"Він так швидко пробіг повз мене. Здавалося, ніби це лише струм вразив, для нього я була перешкодою? Чи помітив мене взагалі? Чи подумав, що я лише опір вітру?"
Юкі сіла на край моста, єдине, що тепер її підтримувало — заржавілі поручні.
— Куди ти біг?
Ноги дівчини звисали до зеленого, мутного озера.
— Можливо, ти втікав?
Чорні пасма звисали до води, закриваючи дитяче личко.
" Я так думаю про нього, хоча це він врізався в мене"
Юкі задерла голову вверх, сірі хмари стали яскравішими, ріжучи зір.
" У воді все таке нечітке й темне?"
Дівчинка лягла на асфальт. Інші, напевно, вже подумали, яка вона дурна. Насправді дії Юкі були дуже логічними — спочатку вона втомилася, а всі лавки зайняли, потім вона захотіла подивитися на небо, але сидячи незручно. Переживала вона за одяг чи волосся? Звичайно, але що вона могла зробити, якщо скоро однаково піде дощ. Злива швидко змиє чистоту. У цю ілюзію правильності й незаплямованості вірить усе оточення Юкі, але вона давно полишила дитячі мрії залишатися очищеною, ніби так вона позбавлялася гріхів.
" Чомусь світ з кожним днем усе темніше, а дощ так і не йде"
Юкі повернула голову праворуч. Всі стояли похмурими й незадоволеними.
" Їм варто поплакати, після сліз завжди має бути усмішка, як після дощу веселка"
Піднявши руку до небес, дівчина зажмурилася від променів сонця.
"Звідки воно тут? У такому похмурому світі світлу нема що робити"
Юкі відчула як над нею щось пролетіло, засипавши біле личко піском.
"Агов!"
Дівчина різко сіла, ігноруючи потемніння в очах.
"Стій!"
Це був той самий хлопець, або ж..
Юкі схопилася за поручні, хіба вона могла тепер переживати через забруднені руки, після лежання у шкільній формі на землі, їй мало бути байдуже, однаково й на подряпини на долонях.
" Ти оглохла?!"
Дівчинка побігла за знахабнілою постаттю. Щойно Юкі зрозуміла, як натирають їй туфлі, як незручно бігати у синьому піджаку, як краватка здавлювала шию. На ходу учениця почала знімати з себе набридливий одяг. Інші точно думають, що вона збожеволіла, напевно втекла з якоїсь лікарні.
Та обернувшись Юкі нікого не побачила, вона зупинилася й зрозуміла як далеко забігла, як довго намагалася наздогнати незнайомку. Голова оберталася від втоми й спроб зрозуміти що сталося, а її дихання створювало тихе відлуння, боляче проходячи крізь горло.
Вона стояла у невідомій частині парку, босоніж в одній сорочці й спідниці.
— Агов? Хтось є?
Лише грім міг відповісти на її запитання, тихий, далекий.
" У моєму світі вже дощ"
У Юкі було правило, якщо вона знаходилася у незнайомому місці й поруч не було людей, то вона потрапила, як Аліса, у країну чортзна-що. Хоча тепер їй було страшно, як завжди. Залишалося сісти у траву й чекати поки дощ добереться сюди. По-перше, так вона зрозуміє, що десь поруч, по-друге, вип'є кислотної води, адже рюкзак вона залишила на мосту.
" Мама знайде мої речі, а не мене"
Юкі знову подивилася на небо. Сонце осяювало лише її, навколо були лише хмари. Ніби проєкція реального життя — навколо всі похмурі, кричать, плачуть, тільки вона могла завжди усміхатися. Так їй казали.
Юкі лягла на траву й заплющила очі.
" Я завжди тікала з дому, школи, від друзів, намагалася бути одна щасливою, а тепер.."
Вона розплющила чорні очі, це провина сонця, що вона тепер плаче, сльози котяться, бо їй пече.
— Я хочу до мами.
Юкі заридала, думаючи про свій вчинок.
Якби вона тоді не побігла уперед, аби подивитися на блискавку.
Дівчинка підвелася з холодної землі.
— Я хочу назад!
Істеричний крик пролунав так глухо серед каміння. Юкі спробувала піти назад, але страшенний холод у ногах зупинив її.
Можливо, якби тоді вона не зняла з себе одяг, не роззулася й не покинула рюкзак у пустому парку.. Можливо, якби блискавка не влучила в неї тоді, коли її тіло тонуло, вона б вже сиділа вдома з мамою.
Але блискавка була так схожа на неї, як вона мохла опиратися самій собі?
Ну як завжди: у мене є тг канал "Вітер та квіти"