Дівчина стиснула холодну металеву ручку у своїй спітнілій від тривоги й хвилювання долоні, мороз скував мале і слабке тіло поетеси, а, можливо, то був страх: вона ніколи не читала свої вірші иншим. Холодний весняний вітер тріпав русяве довге волосся Зорі, під ногами зникала сльота, чіпляючись до підошви, одягу, або перетворюючись у велику калюжу, яка мала гарні перспективи завдасти ще більших проблем. На фоні співу птахів кричали діти, безсоромні голуби билися за крихти хліба.
Зоряна перевела небесно-блакитні, але похмурі очі на потріскані, білі колони будівлі, якісну роботу помітно здалеку.
Дівчина доклала неймовірних зусиль, аби видихнути весь страх, та потягнула на себе тяжкі, масивні, чорні дерев'яні двері. Ноги трохи ковзнули до будівлі від таких старань, але друга задача була успішно виконана. Письменниця ввійшла до будівлі з високими стелями, притискаючи зошит до грудей, здавалося, що в приміщенні було набагато холодніше, ніж зовні, віяло бездушною красою мармуру. Тьмяне світло пронизувало темінь на сходах, десь відлуння грало з тишею, спокоєм.
Зоря тихо прокралася до зали, ремонт робили давно: на сцені виднілася гарна щілина, червоні завіси дарували цікаве поєднання запаху порохів і цвілі.
Вона запізнилася, дівчина зачинила за собою скрипучі двері та тихо, навшпиньках, прокралася до перших місць.
- Даруйте. І ви вибачте мені, - тихо шепотіла дівчина, пролазячи повз інших глядачів.
На сцену вийшов чоловік років двадцяти шести, сів на високий стілець для піаністів, розгорнув червоний блокнот та зачитав.
Вірші письменника здалися Зоряні холодними, як і сам автор.
"Тюрма твоя - моя душа,
І сум, заборонений усмішкою.
Як тільки вгрузнеш у болото,
Навіки поховаємо в землі."
Чоловік беземоційно встав і вийшов із залу.
"Нахабно", — подумала Зоря.
Наступною вийшла дівчина з коротким чорним волоссям і в блакитній сукні, панянка відсунула крісло назад та сіла на край сцени.
"Відпусти душу прокляту,
Відпусти та покарай.
Серед степу,
Серед лісу покохай!"
Письменниця зробила павзу та сумно продовжила:
"А коли забудеш мене,
Поховай.
І не муч долю мою,
Тільки тихо проспівай
Про кохання до свободи,
Про своє, єдине Я."
У Зорі пробігли дрижаки, вона зовсім не чула слів, але голос темноволосої красуні запам'ятає надовго.
Дівчина, що була перед Зоряною, читала не свою прозу, а брата, той загинув за дивних обставин, чоловіка знайшли голого з синцями біля річки, якраз за день до прем'єри своєї першої книжки. Зовнішність сестри прекрасно підходила для головної героїні, напевно, автор змальовував її з сестри. Світлі кучері падали на лице дівчини, прикриваючи її сльози. Хто б не плакав, коли доторкався до єдиного, що залишилося від рідної людини.
На кінець виступу Зоряна не витримала, встала та зааплодувала акторці. Інші глядачі дивилися на дівчину з роздратуванням, від чого Зорі стало некомфортно і вона сіла назад, ще сильніше притискаючи книгу з поезіями.
Значна частина глядачів пішла одразу після виступу якогось молодика, напевно, він був популярним.
Зоряна піднялася на мізансцену, спотикаючись на першій же, похиленій у бік, сходинці.
" Сором..."
Поетеса розгорнула свою книжечку, шукаючи потрібний твір, десь у залі почувся скрип і кроки: люди втомилися чекати.
Зоря тикнула пальцем собі на рядок і почала читати:
"Моє сонце засяє знову".
Дівчину перебив постріл, підвівши погляд на кінець зали, дівчина побачила людей у формі КДБ.
Вперше за своє коротке життя вона знайшла в собі сміливість зачитати вірш иншим, та доля вирішила инакше.
Наступний постріл Зоря змогла лише почути. Дивилася на свою червону книжку з поезіями та розуміла, що її вірші побачить лише вогнище.
Тг: Вітер та квіти