#G #А #Міні #Завершений #УкраїнськаМіфологія #Мольфар
Мольфар
(1 ос.)
-Вимітайся звідси! Ніколи мені з тобою няньчитись!
Терпіння вичерпувалось з неймовірною швидкістю.
Уста дівчини перетворились в тонку лінію. Очі її горіли. Горіли люттю і ненавистю. Вона не звикла чути відмови.
Але з місця не зрушила.
-Геть! - птахи, що сиділи на підвіконні, сполохано злетіли в небо.
Вона підірвалась з місця і вгатила по столу.
-Нікуди я не піду! Ти мене навчиш знахарству і крапка! - зелені очі сипали іскрами.
Нахабне дівчисько! Що вона собі думає?! Може припхатись отак і вимагати щось?!
Знайоме поколювання в тілі набирало обертів. Зціпивши зуби, змусив себе дихати рівно.
Не можна. Втрачати. Розум.
Вдих.
Видих.
-Згадай, дівко, в кого ти вдома. Не тобі ставити умови.
Дівчина трохи охолола, ніби мій голос став їй відром води за шиворот, але йти досі не збиралась.
-Йди. Востаннє попереджаю.
Вона хвильку мовчала, дивлячись мені прямо у вічі, а потім заперечно похитала головою.
Невже… ? Ну й дурепа!
Сила миттю прорвалась у щілину захисту розуму, мов дикий вепр, якого випустили на свободу.
Ластівка.
А тепер браму знову треба закрити. Вдих. Видих. Пальці впялись у деревину столу. Дикий вепр відчайдушно тікав. Але тренування дарма не пройшли. Його маневри вивчені на пам'ять. Мить і вепр шалено б'ється об браму розуму.
Неймовірними зусиллями вдалося розплющити очі.
Дівчини не було.
Лише блакитногруда птаха сиділа на столі, а очі намистини, здавалось, зазирали в саму душу.
Якщо вона там є, звичайно.
-Киш!!!
Пташка злетіла, але попрямувала не до вікна.
-Ні! - Лайка так і крутилась на язиці.
Ластівка всілась на найвищу полицю і, можу закластись, що побачив насмішкуватий тріумф в маленьких очах.
Ну і нехай. Глянемо, на скільки тебе вистачить!
***
Сонце скотилось за пагорби. Ніч залила небо чорнилом.
Заснуло все, крім цвіркунів і ластівки на найвищій полиці, якій припекло завести дзвінку пісню.
Паскудство!
Подушка зовсім не допомагала відгородитись від цього шуму і, врешті-решт, полетіла в птаху.
Ластівка ухилилась, обурено тьохнула і заспівала ще голосніше.
Мати-земле, за що ця кара!?
***
Зранку голова гуділа, а очі злипались. Тіло стало млявим і геть не слухалось.
Може молоко виправить ситуацію?
Змусивши ноги ворушитись, я вийшов на двір.
Роса холодила ступні, а свіже ранкове повітря трохи прогнало втому безсонної ночі.
Яворина, руда корова, паслась за хатиню у тиші й мирі. Їй не хотілось безперервно патякати чи співати. (Не те що дехто!) Лише зелена трава стала її основним об'єктом зацікавлення, від якої вона не відривалась навіть, коли її доїли.
Звична ранкова праця підняла настрій, а свіже молоко сьогодні було смачнішим, ніж зазвичай.
Витерши підборіддя, зібрався назад до будинку, але зупинився, коли почув, як щось ляпнуло на плече.
Дивно. Дощу сьогодні не планував.
Та й небо було без жодної хмаринки ясно-блакитним…
Блакитногруда птаха пролетіла зовсім поряд, насмішкувато цвірінькаючи.
На плечі красувалась сіра пляма.
Чорт!
***
Запах меленого деревію наповнив хатину.
Тепер треба додати ложку меду.
Наступний крок - дрібка сушеного звіробою.
Чітка послідовність дій і порядок заспокоювали. Дарували умиротворення. Зміцнювали браму розуму.
Далі - гілочка м'яти.
Чекайте. Де вона? Точно клав її на столі. Де..?
Погляд вихопив серед полиць ластівку.
З гілкою м'яти в дзьобі.
Та що ж це за прокляття!
-Віддай. - це перше слово, що зринуло з моїх уст відтоді, як дівчина стала птахою.
Та ластівка лише дивилась, навіть не думаючи повертати м'яту.
Кара небесна!
-Я зробив багато злого, але на таке покарання як ти, ще не напрацював! З мене досить.
Вдих. Видих. Маленька щілина між брамою. Дикий вепр.
Дівчина.
Знову гонитва за звіром. Але цього разу це відбувалося довше. Безсонна ніч і розхитане самовладання давалось взнаки.
Крапелька поту ковзнула між лопаток.
Вепр тікав. Але це лише вепр. Істота з інстинктами, якими дуже легко керувати. І ось він знову люто б'ється об браму.
Гуркіт змусив розплющити очі, швидше, ніж дозволили сили. Ноги підкосились, але стіл допоміг встояти.
Уламки полиці валялись під стіною. Розбиті глечики і розсипані трави.
А посеред цих руїн - гола дівчина.
Що за прокляття на мою голову!
Кинувши в її сторону ряднину, відвернувся до вікна.
-По-перше, ти перемогла. Навчу тебе знахарству. По-друге, ти прибереш увесь безлад, який вчинила. По-третє, випереш мою сорочку, яку зіпсувала. Все ясно?
Вирішивши, що часу дав достатньо повернувся і зміряв її суворим поглядом.
Обличчя дівчини засяяло.
-Ясно-ясно.
За що мені це все? Га?
-Нагадай-но, як тебе звати.
-Ярра.
-Домовились, Ярро.
Ярра
(3 ос.)
-...і гілка звіробою з дюжиною квітів. Записала? Чому так повільно?! - Мольфар посипав руки борошном і взявся до тіста.
Дівчина пропустила докір повз вуха і запитала:
-Є. А чому…?
-Питання потім. Зараз - пиши далі. Пів стебла…
В двері затарабанили з особливим завзяттям. Мольфар завмер. Нахмурився. Зиркнув на Ярру, яка вже підвелась, щоб відчинити.
-Сиди тут. Ні кроку з дому.
Дівочі брови злетіли вгору, але вона все ж почекала, поки він вийде з хатини і визирнула у вікно.
-Чого припхався?! - почувся голос мольфара. Зарізкий. Набундючений, як хмара перед грозою.
-Сам знаєш! - голос гостя більше скидався на грім.
Ярра розчаровано видихнула, лаючи подумки мольфара, який будуючи собі дім, зробив вікна лише зі сходу і заходу, а про південь ніби забув. Звідси, як би дівчина не визирала, а гостя видно не було.
-Еге. Я що, в здогадки з тобою маю грати?! Давай кажи, що хотів і пензлюй звідси. А краще просто пензлюй і не займай час.
Той, з ким говорив мольфар, видав щось схоже на рик.
-Якого біса чіпав хмари вчора?!
-Треба було. Тобі звітувати маю?
Почулась шурханина.
-Не чіпай їх, зрозумів мене?! Ними керую лише я!
Запала тиша і Яррі вона дуже не сподобалась. Вона рушила до дверей, прихопивши кочергу, коли знову пролунав голос мольфара.
-Іди звідси. Бо відправлю тебе до "твоїх" хмаринок. - мовив він так тихо, що дівчина ледь розібрала.
Почувся удар і тріск дерева.
Ярра вискочила на двір.
-Якщо потопчете конвалії, я вам обом так випишу, що тиждень сидіти не зможете! - вона підняла кочергу, нарешті побачивши гостя. Дякуючи дебелому зросту і широким плечам, він загрозливо нависав над мольфаром, якого, схоже, це зовсім не лякало.
Незнайомець повернув голову в її сторону і Ярра зрозуміла, що це не людина. Волосся стало дибки. Але виглядає, як людина. В чім тоді річ?
-А це ще хто? Климе, ти ж вже ніби з того виріс. - гість насмішкувато обвів її поглядом.
-Йди звідси. Зараз.
Незнайомець заскреготав зубами, вчувши щось в тих трьох словах. Пустив очима блискавку в мольфара і зник. Розчинився.
Мольфар якусь мить дивився туди, де щойно стояв чоловік, а потім, минувши Ярру, зайшов до хатини.
-Тож, тебе звуть Клим? - вона пішла слідом.
Він різко розвернувся до неї. Лютився. Нічого. Перегнівиться.
-Вимітайся. Я тебе більше не вчитиму.
-Згадай, що сталось минулого разу, коли ти таке сказав. - дівчина склала руки на грудях.
-Я не буду вчити тебе, коли ти мене не слухаєш.
-Мені здалось, що треба було втрутитись.
У нього засіпались брови.
– Здалось їй! - мольфар знову взявся за тісто.
-Хліб зіпсуєш. Лиши. Іди до Яворини, її пора на нове місце перечепити. Там вже певно всю траву виїла.
На диво, він не сперечався. Схопив кресаню і вийшов, не зронивши жодного слова.
Питань у неї, хоч лопатою греби, але вони почекають, поки його гонор трохи втихомириться.
Мольфар повернувся аж надвечір. Сів за стіл. Хліб давно вихолов, але аромат випічки досі бродив попід дахом.
-Я тебе вчитиму. Але ти забудеш моє ім'я. Назавжди.
Тиша.
-Згода. Але одне питання.
-Хто сумнівався.-буркнув він і додав голосніше: Питай.
Ярра пожвавилась, сіла рівніше і склала руки на столі. У неї погано виходило приховувати захват.
-Ти справді вмієш викликати дощ?