– Невтішні новини з Хексе, Мілорде. Бачать великі предки, грядуть темні часи.
Всі присутні схвильовано поглядали один на одного. Напруга була майже фізично відчутною. Десь далеко почувся перший гуркіт грому, який повільно насувався на зміну теплим дням. Повітря було важким, воно, просочене вологою, осідало незримим коконом навколо.
– Це я одразу зрозумів по виразам ваших обличчь.
Радники опустили погляди, відчуваючи сором через те, що відкрили листа перш ніж його прочитав лорд. Зазвичай серед повідомлень не було чогось аж такого надзвичайного, і Генрі довіряв своїм людям, не приховуючи інформацію, що стосується політики. Тим паче, що всі вони за роки співпраці встигли стати не тільки добрими союзниками, але і друзями.
– Вибачте, – врешті мовив писар, що був першим, хто прочитав, – це моя провина. Я мав би одразу повідомити, проте не помітив герб Хексе. Сьогодні було багато листів, і...
Чоловік почав виправдовуватися, проте лорд махнув рукою, зупиняючи потік слів.
– Що зроблено, то зроблено. Не треба картати себе через такі дрібниці. Не знаю що там, проте ваша реакція мене вже настрожує.
Генрі підтиснув губи, передчуваючи, що буря дійсно вже близько. І мова йшла не про погодні умови, які так само були мінливими.
Розгорнувши листа, Фреір пробіг поглядом по тексту і відклав свиток на стіл, схиливши голову. Ця новина не стала чимось шокуючим, або неочікуваним. Альмонд був старим, і рано чи пізно його шлях закінчився б. Проте більше за все засмучували і лякали майбутні перспективи. Фактично, весь континент опинився на порозі змін. І якими стануть ці зміни, ніхто не знав. Чи зможе спадкоємець Альмонда втримати мир і порядок? Чи присягнуть землі новому правителю на вірність, або ж скориставшись ситуацією почнеться переподіл влади?
Важко було передбачити майбутнє.
Генрі кілька хвилин мовчав, прокручуючи в голові найрізноманітніші думки, намагаючись уявити всі можливі наслідки ситуації. І єдине, що він чітко розумів – треба діяти. Спокійний період штиля добіг кінця, віщуючи попереду лише сезон штормів. І аби витримати це випробування, треба бути готовим до всього.
– Які будуть розпорядження, мілорде? Можливо написати листа зі співчуттям?
Фреір хитнув головою, ніби прийшовши до тями і випірнувши з мороку власних думок. Розвернувшись до головного радника, він впевнено почав віддавати накази.
– Ні. Альмонд був великою людиною, і багато зробив для континенту, аби ми малодушно відправили лист, і робили вигляд, що нічого не сталося. Наас завжди підтримував столицю, і зараз, в такий складний період, ми маємо вшанувати пам'ять за всіма законами.
Прокашлявшись правиця поточнив:
– Наказати представникам Наасу відвідати столицю?
– Ні. Підготувати екіпаж і бійців у супровід. Я особисто навідаюся до Хексе.
Така відповідь не аби як здивувала всіх.
– Вибачте, мілорде, – почав невпевнено головний радник, – чи впевнені ви, що це необхідно? Думаю, достатньо було б і просто представників. Тим паче, що на саму церемонію ви не встигнете, очевидно.
Генрі лише підняв брови, і радник одразу ж замовк. За стінами зали нарад вони могли спілкуватися на будь-які теми, розділяти їжу, гарні моменти та часи смути, проте все це залишалося за дверима. Тут, в першу чергу, вони виконували власні обов'язки. І всі це добре усвідомлювали, дотримуючись протоколів спілкування.
– Так, я не встигну на церемонію, проте це не означає, що маю ігнорувати правила. Тим паче, я давно не відвідував столицю, і хочу побачитися з Густавом. У мене є що обговорити з головним радником Хексе. Він розумна та щира людина. Я знаю, наскільки болісним є для нього втрата.
Ніхто з радників не смів сперечатися з рішенням лорда. Генрі був людиною честі. І діяв згідно з совістю. Так, хтось міг не поділяти аж таку завзятість. Проте безсумнівна повага до лорда була на першому місці.
– Чи будуть ще якісь накази?
Генрі пройшов вздовж столу, і зупинився поруч з відведеним йому місцем. Врешті, обернувшись до радників він кивнув, запрошуючи всіх присутніх сісти за стіл та обговорити все, як належить. Коли всі опинилися на своїх місцях, Фреір склав руки в замок, оглядаючи чоловіків, що служили йому вірно вже довгий період.
– Отже, з того що ми дізналися сьогодні, стає зрозуміло, що попереду нас чекає важкий період. І ми повинні бути готові до всього. – Звертаючись до казначея, Генрі серйозно промовив, – І від того, чи будемо ми діяти спільно, залежить доля не тільки Нааса. Отже, поки я буду в подорожі до Хексе, перевірити всі укриття і поновити провізію. Фортеця має бути укріплена. Також необхідно провести ревізію флоту. – Писар кивнув, швидко залишаючи помітки з наказами на сірому папері. – А вас, – Звернувшись до головного радника, продовжив Фреір, – за цей час я прошу відправити гінців до Вакараї і запросити представників роду.
Останнє рішення давалося Генрі найскладніше, проте він чітко усвідомлював наскільки важливо саме зараз мати союзників. Окрім столиці, що зараз опинилася в скрутному становищі через смерть правителя, потенційними партнерами можна було розглянути лише Вакараї. В Солі спадкоємицею була дівчинка, майже такого ж віку як Хельга. А навіть якщо б у Оственів був син, Генрі наврядчи розглядав схід як союзне королівство. Їх землі розділяли пустощі та піски, що значно ускладнює ситуацію. Лорд Колда хоча і мав сина, проте Фреір ніколи б не розглядав їх в якості майбутнього зв'язку. Протиріччя між півднем та північчю точилися багато віків, через занадто різні погляди. Залишалися тільки західні землі. І хоча перспектива була не найкращою, все ж таки іншого вибору не було. Все ж краще, ніж шлюб з кимось рангом нижче.
– Отже... – почав радник, – Ви все ж вирішили пристати на пропозицію Вакараї?
Лист з пропозицією надійшов ще місяць тому, проте лорд Нааса до останнього зволікав. Занадто добре він знав свою норовливу дочку, котра неодмінно стане бунтувати проти такого рішення. Але така вже доля спадкоємців королівств, і політичні подружжя не були чимось незвичним. Генрі як міг відтягував цей момент, сподівався, що йому не доведеться вдаватися до крайнощів, та ситуація склалася не на їх користь.
– Перш ніж погоджуватися на такий крок, я повинен впевнитися, що це правильне рішення. – Між бровами правителя залягла глибока зморшка., – І буде найкраще, якийсь час провести в компанії наших можливих союзників. Поспостерігати, подумати. Я не хочу приймати такі важливі рішення не знаючи геть нічого про спадкоємця заходу. Це в першу чергу доля моєї доньки. І якщо вже так сталося, що її благополуччя стає розмінною монетою, то я хоча б повинен знати, що ця ціна виправдана.
Всі разом кивнули, погоджуючись з мудрим рішенням. Один лише правиця був занадто тихим та зосередженним.
– Вибачте, але як ви плануєте це все зробити? Що повідомите Хельзі? – Він кашлянув в кулак, добираючи слова, – Ви з дитинства давали пташці свободу.
Всі радники вмить перевели погляд на Генрі, очікуючи відповіді. Ні для кого не було секретом, наскільки він любить дочку. І, звісно, дівчинка уміло користувалася цим. Часто нехтуючи певними правилами. На відміну від інших дівчат при дворі, вона воліла б краще бігати з дерев'яним мечем серед хлопців, ніж старанно вишивати. І Фреір всіляко підтримував її забаганки, зпохочував. Навіть коли став батьком вдруге, не полишав можливості проводити час, тренуючи її та навчаючи ратній справі.
– Не буду сперечатися, Хельга має свої погляди на життя. Проте вона моя донька. І як би не бунтувала, вона пам'ятає про обов'язки перед Наасом. Варто лише правильно піднести необхідну інформацію. Тому про союз з Вакараї – ні пари з вуст. Влаштуємо турнір та запросимо найкращих воїнів. Наскільки мені відомо, Вестар Фальк – спадкоємець Вакараї, досить вправний в бою. Принаймні, так мені казав його батько, вихваляючись сином. Звісно, я пам'ятаю його ще хлопчиною, коли ми в останній раз були на прийомі Вакараї, проте вже в такому юному віці він впевнено тримав меча. Думаю, за ці роки його майстерність зросла. Ну і звісно, такі події як турніри, то добра можливість скликати представників з усіх околиць Наасу, аби вони могли підтвердити прихильність та вірність. Це повинно об'єднати нас. Офіційні збори без вагомої причини могли б викликати хвилювання серед народу. А так ми збиваємо обидві цілі однією стрілою.
Всі присутні були вражені і сповнені ентузіазму. Дійсно, ідея з турніром давала досить багато простору для дій та вирішення політичних питань. Більшість важливих рішень в історії завжди приймалися геть не за столами нарад.
– Чи будуть в когось заперечення?
Слово взяв казначей. Перш ніж почати говорити, він витер спітнілі долоні об сорочку. Льняна тканина містами була вкрита незначними плямами, проте виглядав чоловін досить статно.
– Ідея з турніром розумна, мілорде. Проте... – Він розгорнув пергамент, звіряючись з власними розрахунками. – Відновлення провізії, плата робітникам... Все це значно вплине на стан казни. А враховуючи, для чого весь цей турнір організовано... Попереду будуть витрати на весілля, та придане. Боюся, мілорде, ми опинимося в надто скрутному становищі. Тим паче, що частина доходів втрачена через відміну ярмарків в столиці. Багато торговців понесуть збитки, це не може не позначитися і на податках.
Генрі замислився, постукуючи пальцями по стільниці. Попри всі очевидні плюси, реалізувати задумане будо досить складно. Так чи інакше будь яке вирішення питань завжди йшло поруч з фінансовою стороною.
– Вибачте, мілорде! – підвівся правиця, кинувши погляд спочатку на правителя Нааса, а потім на казначея, що вмить знітився. – Я хотів би висловити свою думку, а ви розсудите, чи є в моїх словах доля істини. Союз з Вакараї, безсумнівно є найкращим варіантом. І це розуміють всі, в тому числі і Фальк. Півострів Прад це стратегічно важливий пункт на мапах світу. Вакараї, чиї береги омиває Море вітрів, яке славиться бурхливими водами, фактично відрізані від можливості мореплавства. Натомість Наас – не побоюся цього слова, є центром цього промислу.
Генрі вловив думку радника, одразу пожвавившись. Відповідь лежала десь на поверхні, залишилося тільки ухопитися за неї, аби знайти спасіння.
– Продовжуй! – Він не зводив погляду з чоловіка, підсунувшись вперед, схилився еа лікті, уважно прислухаючись до його думки.
В голові крутилося стільки думок, що здавалося наче хвилі Моря вітрів, затягували їх на глибину.
– Деревина з лісів Вакараї стада б чудовою сировиною для виготовлення кораблів. Таким чином Наас міг би збільшити свій флот, а Вакараї натомість, отримали дещо більше – вихід до океанських вод.
Ніби осяяний думкою, Фреір підвівся, стукнувши долоня по столу.
– Це чудова думка! Такі умови союзу будуть біль вигідними для обох сторін. І тим вищі ставки. Хай це стане основою приданого. Замість плати, буде обмін. В будь-якому випадку, кожен залишиться в плюсі. – Одна за однією думки складалися у зрозумілий візерунок. – А ще, це зменьшило б наші витрати на транспортування сировини, бо в першу чергу самі Фальк будуть зацікавлені в цьому. Їх сировина – наші робітники та порти.
Казначей ніби святих побачив, аж просяяв посмішкою. Подібне рішення зменшило б витрати на добру долю, що в свою чергу зберегло казну на інші потреби. Та на цьому ідеї лорда не закінчувалися.
– Є в мене ще одна думка. Якщо вже ми організовуємо турнір, то будо б добре влаштовувати гуляння. В тому числі і торги. Якщо так сталося, що наразі дорога на столичні закрита, то хіба ми не можемо влаштувати тут власні ринки? Хай не з таким розмахом, та принаймні, це зменьшить збитки для торговців, а отже збільшить шанси для нас зібрати достатню кількість податків. Тим паче, що будуть присутні представники з заходу. Можемо надіслати запрошення, аби їх люди також могли прийняти участь.
Радник вдоволено кивнув.
– В очах простих людей, це буде виглядати як жест піклування. Це значно збільшить повагу та вірність. Адже ситий селянин не буде лаяти свого правителя.
– То на тому і вирішили. Накази ви отримали, якщо виникатимуть питання, не чекайте офіційних зібрань.
Фреір піднявся, і радники вчинили так само, з повагою схиливши голови. Рішення були ухвалені, і певна стратегія обіцяла перспективи. Залишилося хіба узгодити все з дружиною, та повідомити своє рішення Хельзі. Ось з останнім пунктом було певно складніше за все.
* * *
Погода змінювалася швидко. Сонце, що ще донедавно прогрівало землю та пестило все навколо гарячим промінням, зараз сховалося за сірі хмари. Гроза, що ледь збиралася на обрії, підходила ближче до Наасу. В повітрі відчувалася волога, яка в найближчий час погрожувала накрити півострів Прад стіною дощу. Піднявся вітер, гуляючи між будівель він вривався у відчинені брами вікон, торкався гобеленів та стягів. Служниці поспішали впрорати справи, перш ніж стихія почне бушувати. Хтось бігав загоняючи худобу в стійла, конюхи також слідкували за тим, аби до початку зливи всі тварини були на відведених місцях. В замку також панував переполох. Аби пориви вітру не пошкодили майно, головна служниця, забравши в підмогу вартових, слідкувала аби всі ставні було зачинено. Молоденькі дівчата запалювали свічки в покоях та топили комини.
Генрі саме направлявся до кімнати дружини, та помітив, що одна з дівчат плаче сидячи на підлозі та підтискаючи руку до грудей.
– Що сталося Лівія?
Служниця, помітивши лорда поруч одразу ж підхопилася та низько вклонилася, геть не очікуючи, що правитель знає її ім'я.
– Вибачте, мілорде. Я впала та забилася, коли закривала вікно. Певно через вітер.
Вона соромилася навіть очі підняти, а її щоки палали мов стиглі яблука восени. Фреір мовчки допоміг їй з роботою, замкнувши ставні першого вікна. Він добре знав своїх людей, а тих, хто працює в замку знав і по іменам. Лівія була трохи старше за Хельгу, і колись дівчата навіть гралися разом в дворі.
– Багато ще роботи маєш? – Запитав він, підійшовши до наступного вікна.
Дівчина кинулася скоріше допомагати, та ледь не зойкнула, коли руку ніби струмом вдарило. Це не зосталося непоміченим.
– Ні, мілорде. Тільки тут зосталося, і в кімнаті леді Астрід запалити свічки. Темнішає.
Генрі по-батьківськи посміхнувся.
– Йди до лікаря, Лівіє.
Дівчина розгублено озирнулася, рахуючи що ще має зробити перш ніж бути вільною.
– Але ж... Ще три вікна, мілорде...
Чоловік тільки махнув рукою та навмисно старався виглядати якомога серйозніше.
– Йди! Це наказ.
Служниця хотіла посперечатися, проте тон правителя не дозволяв зайвий раз це зробити. Ще раз низько вклонившись дівчина поспішила виконати наказ.
Генрі зайшов до покоїв, одразу ж відчуваючи як його серце переповнилося любов'ю. Астрід була настільки зайнята гобеленом, що здається не звертала уваги ні на що. Підбираючи нитки, вона зосереджено прикладала одну до другої. Її світле волосся спадало хвилями на плечі, і здавалося, що навколо жінки ніби розтікається сяйво. Лорд тільки посміхнувся. Роки йшли, проте його дружина залишалася такою ж, якою була в день їх першою зустрічі. Ніжною, спокійною, зосередженною, мрійливою. Її голос – услада для його вух, а її образ здавався неземним, ніби вона має ейльфійські корені. Навіть зараз, коли вона працювала, кожен рух її здавався сповненим магією.
– Мила, може на сьогодні досить? Освітлення погане, потім будуть очі боліти.
Астрід підняла погляд трохи здивовано розглядаючи чоловіка. Наче тільки зараз вона випірнула зі свого мрійливого чарівного світу.
– Я і не помітила, що вже вечір.
Вона відклала нитки, і погладила руки, розминаючи втомлені пальці. А потім озирнулася навколо.
– Лівія мала б запалити свічки, скоро геть стемніє.
Фреїр посміхнувся, і потягнувся за трутом, який зберігався в невеличкій скрині на поличці при вході. Такі були у кожній кімнаті.
– Зараз додамо трохи світла.
Він посміхнувся, поглянувши на дружину і поклав висушену скибочку в чашу, поруч з якою лежали свічки. За кілька хвилин кімнату наповнило тепле світло, додаючи затишку. Це було хіба не одне з найкращих приміщень в замку, адже Астрід залюбки прикрашали покої. На столику стояв букет першоквітів, наповнюючи дивовижним ароматомат кожен куточок. Вздовж однієї зі стін висів плетений килим, над яким так старанно працювала леді Наасу кілька років. Астрід не любила публічність і залюбки займалася улюбленою справою – творчістю.
Та коли народилася друга донька вона на довгий період посвятила себе виключно материнству. Зараз, коли Доротея стала більш самостійною, вона знову знайшла віддушину в рукоділлі.
Жінка уважно спостерігала за діями чоловіка, мовчки милуючись ним.
Генрі хоча і намагався не показувати власного занепокоєння, та Астрід все ж помітила, що він надто зосереджений.
– Соколе мій, тебе щось турбує? – Вона підійшла ближче, обіймаючи лорда зі спини притулилася чолом до його плеча.
Фреір тільки зітхнув. Знав, що Астрід обов'язково помітить найменьшу зміну в його настрої, проте зараз його думки щодо майбутнього дійсно були тривожними.
– Альмонд, правитель Хексе, помер. – Він зробив паузу, аби дочекатися реакції дружини.
– Ніхто не вічний, Генрі. Рано чи пізно, це сталося б.
Астрід відійшла, роздумуючи над словами чоловіка. Торкнулась крапельки воску, що ніби сльоза застигла на свічці. Маленький вогник затріпотів.
– Попереду нас чекають складні часи. Я не впевнений, що вкдадений багато років тому союз, зараз буде так само міцним.
Генрі старався пом'якшити ситуацію, зайти здалеку, аби зайвий раз не лякати дружину.
– Це також очікувано. Спокій та мир так само не триває вічно, коханий. Нам і так пощастило пізнати цей період, насолодитися ним. А зараз треба бути готовими до будь-якого розвитку подій.
Фреір обернувся, опираючись руками на стільницю позаду він схилив голову.
– Саме про це я хотів з тобою поговорити, порадитися.
Астрід дзвінко засміялася, ніби він сказав якийсь жарт.
– Радників у тебе предостатньо. А я занадто далека від політичних питань.
– Це стосується не тільки політики. Вперш за все це стосується нашої доньки. – Генрі підняв погляд. – Я вирішив пристати на пропозицію Вакараї.
Рука Астрід на мить завмерла коло свічки, і жінка хвилину споглядала як вогник танцює між пальців.
– Вона вже не така маленька дівчинка, якою ти хочеш її бачити, Генрі. І так чи інакше, але питання союзу повстало б. Ти ж знаєш. Рішення про твій шлюб, як і мій, також було прийнято без нас. І з цього вийшла гарна історія, чи не так?
Генрі ледь помітно посміхнувся, пригадуючи власну реакцію, коли йому повідомили про заручини з Астрід. Здається, це було в минулому житті. Він був юним та занадто емоційним, аби гідно оцінити таке важливе рішення батьків. Але згодом зрозумів, що це було лише на благо. Адже з появою цієї жінки його існування набуло сенсу. Вона урівноважила його норовливий характер та навчила інакше дивитися на проблеми. Додала те, чого йому так не вистачало – балансу. І як би він не противився на початку, все ж сама доля звела їх душі, за що він дякував духам ледь не щодня.
– Думаєш, ми вчиняємо вірно?
Леді Наасу підійшла ближче, торкнулася рукою щоки чоловіка, звертаючи на себе всю його увагу.
– Вона майбутня правителька, на її плечах важка місія, але вона повинна навчитися приймати це. А ще в неї такий самий норов, як в тебе. Це буде складно, та вона сильна. І стане мудрою, як ти, я впевнена. Не хвилюйся, соколе мій, просто вір в неї так само, як вірю я.
* * *
День був похмурим, під стать настрою всіх мешканців столиці. Сірі хмари щільним куполом вкривали небо, нагоняли смутку. Дрібні каплі дощу, ніби сльози осідали на помості. Густав визирнув у вікно, спостерігаючи за тим, як біля головної брами збирається народ. Ніби жива ріка, що стікається звідусіль, аби на власні очі побачити видовище. Радник тільки підтиснув губи. Наврядчи більшість з цих людей відчуває хоча б краплю тієї пекучої утрати, що так ятрить його душу. Для всіх це лише одна з подій, яка забудеться, змішавшись серед сірих днів. Для нього – прощання з людиною, котра стала більше ніж другом, стала сім'єю.
Ще раз кинувши погляд на безконечний потік людей, що рине на площу, щойно браму відкриють, Густав потер очі пальцями. І не зважаючи на втому та спустошеність, мав гідно зустрітися з цим днем, і тими випробуваннями, що він принесе з собою. Та перш ніж поринути у тугу прощання, він направився до покоїв майбутнього правителя.
Щойно переступивши поріг кімнати, радник стиснув щепели. Сморід бив в ніс, добираючись глибоко до легень. Суміш запахів викликала нудоту, та судячи з усього саме це і стало причиною настільки терпкого запаху. Розлите вино, що змішалося з брудом та піском, в'їлося в підлогу, залишки їжі, що гнили тут не один день, перегар та аромат немитого тіла, або навіть тіл. Густав поморщився від відрази. Гуді, спав на брудних простирадлах, прикрашених плямами вина, слідами утіх та розписані візерунком блювотиння. Картина, що предстала погляду радника викликала праведний гнів. Не таким він би волів бачити майбутнього спадкоємця престолу. Було навіть страшно уявити, що в таких руках стане з Хексе.
– Прокидайтеся, ваша світлість. – Виплюнувши ці слова, Густав штовхнув Гуді.
Той, заспаний та очевидно ще хмельний, ледь розплющив очі.
– Йди геть, Густаве. – Язик заплітався, а перед очима все хиталося.
Хотілося схопити молодика за штреміння та добряче всипати стусанів, аби той прийшов до тями. Як сталося так, що законний син Альмонда – мудрого, щирого та впливового правителя був повною протилежністю батька? Густав відчував злість, через власне безсилля. За ці дні, на його вплечі впала неймовірна відповідальність. Він, вже не молодий чоловік, не міг зімкнути очей, готуючись до церемонії прощання, вирішував питання великої значимості. В той час як той, хто врешті сяде на трон, лежить у власних випророжненнях п'яний як чіп.
– Вставай, Гуді! Негайно! І приведи себе до тями. Прощання з Альмондом почнеться за годину. Не смій позорити ім'я батька, та ще й в такий день!
Аби не зірватися, та не сказати зайвого, Густав поспішив якнайшвидше покинути покої молодого лорда. Хотілося дати доброго ляпаса, захищаючи честь людини, яку він безсумнівно поважав. Та нажаль, чоловік не міг цього зробити. Тому розвернувшись, попрямував до виходу, аби вдихнути свіже повітря. Як би бажав радник, аби його біль розчинився так само швидко, від пориву вітру, як цей сморід, що залишився за звчиненими дверима.
Церемонія розпочалася з затримкою, адже всі присутні чекали головного – появи спадкоємця. Врешті, Гуді таки з'явився, і Густав знову невдоволено стиснув зуби. Неохайний, з сальним волоссям і шлейфом того самого їдкого смороду, хлопець надто вже самовпевнено сів на трон, який навмисно винесли в центр. Хоча він не був офіційно коронований, а всі основні турботи та відповідальність були не на його плечах, Гуді навіть сьогодні не впустив можливості показати власну значимість. Правиця ж лише сподівався, що той не утне чогось, що остаточно зневажило б та спаплюжило гідність столиці.
Кивнувши, радник підійшов до краю помосту, оглядаючи натовп людей. Слова застрягли в горлі, здавалося вони перетворилися на камінь, що перекриває дихання. Прокашлявшись, Густав почав промову.
– Зібравшись тут, всі ми сьогодні проводжаємо в останній похід Альмонда Великого, славетного правителя, що об'єднав під своїм стягом землі континенту, та на роки приніс мир.
Музики вдарили по струнам і над площею став розтікатися мелодійний спів, який підхоплював кожний присутній. Цю традиційну пісню співали і під час прощання, і проводжаючи воїнів в бій. Голоси спліталися в єдину мелодію. Сумну та чарівливу одночасно. Двері святилища відчинилися. Першими вийшли воїни, що вишикувалися у дві колони, формуючи своєрідний коридор. Іх обладунки були начищені до блиску, герб Хексе – грифон, виділявся на латах позолоченим тисненням. Останніми шли прапороносці, які зайняли своє місце біля помосту. Червоні стяги розвивалися підхоплені вітром. Останніми вийши мовчазні слуги – так називали тих, хто проводить ритуальні обряди. Жінки були вдягнені в білі довгі сукні. Так, за повір'ями вони були провідницями душ. Їх руки були звязані між собою червоними стрічками, які символізували нерозривне коло життя. Кожна з них тримала в руках невеличку гілку дерева, на якій вже з'явилися ніжні зелені листочки, в той час як їх голови прикрашали вінки із сухого хмизу та соломи. Це також було символом циклу життя. Від першого паростка, до завершення.
Пісні змінювали одна одну, переливалися традиційними мотивами. Аж ось розпочався головний етап церемонії. Десять сильних мужів повільно рушили вперед, утримуючи в руках спеціально змайстроване для поховання ложе на якому лежало тіло Альмонда. Густав спостерігав за цим, відчуваючи, як перехоплює дихання від емоцій.
Ось і все...
Гуді навіть не дивився в бік процесії. Йому було зле від випитого напередодні, а пісні, що лунали навколо тільки посилювали хворобливий стан. Насправді, почуття провини виїдало його з середини, і він намагався втопити думки в алкоголі, забутися в обіймах служниць і представниць утіх. Відсутність Асдіси аж ніяк не турбували юного спадкоємця пристолу. Після тієї розмови в покинутому крилі фортеці, він уникав зустрічі з дівчиною, звинувачуючи її у скоєному.
Ложе встановили на помості. І народ ринувся вперед, мов нестримна хвиля. Всі бажали побачити правителя зблизька. Але воїни, підійшли ближче, формуючи стіну між селянами та процесією. Мовчазні служниці почали свій танець. Заворожуючий, та таємничий. Здавалося вони впадають у якийсь транс танцюючи. Та в один момент все стихло, а жінки в білому впали на коліна, низько вклоняючись правителю. Народ затих очікуючи промови головного радника.
Ледь тримаючись на ватних ногах, Густав підійшов ближче і тільки зараз наважився поглянути на обличчя Альмонда. Його ледь можна було впізнати. Тіло набухло, спотворюючи риси обличчя. Очі закриті монетами виглядали зловіще, мов зіниці черепа. А парадний костюм, розшитий золотими нитками, здавався затісним. Густав відвів погляд, перед очима все розмивалося, плило.
– Слава Альмонду Великому! – крикнув він хриплим голосом.
– Слава! – роздався крик з усіх боків.
– Вдячність великому правителю!
– Вдячність! – підхопив натовп.
Густав проковтнув гіркий ком, що став посеред горла.
– Спокій великому завойовнику! – остання фраза була найважчою.
– Спокій! – пролунало наче грім, і вмить навколо настала тиша.
Ложе підняли, і під звуки музики воїни конвоєм рушили до місця поховання. Нестримний натовп, що тепер не омежувався стражею, вишикувався в чергу. Олаф йшов попереду, підтримуючи під руку Уну і оберігаючи її від штовханини навколо. Вони заздалегідь попіклувалися та принесли з собою гілочки дерев, аби не стояти в черзі до бочок, в яких були підготовані оберемки рослин. Коли ложе опустили в яму, першим, як того потребували правила, підійшов головний радник. Ще раз поглянувши на тіло Альмонда, він сказав пощепки:
– Прощавай, друже.
Стримуючи сльози, він кинув квітку першоцвіта в яму. І аби не поринути у відчай, не впасти так само вниз як ніжний бутон, відійшов подалі. Один за одним люди підходили ближче до місця поховання, кидаючи квіти, гілки дерев, трави. Більшість мовчки. Хтось висловлював пошану до правителя. Хтось мовчки бездумно заглядав в яму, аби глянути на тіло Альмонда. Процесія продовжувалася кілька годин, аж поки над місцем поховання не з'явилася ціла гора з рослин. Потроху народ розходився, хтось ще очікував якогось дійства, шукав компанію, аби хильнути хмільного. Врешті сумні розмови перетікали в геть буденні, а люди, ніби забувши про смуту, обговорювали питання насущні. Десь пролунав сміх, хтось голосно сперечався. Життя потекло своїм чередом. Наче і не було ніякої церемонії прощання.
Густав пішов ледь дочекавшись слушної миті. Його горе було глибоким, і бачити інших, що так зверхньо відносяться до того, що сталося, було не під силу. В замку панував безлад. Слуги не приховували полегшення від завершення церемоній. Навіть попри заборону, хтось з робітників встиг хильнути зайвого. Від смути не залишилося і сліду.
Правиці ж хотілося закритися від всього світу. Дозволити собі нарешті випустити ті переживання, які він намагався подавити. Піддавшись емоціям чоловік прикрив обличчя руками. Сльози потекли самі собою, щоки пекло, проте Густав не стримував себе. Він намагався бути сильним всіці дні, та всередині душа несамовито боліла.
Лише надвечір, коли хмільні розмови прислуги почали стихати, він стомлений та розбитий вийшов зі своєї берлоги. Аби не привертати уваги, пройшов дальнім коридором до святилища. Біль, що нарешті виринув назовні залишив по собі порожнечу. І аби остаточно не збожеволіти, радник направився у єдине місце, що могло дарувати світло та спокій. Зазвичай, коли відчуваєш спустошення, починаєш шукати хоч якусь надію.
Відкривши двері, Густав відчув спецефічний запах. Так, напевне, пахне сама смерть. Суміш масел, тління воску. Зараз, коли тіло Альмонда більше не спочивало на вівтарі, в святилиші знову запалили свічки. Їх було не так багато, і тьмяного світла ледь вистачало, аби розігнати гнітюшу темряму. Статуя по центру здавалася ще більше величною та таємничою. Густав підійшов ближче, проте намагався не опускати погляд на кам'яний вівтар, де ще вранці покоїлося тіло. Пустим поглядом він дивився на вирізане обличчя скульптури.
Думок не було.
Жодних.
Легкий порив протягу торкнувся полум'я на свічках і вони колихнулися, затанцювали, та радник не звернув на це жодної уваги. Олаф тихо підійшов ближче, зупиняючи поряд. Він так само, як і Густав дивився на величну фігуру попереду. Думки були десь далеко. А сьогоднішня церемонія забрала останні крихти віри.
– Тобі небезпечно ось так приходити сюди. Святилище не можуть відвідувати простолюди. – Не повертаючись до хлопця, тихо сказав радник.
– Тим не меньш, я тут побував вже тричі. На три життя вистачить.
Жарт вийшов дещо недоречним і зовсім не смішним. В його словах відчувалася туга.
– Насправді, – Олаф зітхнув, – я прийшов аби провідати вас. Знаю, цей день став важким випробуванням не тільки для нас з матір'ю.
Густав відчув сором, адже геть забув про Уну. І тепер, коли Олаф згадав про жінку, він усвідомив, що окрім нього також є люди, котрі по-своєму переживали біль на церемонії прощання.
– Вибач, я не спитав... – Правиця нарешті обернувся, дивлячись на хлопця. – Як Уна?
Олаф тільки хитнув головою, згадуючи сповнені сліз очі матері.
– Вона важко перенесла смерть Альмонда. Пройшло багато років, проте... В її серці завжди було місце для нього. Я відвів її додому, і дав заспокійливе.
Густав кивнув, схвалюючи рішення молодика.
– Так, це правильно. Їй необхідно відпочити. – ще раз кивнувши радник замислився. – Так.
– Насправді, крім того, що я хотів впевнитися, що з вами все в порядку, є ще причина. Я прийшов попрощатися. Завтра вранці ми з матір'ю їдемо.
Про задум Олафа Густаву було давно відомо, і він підтримував рішення хлопця. Проте раніше здавалося, що це станеться колись в майбутньому. Вони обговорювали цю тему, проте зараз, чомусь Густав трохи розгубився. Можливо через те, що симпатизував молодику, став вважати його за сина. І ця звістка засмутила, хоч правиця і намагався цього не показувати.
– Все ж їдете?
Лише і зміг меланхолійно відповісти він, знову перевівши погляд на скульптуру.
– Так. Моя місія виконана. Я зробив все, що від мене залежало. А інше... Мене вже не стосується. Та і матері тут надто важко. Всі ці дні, від момента смерті Альмонда і до сьогодні... – Олаф підтиснув губи, підбираючи слова. – Вона геть зачахла тут. Не хочу краяти їй серце. Нам тут не місце, Густаве. І ви про це знаєте.
Радник кивнув. Та все ж йому було шкода прощатися. Олаф вже розвернувся і хотів піти, та зупинився, поклавши руку на плече чоловіка, стиснув пальці привертаючи його увагу.
– Густаве, ви гарна людина. Ви чесний, мудрий та вірний. Ви допомогли та повірили в мене в той момент, коли я цього потребував. Дякую.
Густав тільки посміхнувся, киваючи. Та не міг і слова з себе видавити, бо все ще відчував свою провину за те, що зволікав, не встиг реалізувати головне.
– Вам також треба відпочивати. – Олаф засмучено відвів погляд. Радник здавався геть спустошеним, зблідлим. – Приїздіть до нас, Густаве. Після коронації, якщо побажаєте, або в будь-який інший день, не важливо. Не шукайте приводу. Двері мого скромного житла завжди будуть відкриті для вас.
Радник по-батьківськи обійняв Олафа, плеснувши його по плечу.
– Дякую. І ти знай, Олафе, що тут в Хексе, є людина, котра завжди рада тебе бачити.
В цей момент в голові радника ніби щось промайнуло. Думка, швидка наче блискавка осяяла. І він поліз у внутрішню таємну кишеню верхнього одягу, дістаючи звідти невеличкий потертий міжечок.
– Ось. Візми!
Олаф з нерозумінням відкрив його. На долоні опинився маленький уламок. У дзеркальній поверхні він побачив своє відображення. Розгублено розглядаючи дар він перевів погляд на радника і той поспішив пояснити.
– Це уламок чарівного дзеркала. Одного з п'яти, колись існуючих. За пророцтвом, той, хто володів всіма, міг об'єднати землі континенту.
Хлопець ще раз поглянув на уламок, прокрутивши його між пальців.
– Як мій батько?
Густав вдоволено кивнув, підтверджуючи здогадку.
– Так. Альмонду вдалося відшукати вцілівші і врешті дійсно об'єднати землі королівсьа.
– Вцілівші? Ви казали їх було п'ять?
Радник поринув у далекі спогади, згадуючи події давно минувших днів.
– Так, колись їх було п'ять. Зараз залишилося три. Одне було знищене кілька століть тому під час повстання в Солі. А це... – Густав кивнув на уламок дзеркала в долоні хлопця. – Це дзеркало було розбито в битві при Колді. В той злощасний день, коли сіверяни напали на наш табір.
Олаф нахмурив брови, розуміючи по який період йде мова.
– В той день, коли моя мати зникла.
– Саме так. Я навіть не знав, що Альмонд зберіг його уламок. Лише нещодавно, коли він дуже хворів, віддав мені скриню, в якій зберігався цей мішечок, і наказав, що якщо з ним щось стане, щоб я віддав це його сину.
Олаф простягнув руку назад.
– Я не можу його прийняти. Певно це було призначено не для мене. І Альмонд мав на увазі Гуді.
Густав ображено нахмурився.
– Я не просто так віддав його тобі, Олафе. Бо саме в тобі я бачу Альмонда. Його кров, плоть, мудрість. Гуді, отримавши цю річ, не зміг би оцінити її. Хай вона не дає такої сили, як раніше, проте якщо всі ці роки Альмонд зберігав цей уламок, це щось значило для нього. Ти син Альмонда. І тільки ти гідний, аби ця річ зберігалася у тебе, як нагадування про подвиг батька. А я виконав свою останню обіцянку.
Хлопець задумливо прокрутив шматочок.
– А де дзеркала зараз?
– Там, де і мають бути. Після того, як було встановлено мир, Альмонд повернув їх. Вони дають власнику силу та владу, проте володіти ними необхідно обережну. Інколи безмежна сила затьмарює розум, позбавляє людяності. Тільки чиста душею людина спроможна прийняти цей дар і правильно використати його не поринувши у пітьму. Не упиватися могутністю, яку дають дзеркала, а покладатися на власні сили. Хай цей шматочок залишиться у тебе, як пам'ять про батька.
Ще раз обійнявши радника, Олаф сховав уламок назад в мішечок.
– Дякую, Густаве. За все! Я збережу це. Обіцяю.
– Я знаю. Я знаю...
Тьмяне світло свічок відкидало на стіни святилища чудернацькі тіні. Запах воску змішався з ароматами масла, що нещодавно використовували. Густав кинув погляд на величну скульптуру попереду, відчуваючи як всередині розтікається тепло та спокій. Це почуття ніби зкинуло окови тяжкої провини та болісної туги. Радник знав, що все зробив вірно. Відчував це.
* * *
Ренгволд прикрив очі з благоговійним трепетом очікуючи початку наради. Цей день і ця зустріч з радниками, не здавалися лорду черговою безглуздою тратою часу. Вперше за тривалий період. Всю ніч напередодні він не зімкнув очей, переглядаючи свитки з зображенням мап, подумки прораховуючи всі можливі слабкі місця свого плану. Проте жага до звершень та відплати тільки підштовхувала не зупинятися, не втрачати час на сумніви. За однією з давніх пророчих легенд, котрі так шанував Норст, було сказано, що настане час, і братство земель паде, всі закони написані на папері згорять у праведному полум'ї повсталого дракона. І тоді, коли це станеться, настане нова ера. Вдихнувши на повні груди, Ренгволд вже передчував солодкий присмак перемоги на вустах. Бо він, як правитель Колда, як спадкоємець великого роду, що бере початок від давніх людей – і є драконом. Сильний та неконтрольований, як дика істота. Величний та лякаючий, як чорна тінь легендарного монстра. І саме цієї сили так бракувало на протязі всіх попередніх поколінь Норстів, аби нарешті звершити предписане. Все своє свідоме життя він готувався до цієї миті. Час настав!
Головні двері в залу нараз відчинилися з голосним скрипом, що одразу ж заповнив приміщення, підіймаючись до стелі і вібруючи серед стін. Ренгволд розплющив очі, оглядаючи дещо розгублених радників. Сьогоднішня нарада не була за планом, і кожен з присутніх трохи хвилювався, не розуміючи в чому причина раптового зібрання. Норст задоволено посміхнувся. Він навмисно не запрошував Ейнара, аби ніщо не могло зіпсувати йому задоволення від оголошення.
Казначей Колду здавався дуже знервованим, і постійно рухався. То переступаючи з ноги на ногу, ніби не міг знайти зручного положення; то смикав рукави, так наче ті йому заважають; то несвоєчасно зітхав. Певно, причиною тому була попередня зустріч, де Ренгволд ясно дав раднику зрозуміти, що той знаходиться не на доброму рахунку. Проте сьогодні лорд абсолютно ніяк не реагував на минулі невдачі у підрахунках чоловіка. Радники зайняли відведені місця, з хвилюванням очікуючи розмови. Дещо дивне відбувалося зараз у цей час в Колді. Вартові, які зазвичай залишаються чекати за закритими дверима, вишикувалися вздовж стін. Ормар недобро окинув поглядом стражників, підтиснувши губи. Командуючий мав відчуття, що попереду їх чекає не надто приємна звістка. Це передчуття переслідувало його ще зранку, коли Норст віддав наказ головним в підрозділах варти зібратися, не пояснюючи причин.
В залі панувала така тиша, що здавалося можна було почути думки присутніх. Ренгволд витримав паузу спеціально, насолоджуючись дещо розгубленими обличчями чоловіків. Бо саме він володів надзвичайною інформацію. Ніби ніс в собі важливу місію. Ніхто з радників не хотів першим починати розмову, або зайвий раз накликати гнів лорда, тому всі мовчали, сподіваючись, що врешті знайдеться відчайдух, котрий перший порушить тишу. Ормар не витримав такої гнітющої атмосфери.
– Мілорде, щось сталося? Сьогоднішня нарада не запланована.
Ренгволд ледь помітно посміхнувся, передвкушаючи мить власного тріумфу.
– Так. Я маю повідомити вам новину. – І знову пауза, аби трохи нагнітити атмосферу. – Альмонд, правитель об'єднаних земель та лорд Хексе – помер.
Голосний видих присутніх прокотився приміщенням, застигаючи відлунням під склепінням. Ормар окинув поглядом радників, що стояли поруч, передчуваючи наближення чогось лихого. Ця новина не віщувала нічого хорошо.
– Кхм, – відкашлявшись та набравшись сміливості врешті заговорив правиця, – чи будемо ми надсилати когось з представників у Хексе, аби вшанувати пам'ять Альмонда?
Ренгволд скривився, і головний радник замовк.
– Ні.
– Тоді може доручити писарю написати листа зі співчуттям? – трохи тихіше запитав чоловік.
– Ні! – підвищивши голос, Норст фактично спопелив нещасного поглядом. – Жодних листів, гінців і вшанувань. Проте... – окинувши поглядом присутніх, Ренгволд врешті оголосив те, чим палала його душа останню добу, – Ми все ж таки навідаємося в Хексе. В якості завойовників!
Новина виявилася настільки неочікуванною, що всі як один завмерли, намагаючись усвідомити, чи вірно трактували останню фразу лорда.
– Прошу вибачення, мілорде. – Нахмуривши брови, Ормар здавався ще більш зібраним. – Чи вірно я зрозумів? Ми... Збираємося оголосити війну столиці?
Війна... Це слово наче мед розтіклося всередині, і Ренгволд відчув цей неповторний присмак влади.
– Так! Пора нарешті підняти північ з колін. Завдати неочікуваний удар перш ніж це не зробили в наш бік. Ми звільнимо землі від проклятих навязаних законів!
Ренгволд упивався кожним словом, насолоджувався цим почуттям всемогутті.
Радники захвилювалися, це було помітно по їх зблідлим обличчям та дещо різким рухам.
Схилившись, як того потребували правила, Ормар взяв слово, звертаючись до правителя.
– Вибачте, мілорде. Але я, як командувач армії, повинен поточнити певні моменти. Адже оголошення війни – серйозний крок, що ставить під загрозу і нас самих. Як мені відомо, в законі про об'єднання земель йдеться, що той, хто першим порушить умови, і проявить агресію в напряму сусіднього королівства, буде вважатися зрадником. А в такому випадку, всі інші землі союзу повинні об'єднатися проти загарбника.
Аргумент був вагомим, і головний радник Колда кивнув, розуміючи наскільки ризиковано навіть вести цю розмову зараз. Бо вже таке можна було вважати зрадою. Його погляд пав на вартових, що чтояли поблизу.
– Коли ми дістанемося Хексе, всі попередні закони і договори буде анульовано. Зараз вони, як ніколи, ослаблені. Без впливу та авторитету Альмонда, столиця всього лише позначка на мапі континенту.
Ормар хитнув головою не погоджуючись зі словами Ренгволда.
– Можливо, проте хочу нагадати, що чисельність хексійської армії, враховуючи і солійських найманців в тричі перевищує нашу. Це самогубство! Вони добре підготовані, на власній території, а отже врешті саме вони вийдуть з цього протистояння з честю. Правда завжди на боці тих, хто захищає свої землі, ане нападає на інші.
Норст так стиснув щелепи, що ледь стримував гнів.
– Ти що сумніваєшся в своїх підданих? Сіверяни завжди були, є, і будуть найкращими воїнами. І час вже нагадати світу про це. Або ти ставиш під сумнів прийняті мною рішення?
Лорд дивився прямо у очі, він підійшов до командувача так близько, що їх носи ледь не торкалися один одного.
– Я сумніваюся в тому, що це гарна ідея. Багато наших воїнів постраждало під час нападів монстрів за ці роки. Необхідно боронити наш власний дім. Війна потребує значних витрат, як грошових, так і людської сили. Можливо, було б розумніше спрямовувати завзятісь в інше русло? І робити все можливе, аби Колд процвітав?
Ренгволд аж почервонів від злості. Їх протистояння набирало обертів, і поруч з лордом опинилися вартові, готові в будь яку мить втрутитися, якщо конілікт переросте в щось більше.
– То ти кажеш, що я дурний? Або що не піклуюся про Колд? Якщо ми втратимо цю можливість зараз, то північ так і буде гнити під важким тягарем зобов'язань! Війна необхідна, аби покласти цьому край. Так, хтось з сіверян віддасть своє життя за цю битву, проте на кону дещо важливіше!
Ормар зціпив зуби. Доводити щось Норсту було те саме, що плювати проти вітру. Він, засліплений власними бажаннями не жадав дослухатися до іншої точки зору. Та все ж командувач намагався достукатися, переконати лорда.
– Вони покладуть голови ні за що! Штурм Хексе відбере життя найкращих. Багато молодих чоловіків загине, або стане каліками. Хто продовжить рід сіверян? А хто залишиться боронити Колд в разі нападу монстрів? Старі? Немощні? Жінки з дітьми? Скільки цих жінок овдовіє? Отямтеся, мілорде! Ви прирікаєте північ на загибель, розпочинаючи цю війну. Я не поведу своїх хлопців на вірну смерть заради чиїхось дурних амбіцій.
Ормар випалив останні слова не стримуючи емоцій, голосно. Він ніколи не боявся бою, проте готовий до останнього шукати мирний шлях. Знаючи ціну людського життя, він боронив своїх підлеглих. В залі нарад повисла лякаюча тиша. Всі радники зі страхом дивилися на Ренгволда, передчуваючи кару за таку непокірність. Ніхто не смів перечити Норсту, а той хто намагався, поплатився за це. Лорд зціпив зуби, пропалюючи злим поглядом командувача. На мить час зупинився. Ормар не шкодував про власні слова, він не відвів очей, сміливо зустрічаючись поглядами в німій боротьбі з Норстом. Всі присутні затамували подих. Та врешті, Ренгволд відступив. Крок назад і присутні полегшено видихнули, ніби небезпека оминула. Але в наступну мить він зробив випад в бік вартового, що стояв поруч і вихопив меча. Ніхто не встиг навіть кліпнути, як Ренгволд наніс різкий удар. Блеснула сталь зі свистом розрізаючи повітря, краплі крові бризнули в усі боки, і в наступну секунду до ніг казначея покотилася голова Ормара.
Тепер це один з найулюбленіших моїх розділів, він просто неймовірний, кращого подарунка до дня народження важко навіть уявити ❤️🔥
Це певно перший, на моїй пам'яті, розділ, де описуються події трьох королівств одразу, і це дало змогу пережити стільки різних емоцій, від надії та ніжності на початку, до суму в середині і ненависті та жаху наприкінці 😳
Коли читала сцену поховання Альмонда, аж мурашки пробіглися шкірою, стільки емоцій ви заклали туди. І нарешті ще трошки привідкрили завісу таємничих дзеркал, а то за всіма інтригами, я вже навіть забула про них 😅
А Ренгволд справжня мерзота, яка просто не може змиритися з тим, що скоро його можуть скинути з престолу, марить якоюсь величчю, якої в нього ніколи і не було. Але я не думала, що він настільки хворий та жорстокий. Останні речення викликали у мене справжній шок 😨
Не перестаю захоплюватися вами та вашими вміннями так гарно писати, що це змушує хвилюватися за героїв і переживати всі події разом з ними. У вас справжній талант ❤️