Що може бути спільного між хлопцем, що шукає вбивцю свого батька, і хлопчиною, чиє життя перетворилося на суцільну пастку?
Оріджинал про стосунки двох хлопців, що живуть по різні сторони закону. Один - поліціянт-стажер, йде стопами вбитого батька, інший - вимушений виконувати будь-яку майже завжди нелегальну роботу, аби вижити. Вони зустрічаються таємно, знають далеко не всю правду один про одного, хоча їх пов'язує й минуле, й теперішнє, й лише від них залежить, чи пов'язуватиме їх майбутнє.
тґк "Тримай ґейську книжечку"
#S #B2 #Максі #ВПроцесіНаписання #Кримінал #Інвалідність #Детектив 2. Раске та Аарон — Тобто я лишаюся?! — протестуючи, хлопець навалився руками на стіл прокурора. — Чому?
— Послухай, Раске. На цей раз ми маємо справу з чимось серйозним. Я не хочу піддавати тебе ризику. — ледь сивий чоловік відірвав погляд від паперів і поглянув крізь окуляри в смугле обличчя.
— Але ж колись я повинен буду стикнутися з ним? Прошу.
— Ні. — він знову занурився в папери.
— Хіба вам не потрібна зайва пара рук? Сидячи тут чи патрулюючи вулиці спального району я нічого не навчуся!
— Раске. — Прокурор зняв окуляри й поглянув у карі вічі. — Я знав чоловіка, що так само як ти прагнув бути усюди, розкрити будь-які загадки. Такого ж амбітного. Такого ж йолопа, що біг поперед батька в пекло. І тобі чудово відомо, що з ним сталося.
— Мого батька більше немає. І це означає лише одне: я знайду винного у цьому. — його голос посерйознішав, а очі звузилися на мить. — Проте це не має нічого спільного з цією справою! Будь ласка. Мені це дуже потрібно. Ви ж розумієте це краще за будь-кого. Прошу. Я не зроблю жодного зайвого кроку без дозволу.
— Пане прокуроре, ми готові вирушати. Цього разу ви з нами? — До кабінету, двічі постукавши, зайшов молодий чоловік. Раске його знав, це був слідчий Аарон Гурбер, з яким він кілька разів перетинався. Іщенко подивися на слідчого, потім знову на Раске.
— Жодного, хлопче! — мовив, важко зітхнувши.
— Так, пане! Дякую! — Раске, ледь стримуючи усмішку, вийшов з кабінету.
— Цього разу він поїде з вами. Не спускай з нього очей. — знову перевів погляд на Аарона Гурбера.
— Жартуєте? Він тут усього декілька місяців!
— Цей хлопчина і чорта вмовить. Він ще покаже себе. Головне вберегти його від участі його батька. — Чоловік знову тяжко зітхнув.
— А що з його батьком? — слідчий звів до купи тонкі брови. Ледь сивий чоловік одягнув окуляри.
— Чув про Левицького? Слідчого, що десять років тому розкрив організацію, на якій трималося майже все кримінальне павутиння міста? Він працював тут до тебе.
— То він син Левицького? — Гурбер повільно вказав пальцем на двері, у які щойно вийшов Раске. Тепер тонкі темні брови злетіли, наскільки було можливо.
— Так. — Чоловік знову втомлено втупився у папери. — Тримай його коло себе. Займи хлопця чимось безпечним.
— Гаразд, пане прокуроре. — задумливо кинувши, Аарон залишив кабінет. Так само витаючи у думках відмахнувся від кількох надокучливих, як мух, капралів. Усю дорогу в думках висіли слова Іщенка. "Син Левицького". Хлопцеві не більше двадцяти, а він вже вештається серед них. Цікаво, Кларі таке повинно сподобатися. Аарон мимоволі посміхнувся. Білий кросовер виїхав на широку вулицю. Вуличні ліхтарі були прикрашені горщиками сурфіній. Усе від бруківки тротуару до фасадів будівель кричало про розкіш і стиль. Аарон любив центр міста за його досконалість, на тлі якої розпізнати нутро людини було надзвичайно легко. А ще він любив, що його випрасувана поліційна форма підлаштовувалась під атмосферу цієї вулиці.
Ледь авто спинилося, чоловік упевненим рухом розчинив двері. Блискучі черевики ступили на матову бруківку. Очі одразу натрапили на стрічки в червоно-білу смужку, що зовсім сюди не пасували. Проминувши охоронця, Гурбер увійшов до триповерхової будівлі — один з найдорожчих ресторанів ледь не усієї країни. Інтер'єр, виконаний у коричневих тонах, свідчив, що середня ціна у меню цього закладу приблизно дорівнювала половині його місячної платні. На годиннику була за двадцять хвилин восьма, тож персоналу всередині майже не було. А от винуватець усього цього дійства уже давно чекав на гостей. Чи то краще сказати, не чекав уже більше ні на кого?
— Ніколи не бував у подібних місцях. — з легким захватом пролунало за спиною. Аарон обернувся, та й так знав, кому належить цей голос. Його наздогнав Раске, хлопець, що "ще проявить себе".
— Гей, не лови ґав. Ходімо, глянемо з чим маємо справу. — кивнув у сторону трупа, підіймаючи стрічку. Перед ними на глянцевій підлозі головного проходу розташувалося скорчене тіло власника ресторану. Обличчя, здавалося, нерівномірно надули, як дешеву кульку. Очі злилися в одну суцільну пухлину, й важко було сказати, заплющені вони чи ні. Руки, обцяцьковані каблучками, лежали на грудях, чи то тяглися до такої ж криво набряклої шиї. "Отруєння, вирок очевидний. Мабуть, конкуренти. А вони казали серйозна справа", — промайнуло в думках. — Гаразд, пиши: особа чоловічої статі, на перший погляд, років п'ятдесяти, видимих травм немає, одягнений у синій костюм від Brioni? Ні, Canali. У дрібну клітинку. Чорні черевики, на лівій руці годинник, з діамантами, три каблучки, на правій — дві, волосся темне, обличчя набрякле, м'яко сказано. — він скривився, знову поглянувши на труп. — Зріст попередньо метр шістдесят п'ять, гладкий. Більше скаже мед експертиза, а, схоже, ось і вона.
Раске обернувся та побачив крізь відчинені скляні двері щойно припарковане таксі, з якого вже виходила жінка. Аарон пильно вів її поглядом, коли Раске запитав:
— То що ви думаєте про це? — хлопець склав руки за спиною, тримаючи планшет та ручку.
— Іщенко казав, що ти вмієш домовлятися? Тоді допитай присутній наразі персонал. — бадьоро, з легкою посмішкою відповів Гурбер.
— Так, пане. — Раске посміхнувся у відповідь, так само фальшиво. Слідчий навіть не поглянув в його сторону. Майже одразу відкинувши цей факт, хлопець вирушив до барної стійки, де встиг помітити трьох жінок, що жваво щось обговорювали, зиркаючи у бік місця злочину. Усі троє були одягнені у коричневу — в тон інтер'єру — уніформу. Проте на цьому їхня схожість закінчувалася. Як Раске пізніше дізнався з бейджів, йому належало вести бесіду з літньою, гладкою прибиральницею, зализаною, беземоційною адміністраторкою та ледь старшою за самого хлопця офіціанткою. Вони одразу помітили, що Раске наближається до них, тому поки він дійшов, розмова стихла.
— Помічник слідчого Раске Левицький. Мені треба поставити вам кілька запитань. — Він по черзі поглянув на кожну, приготував планшет й ледь устиг розтулити рота.
— Йой, та шо ж ми можемо вам-то сказати, га? — випалила літня жінка. — Лишенько яке. Такий молодий ще, успішний, оно чого досяг. — вона обвела руками залу. — Що ж коїться у нашому світі? Що не день, то біда якась, їй Богу.
— Дякую, та я все ж продовжу. — Раске спробував зупинити прибиральницю, проте вона й далі бурмотіла собі під ніс. — Отже, з якою метою пан Брюхов завітав сюди? Що він вживав?
— Пів години тому він подзвонив і попередив, що у нього відбудеться важлива бесіда, і що йому потрібно, аби усе було готово. Особисто я його цього ранку не бачила, з ким він зустрічався не знаю. Можу запропонувати вам переглянути записи з камер. Обслуговувала пана ця дівчина. — Адміністраторка вказала на офіціантку й знову склала худі руки на столі. — Це все, що я можу вам сказати.
— Гаразд, до камер повернемося трохи пізніше. — Раске був трохи збентежений настільки повною та конструктивною відповіддю. Хлопець повернув голову до єдиної жінки, що ще не зронила ні слова:
— Він щось вживав тут цього ранку?
— Мм, так. Він замовив "як зазвичай". То був якийсь напій, фреш чи що? Ліпше спитати у Марти, вона його готувала. — Без поспіху, навіть з якимсь дивним для такої ситуації спокоєм, наче її буденно запитали щодо складу страви, відповіла.
— Гаразд, то де я можу поговорити з Мартою?
— Ах, бідолашна дівчинка, аж побіліла, коли побачила пана, царство йому небесне. Так перелякалася, йой, наче дідька побачила, хоча, не знаю вже, що страшніше. — знову втрутилася літня жінка, постійно тяжко видихаючи. — Мабуть, досі не заспокоїлася, як забігла на кухню, так і сидить там, сердешна.
— Я проведу вас, — виголосила адміністраторка, переводячи гнівний погляд з прибиральниці на Раске. — Сюди.
Хлопець без зайвих слів склав нотатник та попрямував за суворою пані до широких дверей. Описана реакція заінтригувала молодого представника закону, нудне, на перший погляд, завдання видавалося цікавішим.
У кухні було набагато яскравіше, ніж у залі, тому Раске знадобилося кілька секунд, аби очі призвичаїлися, проте не завадило помітити, що й тут кожен предмет, кожна частина інтер'єру була підібрана не випадково. Адміністраторка ступила першою й провела рукою у правий бік. Раске рефлекторно поглянув у ту сторону. Ледь хлопець переступив поріг, як упіймав на собі погляд пари червоних, від сліз, очей.
— Я не винна, то не я. Я нічого не робила! — вона незграбно підвелася зі стільця й злякано пропищала. — Я не вбивця!
— Прошу, заспокойтеся. Вас ще ні в чому не підозрюють. — Раске намагався звучати приязно, на скільки це було можливо. — Мені лише потрібно поставити вам кілька питань щодо сніданку пана Брюхова.
Жінка усе ще недовірливо дивилася на Раске, проте спробувала взяти себе в руки.
— Він пив фруктовий смузі, я приготувала усе, як і зазвичай. Раніше з ним нічого не траплялося. — вона нервово перебирала пальцями.
Роззирнувшись навколо, хлопець помітив ще не помитий блендер, дно та стінки якого були вкриті жовто-рожевою рідиною. Було схоже, що жінка не бреше, проте перевірити все ж було слід.
— Не мийте, будь ласка, цей посуд. По нього скоро прийдуть, а поки покажіть мені записи камер відеоспостереження. — Адміністраторка, перехопивши погляд поліціянта, мовчки попрямувала в сторону дверей.
Аби дістатися до її кабінету, довелося підійматися на другий поверх. Та тут, на відміну від раніше побаченого, Раске не помітив такої роскоші. Кімната була невелика й містила лише стіл, два стільці та дві полиці, вщент заповнені теками. Жінка запропонувала Раске зайняти своє місце, попередньо відкривши теку з відеозаписами. Хлопець обрав перше відео з сьогоднішньою датою й не прогадав.