Розділ І - Ну де ж її носить? Усе тіло ломить, ніякі пігулки не допомагають, – сварилася похила жіночка, вона страждала від болю, її тіло скривилось до такої степені, що не можна було зрозуміти: її права рука завжди мала форму серпу або, навіть, загребущого ковша? Біла шкіра була пофарбована у брунатну цяточку. У кімнаті було двоє людей: священик, що вже збирав свої речі, аби піти геть та дівчина, на котру так чекала старезна істота. - Я зовсім поруч. - Казала пошепки юнка, стоячи в кутку. У безіменної була цигарка в руках, а на молодому тілі прекрасна сукня. На білому шовку була вишивка золотими нитками, візерунки танцювали квітами. – Як шкода переривати твої страждання. Ти ніколи не була людиною. Через таких стукачів та спекулянтів, як ти помер мій коханий у концтаборі. У мене немає до тебе жалю, ти продавала хліб за 1 карбованець у голодному 33 році. - Ні, так було треба, - Мовила бабця – я ж хотіла грошей дитині. - А іншим дітям хотілося життя. - Доторкнись до мене, благаю. Усе тобі віддам. Що ти хочеш? - Ти й досі все рахуєш грошима? – Смерть підійшла до жінки, нахилилася та зовсім тихо промовила. – Ти будеш страждати три дні, а потім я тебе ощасливлю своїм поцілунком. Дівчина вийшла на подвір’я, там вже стояла труна, та була зроблена з берези, оббита червоним бархатом. Біля домовини була фотографія старухи у молодості, у кутку вже була наклеєна чорна стрічка. Усі вже готувалися до смерті, про лікування і мови не було. А хто буде перейматися долею такої людини? Хоча, радше називати її пародією на людину. Двір не мав особливих прикмет, курки бігали від півня, а собака сидів у будці, він був вже старим, але кмітливим. Бобик гавкав на смерть, відчуваючи, що вона робить погане з його хазяйкою. На лавці під парканом сиділа жінка похилого віку. Її зморшкувата шия повернула голову наліво, на калитку, котру відчинив священник, виходячи з ділянки живої небіжчиці. - А шо, Василівна ще не подохла? Он як, пес її гарчить, тварини все відчувають,– Звернулася пенсіонерка до батюшки. - Поки що ні. Вона мені сповідалась, бог не хоче її брати до себе, дає їй випробування. - Та воно і зрозуміло, кажуть, шо вона до нашого села приїхала, бо ховала німців після війни за гроші. - Вона цього не робила. - А шо робила? - Я не можу таке розповідати. Я лише можу говорити: брехня це чи правда. От і все - Все, поняла, секрєт божий. - Саме так. Священник пішов до своєї церкви на молебень. Його прогулянку оспівували пташки та шелестіння листя. Верхівки тополь ледве рухались, на відміну від тендітної калини, що від подиху природи ледь не втрачала своє листя, котре вона тільки-тільки почала гордівливо носити. Позавчора була мжичка, котра згодом перетворилась на зливу. Чоботи батюшки Михайла були всі у багнюці, йому такі обставини геть не подобались, адже він терпіти не може бруд і щовечора чистить своє взуття, це для священника занадто відповідальна справа, тому він нікому не довіряє таку роботу. Навіть, своїй дружині не дозволяє. Бо, по-перше, вона – жінка, якби це логічним не було, а по-друге ця справа ставить крапку прожитого дня. Щось нібито традиції, котру не слід порушувати, інакше чекай горя. Одного разу Михайло не зміг собі начистити взуття і на наступний день почалась війна і нашому служителю церкви довелось у 20 років брати у руки зброю, аби позбавити землю від нацистів. Хоча, ніяк краще не стало. Що при радянщині йому не жилось нормально, через переслідування церкви та голоду, що при нацистах він страждав, але вже через тільки одну жорстокість без брехні щодо дружнього єднання народів. Німці були краще, бо хоча б не вбивали людей по-дружньому, як це робив сталін з леніном. Кажучи, що ми всі брати та сестри забирали хліб, аби люди зрозуміли усю любов батька народів. Перед тим як зайти до домівки божої, священнослужитель перехрестився три рази, поцілував хрестик та тільки потім відчинив двері до церкви. Це була дерев’яна будівля, котра чудом змогла пережити сталінські репресії. Михайло служив тут з 1953 року, йому тоді було лише 32 роки. У першу свою месу він надягнув білу рясу, на ній були вишиті християнські візерунки золотистими нитками. Так він вже 22 роки носить ту рясу. Вона святкова, але батюшці подобається виглядати нарядно, а що, якщо він знову забуде почистити взуття? Умившись водою, раб божий почав молитися. На превеликий подив на недільну службу прийшла лише Наталя, котра щоразу молиться за здоров’я свого чоловіка, аби вилікувати його від алкоголізму. «Ну, що ж робити, хоч нас лише двоє, але молитися треба. Хтозна, що далі буде. Нехай Бог вбереже»,- подумав священнослужитель та прийнявся до молитви. - Отче Михайлу, можете помолитись за здоров’я мого чоловіка?,- Звернулась до священника Наталя. - Звісно, можу. А, що йому зовсім зле? - Та п’є він, неначе кінь після кобили. Хоч би ту Василівну чорти вхопили. Боже, прости дурепу грішну, що у святому місті таке кажу, - Почала перехрещуватись жінка - Бог пробачить. Наталіє, а Ви не знаєте, де інші? Розділ ІІ Біля хати з білими стінами зібрався натовп, він був дуже гучним та веселим. Усі, хто мав голос співав, кожен у кого були ноги – танцював. А причиною масової радості було народження дитини. Породілля була не звичайною, а дружиною сина голови сільгоспу. Вона була першою дівчиною у селі, велична врода, працьовиті руки підкорювали кожного юнака та створювали заздрість від кожної дівчини. Чорні брови, темне волосся та карі очі могли робити шалені речі з її чоловіком. Він сходив з глузду від кохання, а іноді і від ревнощів. Чолов’яга настільки сильно її кохав, що міг побити Марічку за те, що вона подивилась на іншого, настільки сильно він її боронив від парубків, що та, навіть припинила спілкуватись зі своїм хрещеним батьком, який був їй, як рідний батько. Маша була з родини звичайних селян, ні у кого в роду не було повної середньої освіти, вона перша, хто має 11 класів. Вчилася вона добре, до золотої медалі не дотягнула, але срібну має, чим дуже пишається, могла б пишатись ще вищою освітою, але Федір їй заборонив, бо там знову ж таки присутня чоловіча стать. З талантів у неї нічого видатного немає, окрім співу. Вродливиця завжди, коли доїть корів починає вищебечувати соловеєм різні пісні. Найбільше їй подобалось співати пісню «Non, je ne regretted rien», котру почула на уроці французької мови від своєї вчительки. Цю композицію вона співала якомога тихіше, аби не почули буржуазну музику. Чоловік, коли відчув ці медові ноти її поспів’я, то захотів записати на магнітофон, але Марічка йому заборонила, бо побоялась аби хтось почув і доніс до влади. Розділ ІІІ До кімнати, де народжувалась дитина зайшла наша красуня – смерть. Вона ненавидить цілувати таких людей та торкатися до них. У такі моменти вона почувала себе жорстокою, нелюдяною. У таку мить вона б більше всього хотіла передати цю справу своїй колезі, теж смерті, їх багато, усі вони підпорядковуються Аїду. Серед усіх смертей наша – найбільш гуманна та справедлива. Чи то через те, що її батько сатана, а мати – звичайна кріпачка, котра віддала свою душу за побачення з мертвим коханим, чи то через те, що вона під час відпустки любила підслуховувати Вольтера. Досі відповіді не знайшлось. Аїду вона не подобається як працівниця, усе робить не по плану, хто повинен померти швидко, вона його затримує, бо, бачите, смерть та мстить, а іншому дає занадто швидку себе та безболісну. Вона знає абсолютно всі долі людські, у курсі того, хто ким стане і яке горе або щасті принесе цьому світу. Тому, після Першої Світової війни вона почала вбивати людей, котрі, на її думку, не повинні взагалі народжуватись. Вона таким чином вбила Гаспар’яно, але замість нього все одно з’явився Муссоліні. Ще взяла моду переодягатися заради кіношного ефекту, буцімто люд повинен знати, що на них чекає. Якщо вона радісна, то смерть буде з ними гратися та катувати, а якщо чорна та з вуаллю – все буде відбуватися швидко та безболісно. Ось так, вона сьогодні і вчинила. Вона вдягнула на себе чорну сукню, вуаль з мереживом та намисто з чорними перлами. На її очах були сльози, бо їй доведеться цілувати людину у такий радісний день, коли всі зараз чекають на немовля. Ще і погода як на зло була дуже гарною, світило сонечко, м’який вітер ледве дув, він ласкаво торкався шкіри, немов це поцілунок матері. Усе обірвалось. Крик акушерки: «Померла», - пройшов крізь кожну людину. Не залишилося того святкового настрою, що був раніше, лише смуток та очі, котрі не знали куди себе подіти, окрім як лише землі, у котрій вже зовсім скоро жінка буде відпочивати після тяжких родів. Тиша тиснула на вуха, цю мовчанку перервала новонароджена дівчинка, своїм криком вона одностайно заявила: «Я тут, подивіться, життя триває. Смерть супроводжується життям, не робіть трагедію з цього чарівного дуету»,- малечу назвали на честь загиблої матері. Розділ IV Ліжко було накрите білим простирадлом, воно увібрало у себе піт бабці. Старезні голосові зв’язки жінки, колихались, аби промовити фразу своїм хриплим голосом, котрий був, наче звук малювання шаблею на склі, на котрому було б зображено всесвітнє зло. - Красуне, підійди до мене. Ощасливиш ти мене своїм поцілунком,- Промовила стара спекулянтка. Смерть обійшла кімнату, усі дзеркала були закриті чорним ганчір’ям, у кутку стояла ікона, а поруч з нею ленін. Портрет вождя, того біса, котрий знищив тисячі людей стояв біля Божої Матері, біля святої жінки, котра народила спасителя мільйонів, згідно з писанням Біблії. У Василівни геть не було відчуття моралі. Хоча, про яку мораль можна говорити, якщо вона продавала хліб під час голодомору, а ще викривала людей, у котрих було зерно, бо навіщо їй позбуватися такого прибуткового бізнесу? Незважаючи на те, яке в неї гниле серце, стара мала багато квітів, це єдине до чого вона тепло ставилась. Усі підвіконня були зайняті рослинами. Вона, навіть, давала імена своїм квіткам та розмовляла з ними. Наприклад, квітку декабриста вона кличе Пушкіним, а волосся Венери називає Катериною Олексіївною. З людьми у неї все інакше, своєму названому сину вона ніколи не казала доброго слова, невістку зневажала, а до онуків взагалі ставилася як до вшивих псів. Наша mortem сіла на канапу, та почала говорити - Послухай, тобі залишився ще один день тут страждати. Це тобі розплата за всі твої гріхи, ти ж любиш тотожності, так? - Боже милостивий. Позбудь мене життя, благаю. Навіщо мені такі муки тяжкі? Я зроблю усе, що ти захочеш, тільки скажи, - Промовляла вона, перехрещуючись. - Василівно, ти думаєш, що я тебе тут тримаю лише через Голодомор?, - Запитує смерть, надкушуючи червоне яблуко, з котрого тік сік,- Я тут ще через твою родину. Ти навіщо свого сина у підвалі тримала? Йому ж тоді було 4 роки. - Він тоді розбив вазу, котра дісталась мені від матері. Це була єдина згадка після її смерті. Вона померла, коли більшовики прийшли. Її вбили, а я під ліжком сховалась, один більшовик мене тоді врятував, зробив вигляд, що не знайшов мене. - Але навіщо так було вчиняти з сином? - Вбий мене,- Починає плакати стара. - Я до тебе прийду завтра, ти підеш з цього світу під музику, я ще запрошу гостей, вони твої давні знайомі. - Яка ще музика? - Весела буде, твої гості під таке з радістю будуть танцювати. Смерть вийшла з кімнати, а стара встала з ліжка, підійшла до ікони, перехрестилась 3 рази та почала молити Бога про пощаду: «Боже, врятуй мене від цієї напасті. Не хочу я вже жити так з болю. Хіба я заслуговую на таке? Я ж викладала математику, допомагала діткам ставати розумнішими. Навіщо ж мені таке?» 12 травня 1946 року - Добрий день, Олено Василівно,- встаючи, кричали 6–класники. - Я вам буду преподавать на русском языке. Поэтому я не хочу от вас слышать укра́инский язык, - Олена сіла за стіл, дістала з сумки книжки, зошити, червону та синю ручки, - Эти голодные глаза, кто из вас сегодня ел? Ніхто не підіймав руки, бо малеча знала, що не можна розповідати про обід, не можна було розповідати про те, що говориться у родині, бо будуть сприймати за зрадника батьківщини, таких правил та звичаїв дітлахи дотримувались усе своє життя. -Скотинки вы малолетние. Всё равно по вам видно кто сколько жрёт. Час розповіді «Я ніколи не робила зла. Я тільки терпіла зло. Боже, згадай як ти мою маму позбавив життя. А батько? Батько ж священником був, він був твоєю людиною. Підсунув ти мені у чоловіки більшовика. Я вийшла за нього лише, через те, щоб у дівках не лишитися. Краще б залишилась, аби не терпіти того алкоголіка та сина його, невігласа. За що ж ти так зі мною?»,- сльози Олени Василівни текли рікою. Її знівечені руки зміями повзли по простирадлу, перетекли на обличчя та сховали її писок, кінцівки ненароком зняли хустку. Сиве волосся вже більше не ховалося за тканиною, воно почало лізти в очі, до носа, воно розкидалось по всій голові, наче трупи по Маріуполю. Якщо б Олену хтось побачив з учнів, то він би, мабуть, почав танцювати від радощів. Син, можливо, би притягнув баяна та розпочав би грати на інструменті, але не просто так, а «Хаву Нагілу», цю пісню Василівна ненавидить, бо вона єврейська. Вона, навіть, раділа, коли німці захопили її село. Радість полягала в тому, що можна було повбивати євреїв, щоправда, вона ніколи їх не бачила. А схожість на єврея вона визначала за рівнем поваги до себе. Як ми з вами можемо припустити, у неї багато народу прийшло у немилість. Навіть, нацисти були спантеличені такою кількістю євреїв у звичайному селі на 5 тисяч осіб. Щоправда довелось втекти їй з того селища, бо людський осуд не дозволяє таким істотам жити, уперше втекла від більшовиків, удруге від наслідків більшовиків (Голодомору), а востаннє від наслідків нацистського вирішення єврейського питання. Олена Василівна втекла б ще й учетверте, від сварливих баб, котрі лають її за те, що виготовляє самогон, але вік вже не дозволяє. Розділ V - Добрий день, Олено Василівно,- Звернувся до жінки хлопчик у шкільній формі, зайшовши до кімнати. Його костюм був брудним, на обличчі була багнюка. Червона краватка на руці була порваною. Сам хлопчик був худим. - Добрий день, Олексію, - Відповіла старуха, її обличчя побіліло від страху та здивування, бо ніхто ж не очікує перед смертю побачити свого мертвого учня. - А ви сьогодні щось їли? - Так, я їла суп з гречаною кашею, м’ясо було курячим. А ти їв? - Якщо б ви мені дали шматочок хліба, то я б поїв. - Візьми на столі хліба, відріж собі. - Дякую, Олено Василівно. Хлопчик пішов до столу, де було все необхідне, аби поїсти. Його ноги ледь ходили, він сам по собі був худорлявим, скелет зі шкірою, котрий мав опухлий живіт. Цей юнак був учнем Василівни, і з необережності сказав їй, що їв. Якщо б він не розповів, то, можливо, червоні б не прийшли до його родини, і не знайшли б у сараї хліб. А якщо казати точніше, то пародію на хліб. Це були тонкі круги, котрі різали горло, якщо їх не з’їсти теплими. До складу тіста входили: вода, стружка з трави, трохи борошна, аби хоч якось взялося тісто, та сіль, якщо пощастить знайти. Хлопчик спочатку поцілував шматочок хліба, а потім заплакав, коли відчув на своєму язику справжню їжу. Згодом, він сів за стіл, страх охопив його розум, бо боявся, що його знайдуть, тому він спочатку їв як тарган, котрого можуть прибити у будь-який момент. А трохи згодом, переконавшись, що більшовиків поруч немає, розправив свої плечі, неначе він був сизим птахом, що своїми сірими крилами забарвлює небо. Ця можливість відчути себе саме вільною людиною, котра їсть за столом, тішила його. Обличчя наповнилось посмішкою, з очей падав Ніагарський водоспад. Закінчивши свою трапезу він, насвистуючи, почав підходити до ліжка своєї вчительки, нагнувся до її обличчя та почав говорити. - Знаєте, Олено Василівно, я помер від голоду. Коли я опинився там, - Показав своїм пальцем угору, - то дізнався, що мав бути вченим, я повинен був стати космонавтом, я повинен був винайти равликовий шлях, для висадки людини на місяць. Замість мене цей шлях винайшов Ігор Кондратюк, я його не засуджую, він зробив мою роботу, але мені було б приємніше самому зробити ті креслення. Я зрозумів, що якщо судилось висадитись на Луну, то це зроблять однозначно, мене не стало, так стало Ігоря, не було б сталіна був би троцький. - І навіщо ти мені це розповідаєш? - А я це до того, - Хлопчик відійшов від викладачки та налив собі до склянки молока, - що скільки б не нищили Вас, все одно з’явиться інша скотина. Було б не так огидно, якби був хтось гарнішим за Вас. Ваша бородавка на носу весь час мене відволікала на уроці, не давала нормально засвоїти матеріал. - Я ж не винна у тому, що у мене бородавка. - А ще ви невинні у тому, що я помер від голоду. - Поклич смерть, будь ласка. - Я не можу, ще не всі гості прийшли. Це буде не виховано, - Олексій поставив на стіл пусту склянку, та вийшов у коридор. Там він відчинив двері для наступної гості. До кімнати зайшла жінка з дитиною, у дівчини та дитини була бліда шкіра. Юнка підійшла до бабці та почала говорити до неї. - Хіба я була схожа на єврейку? Подивись на моє волосся, воно біле та пряме, що з тобою не так? – Зі сльозами на очах почала кричати дівчина на бабцю. У Катерини на руках була 4-місячна дитина, у немовля були блакитні очі. Його маленькі ручки гралися з пелюшкою. - Я не хотіла аби ти з моїм чоловік кохалася. - Ти ж його не любила, ти його зневажала. Сама не гам й іншим не дам? - Кать, я не мала інших варіантів. - У тебе був вибір? Ти обирала вбивати мене з дитиною чи ні? - Усе не так, як ти думаєш… - А як було?, - Катерина нахилилась до старої та почала ще дужче кричати на неї, - Ти працювала на нацистів, ти своїми руками стільки людських душ забрала, що, навіть, перерахувати неможливо. - Це тому що ти на мої уроки не ходила, тому і рахувати не вмієш, - Почала сміятись Олена Василівна. - А тобі смішно, так? Знаєш, мені ти одразу не сподобалась, приїхала сюди з села, про котре ніколи не говорила. Почала дітей вчити російською мовою, хоча сама вдома розмовляєш українською. - Так треба було. - І вбивати треба було? Сварку перервав гість, він був у формі білої гвардії. У чоловіка були вуса, вони робили його більш солідним та старшим. Якби він позбувся їх, то виглядав би на років 19, а з ними – 25. - Ну, привіт, Олено. - Братику, - Бабця почала плакати. Вона вперше за стільки років побачила свого покійного старшого брата, котрий воював за монархію. У молодика на голові була шапка Гіппократа. - Я не хочу, щоб ти мене називала братом. Клич мене Пилипом. Бути родичом такого непотребу – це гріх, котрий ніколи не замолиш. - Пилипчику, будь ласка, не кажи так до мене. Ти ж кров моя. Що я не так зробила? - Твоєю помилкою було народження. Наших батьків вбили більшовики, а ти з одним з них одружилась. У тебе немає честі, совісті та гідності. Я більше не хочу з тобою говорити. З кімнати вийшов солдат, коли двері зачинились, то почався дощ. «Справжнісіньке кліше», - сказали б ви. Я б з вами погодилась. Нічого більш оригінального природа не могла вигадати. Іноді здається, що погода вже звикла оплакувати всіх підряд, навіть, гітлера. До хати почали заходити різноманітні люди, то зґвалтовані жінки, з перерізаними шиями, то опухлі від голоду молодики, то згорілі тіла, чия шкіра була чорною, мов форма СС або нічне сяйво болота. Усі вони, як один кричали: «Вбивця, вбивця, вбивця, вбивця, вбивця, вбивця, вбивця, вбивця, вбивця, вбивця». Через п’ять хвилин таких вигуків прийшла смерть. Постала тиша. Вона була у жовтій сукні, на ній був вишитий пейзаж, унизу плаття було зелене поле, вишиті були домівки та тополі. Цей кунштик на вбранні асоціюється з життям. Ніколи не можна було б подумати, що таке життєрадісне вбрання може носити смерть, чиї вуста позбавляють життя в одну мить. Розділ VІ Гожа панночка стояла біля вікна, спостерігаючи за дорожніми пересуваннями транспорту та згуртованим маршем працівників, крокуючих по домівках. Серед усіх подорожніх смерть цікавилася дівчиною з червоним беретом. Вона кожен день о п’ятій вечора вигулює свого собаку, дівча мала руде волосся, воно було хвилястим, ці хвилі були вільнішими за штурмові пориви океану. Цими хвилястими кучерями можна було б нажахати Колумба, і він би не проклав шлях до Америки через страх перед штормом, настільки вони були зачаровуючи величними. В одну мить смерть телепортується до нашої юнки. - Привіт, Інно, - сказала смерть. - Добрий вечір, Марино. Як ся маєте? - Гарно, а ти як? - Теж нічого, по-тихеньку. Ось, вигулюю свого Ярчука, - Пес був малим, не мав якоїсь породи. Шерсть була чорною, як вугілля Донбасу та блищала, бо його хазяйка доглядала за ним, як за немовлям. Бувало таке, що вона розмовляла з Ярчиком цілими днями, а той їй відповідав або лаянням (коли Інна злилась), або підбадьорювальним носом, котрий намагався її полоскотати. - Ін, не звертайся до мене на Ви. Те що мені 45 – це не означає, що я така стара. - Вибачте. Ой, вибач, - Засміялась Інна, закидуючи голову назад, це був янгольський звук крапання дощу весняного ранку. Осіннє сонце робило її волосся ще світлішим, що перетворювало його на золото. А сміх був, наче еліксиром молодості для смерті. - Як твоє навчання? - Нормально, сьогодні розпочався атестаційний тиждень. - Складно? - Не зовсім. У філологів нічого такого складного немає. Сьогодні викладачка з української мови задавала мені додаткові питання з нового правопису, на щастя тоді вже закінчилась пара і мені не довелось відповідати. - Так, пощастило. - А звідки ти прийшла? Я тебе не бачила. - Це тому що ти була у навушниках та власних думках, тому і не помітила мене. - Дивно. - Що саме? - Те як ми бачимось. Кожну середу, коли я вигулюю пса ти з’являєшся і весь час я не можу тебе спіймати. Ти сама загадковість. - Світ хотів мене спіймати та не зміг. Так, є таке. – посміхнулась смерть, поправляючи волосся. Інна із зацікавленістю дивилась на пальці, як їй здавалось Марини, прикрашені різноманітними масивними каблучками. - А у мене до тебе таке запитання, а твої каблучки вони мають якийсь сенс або ти їх носиш просто так, задля краси? - Чудернацьке запитання у тебе, Інно, але доволі цікаве. Ось бачиш цю каблучку на великому пальці лівої руки? - Так, дуже життєрадісний череп, - Невковирно усміхнулась дівчина. - Він є символом смерті. Для бідняків Мексики – це божество, котре здатне виконувати бажання. - Так, я бачила таке по телевізору. А для тебе, що таке смерть? - Я поки що смерть не зустрічала,- У відповідь Інна скромно посміялась, на що Марина усміхнулась,- Як на мене, це вродлива жінка, котра цілує людину і тим самим забирає життя. Вона справедлива та не дає зарано помирати жорстоким людям, катує їх, а якщо істота творила добро, то дає себе легку та швидку. - Занадто красива казка у тебе. Я думаю, що якщо це жінка, то вона дуже худа, що аж кістки видні, у неї біла шкіра, ну і звісно що у неї в руках коса. - Стереотипний у тебе образ. А якщо пофантазувати, то якою б ти хотіла її побачити? - Я б хотіла, щоб ти була моєю смертю. Ти якраз підходиш, не дуже молода, але й не стара, вродлива. А ти віриш у Бога? - Так, вірю. У тебе сьогодні вікторина? - Щось типу того, мені просто цікаво тебе вивчати, наче читаю книжку. - А який кінець у цієї книжки? - Сподіваюсь, що щасливий і там буде більше тисячі сторінок, сповнених радості. А як ти віриш у Бога, якщо його ніколи не бачила? - Він є у серці. Бог змушує тебе робити добрі справи, наприклад, нагодувати безхатню кушку, а Сатана може тебе надихнути на відсіч злочинцю. Вони є гармонією кожного з нас, найголовніше – це не стати покидьком та не допустити дисбалансу. Наприклад, мою каблучку з черепом компенсує каблучка з голубом. - А я не вірю в усе це все. - Це твоя справа. - І ти не будеш наполягати на тому, щоб я повірила? Як це, зазвичай, робить моя мама. Вона весь час намагається мене переконати. - Ні, бо це робить тобою. Можливо, ти сама прийдеш до віри, а може ні. У будь-якому випадку я поважаю твій вибір. Обидві стояли біля під’їзду Інни. - А ти хочеш до мене зайти попити чай? Ми би ще потеревенили, мені подобаються розмови з тобою. - Дякую, Іннушко, але я маю йти. На прощання смерть ледь не доторкнулась до Інни, але вчасно прибрала руку. Так би вона її вбила і більше не було б цих вечірніх прогулянок до під’їзду філологині. Не було б споглядання її очей, котрі виглядали, як водяні лілії Моне. Він намалював усього 250 картин, занадто мало, аби показати красу тих оченят. 12 років – це занадто мало, аби відобразити усмішку, та небагацько морів Айвазовського щоб показати ту вроду райдужка. Смерть йшла додому, сонце сідало, але все одно продовжувало гріти все навкруги, окрім білої, мов борошно, шкіри. Вона не знає тепла, холоду, дотику. Ця шкіра не відчуває, але те що в середині неї, те що вона оберігає є теплим, мелодійним серцем, котре відщебечує свій танок всередині самої смерті. Якби той скін хотів відчути своє тіло, а не тільки серце. Пташки перебивають баси воронів, а вітер підіграє їм своїми маракасами у вигляді кроней дерев. Цю гармонію перебив телефонний дзвінок, що лунав у кишені смерті, рингтон був у стилі джазу, не занадто спокійно, але не викликає на танок. Мелодійне піаніно перегукувалось з гітарою та контрабасом, це тріо було збалансованим, текло як молоко у каву, якби можна було зобразити цю композицію, то вона виглядала би, як дифузія. - Алло - Ти, де зараз?, - Відповів Аїд роздратованим голосом. - Я зараз у себе вдома. - Ти повинна піти до художника, недалеко від тебе, зараз надішлю адресу. Ти повинна його поцілувати близько шостої години вечора, тільки не затримуй його та не роби все занадто швидко. - Слухаюсь. Через 3 секунди на телефоні з’явилось повідомлення, там говорилось про місцеву лікарню та палату 21, куди і попрямувала наша жінка. Ця лікарня була побудована ще за часів радянського союзу, ремонт там почали робити десь у році 2018 або пізніше, до цього нічого не робилось, знаєте, легше побудувати нову будівлю, аніж ремонтувати цю споруду, котра народилась у 1968 році. Ця 4-поверхова махина була кольору айворі, що як не відтінок слонової кістки підходить під хворобливі будні пацієнтів. Поруч з лікарнею була чудова алея, куди хворі, котрі могли ходити, прогулювались разом зі своїми відвідувачами. Проте, зараз вже панує осінь і ніхто там не влаштовує свої рандеву. Окрім, одного художника, звуть його Петро, він із задоволенням виходить на вулицю, аби насолодитись останнім золотим листям та спіймати рідкі осінні сонячні миті. Митець чудово знає, що це останні промінчики його особистої осені, ноги ходили повільно, але все одно продовжували свою роботу. Петро Ілліч тримав у своїй руці палицю, вона з нею мандрує років вже 6. Він її отримав після інсульту. Організм не витримав втрати жінки та заробив собі інсульт. Дружину звали Ренатою, вони познайомились у молодості, тоді художник навчався в інституті на викладача образотворчого мистецтва, планував заробляти на хліб вчителюванням, а підробляти портретами, не хотів займатись агітаційними плакатами, бо вважав, що це вбиває мистецтво, свого часу його за це мало не звільнили зі школи, запідозрили у буржуазії, після цього він перетворив свої художницькі знаряддя у механізовані станки, котрі бездушно штампувала машина пропаганди. Рената бачила ці всі страждання, але ніяк не могла йому допомогти та розрадити. Вона ставилась до нього як до брата або друга, але ніяк не чоловіка. Неможливо кохати того, з ким одружуєшся заради того, щоб змінити прізвище з Герман на Салтикову. Якщо б не зміна прізвища, то її назвали б германкою та звинуватили у співпраці з ворогом. Жорстокі радянські реалії дозволяли мати тільки російські прізвища. Рената Салтикова до кінця життя була йому вдячна за порятунок, тільки на 55 році подружнього життя вона освідчилась йому у коханні. 73-річна жінка нарешті закохалась, вона це зрозуміла після того, як померла її найкраща подруга, з котрою вони завжди були поруч та іноді ночували одна в одної, не розлий вода. Щастю Петра (звісно, що не від смерті подруги дружини, а від взаємного кохання) протривати було дано лише рік, а далі інфаркт та зупинка серця коханої. Після порушення мозкового кровообігу з’явилась онкологія мозку, зараз художник не лікується, бо розуміє, що краще прийняти свою долю, аніж продовжувати свої страждання, ремінісценції, головні болі та не вирощувати квітки неприємностей організму. Єдине штучне, що він зміг прийняти – це обезболювальні ліки, тому що такі болі для старигана були занадто нестерпними. У кишені пацієнта завжди можна було знайти 2 простих олівця, один жорсткий для контурів, а інший м’який для штрихування, клячку, блокнот та м’ятні цукерки. Чоловік сів на лавку, обережними рухами він почав малювати крони дерев, вони йому особливо подобались, нагадували павутину, але не таку симетричну та вишукану, неначе природа малювала руками Сайя Твомблі та нахабно розкинула нитки у хаосному порядку, у цьому і є справжня краса. Строгий безпорядок надихає Петра на новий малюнок, але його плани змінила жінка, котра сіла навпроти. Він, натхненний своєю роботою рішуче перевернув лист блокнота, бо крони дерев завжди у нього на очах, змінюється лише розташування віток від вітру, а от панночки йому трапляються рідше. Масивними лініями він впевнено почав керувати танком твердого олівця, аби той залишив контури вбрання, незграбно провів лінії лавки, бо вони не такі вже і важливі, трохи згодом у своїй палаті він домалює їй дерево на фоні, траву, але найголовніше – це спіймати мить, ухопити незнайомку та заключити її у своєму блокноті, де вона буде сидіти, аж поки її звідти не звільнить вогонь, вода або будь-яке інше фізичне знищення та ушкодження. Найбільш важкою частиною були очі, митець усе ніяк не міг їх вхопити, бо не міг зрозуміти емоцію. А для портрета – це пріоритетна річ, бо якщо немає почуття, то й картина нічого не варта. Чорний Квадрат ніхто б не цінував, якщо б у нього не було б передісторії. І коли дід зрозумів, що в очах був смуток через можливу втрату та радість через розуміння того, що на неї звернули увагу та почали її малювати, то він збагнув, треба намалювати обличчя з легкою усмішкою та сумними очима. - Ви мене малюєте? ,- Запитала смерть. У відповідь вона почула тишу, занадто велике захоплення викликала ця панянка. - Агов, художнику, я до Вас звертаюсь. - Га? ,- Відгукнувся чоловік, його очі були розгубленими, наче він мала дитина, котру застали за поїданням цукерок, котрі сховали батьки на Новий Рік. - Ви мене малюєте? - Так, можна ж? - Так, тільки якщо Ви мені потім покажете результат. - Добре,- Задоволено посміхнувся майстер та продовжив свою справу. «Скільки картин було мені присвячено, я там завжди була скелетом, тільки Розенталь зміг мене показати такою, яка я є насправді. Так гидко бути скелетом, хіба люди не розуміють, що без мене життя не несло б якоїсь цінності? Хіба вони не розуміють, що мені неприємне таке ставлення, я ж не така страшно»,– розмірковувала вона, споглядаючи за руками діда. Їй було сумно від того, що через годину вона має його вбити. Вона знає все життя Петра Ілліча, його картини були яскравими та сповненими життям. - Знаєте, мені не подобається так малювати. Я попросив свого онука привезти мені кольорових олівців, завтра зранку має принести. Ось ці малюнки чорними барвами такі прісні. Знаєте, красунечко, якщо й писати картину одного кольору, то я обрав би жовтий, він сонячний, життєдайний. А ви, який колір брали би?, - Розпитував Петро, не відриваючи очей від листа, бо зараз він перейшов до відповідальної частини – очей. - Я би взяла червоний,- Зовсім тихо промовила жінка, ледь стримуючи сльози. - Який, який? Я Вас погано чую. - Червоний, - Мовила голосніше смерть – я взяла би червоний. - А чому саме його? - Щоб було, як у пісні. Червоний – то любов, а чорний – то журба. - Точно, - вигукнув старий – червоний. Я тепер знаю як намалювати мою кохану, я намалюю її червоною, я намалюю її у такому кольорі. Тепер я знаю якою має бути моя остання картина, завтра обов’язково таке зроблю, тільки треба дожити до завтра. Дякую Вам, - Радісний дід підскочив зі свого місця, підійшов до смерті аби обійняти. З рук старого вислизнув блокнот з олівцем, старе тіло лежало на землі, усмішка не покидала обличчя ще секунд 30, а коли м’язи зовсім розслабились, то вона зникла. На годиннику зі шкіряним ремінцем стрілки зупинились на 17:46.