді з батьками, якщо це за домовленістю… Дурня якась — Цокнув язиком Єрем, трохи сіпаючись і знову споглядаючи в сторону хлопця та дівчини, які щось активно обговорювали. — Мав би, якби Марена не зробила скандал батькам, адже якщо вони вже все вирішили за неї, то нехай вона хоч щось обере сама… Тому в тебе зараз відбудеться щось на кшталт… Співбесіди? А про батька нареченого я змовчу. Просто знай, що він погань. — Ох як цікаво, ти маєш мені потім розповісти про це детальніше. На мить Єремові здалося, що в очах Магди промайнули блискавки люті, але та швидко опанувала себе та спокійно сказала: — Добре, потім. Та не будемо гаяти часу. Нам краще поквапитися, ти ж сам казав: "Раніше почнемо, раніше закінчимо." — Процитувавши його слова, жінка посміхнулась, обережно беручи співрозмовника під руку, на що він лише гмикнув. Підійшовши до потрібного столику, Магда лише ширше посміхнулася, споглядаючи двох молодих людей. Хлопець та дівчина підвелися, усміхаючись у відповідь з простягнутими руками для обіймів. Поки вони обіймалися, Єрем встиг роздивитися їхні обличчя. Спочатку глянув на дівчину: вона була зі світлим волоссям, кольору стиглої пшениці, яке було зібране в тугу косу, великими, бликитними очима, а її шкіра була неначе порцеляновою. Легкий рум'янець прикрашав обличчя, весела усмішка грала на її рожевих губах, змушуючи серце тріпотіти. Одягнена ж вона була в гарну білу сукню з чорним корсетом, що підкреслював усі вигини. "Неначе сам янгол зійшов до нас… Хах." — Лишень подумалося йому. Потім так само задумливо він перевів погляд на хлопця, якого звали Ярославом за словами Магди. Хлопець був не менш привабливим. Його кучеряве каштанове волосся спадало до плечей і було зав'язане в невисокий хвостик. Також Єрем помітив, що його чубчик, який спадає на очі, був білявим, як і його брова та вії на лівій стороні обличчя. "Пофарбоване чи… Натуральне?" Чоловіки на мить зустрілися поглядами і тільки тоді Єрем помітив, що в хлопця була гетерохромія. Це виглядало незвично, але до біса гарно. Раптово захотілося його сфотографувати, або ж навіть зобразити на картині. Він був дуже вродливий, а його сміх був неймовірно прекрасний і заразний. Дивлячись на нього, всередині зароджувалося приємне відчуття комфорту. Та, труснувши головою, Єрем лише притупив це почуття, змушуючи себе не думати про це. Одягнений хлопець був, на диво, просто, але зі смаком: у світло-блакитні джинси з білою футболкою та джинсовкою. "Він... Вродливий... Я б сказав, що навіть занадто привабливий, як на мене. Цікаво, чи правильно так думати про хлопця, який одружується?" Відвернувшись, Єрем лише зробив крок назад, чекаючи закінчення привітання Магди молодятам. "Магда справді як та стара бабка… Таких довгих та люб'язних привітань я ще ні від кого не чув. Жах, вік дає своє..." — Раптом шкірою пробігли мурахи і хлопець відчув ледь помітний гнівний погляд жінки, кинутий у його бік. "Думки читає? Бррр, оце атмосфера. Відьма, їй Богу." — Давно не бачилися, ви вже такі дорослі, що аж не віриться... А ваші батьки... Так би й задушила. — Ха-ха… Годі вам, ми добре розуміємо, що це наш обов'язок… А це?.. — Промовив хлопець і на мить запнувся, переводячи погляд на брюнета, що стояв за Магдою. Остання лиш кивнула відходячи в бік. — Єрем, як я розумію, ваш фотограф. Приємно познайомитись. — Усміхнувся він кутиком губ, підходячи на крок ближче та простягаючи парубку руку паралельно помічаючи для себе, що співрозмовник був на голову нижче, що здавалося досить милим. Ярослав відповів на жест фотографа. Його долоня була теплою і всього на мить Єрему здалося, що його вдарило струмом, а потім віддало приємним відчуттям усередині, змушуючи серце пришвидшитись. Рука хлопця була ніжна, а кінчики пальців загрубілі та в подряпинах. "Здається мені, що ми стоїмо так довше, ніж потрібно… Кхм." Але відпускати руку чомусь не хотілося. Та все ж Єрем лиш гмикнув собі під носа і відпустив хлопця, стиснувши руку в кулак та засовуючи її до кишені… "Цікаво… Він гітарист?.. Дуже схоже на це." Хлопець навпроти лише напружився, трохи червоніючи і нервово усміхаючись йому у відповідь, теж ховаючи руки в кишені куртки. Марена раптом гучно зойкнула, також вітаючись з фотографом і простягаючи йому руку. Магда лише посміхнулася як та лисиця на фоні, думаючи про щось своє й підморгуючи йому. "Про що ця жінка взагалі думає?" — То що..? Може, присядемо та обговоримо деталі роботи? Не будемо гаяти часу. — Так, звичайно! — Сказала наречена, хихикаючи і сідаючи навпроти Магди. Ярослав, відповідно, сів навпроти Єрема. Коли всі нюанси були обговорені, а документи підписані, Єрем видихнув. Весілля мало відбутися за місяць, тому поспішати було нікуди. Увесь час, який тривала розмова, хлопець відчував палаючий погляд навпроти. Нервово соваючись на місці, він поглянув на годинник, що красувався на лівій руці та згадав, що ще обіцяв Єремії зустріч. Це було його шансом нарешті покинути цю компанію. Але навіть коли він вийшов із закладу, продовжував відчувати чийсь погляд. Це було до біса дивно, але... Може, це лише думки... Тому, сівши за кермо автомобіля, він зітхнув та порямував додому. Годинник показував другу годину дня, а зустрітися із сестрою він мав аж о восьмій. "Ідеально, заодно закінчу обробляти фото, а також розберуся з паперами. Можливо, навіть поспати встигну." Заїхаши на свій правий берег до Печерського району, він зупинився біля однієї багатоповерхівки паркуючи машину. Сонно потянувшись, глянув на телефон, де було одне пропущене голосове повідомлення від Єремії. — Чого вона хоче? Ай… Потім прослухаю. — Закотивши очі, він лише заблокував екран і, вийнявши ключі, вийшов з машини, грюкаючи дверима. Щойно Єрем поглянув на небо, сонце враз засліпило йому очі, змушуючи мружитись від світла. — Айг… "Ой… Це ж і Юліана треба буде набрати, але, напевно, потім. Йому варто відпочити. Сподіваюся, він у нормі. Уже мав би приїхати. Магда казала, що його зустріне Ворон, тільки б той не перенервував, побачивши улюблену зірочку, хах." Постоявши ще трохи, Єрем попрямував у бік будівлі, все ще сонно позіхаючи. Відкривши двері, одразу зайшов у ліфт, піднімаючись на десятий поверх. Відкривши двері квартири, перед очима враз потемніло. Шморгнувши носом, хлопець лише пройшов у коридор, закриваючи за собою двері. Знявши взуття, кинув сумку десь під ногами біля дверей і, забродивши до вітальні, одразу плюхнувся на диван, беручи до рук фотографію жінки зі столу. Почулося тяжке зітхання. Хлопець ліг, відкидаючи голову назад і притискаючи фото до грудей. — Ха… Я так утомився... Ти сумувала за мною? — Раптом запанувала суцільна тиша, яку за кілька секунд розрізав тихий мовчазний плач. — Знаєш, а я сумую за тобою. Скажи мені… Міло… Чому… Чому це мала бути саме ти? — Очі відразу наповнилися вологою. Зігнувшись, він відвернувся до спинки дивану та продовжував тихо плакати, піднімаючи рамку з фото на рівні очей. На ньому була зображена усміхнена дівчина з виразними карими очима та довгим темним волоссям, яке контрастувало з червоною сукнею. — Чому ти покинула мене… Усі кажуть тебе забути… Та я не можу, ти моє все, Міло… Моє все… Заплющивши очі, хлопець усе ще щось бурмотів та згодом непомітно поринув у глибокий сон. Солоні сльози досі стікали тоненькими струмочками по його обличчю, а руки все ще міцно притискали фотографію дівчини до грудей. У кімнаті було темно і тільки маленький промінь світла потрапляв туди через маленьку шпаринку з фіранки, мов останній промінь надії... Годинник показував вісімнадцяту годину, а за вікном уже помітно починало темніти. Єрем усе ще сопів, здригаючись уві сні. — Єреме! Єреме, ти мене чуєш? * * * — Міла?.. Міло! Де ти? — Стоячи посеред Лісу, хлопець заглядав у чорний густий туман, сподіваючись віднайти там дівчину. "Це сон?" — Єрем не розумів де він, перед очима мерехтіли дві яскраві крапки, що це було? Чиїсь очі? Чи щось інше? Раптом за спиною промайнув жіночий сміх. Повернувшись, він побачив перед собою дівчину, одягнену в червону пошарпану сукню. Уся в глибоких шрамах і порізах, живіт розпорений, а кров текла бурхливим струмком униз. Чорні мухи вихором літали навколо неї і їх дзижчання змушувало всередині щось обриватися. Вона підходила до нього. Повільно, немов боячись налякати. У ніздрі відразу вдарив гнилий, вогкий запах. Єрем упізнав її. — Міла… — Ти боїшся мене, Єреме? — З кожним її кроком з живота вивалювалися нутрощі, а кишки телепалися звисаючи донизу, немов гірлянди з ялинки в новорічну ніч. Замість очей у дівчини було дві чорні діри, які палали червоним мерехтливим світлом. З її рук звисали червоно-кроваві нитки, що обплітали кожну частинку тіла, мов ліани. Оглянувшись, він зрозумів, що навколо був лише темний Ліс, тікати було нікуди… А страх підступав усе ближче, мов дикий звір, що збирався роздерти нутрощі здобичі. — Мі-міло... Що... Що з тобою сталося... — Усередині поселилося щось страшне і кожна частинка тіла кричала тікати, але ноги зовсім не слухалися. З кожним кроком дівчини до горла підступала нудота. Але, зібравшись, він все ж зміг відступити на крок назад, потім ще один крок, два. Та, перечепившись об корінь дерева, з гучним грюкотом хлопець упав на землю. У голові гуділо, а від слів Міли груди віддавали пекучим болем. Нутрощі наче палали. Хотілося кричати, та він не міг... — Ти боїшся мене, Єреме? Уважаєш мене монстром? Але це ти винен... Ти вбив мене... Ти скинув мене з того урвища... Хіба ти не загрався тоді? — Що... Що ти таке кажеш?.. Я-я не... — Слова плуталися, а дівчина підходила все ближче, голосно сміючись. Єрем натомість повільно відповзав подалі, намагаючись урятуватися. Він уже зрозумів: це була не та Міла, яку він знав та кохав. Це було щось страшне і жахливе, що змушувало кров у жилах холонути до болю. — Невже боїшся ? Я бачу це по твоїх очах. Думаєш, що так легко втечеш від мене? Справжній монстр тут ти! І ТІЛЬКИ ТИ, БЛУДЕ! — Кров голосно пульсувала в голові, а її проклятий сміх віддав у вухах, змушуючи кривитися. Що він зробив не так? Що вона таке каже? І чому він не може нічого заперечити? Раптом перевівши погляд на свої руки, Єрем помітив, що одягнений у дивний одяг, а його руки... По лікоть у крові. Серце знову пропустило удар. — "Де я…" — Не всиг хлопець і кліпнути, як його притиснули до землі. Здається, він врізався головою в камінь, перед очима пливло, а дівчина вже сиділа на ньому, простягаючи свої криваві руки, облетені нитками. Її гниле дихання обпалювало йому обличчя, змушуючи морщити носа від огидного запаху металу. Серце билося в пришвидшеному темпі, а мозок неначе відключився. Єрем намагався її відштовхнути, намагався боротися, але нічого не виходило… Тіло йому не підкорялося, неначе і не належало. — Кха… — Його почали душити, судоми враз охопили тіло, а її кігті паралельно впивались йому в шкіру, залишаючи червоні мітки й порізи. Тікати… Треба було тікати. Та куди і як?.. — Врят-ту-уйте-е... — Відчуй, як це — помирати! Тільки на смерть ти й заслуговуєш! Помри! — Перед очима темніло, він уже навіть не чув що йому кажуть. Раптом на обличчч щось крапнуло, а потім ще раз. Глянувши, він помітив, що Міла трясеться, а з її очей крапають червоні сльози. "Кров..." — Стало огидно, нудота знову підступила до горла, а страх змушував його заціпеніти. Мить і він помітив, як її очі розширилися, з переляком дивлячись кудись уперед. Тихе гарчання одразу віддало ехом у густому лісі. Дівчина подалася назад, відпускаючи Єрема і тільки зараз він зумів нарешті повноцінно вдихнути. Відсахнувшись назад, він відчув чиєсь гаряче дихання, яке враз обпекло йому шию, змушуючи тіло вкриватися морозом. Зустрівшись поглядом з переляканою дівчиною, яка повільно відступала, хлопець повернувся. Перед ним стояв величезний вовк, очі якого палали лютю і здалися дуже знайомими. Серце на мить зупинилося. Чому Єрем не відчував страху? Наче під гіпнозом хлопець простягнув руку вперед. —Ти... А далі лишилася тільки пітьма. * * * Повільно розплющивши очі, хлопець відчув, як його трясуть. — Єреме! Єреме, ти мене чуєш! — Мить і він підскочив, відчуваючи, як йому на обличчя вилили щось холодне. Напевно, воду. Годинник показував пів на дев'яту вечора. Скільки він спав? — О-о-ой, Єремія? — Хлопець по трохи приходив до тями. — Нащо так робити? Ненормальна якась чи що… — Серце шалено билося. Що це був за сон такий?.. Раптом він торкнувся власної шиї та, підскочивши, схопив дзеркало, яке лежало на столі і почав оглядати свою шию. "Нічого… Фух… Це всього лише сон, усе добре." — Сідаючи зручніше, Єрем схопився за голову, тяжко дихаючи. — І тобі добрий вечір. То це я ненормальна? Я намагаюся тебе розбудити вже приблизно пів години! Ти знаєш, що тебе трясло як епілептика? Знаєш як я злякалася... — Сказала дівчина, гнівно дивлячись на нього. Та зрозумівши, що з ним усе добре, сіла поряд і поклала руку йому на спину. — Гей... Як ти? — Ха... Та все нормально, пробач... Мені просто наснився кошмар. — Труснувши головою, Єрем глянув на годинник. "Уже дев'ята... Треба буде потім усе обдумати... Що це взагалі було?.." — Знову наснилась аварія?.. Ти приймав таблетки? Може, води? — Та ні… Нічого серйозного, я потім тобі розповім. І до речі… Якого лиха ти забула в моїй квартирі? — Склавши руки, Єрем одразу невдоволено глянув на дівчину, очікуючи пояснення і паралельно змінюючи тему. — Га? Ми ж домовлялися сьогодні піти в клуб, чи ти забув уже? Невже старість у голову вдарила, братику? Це Магда на тебе так впливає? До речі , ось... Я тобі тут одяг підібрала. — Пирхнула Єремія, проходячи повз нього і кидаючи на диван якість речі. — Чорт... Я забув. Пробач... А щодо Магди, почула б вона тебе, то, напевно, прокляла б. — Усміхнувся він, потираючи спросоння очі. — Може бути і таке, але вона нічого не дізнається, якщо ти не бовкнеш. І взагалі, збирайся хутчіше й жодних відмовок. Ти обіцяв. Тяжко зітхнувши, Єрем лише прохрустів шиєю і попрямував у бік ванної, хапаючи одяг і невдоволено буркотячи. — Скоро ці обіцянки вийдуть мені одним місцем... — Саме так. Нумо, рухай сідницями швидше. Я чекатиму на тебе в машині. Перед самим виходом Єрем сховав фотографію Міли якнайдалі. Грюкнувши дверима, хлопець роздратовано сів у машину, одним оком поглядаючи на задоволену Єремію. Він одягнув просту чорну сорочку (і, звісно ж, засукував рукава по лікті) та чорні штани, волосся уклав на бік. Глянувши на нього, дівчина враз голосно захихотіла. — Ти прямо як на побачення! Пхпхпх Знаєш, такий собі багатенький bad boy. — Єрем на це лиш насуплено повів бровами. — Я зараз нікуди не поїду. До того ж ти сама обирала мені одяг. Сміється вона тут. — Пробач-пробач. Бачиш, більше не сміюся. — Намагаючись стримати сміх, дівчина знову зареготала, плескаючи його по плечу. — Ха-ха-ха, дуже смішно. До речі, ти мені так і не пояснила що за клуб. Враз згадавши щось, Єремія одразу посерйознішала і замість сміху лише хитро посміхнулася, схрещуючи руки на грудях і відводячи погляд кудись убік. — Ну, знаєш, мій знайомий нещодавно відкрив один нічний клуб і запросив мене. А я запрошую тебе, бо мені одній нудно. Бачиш як класно. — Ага, дуже. Дав же Бог близнючку... Вводь тоді в навігатор адресу, я ж не знаю де той заклад. "Уже нікуди не хочу їхати, щоб цю Єремію чорти побрали. " — Ні, хлопець любив свою сестру, вона була для нього найкращою у світі. Та все ж... Іноді вона його дратувала так, що хотілося просто викинути її кудись у вікно.— То що, їдемо? — Мг. — Завівши машину, вони попрямували до нічного клубу. Дібравшись до потрібного місця, Єрему одразу захотілося розвернути машину і втекти. — Я не буду туди заходити. — Ой, та заспокойся. Нічого поганого в цьому немає. Ти що, гомофоб? — Скептично піднявши брову, глянула на нього Єремія, все ще посміхаючись. — Я, звісно, не проти цього і так далі… АЛЕ ТИ НЕ КАЗАЛА, ЩО ЦЕ ГЕЙ-КЛУБ! Хоч би попередила! — Протараторив хлопець, нервово потираючи зап'ястя. — Та годі тобі, йдемо. Чи ти страхопуд? "От же ж..." — Цей прийом працював завжди і Єремія це знала. Тому, невдоволено щось пробурмотівши, хлопець лише незадоволено кивнув. — Ах ти... Добре, але не очікуй від мене чогось. Тільки-но мені щось не сподобається, я повертаюся додому. — Роздратовано вийшовши з машини, Єрем попрямував у сторону входу. Зустріли їх дуже милі охоронці. Коли Єрем зайшов усередину, то його почало трясти наче той осінній лист, а обличчя почервоніло чи то від гніву, чи то від сорому. Тим часом його сестра дуже голосно реготала на фоні й почувалася комфортно. Нарешті підійшовши до барної стійки, вони сіли, замовляючи собі коктейлі. Точніше Єремія замовляла собі все, що душа бажає, а Єрем усе оплачував. Хлопець усе ще намагався опанувати себе, а дівчина сміялася. — Не думав, що патологоанатомам так мало платять і взагалі… Ти всядешся чи ні? — Хпхп… ТИ БАЧИВ, ЯК ВІН ТОБІ ПІДМОРГНУВ? І ось це: "Вдало відпочити, красунчику." — Повторювала охоронця Єремія, імітуючи його голос. У хлопця від цього аж пробігли мурахи по тілу. — Я вже шкодую, що сюди прийшов.— Гей, та розслабся ти і просто отримуй задоволення. — Ага, дякую за пораду. Але, напевно, без мене. Поки Єремія кудись зникла, побачивши знайомого, Єрем сидів за барною стійкою, попиваючи воду, бо вже знав, що саме йому доведеться нести п'янющу сестру додому. Та все ж, зітхнувши, він спробував розслабитися. Йому справді варто було відпочити. Тому, посидівши ще трохи, він усе ж віддався потоку і ритму музики, відкидаючи всі свої думки та пішов танцювати. На диво, йому сподобалося… Тут було досить атмосферно, хоча червоне світло нагадувало йому події минулого сну, мерехтіння тих червоних очей. Але раптова ейфорія охопила все тіло. Запах алкоголю, поту, парфумів, звуки музики і гучного сміху… Усе це змішалося в почуття легкості. Давно він так не відкривався, повністю віддаючись собі. Раптом головний біль накрив всі веселощі, змушуючи темніти перед очима. Тому, важко дихаючи, Єрем непомітно відійшов подалі від танцполу, забиваючись кудись у кут і попрямував уперед, шукаючи туалетну кімнату. Знайшовши потрібне місце, він відкрив двері, підійшов до раковини. Відкрутивши кран, набрав повні долоні прохолодної води і вмився. Глянувши на себе в дзеркало, він лише нервово підібгав губи і, розвернувшись, вийшов з кімнати. "Усе ж я засидівся… Треба шукати Єремію та їхати додому." — Голова все ще гуділа, але вже не так сильно. Через незліченну кількість поворотів хлопець випадково завернув не туди. Не встиг він зробити і кроку вперед після чергового повороту, як перед ним відкрилася дуже цікава та шокуюча для Єрема картина: двоє молодих хлопців пристрасно цілувалися, притискаючись одне до одного ближче. Не в силах щось зробити, Єрем так і застиг на місці, споглядаючи за чиїмось інтимним моментом. А хлопці, здається, його й не помічали, повністю віддаючись один одному. Прийшовши до тями, Єрем одразу зойкнув, привертаючи до себе увагу. — Ой… — Парубки враз повернулися в сторону звуку. Криво усміхнувшись та невпевнено ковтнувши, Єрем натягнувся, як та струна. І тільки-но він хотів тікати, як зустрівся поглядом з переляканими очима одного з хлопців і впізнав свого сьогоднішнього клієнта. Здається, той теж упізнав його. "Що, в біса…" — Ярослав?.. — Сказав він одними губами. "Здається, я побачив те, чого не мав… І мені терміново треба тікати, обдумаю все вдома." — Ох… Пробачте, я трохи цей… Заблукав… Мг, точно. Продовжуйте тут собі. — І розвернувшись лише на одних п'ятах, попрямував у інший бік. Навіть не пішов, а побіг, вилітаючи подалі від того місця. Обережно проходячи повз людей, він почув знайомий голос і його ім'я, але, підібгавши губи та ігноруючи все, прямував тільки вперед, сподіваючись утекти якнайдалі і якнайшвидше. — Пане, стійте! Пане Єреме. — Він спиною відчував, що хлопець наздоганяв його. І тільки в полі його зору показався вихід, як міцна рука схопила його зап'ястя, тягнучи назад. Але, зачепившись за щось, Єрем утратив рівновагу, падаючи на груди хлопця та притискаючись до нього всім тілом. Він відчував як б'ється його серце. Перед очима відразу з'явився червоний неоновий знак "Небезпека". — Стійте... Це не те, що ви подумали... Я зараз все поясню... "Господи… Та за що."

#moonchaistory #Ліс #Яреми #Юліаворони #S #F #В #ВПроцесіНаписання 1 розділ. Несподіване повернення додому. Цей день був особливо важким. Небо було темно-сіре, похмуре і гнітюче. Здавалося, що туди наляпали сіро-буро-малинової фарби й розмазали по всьому полотні. Грім віддавав гучним гуркотінням, а по вікнах тарабанили краплі дощу, що скочувалися донизу, наче сльози. *Тудух* Перед очима засвітило яскравим спалахом. Блискавка з громохким звуком ударилася в дерево, що коло сусіднього будинку. Гроза була страшною. Здавалося, що ось-ось і мав відбутися повторний Усесвітній потоп. Та, на щастя, нічого так і не відбулося. Юліан любив таку погоду. Навіть обожнював, але сьогодні... Зараз було не до веселощів. Життя та Смерть вирішили вкотре пограти в шахи на чиєсь життя. І чомусь програв саме Юліан... Проте дещо він знав точно: небо оплакувало його втрату разом з ним. Чоловік сидів біля великого панорамного вікна з видом на сад. За ним знаходилося ще декілька схожих будинків. Поряд стояла напів пуста пляшка недешевого бренді. Туманним поглядом він дививився на палаюче дерево притуляючись до спинки дивану. Споглядав як люди знервовано бігають та метушаться. Але він радше дивився крізь них, неначе поза межі цього світу, шукаючи щось, за що можна було би схопитися. Його очі були втомлені та червоні від сліз, які все ще продовжували стікати тоненьким струмком по гарячих ланітах. Крапаючи на телефон, який чоловік міцно стискав в руках і який раптом віддав вібрацією. *Гудок* На екрані відобразилося " Менеджер Осока". —Все ж дивне в нього ім'я... Та сьогодні мені не до дзвінків, пробачте, менеджере. Настрій був настільки паскудний, що Юліан просто скинув слухавку, взяв пляшку та, відпивиши трохи, скривився. Закрив обличчя рукою й знову заплакав. Гіркота підступила до горла, грудкою осіла в легенях здавлюючи та душачи. Хотілося кричати, рвати на собі волосся і просто померти. Проте зараз він був безсилий що-небудь зробити. Не було енергії навіть просто встати. Схожий на бездиханну ляльку, яку кинули десь біля смітника доживати свого віку. Ніч настала зовсім непомітно. Кімнату одразу оповили чорні тіні, а годинник показував пів на дев’яту вечора. Скільки він так просидів? Точно порахувати не міг. Та все ще сидів на тому самому місці і порожнім поглядом втупився в екран телефону, який був єдиним джерелом світла в цій пустій, темній та холодній кімнаті. Юліан відкривав і закривав єдину вкладку з повідомленням, наче невірячи тому, що там написано. Сподіваючись, що щось від цього зміниться. Надіслане йому повідомлення, прийшло ще вчора, 18-го червня, від подруги. Але прочитане тільки дві години тому. Дві години, як він міг це пропустити, чим він був настільки зайнятий?.. Як посмів... Чому... Чому все так сталося?.. Він навіть не був з нею в цей момент... Банально не зателефонував після останньої їх сварки. Тому зараз чоловік ненавидів себе так, як ніколи раніше. Ненавидів так, що ладен був померти... Погляд знову впав на повідомлення. Магда: "Привіт... Знаю, що ти зараз дуже зайнятий, але є дещо, що ти маєш знати. Дуже прикро та боляче це казати, та твоя мама... Вона померла, Юліане... Лікарі сказали, що від серцевого нападу. Знаю, що ти в поганих стосунках зі своєю родиною, але ми всі сподіваємося на твоє повернення. Похорони відбудуться за два дні. Ще дещо: ти мусиш триматися, вона б не хотіла, щоб ти сумував". —Померла... Вона... Я... - Слова плуталися, а язик неначе онімів. —Мамо... Матінко... Це... Це моя провина... Я... Я мав бути поряд з тобою... Мамо... - Голосні ридання відлунювали в стінах порожньої кімнати й ехом розносилися по дому... Можливо, навіть невгамовні сусіди чули цей плач відчаю та мовчки співчували. Але йому було байдуже. Це факт, що він ненавидів свою родину. Свого огидного брата - помилку природи, огидне створіння, яке Юліан зневажав. Такого ж, відбитого на голову п'янчугу, батька, якого так само важко було назвати людиною і який все життя не давав сім'ї спокою. Тому, подорослішавши, Юліан, перед самим від'їздом, наставив його на шлях істинний декількома переломами. Після чого і посварився зі своєю терплячою та доброю мамою. Його матір... Вона була найкращою людиною в житті Юліана незважаючи ні на що. Завжди весела, як йому здавалося в дитинстві, з незмінною усмішкою на обличчі йшла вперед попри всі перешкоди. Цю звичку перейняв і Юліан: посміхатися незважаючи ні на що... Вона справді була хорошою людиною і не заслуговує такого негідного сина як він... Не заслуговує. Він би віддав усе, аби хоч раз знову побачити її сяючу посмішку, жвавий погляд... Колись Юліан обіцяв їй ніколи не сумувати... А зараз що? Невже він порушить свою обіцянку? Як би не було паскудно, як би не було боляче, він мав усе витерпіти... Та сил терпіти вже не лишилося. — Я переживу це, просто зобов'язаний... Так.. Адже ти мене виховувала сильним хлопчиком... Згадалися настанови матері і тепла, сонячна, така рідна усмішка... "Навіть, коли тобі боляче, любий, посміхайся. Посміхайся незважаючи ні на що. Не давай себе зламати. Нікому." - Казала вона, міцно обіймаючи його. Це була остання їх зустріч перед інцидентом з батьком. Юліан криво посміхнувся і сховав обличчя за довгим волоссям хапаючись руками за плечі й заспокоюючи себе. Його нудило та трясло. "Усе буде добре... Усе справді буде добре..." Через деякий час гроза нарешті стихла. Тому, витерши сльози і посидівши ще декілька хвилин у позі ембріона, Юліан із заплаканими очима глянув на квиток, що лежав на столі. Завтра він повернеться додому. Потім поглянув на пляшку в руках, зробив ковток і відставив. Рідина одразу віддала теплом у горлі і осіла, неначе гарячі вуглики в шлунку, трохи зігріваючи його. Обтрусився і дав собі декілька ляпасів по обличчю нарешті протверезівши. Повільно піднімаючись й тримаючись за спинку дивану, щоб не впасти, пройшов декілька кроків. Перед очима враз потемніло і ноги почали підкошуватися, ось-ось впаде. Та, на диво, він все ж втримав рівновагу схопившись за стіну поруч. Піднявся на другий поверх, підійшов до дверей, відчинив їх й пройшов далі повільно знімаючи із себе одяг. Увімкув кран набираючи повну ванну гарячої води. Глянув на себе в дзеркало і здригнувся. Його волосся було скуйовджене і, як здавалося, втратило свій блиск, стало схожим на солому. Обкусані до крові губи, червоні очі, темні кола під очима через недосип, розмазані по обличчю плями від косметики... Зараз він, напевно, був схожим на якесь лякаюче створіння із української міфології. Стало огидно від самого себе. Та... Яка вже була різниця? Тож він ляпнув себе по щоці і знову глянув вперед. —Зберись, Юліане... Ти все витримаєш... Правда ж? - Намагався запевнити самого себе чоловік тримаючись за кулон у вигляді тризуба, що висів у нього на шиї. Родинна реліквія. Як розповідала йому бабуся, цю прикрасу передавали з покоління в покоління, тим, хто на нього заслуговував. От йому його і віддали. З того моменту він не знімав цей морський символ. Просто не міг, навіть під час фотосесій. Юліан знав, що воно оберігало його, а за цей час ще й стало частинкою його душі. Він згадав той день, коли отримав кулон. Тоді його брат так злився... Його принизили назвавши негідним. Після того брат ще більше дошкуляв йому і принижував. Звісно, бабуся любила світловолосого парубка більше і захищала його. -Царство тобі небесне, бабусю... Юліан потряс головою й заліз у воду, яка одразу загорнула його в свої гарячі обійми, та просидів так деякий час. Із зітханням заплющив очі й, затримавши дихання, опустився під воду. Прямо на дно ванни. Він любив воду, вона була його стихією, яку він розумів, чув та вмів користуватися. Перебувавши в ній, він заспокоювався. До того ж вода зберігала стільки знань... Спогади минулого. Страждання, біль, але й радість, найкращі моменти життя. Вона знала все. Іноді навіть показувала йому їх. От як зараз. Раптово у вухах задзвеніло. Відлуння сміху і дивного шуму, а потім перед очима заблимали події минулого. Вони, неначе вихором, залетіли в його розум збиваючи з ніг і поглинаючи. Юліан міг опиратися, але ні сил, ні бажання не було. Тому все ж він дозволив цій пітьмі на мить охопити його. *** Двоє чоловіків сиділо на траві біля будинку і щось активно обговорювали. Весна... Навколо все зеленіло буйним квітом, птахи виспівували свої пісні коханя. Усе здавалося занадто ідеальним, аби бути правдою. Юліан точно пам'ятав, що повернувся тоді на декілька днів в Україну, щоб відпочити і побачити коханого. Але точно не очікував, що це буде остання їхня весна. —Безсоромник! - Зашипів Сірко невдоволено тицяючи пальцем іншому хлопцю в груди. — Це я безсоромник? - Зробивши ображене обличчя, запитав Юліан. Потім, усе ще сміючись, підвів свій погляд, в якому грали дикі вогники та весело промовив: — Знаєш, ти дуже милий, коли червонієш. Сірко зашарівся, та після декількох секунд мовчання ціпнув хлопця по нозі. — Знаєш, ти такий дурний, як талпа гумійова! Тут Юліан упав в ступор. І декілька разів кліпнувши, таки зміг сформулювати речення. —Шо?.. Ти ж знаєш, що я все ще донт анднестенд закарпатського діалекту... Вони дивилися один на одного так декілька секунд. Через деякий час чорнявий чоловік не витримав і гучно засміявся. Його сміх був заразний. Поцілувавши Юліана в чоло й обійнявши, все ще хихикаючи, він промовив: — Яка ж ти бідося... Пхпхпх. А взагалі годі вже обійматися, нам час іти. Від почутого білявий заскиглив. — Та куди... Побудь зі мною ще трохи, будь ласка... - Сказав він міцніше притискаючи Сірка до грудей і ніжно цілуючи в шоку. — Кохаю тебе. Почулися чиїсь голоси і чорнявий хлопець раптом відштовхнув Юліана роблячи вигляд, що між ними нічого не сталося. Уже тоді було зрозуміло, що щось не так. Раптом стало важко дихати. Перед очима знову почали змінюватися картинки, спогади один за одним з'являлися і зникали залишаючи за собою чорну та болючу криваву діру. Тоді все було так само... Весна, але вже не тепла... Дощ, гроза, похмуре небо, двоє хлопців стоять біля того самого будинку. —Ти... Справді та ще скотина... Як ти міг... Як ти міг, Сірку?! Упевнений крок вперед і пролунав звук удару. Руку обпалило жаром, але навіть це не заспокоювало хлопця. Сірко тихо загарчав та підійшов ближче тяжко дихаючи. — Пробач... Юліане, я справді кохаю тебе, але вона сама мене звабила. Мені цього не хотілося, справді... Усе взагалі так швидко сталося... Ти зобов'язаний мене зрозуміти! Я ж кохаю тебе... - Почуті слова одразу віддалися ехом в голові. Мозок відмовлявся їх сприймати, як і серце. Тому Юліан стиснув руки в кулаки і стис губи. Нудота підступила до горла. — Огидно. Сам погодився на все і ще й звинувачуєш невинну дівчину? Серйозно? Я не хочу мати з тобою нічого спільного. Відтепер ми незнайомці, чортів ти виродку. Він витримав тяжкий погляд навпроти. Тіло враз напружилось, а дихання збилося. Серце пропустило удар. Стояти поряд з цим зрадником було до біса противно. А кожне його слово було наче кинджалом, що встромляли глибоко в серце... І різали його, ламали... Та хлопець поважав себе, тому, розвернувшись, побіг що було сил. —Юліане!.. Повітря закінчувалося, вода давила на груди, немов душила спогадами давно забутого, як здавалося, минулого. Було відчуття, що ще трохи і його розірве із середини. Розплющивши очі, він швидко схопився за бортики ванни і одним ривком виліз із води хапаючи ротом повітря й тяжко дихаючи. У руках одразу опинилася сімейна реліквія, яку власник нервово стискав у руці. Його трясло так, наче він був останнім осіннім листком на дереві, а надворі був ураган. Одразу підбіг до раковини й, відкрутивши кран, набрав в долоні крижаної води та умився приходячи до тями. Потім труснув головою, неначе відганяючи щось, взяв рушник та, прибравши за собою, вийшов з ванної кімнати. Одягнувшись, зайшов до вітальні, глянув на весь безлад. Розкиданий одяг, сміття, пусті пляшки... Дивлячись на це, одразу заболіла голова. Прибирати було лінь, тому він вирішив кинути все так, як є. У будь-якому випадку зранку має прийти прибиральниця. Не дарма ж він їй стільки платить, правильно? Тому Юліан закип'ятив собі молока, як завжди в дитинстві йому робила мама, коли він не міг заснути або ж бентежився. Навіть, коли син вже був дорослим, вона продовжувала так робити. Хоча брат і сміявся з Юліана, називав малюком і всіляко принижував, та він не відмовлявся від цієї звички й донині. Можливо, це справді було дитячим звичаєм, але, на диво, досить дієвим. Він справді допомагав хлопцю заспокоїтися та заснути. "Час спати..." - Юліан допив вміст склянки і поплентався до ліжка падаючи обличчям у матрац. Взяв подушку та, сховавши в ній обличчя, дав волю сльозам. Заснути вдалося лише через кілька годин. А завтра його очікував важкий день Ранок почався не з кави. Чоловіка розбудив гучний дзвінок в двері. Було доволі важко розплющити набряклі від сліз очі, тому він накрився простирадлом роблячи вигляд, що ніц не чує. Усе його тіло ломило, а в рот неначе наклали землі з чимось не дуже приємним. Ванна. Йому зараз потрібна була хороша ванна. І знову стукіт у двері. Він на 99,9% був упевнений, що це менеджер, якого він вчора проігнорував, а зараз залюбки і послав би якнайдалі. Цей хлопець був занадто надокучливим, Юліан навіть замок змінив на дверях, щоб той не турбував його так часто. Робити було нічого, тому злісно зашипівши і ще трохи покрутившись, чоловік таки встав з ліжка, одягнув капці і, загорнувшись у ковдру, пішов до дверей. —JULIANE, OPEN IT! I KNOW YOU'RE HOME. "Задовбав... Який я тобі Джуліан. Надворі восьма ранку, а мій літак на дванадцяту... «Добрий ранок» називається." Відкрив двері і швидко замружився від занадто яскравого світла, яке тиснуло на очі. Потерши їх, нарешті зміг глянути на чоловіка перед собою. Високий шатен з довгим волоссям і карими очима дивився на нього невдоволено та скептичним поглядом оцінював його стан. "Мені гайки..." - Пропустивши його в будинок, Юліан приготувався до своєї кончини та подумки почав читати "Отче наш" та ще декілька старих молитов. Та все закінчилося наче нормально. Звісно ж, його відчитали, бо Осока так за нього переживав, що не спав усю ніч, тому з першими промінчиками одразу виїхав за ним. Це навіть розчулило Юліана. Намагаючись пояснити все, він раптово розплакався перед Осокою, поки той здивовано на нього дивився кілька секунд, а потім просто підійшов і обійняв. Менеджер сказав, що Юліану ні про що не варто турбуватися і він подбає про все. Осока навіть зголосився відвезти його до аеропорту скасувавши якусь зустріч. Вони нарешті виїхали. Дорогою Осока запропонував заїхати поснідати, але Юліан ввічливо відмовився. Його нудило і, якби він щось з'їв, довелося б їхати одразу в хімчистку. Але, незважаючи на відмову, менеджер усе одно купив смаколиків. "Ох же його сентиментальність..." - Подумав Юліан, та на душі якось потеплішало і він був вдячний за підтримку. Затори були довжелезні. Здавалося, що вони не встигнуть, але ні, на диво, приїхали вчасно. Осока допоміг Юліану з багажем, сказав телефонувати у будь-який час і попрохав повернутися хоча б через півтора місяця назад. В Юліана мали починатися зйомки нового серіалу, де він виступає в головній ролі. Також багато фан-зустрічей, показів, концертів і так далі. Подумки він вже приготувався до каверзних питань його "улюблених" ведучих, які любили тиснути на хворе. — Please be careful. If something happens, call me, I will come right away. (Будь ласка, будь обережним. Якщо щось станеться, дзвони мені, я одразу приїду.) — Okay, okay don't worry like that, this is my home, what can happen. Thank you for your help, I think it's about time. See you. (Добре, добре, не хвилюйся так, це мій дім, що може статися. Дякую тобі за допомогу, я думаю, що мені вже час. Побачимося.) Попрощавшись, Юліан попрямував до літака ставши в чергу за якоюсь парою з дитиною і приготувався до найгіршого. Через певний час нарешті спокійно заняв своє комфортне місце в літаку перед цим подзвонивши Магді, яка поспівчувала йому і сказала, що вони обов'язково мають зустрітися. Було чути як вона хвилюється і підбирає слова розуміючи його стан. Ще додала, що відправить свого особистого помічника забрати його, коли він прилетить, за що Юліан був дуже вдячний. Магда хоч і здавалася холодною, але все ж... Вона була хорошою і Юліан це знав ще з першого дня їх зустрічі, тому, розслабившись, посміхнувся. —Та-а-ак, люба моя зіронько, я зрозумів, буду дуже обережним. - З іншого боку зв'язку почулося тяжке зітхання, щось на кшталт "Ну що з тобою зробиш". — Знаєш, я справді дуже рада, що ти повертаєшся... Хоч і так, але все ж... Ми чекаємо тебе і чекали Юліане, всі ці шість років... - У середині неначе щось обірвалося... Шість років. Стільки часу минуло відтоді, як він вирішив ніколи більше не повертатися назад. Гнітюча атмосфера враз накрила його і він поринув в тяжкі думки, сам того не помітивши. Пробудити чоловіка змін лише гучний голос Магди: —Юліане, ти слухаєш? - Кліпнувши, він спокійно заговорив до неї поправиши на обличчі маску, яку вже хотілося пошматувати. Спека жахлива і було вже важко дихати, але, знявши ї,ї проблем буде ще більше. —Пробач , зв'язок поганий. Що ти казала? — Кажу, що ти маєш ще дещо знати... Сірко... Він теж у місті... Звідкись дізнався, що ти повертаєшся. Але, якщо він трапиться тобі на очі й буде дошкуляти, скажи мені і я з ним розберуся. "Хах... Вона, як завжди, занадто драматизує." —Знаю... Знаю, зіронько... Тому, якщо побачу його, піду одразу топитися. Знаєш, як в пісні: "Піду втоплюся у річці глибокій..." - Юліан засміявся і почув лише невдоволене сопіння в телефоні та протяжне: —Ох і ж... З ким я дружу... Знаєш, я ж справді переживаю за тебе. —От-от, задумайся, ти дружиш з найвідомішим актором, суперзіркою та моделлю. Це означає, що смак у тебе прекрасний. А загалом... Усе добре. Я вже давно відпустив це. Не вік же мені вбиватись за тим вилупком. - Чоловік усміхнувся намагаючись перевести тему в інше русло. — Але, знаєш... Дякую, що сказала. Я справді це ціную... Люба пані відьмо. Та, поки Магда не вийшла із рівноваги, швидко продовжив: —Ой! Що ти кажеш? Щось у мене зв'язок поганий, кладу слухавку, па-па. - Останнє, що він почув "Яка я тобі відьма?!" Відключившись, поклав телефон до сумки та зітхнув подивившись у вікно тяжким поглядом, задумався. "Стільки років минуло... Невже я справді повертаюся додому? Сподіваюся, що все дійсно буде добре... У будь-якому разі, все, що було між нами, давно в минулому. До речі, вона сказала, що відправить особистого помічника? Цікаво... " Юліан глибоко вдихнув і, намагаючись відволіктися від думок, вдягнув навушники і ввімкув першу пісню з плей листу Ledy Gaga "Poker Face". Він обожнював цю жінку і її пісні, йому навіть довелося якось виступати з нею на одній сцені. Аж раптом... Усвідомлення накрило його миттєво. Він повертається додому. Раптом захотілося втекти... Сховатися, повернутися назад і закритися в своєму будинку. Чомусь було страшно. Ця подорож змушувала його нервувати, настрій теж був пригнічений. На очі знову наверталися сльози. Набравши повні легені повітря, Юліан заплющив очі і почав рахувати до десяти і назад. Заспокоївшись, він залип на деякий час в телефоні, сфотографувався і зробив новий пост в інстаграм з підписом "I'm finally coming home. To native Ukraine". Звісно ж, він не хотів цього робити, але це було частиною його роботи. Усе для фанатів. (Нарешті повертаюся додому. До рідної України) Летіти від Нью Йорку до Києва було приблизно 10 годин, тому, заплющивши очі, Юліан все ж спробував заснути. Тільки-но він нарешті почав куняти і гучний дитячий плач розрізав йому вуха змушуючи його барабанні перетинки ледве не лопатися від цієї гучної симфонії. "Посплю я, звісно, аякже, ага. Дуже дякую за чудовий день..." Спробував увімкнути гучність на максимум, але нічого не вийшло, адже навіть крізь навушники він чув цей вереск. Юліан знав, що так станеться ще на початку, але все одно було неприємно. Хоча чоловік розумів, що дитина невинна, як і батьки. Перевів погляд назад, звідки лунав крик. Дихати знову стало важко. Там сиділа жінка, яка намагалася заспокоїти дитину різними гримасами та чоловік, який тримав немовля. Вони виглядали занепокоєними, але дуже люблячими. Перед очима з'явився образ декого, кого він хотів забути. На серці тяжіло. Але його відволікло чиєсь похабне незадоволене гомоніння поряд, ще й неприємною йому мовою. З перемоги України вже минув рік, а такі малоросні виродки досі йому траплялися, що не могло не дратувати. —Воть панаражают, а сійчас нам тірпєть. Ну вот дома ім нє сідітся, панімают жє чьто рібьонак малєнькій. А воть в нашє врємя... І пішло поїхало: згадування совка, привознесення себе, гноблення інших. Було видно, що пара дуже напружилася почувши це й почувалася не в своїй тарілці. Стиснувши руки в кулаки так, що аж кісточки побіліли, нервово затупотів. "Вдих... Видих... Терпи Юліане..." —Охужь єта ніваспітанає пакалєніє... Закотивши очі і вдаривши об ручку крісла, чоловік підвівся грізно зиркаючи на жінку спереду. —Ви закриєтеся чи ні? Не розумієте, що всім все одно, що там було у ваш час та інше, що ви сказали? Вони не винні, що дитина плаче і вам краще поставитися з розумінням до цього. - Тільки вона хотіла відкрити рота, щоб заперечити, він продовжив. — Ще й цією мерзенною мовою говорите, в мене ледве вуха не зів'яли. Якщо ви вже така розумна й досвідчена, підійдіть і запропонуйте свою допомогу. Ні? Тоді стуліть свій писок і сидіть мовчки. Андестенд? Декілька разів кліпнувши, жінка невдоволено закрила рота і присоромлено відвернулася. Навіть дитина замовкла, звичайно, як і весь літак, а пара з вдячністю кивнула. Невдоволено гмикнувши, Юліан сів назад і, одягаючи навушники, знову глянув у вікно. Як добре, що він в масці і його не впізнають. Напевно. Настрій і так був паршивий, що хотілося розплакатися, а тут ще це. Зітхнувши з полегшенням, закрив очі. "Нарешті тиша..." - Посидівши трохи, він нарешті заснув поринувши у глибокий сон. Це все його дуже зморило. Добре, що летіти залишалося недовго. Прокинувся він від чиєїсь руки, яка ніжно намагалася його розбудити. Повільно розплющивши очі, побачив перед собою занепокоєну стюардесу. —Ми вже прилетіли, пане, вам час виходити. Щиро подякувавши дівчині і забравши свої речі, Юліан попрямував до виходу. Перед цим, глянувши на себе в дзеркалі, невдоволено затараторив, що точно скоро відріже це волосся. Тому агресивно розчесався, йойкаючи кожен раз, коли зачіпав ковтуни. Зав'язав хвіст і вийшов повільно спускаючись сходинками. Прохолодний вітерць вдарив йому в обличчя, а вранішнє сонце засліпило очі, була вже десь сьома година ранку. Нарешті знявши маску, тихо промовив: —Через стільки років... Я нарешті тут. - На очі наверталися сльози, та, змахнувши їх, він попрямував далі набираючи номер Магди. — Я вже долетів. - Почав дивитися в різні боки. — До речі, як виглядає людина, яка забере мене? —Доброго ранку. Вітаю вдома, Юліане. Забрати тебе має Ворон, мій помічник. Він скоро під'їде. Пробач, але зараз не можу говорити, дуже поспішаю. — Га? І відключилась. Ну і добре, ну і не треба. І взагалі, Ворон? Це як птах чи що... Цікаве ім'я. Засунувши телефон до кишені, почав оглядатися. Там люди, тут люди. І ніхто навіть не звертав на нього уваги... "Як добре... " Краплі поту стікали з його обличчя. Ну звісно, на ньому була звичайна біла сорочка, яку він розстебнув на декілька ґудзиків, чорні штани і туфлі... Просто ідеальний аутфіт для подорожі в спеку, добре хоч води купив. "Прямо як на побачення... Тільки квітів не вистачає." - Саркастично посміхнувся і, пройшовши трохи вперед, вийшов на паркінг, де було безліч машин. "І яка ж моя?" - Повернувшись у бік, повів поглядом туди-сюди і на мить заціпенів побачивши перед собою дуже вродливого чоловіка. Він був приблизно одного з ним зросту, в чорному дорогому костюмі, із зализаним назад волоссям. Його бліде обличчя не виявляло емоцій, а по шкірі віддало холодом від його погляду. Грім віддавав гучним гуркотінням, а по вікнах тарабанили краплі дощу, що скочувалися донизу, наче сльози. *Тудух* Перед очима засвітило яскравим спалахом. Блискавка з громохким звуком ударилася в дерево, що коло сусіднього будинку. Гроза була страшною. Здавалося, що ось-ось і мав відбутися повторний Усесвітній потоп. Та, на щастя, нічого так і не відбулося. Юліан любив таку погоду. Навіть обожнював, але сьогодні... Зараз було не до веселощів. Життя та Смерть вирішили вкотре пограти в шахи на чиєсь життя. І чомусь програв саме Юліан... Проте дещо він знав точно: небо оплакувало його втрату разом з ним. Чоловік сидів біля великого панорамного вікна з видом на сад. За ним знаходилося ще декілька схожих будинків. Поряд стояла напів пуста пляшка недешевого бренді. Туманним поглядом він дививився на палаюче дерево притуляючись до спинки дивану. Споглядав як люди знервовано бігають та метушаться. Але він радше дивився крізь них, неначе поза межі цього світу, шукаючи щось, за що можна було би схопитися. Його очі були втомлені та червоні від сліз, які все ще продовжували стікати тоненьким струмком по гарячих ланітах. Крапаючи на телефон, який чоловік міцно стискав в руках і який раптом віддав вібрацією. *Гудок* На екрані відобразилося " Менеджер Осока". —Все ж дивне в нього ім'я... Та сьогодні мені не до дзвінків, пробачте, менеджере. Настрій був настільки паскудний, що Юліан просто скинув слухавку, взяв пляшку та, відпивиши трохи, скривився. Закрив обличчя рукою й знову заплакав. Гіркота підступила до горла, грудкою осіла в легенях здавлюючи та душачи. Хотілося кричати, рвати на собі волосся і просто померти. Проте зараз він був безсилий що-небудь зробити. Не було енергії навіть просто встати. Схожий на бездиханну ляльку, яку кинули десь біля смітника доживати свого віку. Ніч настала зовсім непомітно. Кімнату одразу оповили чорні тіні, а годинник показував пів на дев’яту вечора. Скільки він так просидів? Точно порахувати не міг. Та все ще сидів на тому самому місці і порожнім поглядом втупився в екран телефону, який був єдиним джерелом світла в цій пустій, темній та холодній кімнаті. Юліан відкривав і закривав єдину вкладку з повідомленням, наче невірячи тому, що там написано. Сподіваючись, що щось від цього зміниться. Надіслане йому повідомлення, прийшло ще вчора, 18-го червня, від подруги. Але прочитане тільки дві години тому. Дві години, як він міг це пропустити, чим він був настільки зайнятий?.. Як посмів... Чому... Чому все так сталося?.. Він навіть не був з нею в цей момент... Банально не зателефонував після останньої їх сварки. Тому зараз чоловік ненавидів себе так, як ніколи раніше. Ненавидів так, що ладен був померти... Погляд знову впав на повідомлення. Магда: "Привіт... Знаю, що ти зараз дуже зайнятий, але є дещо, що ти маєш знати. Дуже прикро та боляче це казати, та твоя мама... Вона померла, Юліане... Лікарі сказали, що від серцевого нападу. Знаю, що ти в поганих стосунках зі своєю родиною, але ми всі сподіваємося на твоє повернення. Похорони відбудуться за два дні. Ще дещо: ти мусиш триматися, вона б не хотіла, щоб ти сумував". —Померла... Вона... Я... - Слова плуталися, а язик неначе онімів. —Мамо... Матінко... Це... Це моя провина... Я... Я мав бути поряд з тобою... Мамо... - Голосні ридання відлунювали в стінах порожньої кімнати й ехом розносилися по дому... Можливо, навіть невгамовні сусіди чули цей плач відчаю та мовчки співчували. Але йому було байдуже. Це факт, що він ненавидів свою родину. Свого огидного брата - помилку природи, огидне створіння, яке Юліан зневажав. Такого ж, відбитого на голову п'янчугу, батька, якого так само важко було назвати людиною і який все життя не давав сім'ї спокою. Тому, подорослішавши, Юліан, перед самим від'їздом, наставив його на шлях істинний декількома переломами. Після чого і посварився зі своєю терплячою та доброю мамою. Його матір... Вона була найкращою людиною в житті Юліана незважаючи ні на що. Завжди весела, як йому здавалося в дитинстві, з незмінною усмішкою на обличчі йшла вперед попри всі перешкоди. Цю звичку перейняв і Юліан: посміхатися незважаючи ні на що... Вона справді була хорошою людиною і не заслуговує такого негідного сина як він... Не заслуговує. Він би віддав усе, аби хоч раз знову побачити її сяючу посмішку, жвавий погляд... Колись Юліан обіцяв їй ніколи не сумувати... А зараз що? Невже він порушить свою обіцянку? Як би не було паскудно, як би не було боляче, він мав усе витерпіти... Та сил терпіти вже не лишилося. — Я переживу це, просто зобов'язаний... Так.. Адже ти мене виховувала сильним хлопчиком... Згадалися настанови матері і тепла, сонячна, така рідна усмішка... "Навіть, коли тобі боляче, любий, посміхайся. Посміхайся незважаючи ні на що. Не давай себе зламати. Нікому." - Казала вона, міцно обіймаючи його. Це була остання їх зустріч перед інцидентом з батьком. Юліан криво посміхнувся і сховав обличчя за довгим волоссям хапаючись руками за плечі й заспокоюючи себе. Його нудило та трясло. "Усе буде добре... Усе справді буде добре..." Через деякий час гроза нарешті стихла. Тому, витерши сльози і посидівши ще декілька хвилин у позі ембріона, Юліан із заплаканими очима глянув на квиток, що лежав на столі. Завтра він повернеться додому. Потім поглянув на пляшку в руках, зробив ковток і відставив. Рідина одразу віддала теплом у горлі і осіла, неначе гарячі вуглики в шлунку, трохи зігріваючи його. Обтрусився і дав собі декілька ляпасів по обличчю нарешті протверезівши. Повільно піднімаючись й тримаючись за спинку дивану, щоб не впасти, пройшов декілька кроків. Перед очима враз потемніло і ноги почали підкошуватися, ось-ось впаде. Та, на диво, він все ж втримав рівновагу схопившись за стіну поруч. Піднявся на другий поверх, підійшов до дверей, відчинив їх й пройшов далі повільно знімаючи із себе одяг. Увімкув кран набираючи повну ванну гарячої води. Глянув на себе в дзеркало і здригнувся. Його волосся було скуйовджене і, як здавалося, втратило свій блиск, стало схожим на солому. Обкусані до крові губи, червоні очі, темні кола під очима через недосип, розмазані по обличчю плями від косметики... Зараз він, напевно, був схожим на якесь лякаюче створіння із української міфології. Стало огидно від самого себе. Та... Яка вже була різниця? Тож він ляпнув себе по щоці і знову глянув вперед. —Зберись, Юліане... Ти все витримаєш... Правда ж? - Намагався запевнити самого себе чоловік тримаючись за кулон у вигляді тризуба, що висів у нього на шиї. Родинна реліквія. Як розповідала йому бабуся, цю прикрасу передавали з покоління в покоління, тим, хто на нього заслуговував. От йому його і віддали. З того моменту він не знімав цей морський символ. Просто не міг, навіть під час фотосесій. Юліан знав, що воно оберігало його, а за цей час ще й стало частинкою його душі. Він згадав той день, коли отримав кулон. Тоді його брат так злився... Його принизили назвавши негідним. Після того брат ще більше дошкуляв йому і принижував. Звісно, бабуся любила світловолосого парубка більше і захищала його. -Царство тобі небесне, бабусю... Юліан потряс головою й заліз у воду, яка одразу загорнула його в свої гарячі обійми, та просидів так деякий час. Із зітханням заплющив очі й, затримавши дихання, опустився під воду. Прямо на дно ванни. Він любив воду, вона була його стихією, яку він розумів, чув та вмів користуватися. Перебувавши в ній, він заспокоювався. До того ж вода зберігала стільки знань... Спогади минулого. Страждання, біль, але й радість, найкращі моменти життя. Вона знала все. Іноді навіть показувала йому їх. От як зараз. Раптово у вухах задзвеніло. Відлуння сміху і дивного шуму, а потім перед очима заблимали події минулого. Вони, неначе вихором, залетіли в його розум збиваючи з ніг і поглинаючи. Юліан міг опиратися, але ні сил, ні бажання не було. Тому все ж він дозволив цій пітьмі на мить охопити його. *** Двоє чоловіків сиділо на траві біля будинку і щось активно обговорювали. Весна... Навколо все зеленіло буйним квітом, птахи виспівували свої пісні коханя. Усе здавалося занадто ідеальним, аби бути правдою. Юліан точно пам'ятав, що повернувся тоді на декілька днів в Україну, щоб відпочити і побачити коханого. Але точно не очікував, що це буде остання їхня весна. —Безсоромник! - Зашипів Сірко невдоволено тицяючи пальцем іншому хлопцю в груди. — Це я безсоромник? - Зробивши ображене обличчя, запитав Юліан. Потім, усе ще сміючись, підвів свій погляд, в якому грали дикі вогники та весело промовив: — Знаєш, ти дуже милий, коли червонієш. Сірко зашарівся, та після декількох секунд мовчання ціпнув хлопця по нозі. — Знаєш, ти такий дурний, як талпа гумійова! Тут Юліан упав в ступор. І декілька разів кліпнувши, таки зміг сформулювати речення. —Шо?.. Ти ж знаєш, що я все ще донт анднестенд закарпатського діалекту... Вони дивилися один на одного так декілька секунд. Через деякий час чорнявий чоловік не витримав і гучно засміявся. Його сміх був заразний. Поцілувавши Юліана в чоло й обійнявши, все ще хихикаючи, він промовив: — Яка ж ти бідося... Пхпхпх. А взагалі годі вже обійматися, нам час іти. Від почутого білявий заскиглив. — Та куди... Побудь зі мною ще трохи, будь ласка... - Сказав він міцніше притискаючи Сірка до грудей і ніжно цілуючи в шоку. — Кохаю тебе. Почулися чиїсь голоси і чорнявий хлопець раптом відштовхнув Юліана роблячи вигляд, що між ними нічого не сталося. Уже тоді було зрозуміло, що щось не так. Раптом стало важко дихати. Перед очима знову почали змінюватися картинки, спогади один за одним з'являлися і зникали залишаючи за собою чорну та болючу криваву діру. Тоді все було так само... Весна, але вже не тепла... Дощ, гроза, похмуре небо, двоє хлопців стоять біля того самого будинку. —Ти... Справді та ще скотина... Як ти міг... Як ти міг, Сірку?! Упевнений крок вперед і пролунав звук удару. Руку обпалило жаром, але навіть це не заспокоювало хлопця. Сірко тихо загарчав та підійшов ближче тяжко дихаючи. — Пробач... Юліане, я справді кохаю тебе, але вона сама мене звабила. Мені цього не хотілося, справді... Усе взагалі так швидко сталося... Ти зобов'язаний мене зрозуміти! Я ж кохаю тебе... - Почуті слова одразу віддалися ехом в голові. Мозок відмовлявся їх сприймати, як і серце. Тому Юліан стиснув руки в кулаки і стис губи. Нудота підступила до горла. — Огидно. Сам погодився на все і ще й звинувачуєш невинну дівчину? Серйозно? Я не хочу мати з тобою нічого спільного. Відтепер ми незнайомці, чортів ти виродку. Він витримав тяжкий погляд навпроти. Тіло враз напружилось, а дихання збилося. Серце пропустило удар. Стояти поряд з цим зрадником було до біса противно. А кожне його слово було наче кинджалом, що встромляли глибоко в серце... І різали його, ламали... Та хлопець поважав себе, тому, розвернувшись, побіг що було сил. —Юліане!.. Повітря закінчувалося, вода давила на груди, немов душила спогадами давно забутого, як здавалося, минулого. Було відчуття, що ще трохи і його розірве із середини. Розплющивши очі, він швидко схопився за бортики ванни і одним ривком виліз із води хапаючи ротом повітря й тяжко дихаючи. У руках одразу опинилася сімейна реліквія, яку власник нервово стискав у руці. Його трясло так, наче він був останнім осіннім листком на дереві, а надворі був ураган. Одразу підбіг до раковини й, відкрутивши кран, набрав в долоні крижаної води та умився приходячи до тями. Потім труснув головою, неначе відганяючи щось, взяв рушник та, прибравши за собою, вийшов з ванної кімнати. Одягнувшись, зайшов до вітальні, глянув на весь безлад. Розкиданий одяг, сміття, пусті пляшки... Дивлячись на це, одразу заболіла голова. Прибирати було лінь, тому він вирішив кинути все так, як є. У будь-якому випадку зранку має прийти прибиральниця. Не дарма ж він їй стільки платить, правильно? Тому Юліан закип'ятив собі молока, як завжди в дитинстві йому робила мама, коли він не міг заснути або ж бентежився. Навіть, коли син вже був дорослим, вона продовжувала так робити. Хоча брат і сміявся з Юліана, називав малюком і всіляко принижував, та він не відмовлявся від цієї звички й донині. Можливо, це справді було дитячим звичаєм, але, на диво, досить дієвим. Він справді допомагав хлопцю заспокоїтися та заснути. "Час спати..." - Юліан допив вміст склянки і поплентався до ліжка падаючи обличчям у матрац. Взяв подушку та, сховавши в ній обличчя, дав волю сльозам. Заснути вдалося лише через кілька годин. А завтра його очікував важкий день Ранок почався не з кави. Чоловіка розбудив гучний дзвінок в двері. Було доволі важко розплющити набряклі від сліз очі, тому він накрився простирадлом роблячи вигляд, що ніц не чує. Усе його тіло ломило, а в рот неначе наклали землі з чимось не дуже приємним. Ванна. Йому зараз потрібна була хороша ванна. І знову стукіт у двері. Він на 99,9% був упевнений, що це менеджер, якого він вчора проігнорував, а зараз залюбки і послав би якнайдалі. Цей хлопець був занадто надокучливим, Юліан навіть замок змінив на дверях, щоб той не турбував його так часто. Робити було нічого, тому злісно зашипівши і ще трохи покрутившись, чоловік таки встав з ліжка, одягнув капці і, загорнувшись у ковдру, пішов до дверей. —JULIANE, OPEN IT! I KNOW YOU'RE HOME. "Задовбав... Який я тобі Джуліан. Надворі восьма ранку, а мій літак на дванадцяту... «Добрий ранок» називається." Відкрив двері і швидко замружився від занадто яскравого світла, яке тиснуло на очі. Потерши їх, нарешті зміг глянути на чоловіка перед собою. Високий шатен з довгим волоссям і карими очима дивився на нього невдоволено та скептичним поглядом оцінював його стан. "Мені гайки..." - Пропустивши його в будинок, Юліан приготувався до своєї кончини та подумки почав читати "Отче наш" та ще декілька старих молитов. Та все закінчилося наче нормально. Звісно ж, його відчитали, бо Осока так за нього переживав, що не спав усю ніч, тому з першими промінчиками одразу виїхав за ним. Це навіть розчулило Юліана. Намагаючись пояснити все, він раптово розплакався перед Осокою, поки той здивовано на нього дивився кілька секунд, а потім просто підійшов і обійняв. Менеджер сказав, що Юліану ні про що не варто турбуватися і він подбає про все. Осока навіть зголосився відвезти його до аеропорту скасувавши якусь зустріч. Вони нарешті виїхали. Дорогою Осока запропонував заїхати поснідати, але Юліан ввічливо відмовився. Його нудило і, якби він щось з'їв, довелося б їхати одразу в хімчистку. Але, незважаючи на відмову, менеджер усе одно купив смаколиків. "Ох же його сентиментальність..." - Подумав Юліан, та на душі якось потеплішало і він був вдячний за підтримку. Затори були довжелезні. Здавалося, що вони не встигнуть, але ні, на диво, приїхали вчасно. Осока допоміг Юліану з багажем, сказав телефонувати у будь-який час і попрохав повернутися хоча б через півтора місяця назад. В Юліана мали починатися зйомки нового серіалу, де він виступає в головній ролі. Також багато фан-зустрічей, показів, концертів і так далі. Подумки він вже приготувався до каверзних питань його "улюблених" ведучих, які любили тиснути на хворе. — Please be careful. If something happens, call me, I will come right away. (Будь ласка, будь обережним. Якщо щось станеться, дзвони мені, я одразу приїду.) — Okay, okay don't worry like that, this is my home, what can happen. Thank you for your help, I think it's about time. See you. (Добре, добре, не хвилюйся так, це мій дім, що може статися. Дякую тобі за допомогу, я думаю, що мені вже час. Побачимося.) Попрощавшись, Юліан попрямував до літака ставши в чергу за якоюсь парою з дитиною і приготувався до найгіршого. Через певний час нарешті спокійно заняв своє комфортне місце в літаку перед цим подзвонивши Магді, яка поспівчувала йому і сказала, що вони обов'язково мають зустрітися. Було чути як вона хвилюється і підбирає слова розуміючи його стан. Ще додала, що відправить свого особистого помічника забрати його, коли він прилетить, за що Юліан був дуже вдячний. Магда хоч і здавалася холодною, але все ж... Вона була хорошою і Юліан це знав ще з першого дня їх зустрічі, тому, розслабившись, посміхнувся. —Та-а-ак, люба моя зіронько, я зрозумів, буду дуже обережним. - З іншого боку зв'язку почулося тяжке зітхання, щось на кшталт "Ну що з тобою зробиш". — Знаєш, я справді дуже рада, що ти повертаєшся... Хоч і так, але все ж... Ми чекаємо тебе і чекали Юліане, всі ці шість років... - У середині неначе щось обірвалося... Шість років. Стільки часу минуло відтоді, як він вирішив ніколи більше не повертатися назад. Гнітюча атмосфера враз накрила його і він поринув в тяжкі думки, сам того не помітивши. Пробудити чоловіка змін лише гучний голос Магди: —Юліане, ти слухаєш? - Кліпнувши, він спокійно заговорив до неї поправиши на обличчі маску, яку вже хотілося пошматувати. Спека жахлива і було вже важко дихати, але, знявши ї,ї проблем буде ще більше. —Пробач , зв'язок поганий. Що ти казала? — Кажу, що ти маєш ще дещо знати... Сірко... Він теж у місті... Звідкись дізнався, що ти повертаєшся. Але, якщо він трапиться тобі на очі й буде дошкуляти, скажи мені і я з ним розберуся. "Хах... Вона, як завжди, занадто драматизує." —Знаю... Знаю, зіронько... Тому, якщо побачу його, піду одразу топитися. Знаєш, як в пісні: "Піду втоплюся у річці глибокій..." - Юліан засміявся і почув лише невдоволене сопіння в телефоні та протяжне: —Ох і ж... З ким я дружу... Знаєш, я ж справді переживаю за тебе. —От-от, задумайся, ти дружиш з найвідомішим актором, суперзіркою та моделлю. Це означає, що смак у тебе прекрасний. А загалом... Усе добре. Я вже давно відпустив це. Не вік же мені вбиватись за тим вилупком. - Чоловік усміхнувся намагаючись перевести тему в інше русло. — Але, знаєш... Дякую, що сказала. Я справді це ціную... Люба пані відьмо. Та, поки Магда не вийшла із рівноваги, швидко продовжив: —Ой! Що ти кажеш? Щось у мене зв'язок поганий, кладу слухавку, па-па. - Останнє, що він почув "Яка я тобі відьма?!" Відключившись, поклав телефон до сумки та зітхнув подивившись у вікно тяжким поглядом, задумався. "Стільки років минуло... Невже я справді повертаюся додому? Сподіваюся, що все дійсно буде добре... У будь-якому разі, все, що було між нами, давно в минулому. До речі, вона сказала, що відправить особистого помічника? Цікаво... " Юліан глибоко вдихнув і, намагаючись відволіктися від думок, вдягнув навушники і ввімкув першу пісню з плей листу Ledy Gaga "Poker Face". Він обожнював цю жінку і її пісні, йому навіть довелося якось виступати з нею на одній сцені. Аж раптом... Усвідомлення накрило його миттєво. Він повертається додому. Раптом захотілося втекти... Сховатися, повернутися назад і закритися в своєму будинку. Чомусь було страшно. Ця подорож змушувала його нервувати, настрій теж був пригнічений. На очі знову наверталися сльози. Набравши повні легені повітря, Юліан заплющив очі і почав рахувати до десяти і назад. Заспокоївшись, він залип на деякий час в телефоні, сфотографувався і зробив новий пост в інстаграм з підписом "I'm finally coming home. To native Ukraine". Звісно ж, він не хотів цього робити, але це було частиною його роботи. Усе для фанатів. (Нарешті повертаюся додому. До рідної України) Летіти від Нью Йорку до Києва було приблизно 10 годин, тому, заплющивши очі, Юліан все ж спробував заснути. Тільки-но він нарешті почав куняти і гучний дитячий плач розрізав йому вуха змушуючи його барабанні перетинки ледве не лопатися від цієї гучної симфонії. "Посплю я, звісно, аякже, ага. Дуже дякую за чудовий день..." Спробував увімкнути гучність на максимум, але нічого не вийшло, адже навіть крізь навушники він чув цей вереск. Юліан знав, що так станеться ще на початку, але все одно було неприємно. Хоча чоловік розумів, що дитина невинна, як і батьки. Перевів погляд назад, звідки лунав крик. Дихати знову стало важко. Там сиділа жінка, яка намагалася заспокоїти дитину різними гримасами та чоловік, який тримав немовля. Вони виглядали занепокоєними, але дуже люблячими. Перед очима з'явився образ декого, кого він хотів забути. На серці тяжіло. Але його відволікло чиєсь похабне незадоволене гомоніння поряд, ще й неприємною йому мовою. З перемоги України вже минув рік, а такі малоросні виродки досі йому траплялися, що не могло не дратувати. —Воть панаражают, а сійчас нам тірпєть. Ну вот дома ім нє сідітся, панімают жє чьто рібьонак малєнькій. А воть в нашє врємя... І пішло поїхало: згадування совка, привознесення себе, гноблення інших. Було видно, що пара дуже напружилася почувши це й почувалася не в своїй тарілці. Стиснувши руки в кулаки так, що аж кісточки побіліли, нервово затупотів. "Вдих... Видих... Терпи Юліане..." —Охужь єта ніваспітанає пакалєніє... Закотивши очі і вдаривши об ручку крісла, чоловік підвівся грізно зиркаючи на жінку спереду. —Ви закриєтеся чи ні? Не розумієте, що всім все одно, що там було у ваш час та інше, що ви сказали? Вони не винні, що дитина плаче і вам краще поставитися з розумінням до цього. - Тільки вона хотіла відкрити рота, щоб заперечити, він продовжив. — Ще й цією мерзенною мовою говорите, в мене ледве вуха не зів'яли. Якщо ви вже така розумна й досвідчена, підійдіть і запропонуйте свою допомогу. Ні? Тоді стуліть свій писок і сидіть мовчки. Андестенд? Декілька разів кліпнувши, жінка невдоволено закрила рота і присоромлено відвернулася. Навіть дитина замовкла, звичайно, як і весь літак, а пара з вдячністю кивнула. Невдоволено гмикнувши, Юліан сів назад і, одягаючи навушники, знову глянув у вікно. Як добре, що він в масці і його не впізнають. Напевно. Настрій і так був паршивий, що хотілося розплакатися, а тут ще це. Зітхнувши з полегшенням, закрив очі. "Нарешті тиша..." - Посидівши трохи, він нарешті заснув поринувши у глибокий сон. Це все його дуже зморило. Добре, що летіти залишалося недовго. Прокинувся він від чиєїсь руки, яка ніжно намагалася його розбудити. Повільно розплющивши очі, побачив перед собою занепокоєну стюардесу. —Ми вже прилетіли, пане, вам час виходити. Щиро подякувавши дівчині і забравши свої речі, Юліан попрямував до виходу. Перед цим, глянувши на себе в дзеркалі, невдоволено затараторив, що точно скоро відріже це волосся. Тому агресивно розчесався, йойкаючи кожен раз, коли зачіпав ковтуни. Зав'язав хвіст і вийшов повільно спускаючись сходинками. Прохолодний вітерць вдарив йому в обличчя, а вранішнє сонце засліпило очі, була вже десь сьома година ранку. Нарешті знявши маску, тихо промовив: —Через стільки років... Я нарешті тут. - На очі наверталися сльози, та, змахнувши їх, він попрямував далі набираючи номер Магди. — Я вже долетів. - Почав дивитися в різні боки. — До речі, як виглядає людина, яка забере мене? —Доброго ранку. Вітаю вдома, Юліане. Забрати тебе має Ворон, мій помічник. Він скоро під'їде. Пробач, але зараз не можу говорити, дуже поспішаю. — Га? І відключилась. Ну і добре, ну і не треба. І взагалі, Ворон? Це як птах чи що... Цікаве ім'я. Засунувши телефон до кишені, почав оглядатися. Там люди, тут люди. І ніхто навіть не звертав на нього уваги... "Як добре... " Краплі поту стікали з його обличчя. Ну звісно, на ньому була звичайна біла сорочка, яку він розстебнув на декілька ґудзиків, чорні штани і туфлі... Просто ідеальний аутфіт для подорожі в спеку, добре хоч води купив. "Прямо як на побачення... Тільки квітів не вистачає." - Саркастично посміхнувся і, пройшовши трохи вперед, вийшов на паркінг, де було безліч машин. "І яка ж моя?" - Повернувшись у бік, повів поглядом туди-сюди і на мить заціпенів побачивши перед собою дуже вродливого чоловіка. Він був приблизно одного з ним зросту, в чорному дорогому костюмі, із зализаним назад волоссям. Його бліде обличчя не виявляло емоцій, а по шкірі віддало холодом від його погляду. Він дивився уважно дивився на Юліана своїми воронячими бурштиновими очима ловлячи кожен рух так, неначе вивчаючи здобич.Він дивився уважно дивився на Юліана своїми воронячими бурштиновими очима ловлячи кожен рух так, неначе вивчаючи здобич. —Ви ж пан Юліан, так? - Чоловік раптово заговорив, а голос його був низький і оксамитовий. — Так, а ви ж Ворон, правильно? - Промовивши це, ступив на крок уперед, нервово посміхнувся і, сильніше вхопився за руків'я чемодану. "У мене від нього мурахи по спині пробігли... Жах, він на вигляд копія Магди. Якщо точніше, то її чоловіча версія." А Ворон натомість, неначе впевнившись у чомусь, кивнув і повів рукою в сторону машини. — Прошу за мною, пане. "Який холодний і небагатослівний..." Може, це й було на краще, доїде в тиші та спокої. Пройшовши трохи, перед очима чоловіків з'явився новенький чорний "Aston Martin DBX". Відкривши рота і присвиснувши, Юліан прошепотів: —Очманіти, вона прямо sugar mommy... Треба буде спитати що сталося за всі ці роки... Ворон навіть допоміг йому сісти. Кістяними пальцями він обхопив його руку і на мить Юліан забув про своє горе. Долоня була трохи загрубіла й прохолодна. Щось боляче йокнуло в Юліанових грудях і з теплом осіло всередині. Це було приємне відчуття, яке хотілося продовжити ще хоча б на хвильку. Та це було б дивно, тому, подякувавши, він відпустив чоловіка зручно вмостившись. На його долоні все ще відчувалося приємне поколювання. "Гм... Мені постійно подавали руку, але це було якось... Дивно?" – З думок Юліана вивів голос його тимчасово водія. Це було так несподівано, що той аж підскочив на місці. Та, здається, нічим не збентежений Ворон спокійно повторив сказане. — Візьміть, допоможе зі спекою. Юліан перевів невдоволений погляд на чоловіка, що простягав йому руку з банкою холодної кави. Кутиком губ невиразно посміхнувся, а очі його трохи блимнули в сонячному світлі. Злість неначе вітром здмухнуло. — Хах... Кхм, дякую. "Налякав... Я навіть не помітив його. І звідки він знає, що я люблю це? Магда сказала? Хах." Поки Юліан возився з напоєм і невимушено дивився на Ворона, останній закрив двері, сів за кермо і завів авто. — До речі, якщо що, то пані вже сказала мені вашу адресу і... Вона попросила сказати, що, коли ви будете готові, то... Я відвезу вас на могилу вашої матері. У машині одразу запанувала могильна тиша. Точно. Він не має забувати чому сюди приїхав. Відкинувши голову назад, обережно поставив банку і заплющив очі тяжко дихаючи. Ворон нічого не казав. За це Юліан був дуже вдячний. Та все ж чоловік іноді заглядав у дзеркало перевіряючи його стан. "Ще трохи... Ще трохи, мамо..." Решту часу вони їхали в тиші. — Пане, ми вже приїхали... Пане? Хтось штурхнув його в плече. Повільно потерши очі, Юліан спочатку глянув на стурбованого чоловіка, який на мить здався йому найгарнішою людиною з тих, що він бачив, а потім відвернувся вбік. Вечоріло. Скільки він проспав? — Кхм... Пробач, що так раптово відключився. До речі... - Позіхнувши, вийшов з машини і потягнувся до хрускоту кісток. Розплющив очі і глянув на будинок перед собою. Дихання раптово збилося, а серце пропустило удар. "Я вдома."

#moonchaistory #Ліс #Єремія_Зеленоока #Юліан_Ворон #F #S #ВПроцесіНаписання 2 глава. Перший крок. Ніч минула, на диво, спокійно. Станіслав більше не чіплявся, хоч і дивився на дівчат скоса, Юліан нарешті повернувся, але на запитання де він був лише загадково посміхнувся і почав свої старі , як світ, розмови: "Вужику мій, переживаєш за мене?" Блуда ледь не знудило, іноді Водяник перетинав межу, це сильно дратувало і доводилося його присаджувати. Хоч він потім ображався, та це було ненадовго і все починалося спочатку. Цієї ночі ніхто, крім Марени, очей так і не зміг зімкнути. Ранок. Єремія лежала на м'якій зеленій траві, дивилася в чисте блакитне небо і куштувала тільки-но знайдену брусницю, а, в ранішньому світлі, сонце грало своїм довгим промінням, змушувало мружитись та закривати обличчя рукою. Розтягнувшись по землі, дівчина думала про те, що сталося останніми днями. Всі ці нові знайомства та пригоди знесилили Єремію. Головний біль знову повернувся. Ліс гинув і вона це відчувала, тому варто було діяти швидше, але передчуття чогось поганого переслідувало її й досі. Невже вона злякалася? Але чого? Того, що її мрія так і залишиться фантазією? Чи... Єремія хвилювалися за них..? Тих, хто за ці дні став їй такими близькими... Хоча дівчина клялася не підпускати до себе більше нікого, але... Чому це так складно? Єремія перевела погляд на Марену, що так клопоталася біля Станіслава. Навіть звідси можна було почути, як вона сварить його за вчорашнє та пояснює, що ці мешканці Лісу їм не вороги і йому варто більше довіряти їм. Було видно, що Станіслав хоч і слухає її та киває, ніби погоджуючись з усім, що дівчина каже, й усміхається своєю сонячною посмішкою, але підкорятися навіть не думає. Спостерігати за ними доволі цікаве заняття. "У нього гарна усмішка... Але огидний характер і він все ще той негідник. Нехай тільки знову спробує щось таке втнути і я його... " - раптом вони пересіклись поглядами з воякою. Єремія на секунду заціпеніла, але швидко зреагувала та весело йому всміхнулася, махаючи рукою. Натомість, той здивовано округлив очі й швидко відвернувся, збентежено чухаючи потилицю. —Хах... "Сором'язливе хлопчисько значить. Цікаво..." Блуд подивилася на Мавку. Остання активно щось доводила Юліану й досить агресивно жестикулювала йому перед обличчям. На мить Єремія затримала на ній погляд. Зеленоока була гарна. Наскільки прекрасна, що це не могло бути правдою. Її статура, шкіра, волосся, пальці, очі... Дивлячись в них здавалося, що цілий світ навколо фарбувався у ніжно-зелені кольори. А губи... Думаючи про них, Єремія ледь втрималася від стогону приреченості, адже її фантазії просто не мали шансів на здійснення. Та ці пухкі рожеві губи, які здавалися такими солодкими, що так і хотілося поцілувати... Дівчина просто не могла припинити думати про них та про їх власницю. Хотілося обійняти Мавку і ніколи більше не відпускати. "Єреміє, зберися докупи... Досить думати про те, чого ніколи не станеться. Як би ти не намагалась, все одно залишишся сама. Це твоя доля." —Ах... Треба вже збиратися в дорогу, не варто втрачати час. - Тяжко зітхнувши, дівчина підвелася та, обтрусившись, пішла ворушити всіх. Все починалося чудово, не враховуючи їхньої подорожі до озера, в якому знаходиться щось невідоме, і того, що впертому та ще й пораненому Станіславу довелося довго роз'яснювати (звісно, брехати) куди вони прямують. Але новий день, як здавалося, точно обіцяв бути незабутнім, хоч його і було зіпсовано черговою сваркою Юліана і Зеленоокої. "І все почалося з того, що вони просто подивилися один на одного... Коли ця парочка вже заспокоїться?" —Ти просто огидний, болотянику! Згинь з моїх очей! - кричала Мавка, тикаючи пальцем в Юліана, а Водяник, схрещуючи руки, лише весело всміхнувся. —А що ти мені зробиш, якщо я відмовлю, Мухоморчику? "Потрібно щось зробити..." Набравши повні легені повітря, Єремія вже була готова говорити, та Марена була першою. —Юліане, Зеленооко... Припиніть, будь ласка. На це мавка злісно пирхнула, але змовчала. Взявши дівчину під руку і пройшовши вперед, вона на мить зупинила німий погляд на Блуді, проте, тряхнувши волоссям, пройшла повз Єремію, змушуючи дівчину важко зітхнути. Що ж вона з нею коїла? Здається, відповіді не знав і сам Ліс. Юліан підняв руки в примирливому жесті і відійшов убік. Думки його зараз були зайняті "любим" братиком, який мав померти, але, з якогось лиха, ожив. Мізкував про те, що на них чекає. А очікувала їх лише невідомість. Переживання і неспокій, що поселилися в серці, дуже непокоїли водяника. Щось точно мало статися. Та він взявся за цю місію лише заради одного бажання і мав контролювати розум, тіло та емоції. Раптом згадався цей похмурий птах і його настанови. Почуття невдоволення прийшло миттєво. "Це просто смішно. Те, що він такий ідеальний у всьому не дає йому права повчати інших. А взагалі, чому я про нього згадав?" Заклавши руки за потилицю, він дивився по сторонах, відволікаючись на щось, а потім перевів погляд на Єремію, яка трохи сповільнилася, переводячи подих. Юліан нахилив голову вбік. "Людське тіло звісно швидко виснажується, але щоб там не було, як шкода, що вона ховає свою справжню божественну сутність під цією маскою. Лише марна трата прекрасного." —Ха... Вужику мій, зачекай! Весело усміхнувшись, він попрямував до неї. Поки на фоні невдоволено буркотів Станіслав з Мавкою зі своїм "Скільки нам ще йти", Єремія, складаючи думки докупи, озирнулася й зрозуміла, що вони майже дійшли. — Мені треба піти перевірити дорогу, а ви поки залиштеся тут й перепочиньте. Зеленооко, ти... — Я піду з тобою. - Сказала дівчина, наче відрізала. — Кхм... Ну... - Вона сумнівалася. Боялася залишитися з Мавкою наодинці, адже не хотіла, щоб це полум'я невідомих почуттів розгорілося ще більше. Не хотіла знову згоріти в ньому. Досить. Тому намагалася загасити ці іскри надії та сподівання поки було ще не пізно. Подивившись мавці в очі Єремія намагалася зрозуміти її дії, але туманний погляд збив її з пантелику і вона, тяжко зітхнувши, все ж неохоче погодилася. — Як забажаєш. Юліане, слідкуй за нашими підопічними і... - Не встигла вона договорити, як її перебив Станіслав. —Я теж йду з тобою. - Сказав він, відкашлюючись та тримаючись рукою за пояс. Єремії здивувалася цьому. "Ну, і що він задумав? Невже хлопчисько злякалося Водяника?" - Нахиливши голову вбік, вона оцінила його жалюгідний стан й скептично усміхнулася. Потім підійшла до нього і тицьнула пальцем на рану. Від раптового болю Станіслав різко відсахнувся і зашипів. А потім, перечепившись об корінь дерева, з гучним грохотом впав на землю. Юліан весело засміявся, Марена теж прикрила рота рукою, але було видно, що вона переживає за вояку, Мавка ж відійшла в бік. Єремія підступила до нього ближче. —Збираєшся йти з такими ранами, хлопче? Якщо пройдеш ще трохи, то тільки гірше собі зробиш. Та й нас надовго затримаєш. - Дівчина перевела погляд на Марену та продовжила: —Залишиш її саму з нечистю? —Я... Поки Єремія розбиралася зі Станіславом, Мавка весело посміхалася й слідкувала за цим дійством зі сторони, стоячи біля дерева. Було кумедно дивитися, як Блуд так принижує парубка, якого вона врятувала, а той, в свою чергу, її ледве не прирізав. Не те щоб це її налякало. Просто хотілося ще трохи пожити, адже вона дечого прагнула, дуже сильно. Саме потаємне бажання зібрало їх усіх тут. Тому нехай будь-що-буде, але вона своє отримає. А на питання "Чому вона захотіла йти з Блудом?" відповідь проста. Вона її не знає. Захотіла та й все. Останнім часом просто хотілося провести з Єремією більше часу, а чому... Чому вона не знала. Їх стосунки були заплутаними і натягнутими від самого початку. Блуд завжди була сама, нікого не підпускала до себе. Але це було до зустрічі з одним людським дівчиськом. "Як же її звали..? А, точно, Міла. Хах, мила дівчинка була." Мавка трохи злилася. Адже вона також захоплювалася Єремією і її справжньою подобою, ця велич, таємничість... Її темрява манила і поглинала, змушувала підкорятися й тремтіти, хіба це не захопливо? Вона була прекрасна. І це єдине в чому вони з Юліаном дійшли згоди. Мавка розуміла, чому той так відчайдушно намагався добитися її уваги, тому злилася, що через якесь людське, огидне дівчисько, ця велич і божественна краса зів'яне й таємнича темрява зникне, а разом з нею Блуд... Зникне в глибинах порожнечі і скорботи. "Не варто думати про сумне... У будь-якому випадку я нічого не вдію. Це її рішення, але вона справді... Збирається відмовитися від самої себе?" Більше не в силах терпіти цю суперечку, Зеленоока забрала збентежену Єремію під руку і повела вниз по дорозі. Зараз було неважливо куди вони йшли, Блуд завжди знайде потрібний шлях. Коли Мавка забрала Єремію з галявини, в середині щось раптово перевернулося від такої близькості. Це було... Трохи дивно. Вона дуже давно такого не відчувала, тому була збентежена та йшла вперед, розглядаючи шлях, поки Зеленоока щось буркотіла собі під носа, збиваючи ногою вже яку підряд поганку. "Коли вона злиться, виглядає дуже мило." - Подумала про себе Єремія, розглядаючи профіль Мавки, яка раптово підвела очі і вони зустрілися поглядами. Щоки запалали вогнем. Зеленоока, очевидно, збиралася щось сказати, але Блуд почула чужі голоси та насторожилась. —Я цей... Подякувати хо... - Та не встигла Мавка договорити, як Єремія затулила їй рота рукою й притиснула до себе, повільно відходячи назад в хащі. Прикусивши палець Блуду, Мавка невдоволено зиркнула на неї й активно намагалася збільшити відстань між ними. Тільки от, в порівнянні з Єремією, вона була така слабка, що навіть з місця не могла зрушити. —Най би тебе пранці з’їли, що ти, в дідька, коїш?! —Тихо ти. Там хтось є. - Прошепотіла Єремія і обережно повернула її голову в інший бік, притискаючи до себе ще сильніше та змушуючи ту замовкнути і подивитися нарешті в потрібну сторону. Чужі голоси були все ближче і ближче. Тому дівчата зовсім затихли, майже не дихаючи. Лише уривчасті зітхання Єремії обпалювали шию Мавки, змушуючи її тіло тремтіти. Почувся хрускіт гілок, що змусив дівчат завмерти на місці, а потім і чийсь крик. —ЯРОСЛАВЕ! ЯРОСЛАВЕ, ДЕ Ж ТИ?! Тим часом на галявину вийшло кілька міцних чоловіків з вилами і різною зброєю в руках. "Що тут забули люди?" - Подумала Єремія, пильно спостерігаючи за новоприбулими "гостями". "Їх забагато. Краще розібратися з кожним поодинці. Ну ж бо, де твоє вразливе місце..." - Відпустивши Мавку, яка все ще була трохи шокована, дівчина почала сплітати чари. Чорна димка закружляла навколо її пальців, а чорні тіні підповзли ближче, неначе очікуючи наказу. Зітхнувши, вона накликала свої тіні на одного чоловіка, поки Зеленоока уважно спостерігала за нею, не зводячи очей. —От лихий попутав! - крикнув чоловік і, взявши трохи землі, посипав собі нею голову. Тіні відсахнулися від нього неначе обпеклися. Потім чоловік почав перечисляти на який день припадав Святвечір, що він тоді їв. Чари розвіялись, а навколо нього з'явився наче якийсь бар'єр, який дівчина була неспроможна подолати. Але чоловіки самі зібралися і пішли з поляни від гріха подалі. Тоді Мавка радісно підскочила, виходячи із засідки. Червоніючи, повернулася до Єремії все ще невдоволено промовляючи. — Наступного разу попереджай перед тим, щоб мене отак хапати, Блуде! Потираючи шию, Мавка розвернулася й швидким кроком попрямувала в бік, з якого вони прийшли, залишивши збентежену Єремію позаду. — Ну і що це було? І до речі... Гей! Почекай, що ти хотіла сказати тоді?! - Кикнула вона, намагаючись наздогнати Мавку. Ніч настала швидко. Дійшовши до місця призначення, Єремія цікаво подивилася на їх нових знайомих. Юліан сонно потягувався, розминаючи плечі й щось весело булькотів насупленому Станіславу, а Марена намагалася вмовити друга поїсти зібраних ягід. Та тільки загледівши їх, вона кинула цю справу й за секунду підлетіла до дівчат, неначе той вихор. Мавка аж підскочила. Упевнившись, що з ними все було добре, панянка з полегшенням зітхнула. —Як добре, що ви повернулися! Я дуже переживала, ми вже збиралися відправити пана Юліана шукати вас! Та ось ви тут! - Радісно крикнула дівчина, міцно обіймаючи Єремію й весело посміхаючись. Мавка на цей жест відреагувала досить похмуро та, нічого не сказавши, відвернулася і всілася біля вогнища, кидаючи недовірливий погляд на вояку перед собою. Юліан же, усміхнувшись, взявся за серце і драматично промовив: —Пішли без мене і для найцікавішого не покликали! Яка прикрість! Залишили мене з цим надокучливим хлопчиною! Уявляєте, як мені було нудно? - Станіслав на цей жест скептично пирхнув та відвернувся, роблячи вигляд, що не слухає їх. —Єреміє... Маю до тебе прохання... Спробуй, будь ласка, переконати Станіслава поїсти. Він лише скуштував ягід, та дізнавшись, що їх приніс пан Юліан сказав, що більше не хоче. - Сумно сказала Марена, простягаючи їй ягоди й дивлячись на рудого хлопчину. Мавка лиш захихотіла та пробурмотіла собі під ніс щось на кшталт: —То нехай заморить себе голодом і помре скоріше, нам менше мороки. І мені, можливо, вечеря... - Хлопець, почувши це, відсахнувся ще більше, все ще боляче кривлячись. "Тільки цього мені не вистачало. Як вони мене дратують. Поводяться як діти малі." Підійшовши до парубка, вона сіла поряд з ним, взяла ягоди та підсунула їх йому майже до обличчя. Той дивно покосився на неї, недовірливо сверлячи очима. Єремія втомлено зітхнула. — Їж. Чи ти вирішив справді заморити себе голодом? - Він лише збентежено відвернувся, намагаючись дивитися кудись у сторону. —Нема бажання їсти те, що приносять сутності. —Хах... Може, зловити тобі зайця? Я не сутність, з моїх рук їстимеш? Ти ж розумієш, що робиш гірше тільки собі і в такому стані Марену не захистиш? Розумієш, так? - Єремія штовхнула його плечем так, що той знову скривився від болю, а потім лише іронічно посміхнулася. — Якщо не поїси - не зможеш йти далі і, можливо, втратиш свідомість. Ти цього хочеш? Стиснувши щелепу, хлопець киває головою та хапає з рук дівчини ягоди, кидаючи у рот цілий оберемок, швидко пережовуючи. Єремія задоволено киває та простягає руку, щоб погладити парубка по голові, скуйовджуючи його м'яке, вогняне волосся, а він навіть не пручається. Лише сидить, завмерши на місці. —Хороший хлопчик. - Каже вона збентежено, помітивши палаючий погляд двох смарагдових очей. Щоб це означало? — А мене ти за таке не хвалиш! І це дуже образливо! - Невдоволено кричить Юліан, ставлячи руки в боки. —Юліане, я відчуваю неймовірну вдячність, що мені не доводиться боротися ще й з твоєю впертістю. - Каже Єремія, розминаючи шию. —Хвалю тебе за самостійність. Так краще? І давайте вже вибиратися з лісу, це місце виснажує. Станіслав спирався на гілку, сплетену Зеленоокою, мружачись при кожному кроці, але так і не погоджуючись на чиюсь допомогу. Що ближче вони підходили, то більше Блуд відчувала запах гнилі, смерті та крові. Вона була впевнена: Юліан і Мавка теж це відчували. Пройшовши трохи, вона не помітила, як поринула в свої думки. Тривога підкрадалась все ближче. Щось страшне очікувало на них там. Вона відчувала смерть, яка дихала їй в спину, готуючи свої гострі клинки. "Що ж... Варто було одразу зрозуміти, що завдання буде непростим і доведеться ризикнути. Але що ж буде далі? Чого нам очікувати?" - З думок її витяг голос Юліана і його рука, закинута їй на плече, яку вона, звісно ж, скинула. —Чого тобі? — Супишся більше, ніж зазвичай. Вужику мій, щось сталося? Глибоко вдихнувши, Єремія тихо промовила: —Стає все складніше. Думаю, можливо, нам доведеться ризикнути та зачарувати Марену. Не роби вигляд, наче не відчуваєш цього. Щось насувається. — Звісно, відчуваю. Що ближче ми до озера, то більше смердить моїм неприємним знайомим. — Невже боїшся, що братик тебе перевершить, Юліане? - Усміхнулася Єремія, дивлячись, як змінюється вираз обличчя Водяника. Спостерігати за його невдоволенням було безмежно весело. — Ображаєш. Ніхто не зможе мене перевершити! Більше не верзи таких дурниць. — Ну-ну. Пройшовши ще трохи, вони почули чийсь голос, який був все ближче. —Богдане! Ну де ж ти... —Нема його, зник! Що ж робити... Романе? —Як "що"? Потрібно шукати , не можна здаватись! Уяви, Гавриле, що це твоє дитя. Тоді б ти так швидко опустив руки? - Промовив чоловік, все ще сумно дивлячись у різні боки. —Звісно ж, ні! Але, Олеже, може, нам варто попросити про допомогу у хлопців з сусіднього села? Бо, дивись, і самі згинемо в цьому Лісі від рук нечисті. Блуд швидко переглянулася з Мавкою, кивнувши їй. Вони вже знали хто їх гості. "Якого дідька їх занесло в цю частину Лісу?" Помітивши компанію, чоловіки підійшли ближче. Вперед вийшов один кремезний чоловік та схвильовано залепетав: —Ох пробачте, що так одразу, але ви випадково не бачили юнака? Русявий, отакого зросту, Богданом звуть. - Сказав він, тримаючи руку на рівні носа. Станіслав і Юліан дивилися на чоловіків недовірливо, Марена ж зойкнула і сховалася десь позаду, а Мавка посміхалась їм з невідомим блиском в очах, неначе щось згадуючи. Єремія позадкувала, та один з чоловіків виставив вила вперед і грізно промовив: — Ти точно знаєш щось! Зізнавайся! "Бачила. На святковому столі мавок. Тільки цієї мороки мені не вистачало. Що ж тобі сказати..." —Ха... Бачила якогось хлопчину в іншій частині лісу, коли збирала трави. Дуже схожий на вашого за описом. - Мавка зацікавлено перевела погляд на Блуда, все ще всміхаючись і облизуючи пересохлі губи. До горла підступив згусток. — Я їм не довіряю. Василю, чи можуть вони бути нечистю? - Сказав чоловік, кидаючи в сторону лісової компанії підозрілий погляд. Марена притулилася до Єремії, а та поспішила взяти панянку за руку. Але їх перервав гучний рев з глибин лісу. Земля здригнулася під ними, неначе від сильного поштовху. Та не тільки земля, в середині одразу неначе щось зламалося, а тварини поспіхом сховалися, хто куди. "Не кажіть, що це... Тільки не він... Прокляття! " - Одразу все зрозумівши, Єремія голосно закричала: —Тікайте негайно! —Що це? - Крикнув Станіслав, та його перервало карканя птахів, які пролітали зграєю над ними. Тікати було вже пізно. З лісу повільно вийшло чудовисько завбільшки зі здорового бика і поступово наближалось в їх бік. Воно мало кістяну волохату голову та великі роги. Від нього тхнуло кров'ю та гниллю, а сам він був весь в червоних дивних нитках... Було очевидно - нічого хорошого це створіння з собою не несе. —Кажу ж вам, тікайте! —А ти?.. - Збентежено спитав рудий парубок, стоячи на місці. — Юліане, забери їх звідси! Я розберусь сама! - Невпевнено кивнувши, Водяник все ж виконав прохання і, взявши Станіслава на руки зі словами: "Тримайся міцніше, вічно невдоволена панянко", побіг подалі від того дійства. Мавка вагалася. Вона не хотіла кидати Єремію тут саму, але часу у них не було і вона б нічого не вдіяла. Зеленоока знала, що Блуд була неймовірно могутньою, тому, пробігаючи повз неї, дівчина прошепотіла лише тихе: "Обов'язково повертайся живою...", схопила Марену, попри її крики не залишати Єремію саму, та побігла за Водяником. Мавка була певна, що її почули, адже, як тоді пояснити той кивок і заспокійливу посмішку?.. "Ось ми і залишилися самі, Лісовику." - Але, глянувши на чоловіків поруч, доповнила: "Ну, може, і не зовсім самі." Звір знову голосно заревів та, помітивши переполоханих людей, побіг в їх сторону. Схопив першу-ліпшу людину і вже збирався розірвати, але один з чоловіків скидає вила над головою, намагаючись заколоти створіння. Мить і величезні, руки розривають людське тіло на шмаття, яке супроводжується звуком чавкання й ламанням кісток. Лісовик відкидає тушу та повертається до іншої жертви. Огидні звуки хлюпання та крики жаху одразу відлунюють в голові. Єремія дивиться як внутрішні органи, того, хто щойно стояв перед нею, вивалюються і розповзаються по всій галявині. У ніздрі одразу вдарив металевий запах крові і смерті. Поки Лісовик закінчував з останнім, чиясь закривавлена голова підкотилась їй до ніг. Вона важко видизнула і з огидою її відбила. — Як ти мене дістав. Бийся краще зі мною! Адже я твій суперник, хіба ти забув? Чи вже настільки збайдужнів?! "Що ж, щоб його перемогти, доведеться порушити свою обіцянку. Інакше ніяк." - Тіні почали згущуватися біля неї, людська шкіра тріщала від великої кількості випущеної магії й розірвалася на маленькі клаптики. Нарешті показалася її справжня сутність. Прекрасна, не схожа на інших. Її образ наче вирізблювали самі боги. Два білих, неначе кришталь, ока, виблискували при світлі сонця, переливалися, палали диким вогнем. Тіло її неначе було створено з самої темряви. Було відчуття, наче сам янгол смерті спустився і благословив їх своєю присутністю. Підходячи до Лісовика... О ні, вона не йшла, ні, вона летіла над землею... Наближаючись до нього, Єремія промовила: —Мене вже дістало, що хтось мені вічно заважає. Сподіваюся, ти будеш останнім. "Чудова нагода вгамувати злість. А чому б і ні." Супротивник нарешті помітив її і розлютився дужче. "Ну ж бо покажи мені на що ти спроможний. Минулого разу перемога була за мною." - Блуд намагалася вплинути на нього, туманячи його розум, і це вдавалось. Лісовик похитнувся від такого напору та, вхопившись за голову своїми закривавленими руками, почав голосно кричати. —Нічого не бачу! - Він хитався з боку в бік, ламаючи все на своєму шляху. Та Блуд на це лише весело сміялася. Їй це подобалося. Вона почувається сильною. Впевненою. Вільною. Та довго це тривати не могло. Щоб не втрачати контроль над ситуацією, вона створила тіньових створінь, які накинулися на звіра, блокуючи його спроби пройти далі. "Що ж робити, він до біса сильний. Я довго так не витримаю." Проте створіння було божевільне, вирвавшись з пастки, він налетів на Єремію, але та успішно відкинула його батогом вбік, відходячи подалі. Розум все більше туманився і вона не контролювала себе, повністю віддаючись бійці. Блуд починала програвати. Лісовик кинувся на неї, вдаряючи кулаком, від якого вона ледве встигла ухилитися. — Розчавлю! - злісно кричить він, хапаючи сутність за шию й піднімаючи над землею. Всі спроби вдарити його пітьмою виявилися марними, тому вона почала відчувати, як ламаються її кістки і вона втрачає свідомість під сильним тиском Лісовика. "Дідько, як боляче..." - відкинувши голову назад, дівчина відчуває, як ламаються її ребра. Німий крик застряг у неї в горлі, та раптово великий спалах світла осліпив їх обох. Лісовик розкрив долоню і Єремія майже з нечутним грохотом летить на землю, відчуваючи неймовірний біль в усьому тілі. Раптом в думки влетіли слова Мавки: " Обов'язково повертайся живою..." - Блуд усміхнулася. - "Як тут можна ослухатись?.." Чудовисько відступає і з криком падає перед нею на землю, зв'язаний чорними нитками. Підіймаючи голову, Єремія бачить, застиглу в небі, Відьму, а за її спиною Ворона, що розкинув крила. — Прийшов твій кінець, Лісовику. - Промовила Магда, відрубуючи тому голову. "Вау... А ви, як завжди, вчасно." - Подумалось дівчині перед тим, як вона повільно заплющила очі та поринула в пітьму.

#moonchaistory #Ліс #ЄреміяМавка #ЮліанВорон #F #S #ВПроцесіНаписання #Міді #В 1 глава. Непорозуміння. Ніч. Небо вкрите рясними зорями, за високим деревом видніється яскравий місяць. Цвіркуни співають свої пісні, Ліс оживає. Тим часом нічні істоти ховаються в обійми темряви, чекаючи на свою здобич… Лісні мешканці останнім часом стали іншими: агресивними, неконтрольованими. Все змінюється, і точно не на краще... Єремія це розуміла. Справа була нелегка та точно полишила б за собою багато жертв. Однак іншого вибору у них просто не залишалося... Довелося діяти. Звісно ж, усім було лячно. До чого це їх приведе, що буде далі? Стільки питань, але так мало відповідей. Однак зараз, сидячи при світлі місяця, її думки були зайняті геть не завданням, або ж непередбачуваним майбутнім, а тим неспокоєм, який мучить серце дівчини ось уже кілька днів підряд. "Чи може це бути… кохання?.. Ах, яке ж це жахливе слово! Або... може, симпатія?" — Х-а-а, як тяжко. — Чого зітхаєш? Так нудно? Тоді чому б тобі не допомогти мені? — Єремія перевела погляд на Мавку, що так клопоталася над пораненим Станіславом, який несподівано з'явився на їхньому шляху і впав прямісінько посеред стежки... Довелося відіслати Юліана до Ворона за допомогою, адже рудий хлопець мав досить тяжкі поранення, а пересуватися з ним у такому стані було б важко: це забрало б у них ще більше часу. — Мені і біля вогнища добре, дякую, — усміхнулася дівчині Єремія, та, спершись на дерево, знову поринула в роздуми... "Якого вовкулаки ми взагалі маємо возитися з ним? Звісно, він дорогий Марені, і якщо її розізлити... Тільки боги знають, що буде" Вона слідкувала, як Зеленоока вправно замазувала рани, ніжно торкаючись його засмаглої шкіри, проводила рукою по обличчю. В її очах грали дивні вогники зацікавленості рудим воякою. Серце чомусь було неспокійне, а на душі збиралася журба. Все це дуже дратувало її, Станіслав також. Хотілося просто випустити свою темряву та розірвати хлопця на шмаття, а ця неконтрольованість злила ще більше. Коли вона встигла тільки? Коли її почало так тягнути до Зеленоокої, що вона ладна була вбити кожного, хто став би їй на заваді? Заради дівчини, що дивилася на неї холодними зеленими очима, подібними до виру, в глибині якого можна загубитися і вже ніколи не побачити денного світла... В якому вона вже загубилася. Навіть до Марени Мавка ставилася більш привітно, тоді чому її так довго не полишає ця журба і незрозумілі почуття... Тяжко зітхнувши, вона лише тихо промовила: — Може, просто здатися? — Провела рукою по волоссю та різко здригнулася від раптового радісного крику Мавки до неї. — Блу... - Зеленоока швидко спинилася, адже не можна було розкривати її особистість, та продовжила: — Ой… Єреміє, він, напевно, прокинувся! — Парубок розплющив очі, і, помітивши Мавку, йому вистачило миті, як він вже підвівся на ноги й приставив кинджал до горла Зеленоокої. Погляд хлопця був дикий, наче кричав, що він вб'є її просто зараз… — Нечисть, не лізь до мене! — крикнув, обпікаючи шкіру дівчини заговореним залізом. Натомість та посміхнулася, просунувши руку до його обличчя, обережно сплітаючи чари і відтягуючи для Блуда трохи часу. Але Станіслав швидко зрозумів що до чого, різко відсахнувся і розлютився ще дужче. Мавка була в небезпеці. "Думай, Єреміє, думай..." Але часу на роздуми не було. Юліан все ще десь вештався, а Марена пішла збирати ягоди для її підопічного. Вони з Мавкою залишилися самі... Лють охопила її, а тим часом темрява поповзла до її рук. З усіх темних хащів Лісу полізли темні силуети - чорні тіні, які тягнули до неї свої довгі пальці. Крок, ще крок — і ось вона майже біля хлопця. Тягне свою руку аби вбити його, однак, зустрівшись поглядами із Зеленоокою, все всередині перевернулося, а темрява зникла так само раптово, як і з'явилася. "Не можна себе видавати." Набравши повні легені повітря, вона промовила: — Гей, хлопче! Розвернувшись, Станіслав заціпенів. Він точно не знав нечисть особа перед ним чи людина, отже, було незрозуміло що робити далі. Доки молодий воїн обдумував наступний крок, Єремії вистачило цих кількох секунд, щоб прийняти рішення: за пару секунд вона вже була коло нього, занесла руку, стиснувши її в кулак... Перший удар точно пройшовся по ребрах, а потім був ще один і ще… Дівчина била в місця, де до цього були рани. Хлопець знесилено впав на землю, не маючи сил чинити опір, і тяжко дихав. Мавка відійшла на безпечну відстань і лише скептично усміхнулася, тримаючи рукою за шию, де Станіслав приклав ножа, ледве не прирізавши її. Єремія прослідкувала за цим рухом та міцніше стиснула край одягу. "Від заговорених кинджалів рани погано загоюються, тому, напевно, залишиться шрам... Цей вояка… Як він тільки посмів!" Проте Зеленоока була задоволена тим, як хлопець розвалився на землі, тримаючись там, де було завдано болісних ударів і спокійно сказала: — Так ти його вб'єш, а мертвий нам він не потрібен. Та й м'ясо буде зовсім несмачне. На це Блуд лише весело посміхнулася. Секунда, дві — і Станіслав робить випад вперед, Єремія хапає його за плечі, намагаючись втримати, та не встигає зреагувати і опиняється прямо на землі з притиснутим до горла кинджалом. — Нумо, вбий мене, і не дізнаєшся, де твоя панянка! Звісно, вона блефувала. Хлопець на мить зупинився, дивлячись їй прямо в очі і намагався видивитись там правду. Аж раптом з'являється Марена. Дівчина не до кінця розуміє, що відбувається. Побачивши її, Станіслав відпускає дівчину, йдучи до своєї пані та перевіряючи, чи все з нею добре, міцно та трохи незграбно обіймає її, а на до цього розгніваному обличчі з'являється полегшення та посмішка. Раптом Мавка іронічно прискає: — А посмішка і рум'янець йому більше личать, аніж той дикуватий погляд. Он як розтанув, тільки панянку свою побачив! Закотивши очі, Єремія обережно промовила до Марени: — Марено, може, тобі вдасться переконати свого друга, що ми не бажаємо вам зла? Дівчина здивовано кліпає очима. —Що взагалі сталося поки мене не було? Блуд не відповіла, а лише повела поглядом в бік озброєного Станіслава, а потім кивнула на бліду, як смерть, Мавку, що досі стискала, вже червоними від крові пальцями, свою шию. Одразу зрозумівши, що до чого у панянки раптом округлилися очі: —Ой леле… Вона сурово подивилася на свого друга і так само злісно промовила: — Як ти міг! Проси вибачення! Негайно! —Але пані! Погляд Марени говорив сам за себе, тому, стиснувши щелепи, він все ж промовив: — Мені дуже шкода. "Так і віє щирістю…— глузливо усміхнулася Єремія. — Але хоч щось!" — Тож, якщо ми так добре порозумілися, давайте краще перепочинемо. Дівчина перевела погляд на Мавку, що так само стояла, притиснувши руку до порізу. Злість знову повернулася, але вона лиш взяла дівчину за руку і посадила біля вогнища. — Давай допоможу.— Відсунувши волосся Мавки, Єремія ніжно пройшлась пальцями пораненою ділянкою на блідій шкіри Зеленоокої. Червоні плями розквітали, як літній польовий мак. Взявши трохи лікувальної мазі, вона обережними рухами почала втирати її в шкіру. Серце чомусь неймовірно швидко билося. Сидіти тут, біля неї, було приємно, наче в цьому світі існували лише вони вдвох. Зеленоока зім'яла поділ своєї сукні. — Боляче… — прошепотіла вона. Єремія ж повела плечима. — Ще зовсім трохи. Підвела очі догори і зіткнулася з пекучим поглядом та очима кольору малахітового каменю. Швидко відвернувшись, повела поглядом з боку в бік, і лиш здивовано промовила: — Де ж, трясця, Юліан? Юліан сидів біля невеличкої водойми. Сьогодні місяць був як ніколи яскравий, повністю освітлював шлях. Спершись спиною на великий камінь, він схопив перший камінець, який тільки-но потрапив йому під руку, та кинув кудись в хащі. "І чим я тільки займаюся… Та й взагалі, як сміє цей пернатий читати мені нотації?!" Тихо прокашлявшись, Водяник намагався імітувати голос Ворона: — *Кхм… Юліане! Тобі варто навчитися поводитися гідно і не коїти лиха, не змушуй пані знову сердитися на тебе.* Або ж: — *Юліане, ти зовсім не змінився, чи не варто тобі вже подорослішати?* Та знаєш куди йди?! Чортів птах! І це все через пару компліментів... Плеснувши в долоні, він стиснув руки в кулаки. Хлопець злився. Його ще ніколи і ніхто так не принижував. — Так ні, він ще й пригадав старі часи… От же ж злопам'ятне пташеня! Але замість злості на його губах заграла посмішка. — Ну справді, він майже не змінився, та тільки... "Стан його гірший, ніж будь-коли, має поганий вигляд… Відьмі зовсім лихо". Раптом стало сумно: — Цікаво, сьогодні я вдруге побачив, як він перевтілюється і, на диво, залишається таким же гарним... Ха, та про що я тільки думаю? Наступного разу хай Єремія сама до нього йде... Тяжко зітхнувши, він опустив голову і сховався за волоссям. "Вже час вертатись. Напевно, той хлопчина вже прокинувся" Підвівшись, він потягнувся до хрускоту кісток і, тихо заспівавши, попрямував в бік їхнього місця перепочинку. Тим часом з гілки дерева, що знаходилась прямісінько біля каменя, де тільки-но був Водяник, злетів птах, виблискуючи своїм пір'ям та чорними, як смола, очима, й сховався в темряві ночі. Здійнявся прохолодний вітерець, гойдаючи гілки дерев з боку в бік та несучи в собі відлуння тривоги й звістку біди, що вже насувається...