Порожні університетські коридори виглядають незвично, що вже казати про тишу, що панує всією будівлею. Викладачі й студенти зібрались на дворі, щоб якнайкраще підготуватися до приїзду інших університетів міста на спортивні змагання. Я обережно ступаю сходинками, тримаючи в руках величезну коробку з конусами, тенісними м’ячиками, ракетками, волейбольними сітками та іншими приладдями для фізичної активності. Викладач фізичної культури чомусь твердо вірить, що тільки я можу донести його дорогоцінності цілими та неушкодженими. Які тільки думки в мене не виникли, коли він давав мені «важливе» доручення, та сперечатися з ним бажання не було – ще вирішив би потім відігратися і не допустити до сесії… Тому всі протести сидять глибоко в душі, поки я йду сходами й молюся, щоб ненароком не втратити опору під ногами. Спортивні змагання можна впевнено називати давньою традицією нашого університету. Хоча з невідомих причин наші команди лише іноді посідають призові місця, на дворі зібралась велика кількість збуджених юнаків і юнок, які з нетерпінням чекають на початок заходу. Думаю, їх більше збуджують нові знайомства, аніж потенційний програш. Нарешті роблю останній крок і відчуваю під ногами рівну поверхню. Сходи закінчились. На хвилину ставлю коробку на підлогу й розминаю затерплі руки, які хрустять так, ніби мені дев’яносто років, а не двадцять. Глибоко вдихаю, налаштовуючись на останній ривок, підіймаю коробку та виходжу в широкий коридор, через який можна вийти у фоє. Я проходжу декілька зачинених кабінетів, аж раптом… чую звабливу гру фортепіано. Мелодія миттєво гіпнозує мене й заполоняє всі думки. Обережно ставлю на підлогу коробку й придивляюсь до відчиненої музичної аудиторії в кінці коридору. Нерішуче дивлюсь на спортивне знаряддя, яке викладач чекає надто довго, збираюсь швидко проминути фортепіано й вийти на спортивне поле… Але мелодія неймовірно вабить до себе. Один нерішучий крок. Потім другий. Ще один, ще і ще. Розум ніби затуманюється. Хочеться зірватися на біг, аби лише встигнути насолодитися піснею. Але я продовжую йти повільно й тихо, боюсь злякати джерело цього блаженства. Підкрадаюсь до відчиненої аудиторії та бачу хлопця. Він сидить за фортепіано трохи боком до дверей, його темне недбало розчесане волосся тремтить від кожного руху. Я бачу лише широку спину і правий бік, але впевнено можу сказати, що раніше його не було в університеті. Обережно сідаю на холодну бетонну підлогу та притискаю коліна до грудей. Босі ноги німіють від холоду, і я жалкую, що побігла за дорученням викладача, не взувши кросівки. Короткі шорти не гріють, а відкрита спина в майці вкривається сиротами від доторку до прохолодної стіни. Та мені все одно. Я сиджу навпроти відкритої аудиторії та зачаровано спостерігаю за дотиками витончених чоловічих пальців до чорно-білих клавіш фортепіано. Хлопець майстерно об’єднує різні ноти в гармонійну мелодію, рухаючись в унісон із піснею. Така тоненька, сумна, несамовита… Здається, кожна нота дістається мого серця та пронизує його раз за разом. Він не дотримується одного темпу – мелодія то пришвидшується, то вповільнюється. Вона підіймає мене в небо, а потім повільно повертає на землю. Аж раптом він змінює систему темпу, мелодія починає підійматися все вище й вище – вона пришвидшується і з сильних, впевнених нот миттєво переходить на тонкі, тремтячі, які змушують щось у моїх грудях судомно стискатися. Його пальці блискавично рухаються клавішами, мелодія продовжує тремтіти, а моя душа щосекунди здригається від імпульсів. Ще, ще, ще сумніше. Ще, ще благаюче. Ще несамовитіше. Мелодія доходить вищої точки, мій пульс переходить у шалений ритм, а потім… Раптово замовкає. Коридор заповнюється приголомшливою тишею. Я виринаю з глибин своєї душі й усвідомлюю, що плачу. Цієї миті хлопець повертається, і наші погляди зустрічаються. Я хутко підіймаюсь і вибігаю з будівлі.

Тролейбус повільно під'їжджає до зупинки та зі скреготом відчиняє двері. Вечірній вітерець м’яко обгортає розпечену шкіру приємною прохолодою, ніжно грається скуйовдженим волоссям, заколисує втомлений розум. Спершу заходять бабуся і дідусь. Вона чекає, ніби ведена кимось, повертає голову в бік і зустрічається поглядом із хлопцем. Вони не знайомі. Не затримуючи на ньому погляду, заходить у порожній тролейбус, повертає праворуч і сідає. Дивиться у вікно і відчуває, як він сідає поруч. Помаранчевий захід сонця заворожує... Та раптом ніс заповнюється таким рідним, бентежливим запахом. Серцебиття прискорюється, тіло напружується, а розум наповнюється спогадами. Ніжні доторки рук, солодкі губи у поцілунку, карі закохані очі, чарівна посмішка, неслухняне волосся, чутливе тіло і... запах. Вона виринає зі спогадів, відчуваючи легкі доторки його передпліччя. Це не він. Це інший хлопець. Але запах... Він надто схожий... Руки стискаються, нігті боляче тиснуть на ніжну шкіру долонь. Вона заплющує очі, стискаючи щелепу... намагаючись стриматись і не припаси до його плеча. Тролейбус під'їжджає до її зупинки. Вона схоплюється на ноги й вилітає на вулицю, проклинаючи почуття, які залишає після себе кохання.

Кому бути? А кому не бути? У кого є влада для вирішення цих питань? Хто має право вирішувати долю інших? Люди сприймають мене іграшкою - звичайною плюшевою кроличкою. Проте вони навіть не здогадуються, що насправді я бачу все і всіх. Світ людей надто складний, щоб розібратися у його функціонуванні, та я чітко знаю одне - жага до "бути" здатна подолати все на своєму шляху, якщо їй дати можливість. Життя до поворотної п'ятої години ранку було таким щасливим і безтурботним. Моя чотирьохрічна подруга Катюша кожного дня гралась зі мною, брала з собою на прогулянки за стінами дому, ми навіть спали разом... А потім трапилось оте. У повітрі лунала сирена, лише звук якої змушував кров холонути, що вже казати про її призначення. Скрізь бігали люди, ховалися де тільки можна - у коридорах, у підвалах, у бомбосховищах. Катюша міцно притискала мене своїми маленькими рученятами до грудей, коли вони з мамою і татом сиділи в коридорі квартири, ховаючись і здригаючись під час кожного вибуху за вікнами. Коли жахливі звуки стихли, вони швидко зібрали речі й побігли до машини. Катюша була настільки зляканою, що не помітила як впустила мене. Я сподівалась, що вони помітять і повернуться по мене, та вони поїхали. Я залишилась на самоті серед зруйнованого подвір'я. З усіх боків лунали вибухи, падали уламки зруйнованих будівель, завалювались величезні дерева... І серед цього руйнівного хаосу лежала нерухома я. Втративши надію на повернення сім'ї, я загубилася у щохвилинних звуках руйнування, смерті та спустошення. Час зник. А потім мене почало охоплювати "не бути". Коли воно майже повністю поглинуло мене, поряд опинився Василь - сусід Катюши. Ми знайомі багато років, тому він одразу впізнав мене й забрав із розрухи. Я не знала, куди ми бігли, але маленька іскорка "бути" вступила у бій з "не бути" і почала тіснити його. Ми з Василем швидко оминули чорний пустий, повністю зруйнований п'ятиповерховий будинок. Мій рятівник намагався ступати якомога тихіше, хоча довкола була мертва тиша. Дорогою ми знайшли покинутий велосипед, який на диво вцілів, і вирішили скористатися ним. Поки їхали вщент зруйнованим містом, страх невпинно чіплявся своїми пазурами у наші спини, серця шалено калатали, а дихання було настільки важким, що легені здавались сплющеними. Коли ми залишили місто, позаду знову залунали вибухи. Та це не завадило нам полегшено видихнути. Надія на "бути" міцно обійняла наші напружені тіла й послабила страх. Ми виїхали на пусту трасу, що пролягала вздовж полів, і пришвидшились - у Василя ніби відкрилось третє дихання. Вперед! Вперед і тільки вперед! До життя! Наш шлях пролягав через поля й міста. Колись рівні дороги тепер були всіяні глибокими ямами та різноманітними уламками від ракет, пошкоджених дерев... Колись родючі поля тепер були чорні та забруднені... Іноді ми проїжджали спалені танки, бойові машини, а місцями ще й бачили людей, яких поглинуло "не бути"... Якщо на нашому шляху траплялись вцілілі міста або селища, ми знаходили прихисток у добрих людей, з якими нас тепер об'єднувало не тільки життя в одній країні, а й спільне лихо. Я бачила, як усі довкола плакали, чула прокльони, якими засипали тих, котрі уявили себе богами, і молитви за тих, хто ціною власних життів захищав наші. Трохи перепочивши, ми вирушали далі. Я не знала, куди Василь їхав, але сподівалась, що зможу ще хоч раз побачити Катюшу і заспокоїтись у її обіймах. Ми їхали чотири дні поспіль. А потім опинились у тихому, цілому місті, що було переповнене спокійними людьми. Воно нагадувало райський сад у порівнянні з нашою зруйнованою домівкою. Я хотіла залишитись тут. Нас із Василем зустріли волонтери, нагодували й провели до дитячого садка, який був переробленим для переселенців. Я відчувала в тих людях горе і водночас полегшення - нарешті вони були у безпеці. Мої думки повернулися до подруги, аж раптом я почула її солодкий голос. Василь підійшов до своїх сусідів і я опинилась у таких рідних обіймах маленьких рученят. Мене огорнув улюблений запах - запах Катюши. Нарешті я була вдома, поруч зі своєю сім'єю. Перепочивши декілька днів, Василь попрощався з нами й поїхав далі. Тепер я знала, що він їхав на захід країни. Проводжаючи поглядом мого рятівника, я чітко зрозуміла, що "бути" завжди переможе "не бути", варто лише дати йому найменший шанс.