Моя геройська академія, Мідорія Ізуку. Під час їхньої невеличкої розмови Ізуку помітив дещо, але промовчав. Зрештою, краще не дратувати лева, коли ти застряг з ним в одній клітці. І все ж… те, що казав Шигаракі зачепило його. Але чому? Це були просто слова лиходія. Божевільного, який бажав знищити все, що його дратує. Дорослої дитини, метою якої було вбити Всемогутнього, Символ Миру. Це були слова когось, кого герої не встигли врятувати. (Вони не прийшли. Вони не врятували його. Чи він неправий, ненавидячи їх? Неправий, ненавидячи людей, які залишили його помирати…) Ізуку з'єднує крапки, деталі, які весь час були на очах (Чому вони не бачили? Або бачили, і їм було байдуже, як завджи—), і йому не подобається те, що він отримує. І, можливо… просто, можливо, Шигаракі не єдиний, хто усвідомлює кілька нових речей в цей день. Або: їхня розмова йде трохи інакше, і Мідорія проводить набагато більше паралелей, ніж йому хотілося б. Оригінальна робота: https://archiveofourown.org/works/38203129/chapters/95444899 Розділ 1: To understand (Зрозуміти) Останнім часом Деку поводився трохи… не так. Не те щоб це погано вплинуло на його оцінки! Іїда б прочитав йому цілу лекцію, якби він просто подумав про те, щоб нехтувати школою. Він міг би навіть втягнути в це Тодорокі-куна та Цу-чан для повної міри (або вони б самі підійшли до нього). Є щось у їхній відвертості, що куди яскравіше передає розчарування, ніж розмахуючи руки Іїди. А після промови, вони запропонували б йому всю можливу допомогу, або принаймні всю, яку готовий прийняти Деку. Але Урарака відволіклась. Її хвилює те, що він став краще. Мовляв, у сенсі він-наразі-вищий-за-Яомомо-в-класному-рейтингу-тобто-на-першому-місці краще. Що саме по собі, напевно, добре, і якщо спитати, будь-хто відповість «він просто доклав більше зусиль!». Але Деку і так робив усе можливе, перебуваючи на 4-му місці трохи нижче Бакуго, а тепер за два тижні підскочив на вершину. Не те щоб там спочатку була якась сильна прогалина, він відставав на десяті частки. Тож, мабуть, він просто набрав максимальні оцінки з усіх предметів, щоб так швидко підняти середній бал. Вона розуміла, що «виходьте за свої межі» і все таке, але вона не може не хвилюватись, що в його поведінці є щось більше ніж шкільний девіз. Деку використовував Плюс Ультра буквально у всьому, до такого ступеня, що Всемогутній повинен би почуватись приниженим! Вона бачила, як він тренувався наполегливіше, ніж навіть Бакуго. Він заслужив кілька покарань від Дівчинки Відновлення за розтягування м’язів та переломи кісток після кожного уроку героїки. Також він майже завжди приносить принаймні по два своїх зошити на обід і не відриває від них очей, зупиняючи бурмотіння лише, щоб засунути шматок рису в рот. Він взагалі не приєднується до їх розмов під час перерв. Але саме те, що сталося після Інциденту, насправді змушує її вірити, що це ніяк не пов’язано з девізом, чи настроєм, чи будь-яким іншим виправданням, які продовжують вигадувати її однокласники. (Це лише другий раз, коли вона бачила, щоб він плакав так. Переповнений емоціями настільки, що неможливо їх вгамувати-) Тож, справедливо зазначити, тепер весь клас погоджується, що їхнього сонячного-хлопчика щось турбує. Однак наразі вони не можуть нічого вдіяти, у них є лише припущення та здогадки. А намагатися переконати Деку дозволити їм допомогти, це так само ефективно, як пластиковою виделкою висмикувати гвинт з дерева. Тому поки що вона просто сиділа за своїм столом і думала про те, наскільки безкорисним другом зараз почувається, неспроможною якось полегшити чи розділити його тягар. Вона може тільки дивитись, як Деку знову пестить свою шию, а його очі затуманені від сотень думок, вміст яких їй так хотілося б знати. Ще одне питання виникає в її голові, коли Айзава-сенсей заходить до класу, кидаючи погляд на Деку, і починає урок з довгої промови про їхній літній табір. Про що саме говорили Деку і Шигаракі того дня? Все, що вона бачила, це наслідки. Деку відмовлявся розповідати будь-що про їхню розмову. Але з якоїсь причини (можливо спостережливість або проста інтуїція) вона впевнена, що його сльози, коли Шигаракі пішов, були якимись… іншими. Для того, хто плаче так часто, як і посміхається, у нього завжди є причина реагувати саме так, як він реагує. Наскільки б маленькою чи незначною ця причина не здавалась для інших. Отже… Чому в той момент здавалося, що він скорбує? Про що він міг скорбувати? — Мідорія, залишся. Решта можете йти на обід. Згаданий підліток здригнувся, чим викликав кілька стурбованих поглядів від друзів. Вони підійшли ближче до нього й запитали, чи слід їм почекати біля класу, поки він говорить з сенсеєм. Шоута помітив, що Урарака полегшено зітхнула, що підтверджувало його підозри. Можливо, сам хлопець не хотів, але його друзі бажали, щоб він поговорив, якщо не з ними, то хоча б зі своїм класним керівником про очевидну проблему. Дуже очевидну, кричущу, підсвічену неоновими вивісками проблему. Шоута не знає, як Мідорія постійно відкладає цю розмову, оскільки вже навіть пустоголовий Символ Миру помітив, що щось не так. Хлопець якимось чином постійно уникає діалогу один на один, що змусило Шоуту навмисно затримати його після уроку. Втомлений учитель знає, що дитина не любить (не ненавидить, але це до біса близько), коли його заганяють в кут. Але також він знає, що напруга в класі стає дедалі більшою і її необхідно розвіяти, перш ніж вона вибухне і порушить динаміку серед учнів. Отже, ось він віч-на-віч з дитиною, яка намагається дивитись куди завгодно, окрім Шоути. Хлопчик був мовчазний, як миша, і блідий, як привид. Від його яскравості й ентузіазму залишилась тільки крихка оболонка, навіть якщо успіхи в класі вказують на протилежне. — Ти вигориш до закінчення першого року, якщо продовжиш в такому темпі. Після цих слів Мідорія знову здригається. Чудова робота, Шоута. Ось чому зазвичай з дітьми спілкується Хізаші. Стримуючи зітхання, він підходить до одного зі стільців в першому ряду й сідає, жестом показуючи дитині зайняти місце поруч. — Отож… — Шоута відхилився назад, щоб зробити запитання менш загрозливим, ніж це сприймає Мідорія. — Це тому, що Всемогутній тисне на тебе? — Я- Що? — Питання було наскільки несподіваним, що змусило його нарешті взяти себе в руки. Значить він очікував чогось іншого. — Н-ні? Всемогутній не казав нічого особливого. — Тоді причина в ненависті до себе чи в почутті власної нікчемності? — Н-ні, ну, не те щоб… — Ти відчуваєш потребу швидко покращитись? У тебе ще є понад два роки, до того як ти станеш профі. — Ні! Тобто, так, але не зовсім, я… Сенсей, чому ви питаєте мене про це? Замість відповіді Шоута спостерігає за Проблемною дитиною. Хлопець, який для того, хто має потужну «героїчну» примху, занадто невпевнений і сором’язливий. (Наляканий, підказує його розум. Але в цьому немає сенсу. Ірраціонально боятись, коли в тебе є така сила). Риси, які він бачив лише в людях з найнижчих рівнів суспільств, чомусь присутні в поведінці Мідорії. В поведінці того, кого точно все життя нахвалювали, за те що він має таку неймовірну примху. Так звідки все це? Проблемна дитина — це справедливо зароблене прізвисько, і ніхто не може з цим сперечатись. — Бо якби я тебе запитав що сталось, ти б не відповів. А якщо відповів, то запевняв би, що з тобою все гаразд, а це брехня, і що незабаром ти почуватимешся краще, ігноруючи те що вже минуло два тижні, а ситуація тільки погіршується. Мідорія пробурмотів щось собі під ніс, і якби тут був не Шоута, то слова залишилися б непоміченими. — …Не те щоб ви могли зрозуміти. Але Шоута був досвідченим підпільним героєм. — Чого я не можу зрозуміти? Ось воно. Мідорія почав стукати пальцями по столу. Ритмічні рухи зазвичай допомагають заспокоїтись. Нервувати — це нормально. Також нормально відчувати деякий рівень страху та поваги до авторитетної особи, героя чи ще когось. Але такий рівень? Спочатку Шоута вважав, що справа в новому середовищі та купі незнайомих людей (Бакуго наврядчи можна враховувати за друга або близького знайомого). Але зараз вже минули місяці, наповнені різними подіями, і не було майже ніякого прогресу. Мідорія все ще був… Мідорією. Може він справді не розуміє його. Незвичайний, ірраціональний, поза його компетенцією, так би мовити. Однак він не повинен робити висновки лише на основі кількох припущень. — Просто… — зітхнув Мідорія. Його плечі опустилися, наче на нього давить тягар, який він несе самотужки. Тягар, який він наполегливо продовжує нести самотужки. — Сенсей, в чому відповідальність героїв? Шоута повільно кліпнув очима. …Що? — Ти сумніваєшся щодо вибору професії? — Його оцінки в школі говорять інакше. — В середині навчального року… — Будь ласка, просто дайте відповідь, Айзава-сенсей. Ох, як швидко змінились ролі на допиті. Але якщо врешті-решт це допоможе йому отримати власні відповіді… — Герої відповідальні за безпеку та благополуччя цивільних, особливо під час стихійних лих і нападів лиходіїв. В їх пріоритеті підтримка миру та придушення будь-яких порушень, аби не постраждали невинні. — А як же люди? Це змусило Шоуту знову кліпнути та зупинити промову. До чого він веде? Пауза виявилась занадто довгою для дитини. — Сенсей, ми навчаємося бути героями, людьми, уповноваженими використовувати свої примхи для захисту інших. Люди покладаються на героїв. Люди покладаються на інших людей. Але чому коли ми замінюємо слово «люди» на «герої», «лиходії», «цивільні», контекст змінюється? Я не розумію, сенсей. Всемогутнього підносять на п'єдестал, героїв в цілому підносять на п'єдестал, і тоді вони… більше не люди? Я… я не розумію чому. Сенсей, ви кажете, що герої відповідальні за безпеку інших, але чому суспільство обертається навколо них? Чому суспільство покладається на них у всьому, навіть за межами безпеки? Я розумію, що героїв обожнюють і вони є псевдознаменитостями, але тоді… тьфу, я просто, це так… — Мідорія. — Чому ви називаєте їх невинними?!— — Мідорія, ти плачеш. І він плакав. Безладні сльози, повні розчарування, текли по його червоним щокам. Зараз він не був сонячним-хлопчиком 1-А класу. Він не був тим стажером, який допоміг затримати вбивцю героїв Стейна. Він не був тим учнем, який обійшов Всемогутнього на бойовому іспиті. Прямо зараз перед Шоутою сидить заплутаний хлопець, який побачив темні відтінки геройського суспільства, і тепер витирає сльози рукавами своєї шкільної форми. У нього були сумніви, що дитина мала на увазі під «називаєте невинними». Тим не менш, тепер Шоута розумів. Тепер він знав причину, чому Мідорія працював до мозку кісток, з наполегливістю, більшою ніж у Бакуго, і впертістю, непохитнішою ніж в Іїди. Це був тиск і очікування, які покладали на героїв, а отже, і на учнів-героїв. Це був тягар невинних життів на твоїх плечах, кожна втрата з яких відчувалася, як твоя особиста невдача. Це відчуття він знав дуже добре. Сам Всемогутній був їхнім вчителем з героїки, так званим взірцем героїзму, що спостерігав як вони поступово перетворюються на справжніх професіоналів. Тому реальність, мабуть, занадто сильно вдарила його, коли рожеві окуляри були нарешті зняті. Принаймні, так він відповів Мідорії, сподіваючись підтвердити свої висновки. Але варто сказати, що його очікування далеко не завжди виправдовуються. І цим Мідорія лише доводить своє прізвисько Проблемної дитини. — …Я знав, що ви не зрозумієте. Ви не могли зрозуміти. Все ще повний розчарування, зі сльозами на очах, Мідорія підвівся. Шоута залишився на місці збентежений щодо того, що саме він неправильно зрозумів, коли дитина покинула клас. З-за дверей можна було почути стурбовані питання, очевидно, від його друзів, та кілька погроз смерті у сторону Шоути, які могли б легко конкурувати з Бакуго. Втомлений вчитель тільки й міг дивитись на двері, вперше за довгий час відчуваючи, що щось дуже важливе пройшло повз нього. Ірраціональність була поза межами його компетентності. А тепер, безперечно, там було і все, що стосується Мідорії та нього самого. Коментар автора: Чесно кажучи, у мене багато претензій до канону, але якщо я зараз почну балакати, то в мене не залишиться місця для сьогоднішньої теми. Мідорія та Шигаракі. Обидва вони постраждали від суспільства, якому, в той чи інший спосіб, допоміг сформуватись Всемогутній. У передісторії Шигаракі ми бачили, що йому ніхто з перехожих не став допомагати, тому що «він був відповідальністю героїв», ігноруючи їх особисту відповідальність як людей. Щодо Мідорії? Він зазнав жорстоких знущань та ізоляції серед однолітків, і за що? За те що був безпримхливим? За щось, що він взагалі був не здатен контролювати? І до чого тут Всемогутній, спитаєте ви. Його упор на примху та силу. Звичайно, цього не казали напряму, але це можна побачити навіть у перших розділах манги. Наприклад коли він сказав не «Ти можеш бути героєм з примхою», а натомість «Ти можеш бути героєм з МОЄЮ примхою» (По факту, навіть саме його «ти можеш бути героєм», це така егоцентрична хрінь. Він уже сказав, що Мідорія має якості героя, але звісно йому необхідна примха Всемогутнього, щоб насправді стати «героєм, як він». Мідорія по факту ніколи не казав, що хоче бути найкращим героєм, це все Бакуго, а пізніше і Всемогутній. Сам Мідорія просто хотів рятувати людей.) Повертаючись до теми, оскільки Всемогутній надає таке велике значення примхам і силі цих примх, то що значить, коли у вас немає такої? Що ти безкорисний. Жалюгідний. Марний. Виняток. І навіть без цього, чому інші люди не допомогли Мідорії? Тому, що у людей немає почуття відповідальності. Якщо вони цивільні — вони глядачі, які просто спостерігають, фотографують, підбадьорюють і хвалять інших. Герої — ті, хто щось робить. Герої — ті, хто рятує. Але якщо безпека інших це відповідальність героїв? Тоді в чому відповідальність людей? У будь-якому випадку, більше роздумів на цю тему буде у наступних розділах: DD *** Коментар перекладача: У нашому законодавстві чітко сказано, що люди будуть нести відповідальність за свої дії, АБО свою бездіяльність. І навіть у нас не всі розуміють це, а у геройському ж світі ця проблема гіперболізована. Оскільки навіщо щось робити, якщо зараз прийде герой і все зробить за вас. Насправді я щиро ненавиджу канон за те, що вони створили ідеальні умови, щоб висвітити проблеми нашого суспільства, але закрили на це очі заради стандартних піу пау скидищ. Я не кажу що «Моя геройська академія» погане аніме/манга, ні, зовсім ні, воно чудово справляється з обраним шляхом. Але кожний раз коли я згадую який потенціал вони проґавили, мені хочеться кричати. Дякую всім за читання!! Другий розділ буде викладено доволі скоро. Щоб не пропустити, можете підписатиcь. #Б #ВПроцесіНаписання #Міді #N #HurtComfort #Ангст #МояГеройськаАкадемія #МідоріяІзуку #ШигаракіТомура #АйзаваШоута #Всемогутній #Дискримінація #СіраМораль #Переклад

Моя геройська академія. Мідорія Ізуку, Дабі (Тодорокі Тоя) Встаючи, він трохи хитається. Пальці в носках згортаються навколо краю бетону, руки розводяться вбік, аби тримати рівновагу. Тепер вітер здається сильнішим, але це чисто психологічно, така собі ілюзія нестабільності. Він дивиться вниз і не боїться. Його пульс залишається рівним. Руки не тремтять. Думка про вільне падіння викликає лише відчуття полегшення. Швидше за все, він навіть не відчує, як вдариться об землю — він достатньо високо, щоб моментально загинути від удару. Його череп із силою розіб'ється на шматки та проткне мозок настільки глибоко, що будь-які залишки свідомості будуть знищені. Можливо, його серцю знадобиться секунда чи дві, щоб припинити викачування крові зі сплощених камер. Судячи з усього, для нього це буле легше, ніж заснути. Він піднімає ногу. Позаду скрипить чийсь черевик. Ізуку ставить ногу назад і повертається. Оригінальна робота: https://archiveofourown.org/works/38793282 М’який вітер проходиться по розпеченій шкірі Ізуку. Звідси він бачить вогні, аж до самого горизонту: вуличні ліхтарі, вікна домівок, неонові вивіски. Ізуку махає ногами над провулком. Місце нібито не закинуте, але перехожих майже немає. Тож, він сподівається, не багато людей будуть травмовані, побачивши його тіло. Знадобилося кілька днів пошуків, перш ніж він обрав достатньо високу будівлю з виходом на дах і непомітним провулком поруч. Більшість споруджень закривають доступ до даху, аби співробітники не підіймалися на перекур. Ізуку глибоко вдихає. Його завжди дивувало, наскільки запахи вночі відрізняються від денних. Як той самий запах перед дощем. На вулиці внизу хтось агресивно сигналить. Стара жінка кричить їм у відповідь. Якісь п’яні підлітки, хитаючись, проходять повз, очевидно, тільки що вийшовши з караоке і шукаючи місце, щоб продовжити ніч. Ізуку цікаво, чи хвилюється його мама. Він навіть не заходив додому сьогодні. Він все ще в шкільній формі, хоча черевики акуратно лежать поруч з рюкзаком. Його прощальний лист заправлено за шнурки. Хтось прочитає? Там нічого особливого. Він обережно вирвав вільну сторінку зі свого останнього зошита й думав, що хотів би сказати. Востаннє, коли він намагався написати листа, він був злий. Його ручка розірвала сторінку й залишила різку чорну лінію на звороті підручника з математики. Той лист був сповнений гніву, розчарування в суспільстві, безсилої люті на Каччана, на вчителів і всіх інших, хто сміявся з нього, штовхав його, залишав павучі лілії на його столі. Але тепер у Ізуку не залишилось сил. Цей лист короткий. Проста подяка його матері за те, що вона робила все можливе в їх ситуації, за те, що під його рукою завжди були серветки, за те, що у нього завжди була аптечка першої допомоги, за те, що збирала гроші йому на геройський мерч, за те, що готувала йому кацудон, коли розуміла, що він мав поганий день. Більше Ізуку нікому дякувати. Він вирішив нічого не говорити Каччану. Можливо, це допоможе йому вчитися на своїх помилках. Він залишив повідомлення на форумі, яке опублікується через 24 години, якщо він не повернеться і не видалить його. У нього було кілька інтернет-друзів, всі такі ж, як він. Вони розуміли. Ізуку буде не першим і не останнім, хто залишить таке повідомлення. У якийсь момент він злився і на це. Він провів тижні в гіперфіксованому гніві, витягуючи всю інформацію, яку міг знайти: поліцейські звіти, новинні статті, історії з перших вуст і власний досвід. Він спробував об'єднати все це в один жорстокий есей, який змусив би людей почути, змусив би їх також злитись. Він уявляв, як люди вийдуть на вулиці в червоних черевиках на знак солідарності, борючись за права безпримхливих, за суворіші правила проти знущань, дискримінації на роботі та в школах, за підтримку, стипендії та притулки. Уся ця енергія повільно згасала, витягуючи з нього надію крапля за краплею. Кількість прощальних постів збільшувалась. А тепер він приєднається до них. Ізуку вже розмістив весь фанатський мерч в Інтернеті та залишив контакти своєї мами. Все буде розпродано, їй просто потрібно буде надіслати речі поштою, і вона зможе повернути всі гроші, які витратила на нього за ці роки. Це найменше, що Ізуку може зробити для неї. Їй буде боляче, але Ізуку провів дослідження. У неї є труднощі на роботі, тому що вона пов’язана з кимось безпримхливим. Люди чомусь думають, що вона варта меншого лише через те, кого народила. Ось чому вона отримує найгірші зміни в лікарні, її ніколи не підвищують, а всі прохання про відпустку ігнорують. Але якщо вона раптово стане скорботною матір’ю, уся ця огида перетвориться на жалість. ЇЇ життя покращиться. Тож справді, всім буде краще, коли Ізуку помре. Він просто… хоче насолодитися цим. Останні кілька хвилин. Колихання вітру, запах вуличної їжі, стукіт його серця і холодний бетон у його ніг. Остання мить існування, перш ніж все закінчиться. Що з ним буде далі? З ним взагалі щось буде? Він сподівається, ні. Ізуку просто хоче, що усе це… закінчилось. Він більше не хоче думати. Це надто важко, і для нього все одно не може бути майбутнього. Чим більше інформації він знаходив, тим похмурішими ставали його мрії. Він так довго хотів стати героєм, мав усі ці продумані плани становлення першого безпримхливого героя. Його зошити сповнені аналізу примх, різними ескізами предметів підтримки, основами кодування та режимами тренувань, які допомогли б йому набрати форму. А також посилань на відеоуроки самозахисту, оскільки жоден з найближчий додзьо клубів не хотів брати безпримхливу дитину. Але зараз він достатньо дорослий, щоб зрозуміти, наскільки це все нереально. У нього не залишилось сил, щоб продовжувати битись кожну секунду життя, продовжувати боротись зі світом, який бажає його знищити. Йому просто потрібно подолати страх перед невідомим, перед забуттям. Останній крок. І він вже змирився з цим. Бо незалежно від того, що відбудеться, коли його серце зупиниться, а нейрони перестануть працювати, очевидно, це не може бути гірше, ніж його життя тут і зараз. Страх перед невідомим став просто… чимось невідомим. Залишилась тільки ніжна надія, що там буде щось краще. Ізуку відхиляє голову назад, повітря шелестить його кучерями. Так, він готовий. Встаючи, він трохи хитається. Пальці в носках згортаються навколо краю бетону, руки розводяться вбік, аби тримати рівновагу. Тепер вітер здається сильнішим, але це чисто психологічно, така собі ілюзія нестабільності. Він дивиться вниз і не боїться. Його пульс залишається рівним. Руки не тремтять. Думка про вільне падіння викликає лише відчуття полегшення. Швидше за все, він навіть не відчує, як вдариться об землю — він достатньо високо, щоб моментально загинути від удару. Його череп із силою розіб'ється на шматки та проткне мозок настільки глибоко, що будь-які залишки свідомості будуть знищені. Можливо, його серцю знадобиться секунда чи дві, щоб припинити викачування крові зі сплощених камер. Судячи з усього, для нього це буле легше, ніж заснути. Він піднімає ногу. Позаду скрипить чийсь черевик. Ізуку ставить ногу назад і повертається. На даху стоїть хлопець, якого майже не видно в тіні. У нього темне волосся, чорна кофта з капюшоном, а світло місяця відбивається від пірсингу по всьому обличчю. Чоловік запалює кінець сигарети, і Ізуку вражено кліпає очима. Це не пірсинг. Це скоби. — Не звертай уваги, — каже хлопець грубим і хриплим голосом. — Я не хотів переривати. Просто набридло чекати. Ізуку ще раз кліпає очима. — Не збираєшся зупиняти мене? — він питає. — Я був на твоєму місці, майже зробив це. Не думаю, що хотів би, щоб мене хтось зупинив. — Каже таємничий чоловік, і знову затягується сигаретою. — Чорт, я б приєднався до тебе, якби мене не підживлювала чорна кава та злоба. На жаль, в мене ще залишились справи. Шкіра нижньої половини обличчя чоловіка темна. Недостатнє освітлення, щоб зрозуміти чому саме, але маленькі півкола під очима у нього аналогічні. Його ніс і щоки таки бліді в порівнянні. Це пов’язано з його примхою? Або це макіяж? Естетичний вибір? — Які справи? — запитує Ізуку. Він не тягне час, просто було б ввічливо продовжити розмову, а не скинутися на півслові. — Вбити когось. — Безтурботно каже таємничий чоловік. — Але спочатку зіпсувати його репутацію. Зруйнувати його психологічно. Переконатися, що він знає який він шматок лайна, а потім убити його. Хочу дивитись йому в очі, коли він помирає. Хм, звучить як щось особисте. І, безперечно, вагома причина, щоб хтось перейшов межу на якій зараз стоїть Ізуку. — Сподіваюся, у тебе все вийде. — Каже Ізуку, і його слова щирі. Чоловік відхиляє голову назад і сміється. — Дякую, хлопче. — Фиркає він, кидаючи сигарету й гасячи її черевиком. — Хочеш, щоб я щось зробив для тебе? Доставити цього листа? Розбити комусь вікна? Посмертна помста? Ізуку дивиться на свій рюкзак. Як тільки поліція знайде тіло, вони піднімуться сюди, щоб перевірити, чи є сліди боротьби. Вони побачать його рюкзак та взуття, знайдуть листа і зрозуміють, що сталося. Напевно, його речі віддадуть мамі, а вона розплачеться і залишить їх у якийсь коробці. Тоді всі його аналізи будуть марними. Можливо, вони могли б принести комусь користь. — В моєму рюкзаку є кілька зошитів. — Каже він, — Аналіз примх. Не знаю, наскільки він хороший, але це робота всього мого життя. Хотілося б, щоб це комусь допомогло. Хлопець підходить (лайно, він високий) і присідає біля його речей. Пальці, що визирають з-за рукавів кофти, бліді, але лише на кілька сантиметрів нижче зап’ястка знову стають темними з безліччю скоб по контуру. Напевно, це боляче, але по хлопцю і не скажеш, коли він розстібує рюкзак Ізуку та навмання дістає зошит. Зазвичай Ізуку люто захищав вміст своїх зошитів. Він пишається ними, але все ж… Ну, йому довго доводилось приховувати їх тому, що його записи моторошні, сталкерські, лайнові та жалюгідні. Тож дивно не відчувати сорому, коли цей хлопець гортає сторінки, мабуть, навіть не в змозі прочитати нормально через нічну темряву. — Скільки їх у тебе? — питає він. — Дванадцять з половиною. — Каже Ізуку, — Насправді більше, але інші з часів коли я був… зовсім маленьким. Вони не дуже, в основному це просто дитячі малюнки та жахливі ідеї. Але від ось цих може бути якась користь. Може, вони хоча б змусять когось задуматися. Чоловік видає звук, який Ізуку не може розібрати, і відкладає зошит, щоб витягнути наступний. Він гортає його, здається, навіть справді читає деякі сторінки. Шум міста такий тихий на фоні. Стільки людей проходить там внизу, двигуни заводяться й зупиняються, світлофори пищать, телефони дзвонять. А тут нагорі спокійно. — Ти коли-небудь розбирав топових героїв, дитино? — питає хлопець. Він зараз дивиться на останній аналіз Ізуку про Мірко — у нього близько чотирьох інших записів про неї, розкиданих в інших зошитах, і він завжди залишає посилання на ці сторінки, щоб не загубити щось важливе. — Так, — каже Ізуку. — По факту, я аналізую будь-яку примху, яку бачу. Деякі залишаються лише короткими нотатками, але інші отримають цілі розвороти. Думаю, у десятому зошиті є найновіші записи про топ-три, але моя сторінка для Індевора випадково перетворилася на звіт про жертви серед цивільного населення та марно витрачені гроші платників податків. Хлопець шоковано розсміявся і подивився на Ізуку. Його погляд був повен веселощів. — І? Який вирок? — Від нього більше шкоди, ніж користі. І, чесно кажучи, він взагалі не повинен бути героєм. — відповідає Ізуку. — Принаймні не без серйозних лекцій та практикумів по деескалації та, можливо, кількох годин громадських робіт. — Чого б я тільки не віддав, аби побачити, як Індевор збирає сміття посеред вулиці. — усміхається таємний чоловік, неквапливо гортаючи сторінки зошиту Ізуку. — Наскільки ти впевнений, що збираєшся зробити це прямо зараз? Тобто, я не намагаюсь тебе зупинити, але ти погодився б почекати пару днів? Ізуку витрачає кілька хвилин, щоб обробити інформацію. — Ти просиш мене перенести моє самогубство? — питає він. Хлопець пирхає і встає в повний зріст. Він високий і худорлявий, але в якомусь сенсі виглядає круто. Ізуку, швидше за все, сягає йому по плечі. — Здається, ти міг би мені допомогти, — каже він, — Зроби аналіз людини, якої я намагаюсь позбутися. Моя примха не дуже ефективна проти нього. Ти таким чином виконаєш своє бажання перед смертю, безпрограшний варіант. Усі думки в голові Ізуку зупиняються. Він все ще відчуває, як вітер розвиває його шкільну сорочку. Він все ще невпевнено стоїть на краю будівлі, плануючи піти на зустріч смерті. А хлопець йому роботу пропонує? Формально, неоплачувану. Тож це як стажування або випробувальний термін без гарантії подальшого найму. Контракт без грошової вигоди, якщо хочете. І цей хлопець встиг добре роздивитись взуття Ізуку. Яскраво-червоне, єдиний бренд, який виготовляє взуття для таких, як він, який не робить інших кольорів, аби надати оточуючим тривожний сигнал триматись подалі, ніби безпримхливість заразна. На форумі є цілий розділ, присвячений зміні взуття, щоб воно не було таким яскравий й не кидалось в очі. Деякі люди дуже творче підходять до цієї ідеї. Цей хлопець знає, що Ізуку безпримхливий. Він знає, що Ізуку тут, щоб померти. І це все, здається, не якась хитрість, щоб зупинити Ізуку. Якщо Ізуку скаже «ні», він впевнений, чоловік просто зниже плечима, запалить ще одну сигарету та побажає йому удачі. Швидше, він навіть викрикне Ізуку в спину якийсь каламбур, і потім сам з цього посміється — Що ця людина тобі зробила? — Запитує Ізуку. — Я маю на увазі, щоб тебе настільки розлютити? Веселощі гаснуть в очах хлопця. — Він заплатить за те, що роками вибивав з мене життя. Пізніше, коли я спробував накласти на себе руки, він продовжив робити те саме з моїм молодшим братом. Все ще робить це. І його хвалять за це, ніби він робить світові довбану послугу. — І без того хриплий голос, стає грубішим, сповненим болю і жалю. Ізуку розуміє, як це. Спостерігати, як вчителі та учні вихваляють Каччана, говорять про те, що він стане чудовим героєм, яким яскравим буде його майбутнє. Так, ніби це не він щодня залишає Ізуку нові шрами, викидає його речі з вікна та сміється над тим, що його однокласники пишуть на столі Ізуку. Він все ще хоче померти. Але щось у ситуації таємничого чоловіка запалює маленький вогник в грудях Ізуку. Якщо він зможе допомогти йому, зробити одну добру справу, одну корисну справу в його житті, перед смертю… тоді, можливо, всі його страждання були того варті. Якщо він зможе врятувати когось такого ж, як сам Ізуку. Він робить глибокий вдих і відходить від краю. Поки що. — Добре, — каже він. Хлопець усміхається, показуючи зуби. Усмішка хижака, який збирається пожерти свою здобич. Усмішка, яку Ізуку не раз бачив на обличчях своїх хуліганів. Але цього разу ця усмішка призначена не йому. Чоловік нахиляється і бере рюкзак Ізуку, але не торкається взуття. Лист розвивається на вітру, все ще надійно закріплений шнурками. — У мене є нове місце, де я зупинився, — каже він — Інші люди там трохи дивні, але мені тяжко уявити, що тебе це буде якось хвилювати. Вони тобі нічого не зроблять. Він дістає з кишені старий телефон і одною рукою надсилає повідомлення, тримаючи речі Ізуку в іншій, ніби вони нічого не важать. Якась частина мозку Ізуку кричить, що йти з незнайомою людиною (лиходієм), у незрозуміле місце, щоб допомогти здійснити його незаконні плани, є дурною і небезпечною ідеєю. Але більшій частині мозку Ізуку, чесно кажучи, байдуже, якщо це все якась складна схема чи пастка. Не те щоб для нього все могло стати ще гірше. Через хвилину перед ними на даху відкривається якийсь портал. Він загадково мерехтить й виглядає як пурпурно-чорна порожнеча. — Як тебе звуть, до речі? Я Дабі. — каже хлопець. — Ізуку. — Він більше ніколи не буде Деку. — У тебе є їжа? Я трохи голодний. — Рамен швидкого приготування, принаймні до тих пір, поки Курогірі не дістане нові продукти. Думаю, залишився лише смак каррі. Ізуку знизує плечима, — Каррі звучить непогано. Він без вагань ступає вперед за Дабі. Портал закривається за ними. Лист розвивається на вітру. Коментар автора: Так, це трохи дивно і сумно, але типу муд. Якщо ви коли-небудь відчували себе так, я це цілком розумію, і ви можете залишити коментарі. Всі ми робимо все можливе в цьому лайновому суспільстві, хоча замість примхової дискримінації тут расизм/сексизм/гомофобія тощо. І капіталізм. Коментар перекладача: Дякую всім читачам. Якщо вам сподоалась робота, ставте вподобайки і пишіть коментар (і можливо пошукайте психолога? хоча казати це трохи лицемірно з моєї сторони ахах). Щодо назви роботи. Swan dive дослівно "пірнання лебедя", але це також тип прижку в плаванні. В аніме Бакуго використовув саме цю фразу, коли казав Ізуку скинутися з даху. Тож тут мається на увазі спроба суїциду. А raincheck це перенести/відкрасти щось. Отже, правильний переклад буде "Суїцид: перенесено". #Б #Завершений #Міні #N #Ангст #HurtComfort #МояГеройськаАкадемія #МідоріяІзуку #Дабі #ТодорокіТоя #СпробаСуїциду #СуїцидальніДумки #Дискримінація #Переклад

Моя геройська академія. Дабі (Тодорокі Тоя), Тодорокі Шото. Дабі давно залишив позаду своє старе ім'я, життя та сім'ю. У нього чудове місце серед Ліги, а його плани по вбивству батька поступово реалізуються. Якби ще ця клята злива завершилась. Коли він натрапляє на Шото, помираючого від лихоманки, він повинен вирішити, чи залишиться Тоя, щоб врятувати свого молодшого брата, незважаючи на наслідки. Оригінальна робота: https://archiveofourown.org/works/37047904 Дабі ненавидів дощ з багатьох причин. Через це свербіли його шрами, боліли суглоби, одяг чіплявся за скоби, а всі звуки потенційної небезпеки заглушались. О, і це ще не згадуючи, що через зливу його довбана дорога вогнестійка фарба змилася б з голови, залишивши біловолосого Тодорокі-блять-Тою замість чорноволосого Дабі. — Ну що за лайно. — Гаркнув він в пустоту складу. Він запалив цигарку пальцем і спостерігав, як вітер хилить дощ то в один бік, то в інший. На Мусутафу чекає пекельний тайфун, якщо злива не припиниться. Цього дня він позбавлявся деяких важливих доказів на базі Ліги, в кримінальній частині міста. І йому, на відміну від мирних жителів, по дорозі додому довелося уникати героїв, які допомагали заблукавшим або розчищали злочинні притулки. Він вважає трохи лицемірним заарештовувати лиходіїв, коли вони просто йдуть вулицею, замість того, щоб спіймати їх під час реального злочину. Але байдуже. Допоки не спіймали його самого, Дабі це не турбує. Зайві турботи не наблизять його до мети. Серед шуму дощу він почув звуки бійки. Йому слід було б розвернутись і піти в протилежному напрямку, але бій проходив прямо на його шляху, в будинку з навісами, які захищатимуть його від головного ворога — зливи. Чим ближче він підходить, тим чіткішим стає нахабний голос. — Невже ти думав, що зможеш перемогти мене ось так? Ох, бідний маленький герой, ти такий жалюгідний зараз. Що це? Застуда, грип? Яку хворобу тобі приніс цей дощ? — пролунав жіночий сміх. Гнів бушував в його грудях. Огидні, самонадіяні герої. Вони серйозно думають, що зможуть когось врятувати, якщо самі про себе подбати неспроможні? Вони виконують половину роботи лиходія ще до початку бою. Як героїчно. Егоїстичні, лицемірні, ні на що не здатні підробки. Як Індевор, що наказує іншим битися попри хвороби. Хоча сам чоловік краще помре, ніж підхопить нежить. До смерті Тої, йому часто доводилося терпіти жорстокі тренування, навіть із застудою та лихоманкою. Страх, що він відчував в такі дні, може зрівнятися лише з кількома іншими спогадами. Як, наприклад те, що Індевор не засвоїв урок з першого разу та змусив проходити через все це його крихітного брата. Дабі похитав головою, щоб прояснити думки. Немає сенсу згадувати минуле, що залишило його позаду. Зараз він міг би кинутися в бійку, знищивши самовпевненого мудака та дратівливу лиходійку. Або слід просто почекати, і добити їх. — Боже, у тебе все дійсно погано, герою. Продовжуй намагатися використовувати свою примху, і лихоманка розплавить твій мозок. — Від стін коридору відбивалося хіхікання. — За цим буде так весело спостерігати~ — У відповідь пролунав чоловічий голос, але Дабі не зміг розібрати слова. — Ну, розумієш, моя примха експоненціально збільшує чиюсь слабкість. Тільки одна слабкість, але кожного разу, коли я торкаюсь тебе, вона подвоюється. Ти вийшов під дощ з непомітним нежитем, а я торкнулась тебе тричі. Думаю, ще два дотики, і в тебе почнеться тяжка форма пневмонії. Згинеш тут один на морозі. Хіба це не смішно? Те, як герої завжди помирають на самоті? Дабі визирнув за кут і побачив, як лиходійка присіла перед героєм. Вона виглядала трохи молодшою за самого Дабі й мала болотно-зелене волосся, зібране у мокрий хвіст. Але його увага була зосереджена не на ній. Ні, це герой, якого вона так хотіла вбити. Він був не просто випадковим героєм. Це був його молодший брат. Шото лежав біля ніг лиходійки, хрипів і важко дихав, борючись з жахливою пневмонією. Швидше за все, не тому, що він був бездумний і самонадіяний, а тому, що його виштовхнули під дощ і він був змушений піти в патруль. Незалежно від його почуттів щодо своєї колишньої сім'ї (вони вже давно не були сім'єю), він мав теплі почуття до цієї дитини. І під теплими почуттями Дабі має на увазі, що тільки він має право його вбити. Прямо на очах у довбаного Індевора. Жодних інших почуттів до цієї дитини він мати не міг. — Гей, хвороблива. Наближається зачистка, залиш цього мені. Лиходійка підняла голову, щоб подивитись на нього. Судячи з раптового страху в очах, вона точно знала, хто він. — Але я зробила всю роботу. Ще дві секунди, і я закінчу. — Скиглила вона. — Слухай. Або біжи звідси, або я вас обох піджарю. Зрозуміло? — На кінчиках його пальців танцювали блакитні іскри. Дівчина розчаровано загарчала і спробувала простягнути руку, аби використати свою примху на його молодшому братові, в останній, можливо смертельний, раз. Цей крок приніс їй обпалене плече. Лиходійка швидко втекла з криком та ненависним поглядом. Йому знадобилося три кроки, перш ніж він навис над братом, через якого батько називав його «програною грою». — Ну подивіться, хто у нас тут. — На його обличчі з’явилась маніакальна усмішка, що смикала скоби. — Ти впізнаєш мене? Очі Шото затремтіли, йому знадобилося кілька секунд, щоб розгледіти фігуру Дабі. Зіниці бути розширені, а єдиним кольором на блідому, спітнілому обличчі були шрам і кілька червоно-білих пасом. Його дихання збивалося, коли губи ворушилися, щоб сказати: — Тоя? Врятував… мене… — Кожне, тяжко вимовлене, слово ніби вдаряло його ножем у груди. — Ні. Це не- Я не ряту- Наскільки сильно ти блять не в собі. — Його посмішка зникла. Йому хотілось тікати. Як він завжди робив, коли стикався з проблемами. Але перш ніж він встиг піти, Шото почав кашляти, так сильно, ніби намагався вихаркати легені. Це, чесно кажучи, налякало його настільки, що кінчики пальців похолонули. Малюк Шото ніколи не хворів. Тільки у той раз… — Допоможи. Ніі-сан. Будь ласка. — Сльози утворилися в куточках його очей, і швидко полились на землю. Дабі впав на коліна. Тремтячою рукою він відкинув своє волосся. — Боляче, ніі-сан. — Добре. Гаразд. Я знаю, що це боляче. Я не можу- Я не знаю, що робити. — І цього разу це була правда. Він не міг нікому подзвонити чи відвезти його до лікарні. Він був самотній, навіть самотнішим за Шото. Жодна допомога не прийде заради такого, як він. Порив пари вдарив його у зап’ястя, коли він несвідомо провів пальцями по чолу свого брата. — Припини використовувати свою примху, Шото. Ти робиш ще гірше. — Мені холодно. — Дабі ледь почув жалібне скиглення. — Ні, не холодно. Лихоманка змушує тебе так почуватись. Послухай мене, ти не можеш використовувати свою примху. Вимкни її, хлопче. — Не можу. — Сильне тремтіння майже відштовхнуло руку Дабі. — Так, можеш. Ти розумна дитина, у твоїй школі мали навчити як її вимикати, тож зроби це. У відповідь він почув пронизливе ридання і завмер: — Тоя-ніі. Мені холодно. Я не можу вимкнути її. Якщо й існує щось, що Дабі ненавидить більше за самого Індевора, так це відчуття безпомічності, яке скручує живіт, від якого хочеться блювати. — Ти мені довіряєш, Шото? — І, чорт забирай, це найдурніша річ, яку він міг сказати. Звичайно, Шото йому не довіряв. Він був жахливим братом-мудаком, який здійснив майже вдале самогубство, потім десять років прикидався мертвим, і врешті-решт став лиходієм. Ніхто при здоровому глузді не стане довіряти йому! — Так. — М’які, такі лагідні очі знову зустрілися з його, коли в Шото почалась ще одна хвиля потворного кашлю. — Завжди. Буду довіряти. Якийсь слабкий звук вирвався з його горла. Щось, що, як він думав, померло в ньому багато років тому. Тоя припускає, що якби він міг, то зараз би плакав. Він потягнув Шото собі на коліна та обережно обійняв, як робив це мільйони разів, коли батько бив його до втрати свідомості, і лише одного разу, коли його обпекла їхня мати. Він поклав голову брата на плече, а руки переклав на свою шию. Він піднявся, не звертаючи уваги на різкий біль від скоб. — Я зігрію тебе. Обіцяю. Тому вимкни примху. Я віднесу тебе до лікарні. — Добре. — Він відчував тихий видих на своїй шрамованій шкірі. Якщо Дабі хоче вчасно доставити його в безпечне місце, треба йти прямо зараз. Для героїв є невеличка громадська лікарня через чотири квартали, але там повно людей, які вмить заарештують його. Доведеться йти до більшої лікарні за містом і пробратися чорним ходом. Він не може ризикувати своєю головною метою (своєю єдиною метою) заради якогось учня-героя. Навіть заради цього. Він виніс Шото через вестибюль та збирався піти своїм звичайним маршрутом, обходячи геройські та поліцейські дільниці. Дабі сподівається, що зможе безпечно пройти повз лікарню, залишивши там дитину. — Нам доведеться вийти під дощ, буде холодно, але не вмикай примху. Я зігрію тебе, обіцяю. — Шото пробурмотів щось. Він сприйняв це за згоду і вийшов під зливу. Використання своєї примхи з низькою інтенсивністю, щоб вогонь не розпалився, дуже виснажувало його. Очевидно, він сам зігрівався холодними ночами, але Шото тремтів, наче в хуртовину, а Дабі ніколи не був рятівником. Він був неохайною сумішшю інстинктів самозбереження і сильної тяги до насильства. Перші з’явились самі по собі після його смерті, а друге він розвинув заради свого батька, а потім проти свого батька. Свого героя. Свого ворога. Коли вони зайшли під наступний навіс, Шото смикнувся в його руках. Підступила чергова хвиля кашлю. Хлопчик би впав на землю, якби Дабі різко не присів. Розірвані скоби були того варті, оскільки кашель швидко перетворився на нестерпне блювання. Це не найгірше, що траплялося з його пальтом чи черевиками, але все одно неприємно. Він потирав спину Шото, коли з нього виходила шлункова кислота, і несвідомо почав проговорювати: — Все гаразд, сонечко. Просто випусти це. Шото обвис на його руках, з губ лились жовч, соплі та вибачення. Він вибачався знову і знову, навіть коли його горло пересохло, а голос охрип. — Нічого. Моє пальто пережило і не таке, сонечко, повір мені. — Ні, вибач. Я не повинен був народитися. Я-я вбив тебе- — Досить. — Тоя міцніше притиснув брата до себе, щоб обійняти як слід. — Ти нічого не зробив. Тут немає твоєї провини. — Звісно я винен. Мати- — Ні. Ти не можеш звинувачувати себе. Винен Індевор і тільки Індевор. Це він завдав їй стільки болю. — Його горло стискається. Він відчуває ще більше емоцій, ніж тоді, коли востаннє бачив цього дурного хлопця. Дабі знадобилось кілька годин, щоб вгамувати гнів і жаль після фіаско в тренувальному таборі. Але зараз не до цього. Він не може зупинятись, потрібно йти далі. Тремтіння й хрипи Шото тільки посилювались на морозі. Було важче тримати молодшого брата ось так, грудьми до грудей, проте зараз він міг відчувати його дихання поки вони йшли. Скоби Дабі боляче натягувались, але він не звертав на це уваги, знову виходячи під дощ. Шото слабко заскиглив, коли холодний водоспад накрив їх. Тепер примха Тої ефективна тільки в місцях, де вони торкались один одного. Чорт, він занадто слабкий. Завжди був занадто слабкий. — Мені шкода, хлопче. Ми скоро прибудемо. — Це була брехня. Тобто, йому шкода. Але до лікарні, в яку вони прямували, було ще кілька кілометрів… Треба встигнути. Вони зобов’язані встигнути. Тої довелося сповільнитись, коли вони наблизились до геройського штабу. Кожного разу, коли йому доводилось ухилятись від патрульних, у нього стискались груди. Він відчував, що Шото все гірше з кожним тремтінням, кожним жалібним видихом. Якби він тільки міг рухатись швидше, все було б добре. Але він не міг. Шото обм’як у нього на руках, а дощ все посилювався, героїв траплялось все більше. — Смерть це боляче. — Хрипкий шепіт було майже не чутно під зливою. — Що? — Помирати боляче. Крижаний страх охопив його тіло. — Ти не помреш, Шото. — Тому ти тут. Щоб провести мене… Ти обіцяв. — Кожне слово давалось тяжко, і, навіть так, залишалось лише непомітним шепотом біля його шиї. — Я відвезу тебе до лікарні, сонечко. З тобою все буде добре. — Його голос жалібно надривався. — Ти не помреш. Я цього не допущу. Гаразд? — Шото не відповів, лише сильніше занурився в обійми брата, нарешті втрачаючи свідомість. Чотири скоби розірвалося на одній руці, і ще дві на іншій, коли Дабі довелось пристосовуватись до ще більшої ваги. У нього немає вибору. Шото не добереться до дальньої лікарні, треба йти в геройський штаб. Його мета, Ліга, Індевор. До біса все. І хоч серце шалено билось в грудях, він не панікував. Просто крок за кроком, як завжди. Крок перший: дібратись до лікарні так, щоб вас не спіймали. Він щойно проминув один піст, і зараз перебуває на протилежному боці вулиці від евакуаційного патруля. Йому знадобилось лише один раз сховатись за сміттєвим баком, коли підпільний герой, який виглядав дещо знайомо, пробіг повз них. Будівля з’явилась в його полі зору, і ось крок другий. Зайти в лікарню. Зчитувач ключ-карт було легко пробити палаючою долонею, хоча це призводить до ще двох вирваних скоб. Відчуття, що він просто розвалиться на частки, доки встигне покласти Шото в ліжко. Крок третій: знайти кімнату та зняти мокрий одяг. Бічні двері, через які вони увійшли, вели безпосередньо до кімнати відпочинку. Тоя взяв кілька рушників і медичних роб, які, здавалося, підійдуть. Їм справді пощастило, що вони не потрапили вщерть заповнену пацієнтами та евакуйованими частину лікарні. Тоя завів їх в першу кімнату, яку зміг знайти, просто сподіваючись, що там буде необхідне обладнання. Він обережно посадив Шото на стілець, щоб Тоя міг зняти з нього мокрий геройський костюм. Слава Богу, що дитина додумалась одягти вільний комбінезон, інакше зараз він втратив би ще кілька скоб. Швидко пройтись вкраденим рушником, і ось, дитина була в сухому одязі, укладена в ліжко для тривалого догляду. Настав час пригадати знання, якими він не користувався майже дев’ять років. Він озирнувся навколо, аби знайти все, що йому знадобиться для крапельниці. Зняти пакет, заповнити трубки, підготувати катетер малого діаметра. Займатись цим знову, ніби їзда на велосипеді. Він відчував, що впав у транс. Поставити катетер, вийняти голку, кинути її в контейнер для гострих предметів, заклеїти роботу пластиром, знайти потрібні антибіотики та НПЗЗ. Він ввів їх прямо в трубку, сподіваючись, що Шото зможе все прийняти. Також не завадила б киснева маска, але це може почекати, доки він знайде момент щоб перевести подих. Медичний жаргон був йому близько знайомий, оскільки він часто крав необхідні ліки. Перша ін'єкція від гарячки, щоб Шото не подумав використовувати свою примху, коли прокинеться. Кров завмерла, Дабі раптово відчув кожну краплю крижаної дощової води на його шкірі. Сильний стукіт зубів майже заглушив клацання зарядженого пістолета. Майже. Його голова піднялась, лише щоб побачити детектива детектор-брехні та Гумку. Блять. Він проїбався. Тупий Дабі, який відволікся на почуття, який має лайнову пам’ять і ще лайновіший зір. Звичайно, Гумкоголовий, довбаний вчитель Шото, який не раз бився з Лігою, знайшов їх. В кімнаті різко похололо. Він не зможе втекти. — Лиходій Дабі, ти заарештований. Опусти голку та відійди. — Детектив залишався на місці, але від цього не був менш лякаючим. — Я дуже хотів би підкоритися, детективе. — Чоловік здивовано сіпнувся, напевно, тому що розумів правдивість цих слів. — Але тут антибіотики, які необхідні дитині. Ви можете вистрелити, але це мене не зупинить. — Він натиснув на шприц, трохи тремтячим, пальцем. На щастя, Шото отримав повну дозу до того, як його рука була відірвана від хлопця Гумкоголовим. — Не пам’ятаю, щоб ми про щось домовлялись. — Прошипів герой. — Цукаучі. — Тоді домовимось зараз, і я вам все розповім. Мої умови досить прості. Я хочу зняти цей мокрий одяг, я хочу, щоб хтось із вас пішов і попросив у однієї з медсестер кисневу маску та балон, маленького одноразового буде достатньо, скажіть їм, що це для швидкопрогресуючої пневмонії, спричиненої примхою, і я хочу бути тут, коли дитина прокинеться. А, і медичний степлер, якщо можна… і також не кажіть Індевору про дитину чи мене, якщо не хочете, щоб ця лікарня згоріла. — Ти нам погрожуєш? — Ні. Не я першим розпалю полум’я, можу вам обіцяти. — Правда. — Заговорив детектив і сховав пістолет у кобуру. — Дай слово, що не завдаш нікому шкоди в лікарні чи під час затримання поліцією, і ми виконаємо твої умови. — Я нікому навмисно не завдам шкоди, якщо тільки не прийде Індевор, щоб убити мене, тоді я буду захищатись. Я б краще помер від руки Гумки, коли це все закінчиться. — Правда… Я піду попрошу у медсестри маску і медичний степлер? Тоя та Гумкоголовий кивнули йому. Коли його руку відпустили, він надів ковпачок на голку, та викинув шприц. — Подай мені сухий одяг та рушник? — На диво, Гумка передав їх, але не відводив від нього погляду ні на секунду. Гаряча вода з раковини приємно відчувалась на холодній шкірі. Минув деякий час, відколи у Тої був доступ до гарячої води, зазвичай він сам себе зігріває. Він сполоснув голову, вимиваючи сухі залишки фарби, і потім висушив її, ігноруючи героя. Після чого Дабі зняв пальто і сорочку, оголяючи більшість своїх шрамів. Йому довелося бути обережним з пухнастим рушником, щоб ворсинки не зачіпали скоби чи шви. Далі він почав видаляти скоби, що розірвалися, поки він тягнув сюди важку дупу Шото. — Чи часто потрібно міняти скоби? Тоя промимрив, почувши героя. — Ні, зазвичай я не напружуюсь фізично настільки, щоб вони вискочили. Але їх обов’язково треба міняти кожні шість місяців. — Навіщо заходити так далеко заради учня-героя та сина людини, яку ти ненавидиш? — Ти отримаєш відповідь пізніше. Перш ніж герой встиг заперечити, повернувся детектив з потрібними речами. Тоя подякував йому, на здивування обох чоловіків. Це було трохи образливо. Дабі може і лиходій, але-… насправді ні, він відомий своєю грубістю, тому, можливо, це не повинно бути образливо. Тоя це людина, що має бездоганні манери, але використовує їх не часто. Ще один маленький прояв його бунтівництва. Він відкинув цю думку і почав встановлення балона в машину, що контролюватиме рівень газу й оксигену в крові Шото. — Звідки ти знаєш, як усе це робити? — запитав детектив. Тоя нахмурився, коли зрозумів що «все» включає в себе його минуле. — Я був особистим учнем Хакасе-сенсея, поки навчався в Шикецу. Менше року, але, вірте чи ні, я був дуже… відданим учнем. — По ньому пройшлось кілька здивованих поглядів, коли детектив підтвердив його слова. Він підготував дезінфекційний засіб для скоб, після того, як закінчив доглядати за Шото. — Чому… — Мені не дозволили поступати на геройський курс, і я вирішив, що бойовий медик — найкраща альтернатива. — Раптом його осяяла думка. — Зачекайте, а як ви думали, я не ще не помер від інфекцій з усіма своїми травмами? — Ми- е-е… ми не були впевнені? — Отже, ви навіть не задумувались. — Він пирхнув. Звичайно, їм не було справи до його жахливого фізичного стану. Не знадобилось багато часу, щоб замінити всі скоби та нанести мазь. Коли він повернувся, Цукаучі виглядав трохи блідим. Дабі натяг на себе позичену сорочку перед тим, як перевдягнути штани. Шрами на його ногах були не такими серйозними, і не потребували скоб, але все одно, видовище неприємне. Він впав на одне зі сидінь у ліжка Шото й жестом показав на стільці біля протилежної стіни. — Сідайте, і можемо починати. З легким бурчанням від героя, вони виконали прохання. На столик було покладено диктофон. — Детектив Цукаучі та герой Гумкоголовий, допит лиходія Дабі. Перше питання- — А, ні. Ми домовлялися. Я буду розповідати, а ви, будь ласка, притримайте запитання до кінця. Якщо тільки вони не суперважливі. — Перервав Дабі, з усмішкою. Він не дозволить комусь іншому вкрасти його шоу. — Нам начхати на твою трагічну передісторію. — Прохрипів Гумка. — Я це дуже добре розумію. Але мені важливо, щоб ви знали все. Не думаю, що це якось допоможе мені, але можливо допоможе комусь іншому. Якщо чутки про вас правдиві. — Тоя глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти нерви, і почав. — Мій батько… — і, ох, як він ненавидів це слово, — дуже могутня людина. Він звик завжди отримувати те, що хоче. Однак у нього з’явилась перешкода, яку він ніколи не зміг би подолати. Темна пляма в його житті, яка руйнувала все, над чим він коли-небудь працював. Тож у двадцять чотири роки він вирішив, що євгеніка — ось рішення його проблеми. Він купив мою матір і одружився з нею, коли їй було сімнадцять. Я народився через рік. Ви маєте розуміти, що моя мама — жертва. Він повністю ізолював її, вимагаючи, щоб вона кинула школу, а потім взагалі не виходила за межі будинку. Вона навіть не могла бачитись зі своєю сім'єю. — Примхові шлюби незаконні. — Дякую за новину, детективе. Вони не такі вже незаконні, як хотілося б думати, якщо у вас достатньо грошей аби приховати їх від чужих очей… — Тоя зітхнув. — Наступні двоє дітей народилися дуже скоро. Моя сестра молодша за мене на рік, а брат ще на два. Вагітність була тяжкою для матері, і з кожним разом ставало все гірше. Але не буду забігати вперед. Моя примха з’явилась рано, коли мені було три роки. Я спалив мамину улюблену спідницю. Здається, саме тоді вона почала відсторонюватись від мене. Але, ну, це привернуло увагу батька і він поклав на мене великі очікування. Тому, що я виглядав прямо як він, і у мене було його примха. Тож тренування розпочались одразу. — Тренування? Для чого? Чому можна навчити трирічну дитину? — Попри намір дотримуватися нейтралітету, тепер Гумкоголовий виглядав напруженим. — Тренування примхи та фізична підготовка. Щоб стати героєм, очевидно. — Обидва чоловіки смикнулися при цій заяві. — Один з моїм перших спогадів пов’язаних з цим, це як батько казав мені, що я належу до вищого світу. Що мені судилося стати його шедевром. Довгий час я вірив йому, хоча він ніколи навіть не хвалив мене. До біса, я не можу пригадати, щоб він хоч раз посміхнувся, тим паче мені… Проте я пам’ятаю щоденні тренування, які припинялись лише коли він бив мене об підлогу, доки я не починав блювати або поки не втрачав свідомість від виснаження. Дабі зробив паузу, щоб вгамувати гнів. Що б він не робив, цього завжди було недостатньо, і він просто не може зрозуміти чому. У нього саморуйнівна примха, але не щоб не існувало героїв, які могли працювати з подібним. Якби його просто навчили контролювати вогонь, а не змушували розпалювати сильніше, можливо, все могло б закінчитись добре. — Я завжди був в центрі його уваги, оскільки моя сестра успадкувала примху матері, а брат взагалі був безпримхливим. У мами було ще два викидні перед останньою і найгіршою вагітністю. Близнюки. Вона постійно перемикалась між істерикою та відчаєм, а я навіть не міг бути поруч, щоб якось допомогти. Вона більше не могла дивитись на мене… В найгірші дні вона кидала в мене речі, кричала, щоб я залишив її в спокої. Тому що їй здавалося, що я — це він. — Тоя був змушений зробити ще одну паузу, його голос болісно зривався. — Потім один із близнюків загинув. Був поглинутий в утробі. Їй стало настільки погано, що останні кілька місяців вона була вимушена пролежати в лікарні. Коли вона повернулась додому із нашим молодшим братом, ми всі знали, що саме на нього чекав батько. Ідеальний шедевр. Але замість того, щоб відштовхнути його, як вона зробила зі мною, мати дуже захищала малюка. Ми всі тільки й чекали, коли з’явиться його примха. Я хотів, щоб він також виявився безпримхливим… я завжди був егоїстом. — Брехня. Від м’якого, але рішучого слова детектива він відчув біль в очах. Тоя більше фізично не здатен плакати, але це не завадило краплям крові потекти по його шрамах, що було досить близько до сліз. — Гаразд, я хотів, щоб він був безпримхливим, тому що батько був єдиним, хто коли-небудь дивився на мене. Я так відчайдушно бажав залишатися його улюбленцем. Але також я не хотів, щоб він завдавав болю комусь іншому, особливо не моєму молодшому братові. Він ще був такий крихітний. — Дихання Тої збилося, коли він згадав малюка Шото. Часи, коли його руки були настільки маленькими, що він міг тримати лише один пальчик Тої. — Очевидно, моє бажання не здійснилось. Мати дуже намагалась приховати, що його примха проявилась, але це тривало не довго. Він був ідеальний, тож мене переселили з моєї кімнати в друге крило, до матері та інших «невдач». Тренування припинились, і вперше в житті мене віддали в державну школу. Я це ненавидів. Я ненавидів усіх учнів і вчителів, які намагалися зблизитись зі мною лише заради батька. Я благав його прийняти мене назад… Коли він відмовив, я почав тренуватись самостійно. — Тоді то я- ми почали помічати, що моя примха завдає мені шкоди. Раніше ми думали, що це він залишав опіки під час тренувань. Але насправді просто я був слабкішим, ніж очікувалось. Навіть так, я намагався стати між ним, мамою та малюком. Я робив все, щоб привернути його увагу. Також я по-справжньому захопився медициною, оскільки щодня лікував свої та братові травми. Здається, десь тоді я помітив, що моє волосся побіліло. Мені було одинадцять, може дванадцять, коли я повністю посивів. Синдром Марії Антуанетти. Від стресу. Але я був не єдиним, хто ламався. У матері нарешті відбувся психічний зрив, і її довелося закрити в лікарні. Він зупинився, щоб поглянути на Шото, який все ще мирно спав і виглядав так, ніби ніколи й не зазнавав насильства. Якби тільки не шрам. Тоя мав сильне бажання підняти руку та змахнути волосся зі сплячого обличчя, але стримався. — Я поступив на геройський курс UA. Ледве встиг, але таки поступив. Батько зламав мені три ребра, коли дізнався. Сказав, що я намагаюсь зганьбити його. UA було зарезервовано для золотого малюка, який мав стати його наступником. Тож замість цього я пішов в Шикецу і деякий час все було непогано. Я не був на геройському курсі, тому батько не заперечував, допоки я не заважав тренуванням. — Я зрозумів, що здатен створювати синє полум’я в школі, коли засиджувався допізна. У мене починались напади тривоги перед поверненням додому, тож я відтягував цей момент як міг. Але почуття провини за те, що я не рятував малюка врешті-решт перевершувало. Ось коли воно з’явилось, серед панічної атаки. Я тренувався з цим полум’ям близько місяця, щоб переконатися, що це можна показати батькові. Воно було спекотнішим, ніж усе, що мені вдавалося зробити до цього, і воно не обпікало мене, як інший вогонь. Воно здавалося прохолодним на моїй шкірі, ніби ось так насправді й повинна була працювати моя примха. Я був впевнений, що він пишатиметься мною! Я провів тиждень, благаючи його подивитись на що я тепер здатен. Він продовжував відмовляти, але я знав, що якби він побачив, він би знову полюбив мене. Тоді я був досить дурною дитиною. Попри це, я назначив йому час і місце, і змусив його пообіцяти прийти. Настав вирішальний день, і я чекав у парку Секота до- не можу точно згадати, до полудня чи полуночі. Тут до мого тупого мозку дійшло, що він не любить мене, ніколи не любив і ніколи не полюбить. Я розлютився і моє полум’я вийшло з-під контролю. Дабі відкинувся на спинку стільця і подивився на стелю, ігноруючи здивовані та нажахані видихи детектива й героя. Йому не потрібен їхній жаль. Йому потрібно, щоб Індевор страждав. — Цей довбур так ніколи й не навчив мене, як зупинити вогонь. Він просто підштовхував мене до краю, доки я не втрачав свідомість. Отже, це був єдиний, відомий мені, спосіб. Все, що я бачив — це яскраво синій, коли я кричав, благаючи про допомогу. Моя примха, як правило, залежить від моїх емоцій, тому, звичайно, моя паніка все лише погіршувала. Я прокинувся через кілька місяців у підпільній лікарні, що наймала людей для неетичних експериментів. Це лайно, — він показав на свої шрами та скоби, — було експериментальною спробою пересадки шкіри, за допомогою якоїсь примхи. Очевидно, ні чорта не вийшло. Я думав повернутися додому хоча б для того, щоб отримати нормальну медичну допомогу, але мене вважали зниклим безвісти. Довелося покопатися в новинах, щоб знайти своє ім’я. Я побачив лише одну статтю про те, що мій батько взяв вихідний через смерть у родині. У мене навіть не було належних похоронів. Отже, я залишився мертвим. Вирішив, що моя нова мета в житті — набратись сил, щоб убити свого батька та всіх, хто стане на моєму шляху. — Тоді сенс здаватися зараз? — Гумкоголовий насупився. Тої було не просто відповісти на це… — Я не здавався. Це був нещасний випадок. Я просто намагався захистити свою сім’ю. Детектив і герой роззявили рота, намагаючись зрозуміти, що він мав на увазі. На жаль, саме в цей момент Шото тихо заскиглив за маскою. — Тоя-ніі. — Дабі кинувся, щоб схопити руку брата. — Я тут, Шото. Ти в порядку. З тобою все добре, сонечко. Все в порядку. — заспокійливі слова злетали з його вуст, ігноруючи їх слухачів. Дабі підвівся, щоб відкинути волосся з чола, не відпускаючи холодної руки. Шото задихався, продовжуючи знову і знову вибачатись. — Гей, тсс, усе гаразд. Можеш відкрити очі для мене, сонечко? Очі Шото затріпотіли перед тим, як відкритись і наповнитись сльозами. — Вибач. — Не вибачайся. Я виглядаю так, ніби злюсь? Шото похитав головою. — Ні, але я… — Припини. Я не злюсь на тебе. Навіть якби злився, пам’ятаєш, що я завжди тобі казав? Він тремтливо кивнув. — Я не зобов’язаний змушувати людей не робити мені боляче, це вони зобов’язані контролювати свої дії. — Проговорив він, як в дитинстві. — Але все одно, тебе спіймають через мене. Я буду винен в тому, що він тебе знайде, що він тебе вб'є. — Я не дозволю цьому статися. — Шото мало не підскочив з ліжка, почувши голос свого вчителя. Дабі кинув на чоловіка свій найогидніший погляд, тримаючи тремтяче тіло брата. — Ти не можеш обіцяти йому цього. Індевору вдавалося поховати будь-яку негативну інформацію, яка спливала в пресі. Не кажучи все про його насильство над власними жінкою й дітьми. Чому ти думаєш, що зміг би втримати нашого батька від вбивства мене? — посміхнувся Дабі. Гумка зітхнув. — Це, безумовно, складна ситуація, але якщо ти будеш співпрацювати з правоохоронними органами, а не проти них, ми зможемо щось придумати. Дабі відчув біль у грудях. Детектив вимкнув диктофон і подивився на Гумкоголового. — Знаєте, мій відділ щойно прийняв стажера, який обожнює плітки. Він вже встиг отримати попередження за те, що продав конфіденційну інформацію не одному, а трьом різним репортерам. Що? — Я терпіти не можу, коли подібне трапляється, але Комісія не здатна контролювати кожного стажера. Хоча вони так сильно ненавидять, коли ЗМІ лізуть у приватизовані справи. — Гумкоголовий дивився на нього пустим поглядом. Що! — Навіть якщо ви це зробите, нікого не буде хвилювати чортов лиходій на фоні улюбленого про-героя номер два. — Шото кивнув йому в плече — І поліція, і Комісія вже казали нам, що все це для загального блага. Чого ви вирішили, що громадськість подумає інакше? — Ти правий. — сказав Цукаучі. — Але якщо це спрацює, у вас з’явиться рівень захисту, якого раніше ніколи не було. Тоя притягнув Шото ближче. Вони зроблять все можливе, щоб захистити одну з його сімей. А щодо другої? — А Ліга? — А що Ліга? — огризнувся Гумка, вже без краплі співчуття. — Тога все ще неповнолітня, яка стала жертвою насильства й дискримінації за примхою. Вона завдавала людям шкоди лише з метою самозахисту, коли була бездомною, голодувала й не мислила тверезо. Спіннер втратив все, тому що його будинок оточили CRC і ледь не забили його до смерті, коли він був ще учнем середньої школи. Твайс має серйозні психічні відхилення, спричинені його примхою. Його не прийняли б на роботу. Магне не могла працевлаштуватись з подібних причин. Компресс був не згоден з Комісією, тому його почали переслідувати. Вони всі просто люди, чиє життя пішло не так. Цукаучі нахмурився на його слова. — Щодо Шигаракі? Чи у вашого лідера теж «життя пішло не так»? Дабі прогарчав: — Ти думаєш що такий розумний, правда, детективе? Повір мені, коли я кажу, що дитинство Томури було гіршим за моє. Його примха проявилась не так безболісно, як твоя. Він не випадково дізнався, що мама збрехала про шматочок торта. Його дотики смертельні. Його собака розпалась в його руках, а за нею ввесь будинок і рідна сім’я. Як думаєте, хто забрав шестирічного малюка з вулиці? Герої та поліція відвернулись від нього, тому що він виглядав бездомним. Ви допустили, щоб цю дитину забрав наймогутніший суперлиходій усіх часів. Він провів п’ятнадцять років під впливом Всі За Одного, і навіть так завдав людям менше болю, ніж мій батько. Ліга потребує реабілітації, терапії та хоч якоїсь стабільності. Але оскільки вони лиходії, вони не мають права на справедливість. Чорт, яка маячня. Гумка зітхнув. — Щоб допомогти Лізі, потрібно було б перебудувати всю Геройську Комісію і частину уряду. До того ж вони напали на моїх дітей. — І скільки твоїх дітей загинуло, га? Там було двадцять дітей проти сімдесяти лиходіїв, чи не так? Якесь чудо, що ніхто не отримав серйозних поранень, окрім дорослих професіоналів. Табір пройшов так погано, тому що ми розраховували що учні будуть в кімнатах. Ті божевільні, яких найняв Всі За Одного не мали й близько підходити до дітей. Але все одно, ніхто сильно не постраждав. Ти думаєш, що хтось, як я чи Томура, не здатні вбити суперника за долю секунди? Ліга не має цілі зашкодити людям. Вони просто хочуть жити, без страху бути вбитими в будь-який момент. — Ізуку може допомогти. — Голос Шото відволік чоловіків від суперечки. — Він… він розуміє. — Блядь. — Айзава вщипнув себе за перенісся, болісно позіхаючи. — Будь ласка, не втягуйте в це Проблемну дитину. Детектив розсміявся. — Ми запросимо Мідорію завтра вранці. Як думаєш, тобі вдасться переконати Лігу погодитись з усім цим? — Я… можу спробувати. — Тоя сильніше стиснув Шото, коли хлопець обм’як в його руках. — Ми зробимо все можливе, щоб врятувати обидві твої сім’ї, якщо ти пообіцяєш, що вони не завдадуть нікому шкоди. — А ви обіцяйте, що вони отримають шанс на нормальне життя. — Я клянусь зробити все, що в моїх силах. Залишайся на зв’язку. — Айзава встав зі стогоном. — Ходімо, Цукаучі. Мені потрібно трохи поспати. І випити. — Було приємно познайомитися з тобою, Дабі. Ми дозволимо тобі самостійно піклуватися про свого брата. — Він надів капелюха й кивнув лиходію. Брати знову залишилися наодинці. Було чутно тільки шум дощу за вікном і шипіння кисневої маски. — Йди сюди? — Шото відхилився і поплескав по пустому краю ліжка. Тоя заповз до нього, обережно пересунувши крапельницю. Це нагадувало ті часи, коли Шото переконував його залишитися на ніч, якщо був сильно поранений і надто наляканий, щоб залишатися на самоті. Шото пригорнувся до нього, поклавши голову під підборіддя. Хоча це вже не так зручно, як коли він був в кілька разів менший за Тою. — Цього разу я захищатиму тебе. Ти обіцяв завжди захищати мене, але я теж твій брат. Я теж хочу тобі допомагати. — Добре, сонечко. Ми будемо захищати один одного. — Шото задоволено прогудів у відповідь. Незабаром його дихання стало тихим і рівномірним. Тоя дозволив собі насолодитися моментом спокою. Він справді не думав, що коли-небудь знову відчує подібне. Майже через десять років після його смерті. Він відчував надію на майбутнє. Коментар перекладача: Дякую всім читачам! Мені сподобалось працювати з цим фіком, навіть якщо взятися за нього було абсолютно імпульсивним рішенням. В близькому майбутньому в мене вийде ще кілька робіт (повністю або частково) пов'язаних з Лігою. Тому, якщо ви зацікавлені, рекомендую підписатись на мій акаунт аби нічого не прогавити. Також, залишайте коментарі, я із задоволенням всі їх прочитаю!! P.S. В оригіналі Тоя звертається до Шото "baby bear", тобіж медвежатко. Звідки взялось "сонечко", спитаєте ви. Мені так захотілося, відповім вам я. #Б #Завершений #Міді #N #HurtComfort #Ангст #МояГеройськаАкадемія #ТодорокіШото #Дабі #ТодорокіТоя #АйзаваШоута #ЛігаЛиходіїв #Хвороби #Насильство #НасильствоНадДітьми #Травми #переклад