Уламки Дзеркал Розділ 3

#УламкиДзеркал

#Фентезі

#Королівства

#Містика

#Максі

#ВПроцесіНаписання

Почуття повільно поверталися, розтікаючись по дитячому тілом болем, що концентрувався в кінцівках. Темрява перед очима, хоч і не була вже в'язкою, але все ще не дозволяла свідомості виринути назовні остаточно. У якийсь момент у цьому непроглядному серпанку виник віддалено знайомий образ, і сердечко миттєво стиснулося від нестерпної туги. Мамо... Її риси були розмиті, а пам'ять вперто відмовлялася відтворювати образ рідної людини детальніше. Але Ейнар був упевнений, що саме мати зараз стоїть перед ним. Він відчував це на інтуїтивному рівні, відчував душею. І нехай пам'ять уже не так чітко могла відтворювати її образ, усе єство буквально кричало, що ця жінка – саме вона. – Ма... – спроба вимовити хоча б звук не увінчалася успіхом, а таке важливе слово так і повисло на губах неозвученим. Непереборна печаль знову захлеснула дитину, і давно забуте почуття непоправної втрати з новою силою скувало душу. Жінка перед ним злегка схилила голову, по-доброму посміхаючись, наче відповідала на німе благання сина. Її очі були точно такими, якими хлопчик їх пам'ятав. Іноді йому навіть здавалося, що це все й нереально було, просто гра уяви, адже вона пішла занадто рано, коли Ейнар був зовсім малий. Але зараз, коли її образ повстав із крихітних уламків спогадів, він зрозумів наскільки сильно йому бракує найріднішої людини. Він так сумував, йому так не вистачало банальної жіночої ласки й турботи. Хлопчик практично не пам'ятав її, але, незважаючи на це, зараз відчайдушно тягнувся до цього образу, який опинився недозволено близько. Найбільше на світі, Ейнар хотів би в цю мить опинитися в її обіймах, як тоді, коли він був ще зовсім малюком. Раптово деталі єдиної картини одна за одною почали відновлювати в пам'яті події минулих днів. Теплі ніжні руки, які гладили його по волоссю, заспокоюючи. І голос такий мелодійний, приємний. Почути б хоч раз, як вона співає колискову. Скільки ночей поспіль Ейнар засинав, подумки прокручуючи ці слова в пам'яті, які назавжди залишилися закарбовані на задвірках свідомості. Сніг опуститься на землю білим покривалом. Закривай скоріше очі, адже темно стало. Люлі-Люлі, спи, малюк. Холод не злякає, Стіни Колда бережуть, зиму не впускають. Люлі-Люлі спи, синок. Хуртовина в'ється, Не чіпає мороз тих, хто має палке серце. Ейнар зараз так виразно чув ці слова, ніби мама й справді співала їх, хоча образ перед ним залишався мовчазним, але він був готовий заприсягтися, що розчув кожен звук ласкавої пісні. Біль у тілі відійшов на другий план, усі прикрощі та страхи миттєво відступили, розвіялися від образу жінки, на обличчі якої застигла щира усмішка. На місце переживань прийшло тепло, воно обволокло кожну клітину організму, зцілюючи й наповнюючи любов'ю. Хотілося залишитися в цій миті, зупинити плин хвилин і впасти в нескінченність, вступаючи в петлю часу, де буде мама, яка ніжно погладжує голову немовляти і наспівує ці слова. І так добре зараз, так світло стало, що залишки темряви розсіялися, а разом із ними повільно померк і образ рідної людини. Хлопчик відчайдушно хотів затримати її, не дати випаруватися, знову кинувши його в жорстоку реальність. Бажання простягнути руки, торкнутися мами хоч на мить, було настільки сильним, що Ейнар кинув залишки сил на цю дію. Тіло виявилося непідвладним: він намагався закричати, покликати її, змусити обернутися, але губи були щільно зімкнуті, позбавляючи можливості видати хоч якийсь звук. Він лише безсило дивився, як рідний силует повільно тане, розсіюючись туманом. Вдих. І грудну клітку хлопчика стиснуло від болю. Від недавнього тепла не залишилося й сліду, коли холодне повітря наповнило легені, осівши незримим осадом на гортані. І чутливість повернулася, та принесла за собою нові випробування. Дитячі щічки були вкриті шаром бруду, а на лобі красувалася пристойна рана, яка вже починала пекти. Темні сплутані пасма прилипли до шкіри, застигла кров утворила скоринки, які неприємно стягували обличчя. Розгубленість і нерозуміння – перші емоції, що увірвалися в душу хаотичним танцем, поки очі намагалися роздивитися місцевість навколо. Високі дерева, верхівки яких практично торкалися низьких хмар, криві гілки, що утворюють купол, і віддалене виття собак. Цей звук привів Ейнара до тями. Полювання. Чудовисько. Падіння. Бігти! Їм було необхідно врятуватися, дістатися до Колда. Смикнувшись, хлопчик завив. По щоках миттєво побігли гарячі солоні сльози, залишаючи доріжки на вкритій пилом і брудом шкірі. Біль у руці був настільки нестерпним, що малюк мружився щосили, намагаючись не закричати знову. До цього він майже нічого не відчував, але зараз це повністю витіснило інші почуття. Страх, що монстри можуть бути поруч, змусив його сильніше прикусити губи. І коли пульсація трохи стихла, хлопчик схлипнув, відкривши очі. Пальці геть оніміли, а синець розповзався багряною акварельною плямою по всій кисті. Кожен, навіть легкий рух приносив нову порцію страждань, тож Ейнар притиснув руку до грудей, погладжуючи другою долонею місце забою, колисав поранену кінцівку, намагаючись хоч трохи заглушити неприємні відчуття. Шипів крізь зуби, намагаючись піднятися. Але вдалося виконати цю просту дію не з першої спроби. Стогони самі зривалися з вуст, щойно він починав ворушитися. У роті залишався неприємний солоний присмак, але Ейнар зробив чергову спробу встати. Стіна з вікових дерев почала обертатися перед очима шаленим калейдоскопом, миттєво підкотила нудота, коли йому нарешті вдалося прийняти вертикальне положення. Клубок у горлі заважав нормально дихати, а запаморочення тільки погіршувало стан дитини. Розгублено озираючись, він помітив поруч ще одне тіло. Страх в одну мить паралізував. Морозний вузол між лопаток лопнув, розтікся по тілу холодними гострими крижинами, варто було тільки поглянути на обличчя Варді. На блідих практично сірих щоках застиг відбиток безвиході. Ейнар уже бачив смерть, добре був знайомий із цим моторошним етапом існування людського тіла. І тим страшнішою виглядала картина, що постала перед дитячим поглядом. У сплутаному кучерявому волоссі застигла кров, обрамляючи голову старшого брата подобою капюшона. Тіло нерухомо завмерло в єдиному положенні – такому неприродному, що навіть груди не здіймалися, щоб впустити в легені кисень. Ейнар заціпенів, розглядаючи брата, втративши здатність навіть дихати. Тонка шкіра на повіках здавалася прозорою, а сіточка капілярів виділялася на блідому тлі. Щоки, вкриті пилом, виглядали настільки сірими, без звичного рум'янцю, що хлопчик скидався більше на кам'яні статуї, що зберігалися в родинній крипті Колда. Коли мана спала, він опустився поруч на коліна. Сльози розмивали картинку, а образ Варді здавався таким самим невловимим серпанком, що міг будь-якої миті розчинитися, як це було зовсім недавно з мамою. Поранена рука опустилася вниз, звисаючи батогом. І хоча було до божевілля боляче, зараз Ейнар не звертав на це жодної уваги. – Варді... – простягнувши до обличчя брата пальці, він легко торкнувся холодної щоки. – Варді, вставай! Сльози душили, з грудей виривалися перші мимовільні схлипи. Очі пекло від, а подряпані щічки обпікало від солоних крапель. Трохи струснувши тіло, Ейнар розридався, відмовляючись приймати дійсність. – Варді, п-прошу! – голосок зірвався на хрип відчаю. У грудях утворилася величезна діра, ламаючи тонкі ребра і вивертаючи їх навиворіт. Саме так себе відчував Ейнар у цей момент. Безпорадна дитина, всього лише хлопчисько, який абсолютно нічого не міг зробити, щоб допомогти іншому. Підповзаючи навколішки, він звалився на тіло брата, здригаючись у риданнях, які вже неможливо було заглушити. Навіть страх перед монстрами відійшов на другий план – такими сильними були емоції. За схлипами й болісним гулом у голові не було чути навколишніх звуків. Увесь світ перестав існувати, зімкнувшись у межах двох тіл, що лежали серед купи каміння, вкритого густим мохом. Ледь вловимий тихий удар серця міг залишитися непоміченим, Ейнар сподівався, що брат живий, тому вслухався в кожен швидкоплинний, часом ледь помітний звук. Стиснувши губи і намагаючись не вити в голос, він знову припав вухом до грудей, сподіваючись на омріяний стукіт. І ледь не задихнувся від полегшення, коли вловив його. - Вард-ді! - стиснувши пальчиками здорової руки коричневу жилетку брата, Ейнар знову розплакався. Якби його зараз побачив Ренгволд, то він, напевне, був би покараний за недозволену м'якотілість. Але навіть на це малюкові зараз було начхати. – Варді, прокинься, будь ласка! – слова тремтіли від істерики, а голос був радше схожий на писк. Тонкий, зломлений. Які б спроби пробудити брата не робив Ейнар, нічого не було дієвим. Варді, як і раніше, був непритомний, а шкіра ставала блідішою з кожною хвилиною, ніби він опинився розбитою посудиною, з якої повільно витікало життя – крапля за краплею спустошуючи непотрібну тріснуту оболонку. Вдалині пролунав шум – уже знайоме шуршання й тріск гілок, – який стрімко наближався до них. У пам'яті миттєво сплив образ потворного монстра, і Ейнар зробив останню спробу привести брата до тями. – Вставай, п-прошу! Він укотре спробував підняти Варді, але сил не вистачало, а біль у правій руці наростав. Кидати брата не хотілося, але схоже, у цій ситуації він просто не мав іншого виходу. За сімдесят ярдів від нього почувся новий скрип. Гілки кущів ламалися під натиском того, що рухалося прямо в їхній бік. Кинувши погляд на мертвотно-бліде обличчя, Ейнар провів рукавом по очах, стираючи сльози. Сердечко стиснулося, але він нічого не міг зробити. Якби тут був хтось із дорослих, він би точно знайшов спосіб допомогти. Але зараз Ейнар був сам на сам із совістю в ситуації, що склалася. Закусивши і без того зранені губи, він піднявся на ноги. Слабкість усе ще давалася взнаки, але бажання врятуватися було набагато сильнішим. Черговий шум позаду додав впевненості, і хлопчик кинувся бігти. Спочатку повільно, бо нудота та запаморочення не відпускали, сповільнюючи кроки. Але адреналін був сильнішим. Ейнар прискорився наскільки це можливо. Просто біг вперед, аби подалі від цього місця, де за кожним кущем і за валуном могло ховатися чудовисько. Хлопчику здавалося, що монстр наздожене його за лічені секунди. Він раз у раз озирався, боячись помітити велетенський силует за спиною. Здавалося, сама смерть дихає йому в потилицю. І притиснувши хвору руку до грудей, він біг щосили. В очах рябіло від миготливих темних стовбурів дерев і строкатого листя. Лісовий пейзаж здавався розмитим. У грудях вже нестерпно пекло від швидкого бігу, але страх підстьобував рухатися далі. Запримітивши знайому галявину, Ейнар пожвавився. Місця були йому відомі – він бував тут раніше, коли їздив з іншими хлопцями, вправляючись у верховій їзді. Додавши крок, хлопчик кинувся вперед з останніх сил, але тіло слабшало. Ось між дерев показався просвіт, а дорога під ногами змінилася на вибиту підковами землю. Це додало впевненості. Щойно ліс залишився позаду, Ейнар трохи уповільнився. Ноги тремтіли від перевтоми, а у скронях гуділо, але хлопчик вперто продовжував рух туди, де виднілися верхівки дахів. Ступні нили, а стоптані до крові п'яти горіли, ніби він пройшовся по розпеченому вугіллю. Охристе поле, засаджене посівною, здавалося нереально довгим. І хоча частина врожаю пропала під час перепадів температури, люди продовжували наполегливо вирощувати зернові на виснаженому ґрунті. Минувши розвилку, Ейнар звернув на дорогу, що веде до міста. Уже здалеку він запримітив дим, що піднімається сірою хмарою над воротами. Серце пропустило удар, і, міцніше притиснувши покалічену ручку до грудей, він рушив у бік рідної обителі. Хай там як, зараз Колд – єдиний оплот безпеки: там дорослі, а отже, вони допоможуть. Кам'яні стіни з вузькими бійницями, розташованими на рівній відстані, височіли над глибоким ровом, заповненим каламутною водою зі стічних ям, від якої виходив неприємний запах. Гострі піки над кутовими вежами дозорних мали лякаючий вигляд. Але підійшовши ближче до мосту, що з'єднує Колд з навколишніми землями, Ейнар одразу ж запідозрив недобре, побачивши відчинені навстіж ворота. Але ні на вежах, ні поруч зі входом він не побачив нікого з гарнізону. Варто було тільки увійти в місто, як страх укотре захлеснув дитину. Терпкий запах гару упереміш з огидним смородом, що виходив від незрозумілої сірої купи. Тільки підійшовши ближче, хлопчик у страху відсахнувся, впізнавши в цій, на перший погляд, кам'янистій туші того самого монстра, якого вже зустрічав у лісі. Темно-зелена, практично чорна кров сочилася з ран чудовиська, а морда, перекошена в жахливому оскалі, виглядала ще жахливіше, тому, що прямо з глотки стирчала рукоять списа. Придивившись, Ейнар відчув, як нудота підкотила до горла з новою силою. Під тілом монстра лежав один із вартових, судячи з форми – солдат. Але замість голови було суцільне місиво з крові та розмороженого вмісту черепної коробки. Зігнувшись навпіл, хлопчик не стримав блювотного позиву, спорожнивши шлунок. Намагаючись більше не дивитися на страшну картину, він рушив у глиб поселення. Село ніби вимерло. Жодної живої душі не було в окрузі, і страх повільно заповзав під лляну натільну сорочку, пробираючи тіло неприємним холодом. То тут, то там було видно розгромлені будинки: у деяких були вибиті двері, подекуди просто поруч із порогом валялося домашнє начиння. Переступивши кошик із яблуками, вочевидь, загублений у поспіху кимось із жителів, Ейнар попрямував до центральної будівлі. Погляд періодично чіплявся за тіла, і серед загиблих він розрізняв знайомих. Картина, що постала перед очима, лякала. Жах болючим грудкою встав посеред горла, і за сльозами, що знову зірвалися з вій, складно було розгледіти дорогу під ногами. З'явилася внутрішня брама, що вела прямо до будинку лорда півночі, і швидко витираючи мокрі смуги на щоках рукавом, хлопчик поспішив туди. Але щойно увійшов у двір – завмер. Як у якомусь дивному сні, завжди жвава площа зараз була пустою. Як і в окрузі, не було жодної живої душі, ніби весь світ зник, і він залишився один. Це настільки налякало, що він тремтів, повільно ступаючи мощеною камінням дорогою. Зупинившись у центрі, Ейнар обвів поглядом стіни будівель, і навіть не помітив того, як хтось тихо підійшов ззаду. Долоня лягла на плече, і він, здригнувшись від страху, злякано скрикнув. Але побачивши обличчя Інгрід, заспокоївся. – Ейнар? Ти поранений? Дівчина з неприхованим занепокоєнням оглядала хлопчика. Темні пронизливі очі сканували дитячу фігурку і зупинилися на руці, яку Ейнар притискав до грудей. Інгрід стиснула губи, і обережно, підняла його обличчя. – Ейнаре? Ти поранений? Де ти був? Я весь ранок тебе шукаю! – Я був у лісі, – схлипнувши, він замовк, тому що спогади про те, що трапилося, знову підкинули страхітливі картинки. –Що? – карі очі блиснули, і, хитнувши головою, дівчина войовничо нависла над ним, бажаючи дізнатися подробиці. – Я... – слова збивалися в купу, гублячись і розчиняючись, а сформувати єдину думку було неможливо. – Хотів, як і всі... Інгрід, я просто хотів на полювання. А там... Перед очима виник образ Варді: бліда шкіра, застигла кров і такий умиротворений вираз обличчя, ніби він просто спить. Але Ейнар знав, що цей сон не принесе добра, що цей сон виявиться вічним. Від однієї цієї думки, у грудях знову все стиснулося. Усе, що сталося, в одну мить зруйнувало безтурботний дитячий світ, кинувши його в безодню жорстокості та страху. – Ейнаре, де інші? У цей момент сили остаточно покинули дитяче тільце. Усі потрясіння, пережиті за останні кілька годин, нахлинули відразу, і, не стримавшись, хлопчик знову гірко розплакався. Давши почуттям волю, він не міг і слова вимовити, тільки схлипував і щось нерозбірливо бурмотів під ніс. Інгрід намагалася зрозуміти хоч щось, але розібрати слова було практично неможливо. Ридання й уривки фраз не вносили ясності в ситуацію, що починало дратувати. – Припини скиглити! Ти сіверянин чи боягуз з центру земель? – насупивши брови, дівчина склала руки на грудях, з докором дивлячись на молодшого брата. – Припини, або я тебе лусну! Кинута погроза на мить протверезила, але не отримавши бажаної підтримки, Ейнар знову впав у ступор. Розповідати про те, що сталося, було складно. Взяти себе в руки не виходило, а порівняння з жителями Хексе тільки похитнуло і без того нестійкий стан дитини. Північ не дарма вважалася суворим краєм. Там не було місця для зайвої емоційності. За своєю природою жителі цих земель були людьми справи, а не слова. Ейнар, як уродженець Колда, не мав права бути слабаком, хоча саме так і відчував себе в цей момент. – Я... Вони... Ці монстри, вони напали на нас, – Інгрід шумно зітхнула, але вирішила не перебивати розповідь. – Ми з Варді вирушили додому. Батько залишився там з іншими. – А Варді? Чому ти один? Вдалині пролунав гуркіт, і діти обернулися в бік звуку. Тривога розтеклася по венах в'язким сиропом. Виявилося, що це всього лише безпритульний пес, який вирішив покинути межі притулку. Мабуть, він зачепив щось, коли вилазив з-під дерев'яного паркана біля однієї з ділянок для худоби. Інгрід знову звернула погляд на злегка розгублену брата. І обхопивши плечі руками, легенько струснула його, намагаючись достукатися. – Ейнаре, де Варді? Обернувшись, хлопчик якось занадто усвідомлено подивився в її обличчя. Інгрід не могла не відзначити цей момент – усього за один день її маленький братик став старшим. Звичний пустотливий вогник змінився занадто дорослим розумінням і втомою. – Він залишився в лісі. – Що!? – здивовано перепитала вона, підвищивши голос, але одразу ж узяла себе в руки, трохи м'якше додавши: – Ти можеш розповісти мені все? Ще раз кинувши погляд на вкриту синцем кисть, Інгрід обережно відсунула рукав убік, зазначивши, як набрякла рука. – Тобі треба терміново до лікаря. І поки він оглядатиме, ти мені все розкажеш! Це не прохання – наказ. Інгрід була старшою з дітей Норстів. Народжена в найсуворіший місяць зими Торрі, вона ніби успадкувала від холодної стихії свій характер. З раннього дитинства дівчинка вирізнялася рішучою вдачею. Її слова часто завдавали ударів гостріше за меч, влучаючи в саму ціль. Інші діти не надто любили гратися з нею, але саму Інгрід, схоже, це ніколи не турбувало. Вона завжди виходила з будь-якої суперечки з високо піднятою головою. І зараз, коли стояла на порозі шістнадцятої зими, залишалася такою самою холодною до оточуючих, як і раніше. Починаючи з цього віку, дівчина могла вступити в шлюбний союз. Ось тільки до норовливої сіверянки поки ніхто особливо не поспішав посвататися.

Пронизливі карі очі, темне волосся, заплетене в традиційну для Колда зачіску, і гордовита постава. Здається, навіть у ситуації, коли інші почнуть розбігатися в паніці або тікати від супротивника, Інгрід буде сміливо йти вперед, гордо розправивши плечі. Ейнар завжди з повагою ставився до старшої сестри, вважав її витримку прикладом для наслідування. Шкода тільки, що правління на півночі не переходило за старшинством, а передавалося виключно по чоловічій лінії. Тут набагато ретельніше стежили за престолонаслідуванням, і Колд був єдиним містом з усіх об'єднаних земель, де ще жодного разу не допускали до управління жінок. Ейнар же завжди вважав сестру гідною носити звання глави роду. Звернувши до будинку, Інгрід додала крок, сподіваючись якомога швидше потрапити в укриття. Після атаки чудовиськ у селі було небезпечно. Звісно, на випадок самооборони в неї завжди із собою був стилет. Кріплення на стегні, і потаємна кишеня в складках спідниці – дозволяли без зусиль дістати зброю в потрібний момент, не привертаючи уваги противника. Ось тільки проти цих істот її витончений ніж не мав жодної сили. Як їй довелося неодноразово переконатися, навіть сталь меча була не здатна завдати належної шкоди. Що вже казати про тонке лезо, яке навіть товсту шкіру істот, швидше за все, не прорізало б. Доторкнувшись рукою до зброї під спідницею, дівчина впевнено рушила вперед. Ейнар слухняно пішов за сестрою, намагаючись не відставати. – А де решта? Чому в селі немає нікого? – озирнувшись, хлопчик помітив прочинені двері в один із будинків. Утримуючи сірий поділ сукні, Інгрід прямувала за наміченим маршрутом, намагаючись не відволікатися. Тому не обернувшись, кинула через плече: – У крипті. Там безпечно. –І лікар там? – не вгамовувався Ейнар, скривившись від болю, коли спіткнувся і випадково смикнув хворою рукою. – Усі, хто вцілів, зараз там. Від цих слів, сказаних упевнено і байдуже, по спині хлопця знову пройшовся мороз. – Що сталося? – На Колд напали чудовиська з Холодного лісу. Не думала, що це можливо. Люди опинилися захоплені зненацька, і коли перший із монстрів опинився в місті, спочатку навіть не розуміли, що сталося. А пізніше почалася паніка, багатьох убили, – відповідала дівчина досить суворо і без належного жалю. У її фразах лише констатація фактів. –Але як таке могло статися, Інгрід? Чому? Монстри ж ніколи не нападали. – Не знаю, йдемо! Швидше! Штовхнувши масивні двері, Інгрід пірнула в тунель, що веде до крипти. Ейнар на секунду розгублено завмер, але, почувши оклик, увійшов усередину. Він бував тут раніше, коли в День пам'яті батько змушував їх приходити сюди, але це місце завжди здавалося хлопчикові занадто похмурим. Кам'яні стіни тиснули, а холод, що виходив від них, пробирав до кісток. День поминання покійних, який зазвичай святкували при першому сході снігу навесні, був його особистим випробуванням – адже треба було підходити до могили матері. Щоразу входячи сюди, він зайвий раз переконувався, що її більше немає. Жіночий лик, уміло витесаний із каменю майстром, наганяв тугу. Щоразу після відвідин крипти, Ейнар плакав, зачиняючись у кімнаті, щоб ніхто не бачив його слабкості. Швидко зачинивши двері, Інгрід замкнула їх зсередини на хитрий замок. Підхопивши з настінного кріплення факел, дівчина рушила вперед. Вогонь хитнувся, відкинувши тінь на вкриті павутиною стіни. В обличчя вдарив холод підземного тунелю і специфічний запах. Хлопчик тільки притиснув хвору ручку до грудей сильніше і пішов слідом. Звернувши в основне приміщення крипти, Інгрід сповільнила крок і багатозначно глянула на брата, перевіривши, чи йде він за нею. Коли вони увійшли всередину, Ейнар розгублено зупинився. Тут – у невеликому приміщенні – зараз зібрався, здається, весь Колд. Було багато людей, і всі вони злякано перешіптувалися, від чого стояв дратівливий гул. Діти плакали, притискаючись до рук матерів, які намагалися заспокоїти їх. Хлопчаки – ровесники Ейнара, злякано сиділи вздовж стіни. Трохи далі, де починалися могильні статуї, просто на кам'яній підлозі лежали поранені. Стогони, схлипи й неприємний запах крові упереміш із затхлістю приміщення – викликали черговий напад нудоти. Клубок жовчі миттєво підкотив до горла, і хлопчик кілька разів ковтнув, намагаючись позбутися нав'язливого бажання спустошити шлунок. Погляд ковзав по обличчях жителів, і хвилювання розповзалося противними мурашками по шкірі. Зараз тут були здебільшого жінки, люди похилого віку, діти і кілька службовців гарнізону, адже практично всі чоловіки вирушили на полювання. – Лікар Мортен! – окликнувши літнього цілителя, Інгрід трохи підштовхнула Ейнара вперед. – Необхідно оглянути його. Приклавши згорток тканини до закривавленої ноги жінки і кивнувши, Мортен підійшов ближче. Лікар був у своєму незмінному вбранні, яке, здавалося, вже стало частиною чоловіка. Довгі поли плаща торкалися землі, створюючи ілюзію ніби він зависає в повітрі. Сірі очі, трохи затягнуті каламутною плівою, зморшкувате обличчя, розкреслене довгим шрамом від чола до підборіддя на правому боці – завжди лякали Ейнара. Він намагався не подавати виду, не хотів уславитися боягузом. Але, чесно кажучи, образ лікаря справді був вельми страхітливим. – Що тут у нас? Загорни рукав і дай оглянути руку, – нетерпляче махнувши тремтячими пальцями, чоловік насупився, і Ейнар обережно потягнув за вузол манжета, звільняючи зап'ястя від тканини. – Ай! – вигукнув Норст, коли лікар впився в дитячу шкіру. –Циц! – насупився Мортен, розглядаючи синюватий візерунок на запаленій шкірі. – Зігни руку ось так. Показавши на власному прикладі як, лікар вичікувально підняв брови. Ейнар хотів було повторити, але нестерпний біль пройшов розрядом від кисті до ліктя, викликавши страждання. І хлопчик міцно заплющив очі, намагаючись не показувати слабкість перед іншими. –Очевидно, що кістка зламана. Ейнар ойкав і вивертався, поки чоловік, натискаючи подушечками пальців на болюче місце, задумливо обмацував тонку ручку дитини. –Що з цим робити? – підібгавши губи, Інгрід зітхнула, чекаючи вердикту цілителя. – Зараз... Необхідно зафіксувати, – шаркаючи, чоловік швидко попрямував до місця, де стояла його велика сумка, наповнена всілякими мішечками з травами. Сіре вбрання лікаря зливалося з кам'яними стінами; запаморочення, викликане недавніми маніпуляціями, розмивало картинку перед очима дитини. Мортен повернувся з шматком тканини і спритно почав примотувати руку до грудей Ейнара. Поки сам хлопчик, кусаючи губи до крові, намагався не завити від нестерпного болю. З іншого кінця крипти лікаря покликали, і він, трохи схиливши голову, швидко попрямував до іншого стражденного, не розмінюючись на зайві розмови з дітьми. Інгрід провела чоловіка поглядом, і, повернувшись до брата, склала руки на грудях. – А тепер розповідай! Усе, що сталося. Ейнар поморщився, у роті все ще відчувався неприємний солонуватий присмак. Цей день здавався уривком із якогось кошмару. Згадувати про те, що сталося, не хотілося, але совість наполегливо продовжувала мучити його, переживання за життя Варді не покидало. Затараторивши, Ейнар почав розповідати про все, що сталося з ним. – ... А я опинився тут, – завершивши історію, Норст опустив винувато голову, очікуючи з боку сестри докори. Упродовж усього монологу брата Інгрід стояла мовчки, і, тільки коли Ейнар закінчив, насупилася. – Інгрід, ми повинні повернутися за ним! Я б не зміг тягнути Варді наодинці, – благав хлопчик. – Ні! Це занадто небезпечно. Ось коли повернеться батько... – на обличчі дівчини залягла тінь смутку, а озвучувати молодшому братові, що Варді, найімовірніше, загинув, не хотілося. – Але послухай! Варді там. Я повернувся в Колд по допомогу. Прошу, Інгрід! – Ейнар не вгамовувався, збуджено підскакував на місці. – Поки ми втрачаємо час, він може померти там! Інгрід, ми повинні врятувати його! Ледь не плачучи, Ейнар вчепився пальчиками в рукав сукні сестри, з надією зазирнув у темні, такі ж, як у нього самого, очі. Дівчина задумливо обвела поглядом присутніх у крипті людей. Вирушати зараз до лісу було божевіллям чистої води, але після розповіді Ейнара, у грудях неприємно давило від думки, що майбутній спадкоємець престолу – її рідний брат – може загинути від їхньої бездіяльності. Усе своє свідоме життя Інгрід намагалася довести, що незважаючи на те, що їй не пощастило, і вона народилася дівчинкою, вона насамперед була дочкою великого Ренгволда. І кров півночі в її жилах. Нехай їй ніколи не судилося встати на чолі Колда, але й сидіти склавши руки дівчина не звикла. Боягузтва ніхто не прощає, а для них, дітей Норста, це поняття зовсім має бути чужим. – Добре, я відправлю на розвідку кого-небудь із гарнізону. Думаю, те, що Варді опинився в лісі один, має стати вагомим аргументом. Сподіваюся, мене послухають, – зупинивши погляд на одному з воїнів, що залишилися, Інгрід намагалася зважити правильність рішення. Чоловік у військових обладунках явно був уже не молодий. Скроні вкрила сивина, а борода, що доходила до грудей, тільки надавала його образу якоїсь первісності. Дівчина не раз бачила його в варті біля західної стіни. Очевидно, завершивши кар'єру в ратній справі, він залишився на службі в Колді, щоб не бути марним і годувати сім'ю. – Я теж піду! – своєю сміливою заявою Ейнар миттєво привернув увагу. Інгрід тільки зціпила зуби, обернувшись до молодшого брата. – Не кажи дурниць! Ти залишишся тут, і крапка! – піднявши підборіддя, дівчина змірила дитину пронизливим поглядом. Але Ейнар не відступав, витримуючи важкий погляд і чергові укази, яких він просто терпіти не міг. Інгрід так була зараз схожа на Ренгволда. – Я піду! Я знаю, де залишився Варді. Зі мною пошуки триватимуть менше часу, ніж просто блукати навмання й наодинці. Інгрід, Холодний ліс величезний. Ти думаєш, брат дочекається?! Навіть зараз, коли ми з тобою сперечаємося, він усе ще потребує нашої допомоги. Насупивши брови, хлопчик до останнього був готовий відстоювати свою думку. Сміливість, що казна-звідки взялася, підштовхувала до дій, а бойовий настрій сестри тільки підкріплював упевненість Ейнара. Дивлячись на Інгрід, він хотів бути схожим на неї і наслідував. Дівчина ж, схиливши голову на бік, роздумувала над словами брата. Відпускати хлопчика не хотілося, адже це означало, що вкотре Ейнар наражатиметься на небезпеку. Адже він і так дивом уцілів, якщо не брати до уваги зламаної руки та пари подряпин. Але в його словах була частка правди. Навіть якби вона відправила цілий гарнізон, їм знадобився б досить часу на те, щоб розшукати Варді. Коли повернеться Ренгволд – невідомо. Якщо вони відбили атаку, то цілком імовірно, продовжать полювання, а отже, можуть затриматися на невизначений час. Тиждень, два... Той факт, що Ейнар міг показати дорогу, набагато спрощував пошук. Сама Інгрід була готова кинутися слідом, але прекрасно розуміла, що зараз зобов'язана бути тут, у Колді має залишатися хоча б один із Норстів – це незмінне правило. Кидати свій же народ у такій ситуації, коли всі налякані – не можна. Хтось мав підтримувати віру в сприятливий результат ситуації. Тим більше, подібні дві, це її доля жіноча: заспокоювати дітей, забезпечувати безпеку і дах своїм людям. Батько залишив Інгрід за старшу на час полювання, а значить, вона не повинна вдарити в бруд обличчям. – Добре. Але прошу, будь обережний! Стиснувши пальцями плече брата, Інгрід ще раз обвела маленьку фігурку поглядом. Не стримавши швидкоплинний прилив ласки, обережно поправила скуйовджене волосся хлопчика. Але, схаменувшись, швидко відсмикнула руку, набувши незворушного вигляду. Ейнар не повірив власним вухам, коли отримав згоду. Намагаючись не гаяти часу, та не спокушати долю, він був готовий зірватися на порятунок брата просто цієї секунди. Після короткої розповіді та інструктажу, військовий все-таки погодився допомогти. Хоч ідея не припала йому до душі, але, знаючи, який злий жарт із ним може зіграти відмова в порятунку кровного спадкоємця лорда, не смів не послухатися. Скриплячи зубами, він погодився, не плекаючи особливих надій, що зможе знайти в Холодному лісі дитину, тим більше після нападу монстрів. Цілком імовірно, що вони могли б прийти до Варді раніше. Ще й цей нестерпний хлопчина нав'язався слідом. Тормод не раз бачив його біля стіни, де хлопці любили влаштовувати поєдинки та ігри, тож знав, що молодший Норст шибеник. Зітхнувши, чоловік провів долонею по бороді, пригладжуючи волоски, що стирчали. Було вирішено не витрачати час даремно, тому зібравшись, воїн і Ейнар рушили в дорогу. Хлопчик раз у раз поглядав на свого супутника, намагаючись не відставати. Чоловік, широко крокуючи, прямував до мети. На обличчі застигла грізна гримаса, яка свідчила про те, що ця робота йому не до душі: брови зведені до перенісся, стиснуті щільно губи, яких практично не було видно під масивними сивими вусами. Норст крадькома роздивлявся обмундирування, захоплюючись плетінням кольчуги і кріпленням лат. Але найбільше хлопчика вразив щит воїна – дракон на гербі викликав внутрішню гордість. Уперше Ейнару довелося бачити його з внутрішньої сторони, і, як виявилося, це було вельми захопливо. Задивившись, хлопчик не помітив ями під ногами і, спіткнувшись, боляче гепнувся просто на коліна, ледь не пошкодивши і без того хвору руку. Чоловік в обладунках рвонув до нього, і одним різким рухом схопив Ейнара за комір, піднімаючи на ноги. – Слухай, малюче, я тобі в няньки не наймався. І якщо вже зголосився супроводжувати, дивись під ноги, та постарайся не вбитися дорогою, – голос чоловіка був трохи хриплуватим, а в купі із зовнішнім виглядом, воїн і зовсім здавався досить загрозливим. – Добре, – ображено буркнув Ейнар, потираючи забиті коліна вільною рукою. – Ото ж бо! – додавши крок, чоловік рушив далі, оминувши розвилку посеред поля і звернув до лісу. Подивившись у бік щільної темної стіни дерев, Ейнар мимоволі здригнувся, згадавши, які істоти можуть ховатися в цій місцевості. Справжня мета не давала збитися зі шляху і розвернутися в Колд. Він і так звинувачував себе за те, що покинув Варді одного так на довго. – Як мені до вас звертатися, сір? – намагаючись відволіктися від жахливих картинок, перепитав Норст. Чоловік засміявся під ніс від такого звернення і ледь стримався, щоб не вставити міцне слівце, та вчасно схаменувся з огляду на юний вік попутника. Після кількох хвилин роздумів, згораючи під зацікавленим поглядом хлопчика, він усе-таки здався. – Тормод, – нарешті вимовив, зазначивши, як одразу ж пожвавився його супутник. – А ви...? – почав було цікавитися Ейнар, вже сформувавши подумки цілий перелік запитань, але чоловік різко перервав його. – Досить! Я не планую витрачати сили на порожні розмови. І вам, молодший лорде, теж раджу притримати язик і слухати світ навколо. За бесідою можна проґавити щось важливе. Відповідь і грізний вигляд воїна викликали в душі дитини образу, але Ейнар швидко опанував себе, згадавши про мету їхнього походу і ті загрози, які чекали на кожному кроці. Іншу частину шляху вони пройшли практично мовчки. Лише зрідка хлопчик вказував шлях, направляючи рукою на необхідні стежки. Намагаючись не нервувати грізного попутника, він не ставив зайвих запитань. У якийсь момент Ейнар засумнівався, що вони йдуть вірним шляхом, легка паніка зародилася під ребрами, відбиваючи прискорений серцевий ритм. Коли молодший Норст зібрався з думками і був готовий озвучити припущення, що вони, ймовірно, трохи збилися з дороги, як за кілька метрів просто перед ними виникла знайома накидка. Ейнар без проблем упізнав її, адже дуже добре був знайомий з володарем речі. І щойно запримітив тіло брата, кинувся до нього, навіть не озираючись на всі боки. Тормод хитнув головою, але кинувся слідом, а побачивши характер ран, навіть злегка пригальмував, відтягуючи час. Ейнар уже схилився над Варді, шепочучи тому заспокійливі слова. Ось тільки сам воїн не був упевнений, чи варто говорити хлопцеві, що його старший брат уже не жилець. Бліда шкіра, запалі щоки, і, здається, він абсолютно не дихав. – Варді! Я привів Тормода. Він сильний, він допоможе. Лікар Мортен вилікує тебе, – пригладжуючи сплутане й присохле від крові до голови волосся, Ейнар ледве тримав себе в руках, щоб не розридатися. Скільки б він не намагався розворушити брата, нічого не діяло – як і раніше, хлопчик не подавав ознак життя. Тормод опустився нижче, обережно торкнувся пальцями шиї Варді. Шкіра була прохолодною, але незважаючи на це, під подушечками пальців вдалося вловити ледь помітну пульсацію. –Не може бути!, – здивовано прошепотів воїн і почав оглядати каліцтва.– Живий. На відміну від Ейнара, якому пощастило впасти на більш рівну поверхню, Варді приземлився прямо на каміння. Його тіло лежало в неприродному положенні. Одяг приховував травми, але Тормод був упевнений, одними забоями справа не обійшлася. – Допоможи мені, – злегка піднявши Варді, чоловік підтягнув накидку, розгладжуючи і натягуючи тканину під спиною. Ейнар слухняно виконував вказівки, поки воїн намагався змайструвати щось на кшталт носилок – тягнути хлопчика на руках буде складно. Судячи з того, що ні на які дії він не реагував, то навряд чи прийшов би до тями найближчим часом. Усе вказувало на те, що він отримав серйозні травми, а в таких випадках зайві маніпуляції могли погіршити ситуацію. Уклавши Варді й накривши його накидкою, Тормод прикріпив до внутрішньої ручки щита ремінь, який оперізував його торс. Звісно, щит був замалий для такого тіла, але хіба вперше воїну, який бачив сотні битв, доводилося тягнути когось таким чином. Тормод пам'ятав, як одного разу в бою, він так врятував пораненого приятеля, і зараз був налаштований рішуче. – Ось так! – переконавшись, що кріплення надійне, і кілька разів смикнувши вузли, воїн нахилився, щоб підняти тіло хлопчика. Варді виявився справді важким. Тормод охнув, коли в спині пройшовся розряд болю від перенапруги. Сяк-так уклавши хлопчика на імпровізовані ноші, вони рушили назад до Колда. З наближенням осені темніло набагато раніше, а в Холодному лісі й поготів. Тут напівтемрява панувала в будь-яку пору року і доби. Щільний купол гілок не дозволяв променям проникати всередину цього зеленого шатра. Та й сонячні дні на півночі можна було легко порахувати на пальцях. Більшу частину часу сірі хмари огортали небо щільною периною, наганяючи на ці землі ще більше зневіри. У лісі помітно стемніло, тому доводилося йти практично наосліп. Тормод досить упевнено рухався, знаючи кожну стежку, і навіть у непроглядній темряві для нього не було проблемою знайти шлях до рідного міста. До виходу з чаші можна було рукою подати – за кілька дюймів виднівся довгоочікуваний просвіт. Залишилося зовсім небагато: вони покинуть межу Холодного лісу, вийдуть до полів, а далі до міста. Але раптово за спиною пролунав шум. Він наближався нестримним потоком, що мчав просто на них. Шерех і тріск гілок. Здавалося, навіть земля тремтіла під ногами, а тілом проходила легка вібрація. Ейнар сіпнувся, обернувшись на джерело звуку. Воно було занадто добре знайоме хлопчикові, і це не віщувало нічого доброго. Адже вранці все починалося саме так. Шум наростав, наближаючись недозволено близько, а потім - в одну мить усе стихло.