Хельга влетіла в приміщення як буревій, голосно грюкнувши дверима. Вона була надто знервована. Біляве волосся вибилося з коси, прилипаючи до чола, а щоки розчервонілися наче перші маки. З її очей хіба блискавки не сипалися.
– Батьку! Це правда? – вона геть не звернула уваги, що окрім Генрі в кімнаті був ще присутній правиця.
Головний радник Нааса сховав посмішку, низько вклонившись спадкоємиці, та кинувши співчутливий погляд на лорда, поспішив покинути приміщення. Генрі тільки провів поглядом "зрадника", готуючись до геть неприємної розмови з дочкою. Він і так надто довго збирався з думками, аби обговорити таку важливу тему, та все не міг підібрати вірних слів, аби вона сприйняла це гідно. І по реакції дочки зрозумів, що буря була неминуча.
– Хельго! – голос чоловіка був серйозним. Він не підвищував тону, але крижані нотки одразу змусили дівчину трохи зменшити натиск.
Вона підійшла ближче, і не знаючи куди подіти руки, спела пальці в замок за спиною. Здавалося, що Генрі залишався розслабленим та спокійним, але це враження було оманливе. Він був зібраний, наче готовий просто зараз виступати в авангарді бою. Про те, що подальша розмова буде битвою на словесних мечах, він не сумнівався.
– Батьку, – почала трохи спокійніше свою промову дочка, – до мене дійшла звістка, що ми влаштовуємо турнір.
Вона вирішила не задавати пряме питання, що турбувало її, та не могла стримати емоцій, сильніше стискаючи пальці від хвилювання.
– Так.
Така лаконічна відповідь неабияк дратувала. Пальці аж боліли від тиску, та вона не послабила хватку.
– Чому? Такого не було в планах. Ми ж наче збиралися за місяць відвідати східний мис? Перевірити як йде робота над новим кораблем, хіба ні?
Хельга ледь не тупнула ногою, адже цієї поїздки вона чекала з нетерпінням ще з осені. Вже кілька років поспіль лорд Нааса брав доньку з собою в подібні подорожі, передаючи власні знання. Розповідаючи про важливе, про те, що має знати майбутня правителька півосторова Прад. І з всіх раніше знаних наук, саме кораблебудівництво та мореплавство припали дівчині до душі. Звісно, після бойових мистецт. Але окрім цього, серед моряків був її друг, котрого Хельга бачила тепер дуже рідко і сумувала за тими часами, коли вони були нерозлий вода.
Тісо був сином біженки з Сола, котра знайшла прихисток на півострові. Коли вони тільки познайомилися, Хельга була ще зовсім малою дівчинкою. І спочатку їх спілкування навряд чи можна було назвати дружнім, оскільки Тісо не бажав бути нянькою для примхливої малечі. Хельга була суцільною катастрофою, і зазвичай за її витівки перепадало всім. Тому ніхто з хлопчаків не бажав брати до гри спадкоємицю півдня. Та все змінилося в один з весняних днів, коли дітлахи влаштували черговий турнір на дерев'яних мечах. Хлопець став її супротивником у бою. В той день він випадково залишив синьця на милому личку дівчинки. За таке могли б суворо покарати, навіть залишити без їжі. Проте Хельга не видала його, не побігла жалітися, не плакала. Вона сміливо продовжувала їх "бій". І навіть після, притримуючись правил, потисла руку своєму кривднику. Тісо все чекав, що вона розповість дорослим де дістала "поранення", проте ні того дня, ні наступного, цього не сталося. Це змусило хлопця поважати її. І вже наступного разу, під час гри в камінці, коли вона випадково поцілила в голову одному з вартових, Тісо взяв провину на себе, бажаючи повернути борг. Бо знав, як перепаде спадкоємиці Нааса від Біргітт за подібні витівки. Стару наглядальницю всі побоювалися за суворий норов. Хтось навіть казав, що жінка народилася та була вихована на півночі. Зазвичай більш за все повчань отримувала саме невгамовна дівчинка. І Тісо стало шкода її, тому він прийняв удар на себе. Так почалася їх дружба.
Відтоді пройшло досить часу. Зараз Тісо був статним юнаком і одним з майстрів на кораблебудуванні. Вони бачилися надто рідко. Та Хельга не втрачала можливості, аби хоча б не на довго побачитися з другом, коли вони відвідували майстерні. Тому новина про турнір перекреслила всі її плани.
Генрі гірко посміхнувся. Він добре знав причини такого палкого бажання відвідати майстерні. І ніколи не втручався в цю частину життя доньки, радіючи, що вона має друзів. Але час безупинно летів. Тісо був вже дорослим, і їх з Хельгою близьке спілкування могло становити загрозу її честі. Звісно, лорд знав, що юнак добре ставиться до його доньки, і наврядчи осмілився б опорочити її, проте злі язики могли б все зробити самі. Плітки могли б виникнути на порожньому місці, а позбутися їх було б надто складно. Десь всередині все стислося від однієї лише думки, що його колись маленька крихітка вже стала такою дорослою. Але як радники, так і дружина, мали рацію. Вона – Фреір. І тягар відповідальності лежить на її плечаї так само, як і на його. І чим швидше вона почне це усвідомлювати, тим краще для всіх. Відтягувати неминуче не було сенсу. Ще задовго до звістки про смерть Альмонда, Генрі став замислюватися над тим, як уберегти доньку від дурних вчинків. І дружба з безрідним роботягою також увійшла в цей перелік. Тісо, звичайно був гарним хлопчиною, проте Генрі добре знав ціну репутації, і остерігався, що таке спілкування колись може перерости в почуття з боку юної дівчини. Саме тому колись прийняв рішення відіслати хлопця на навчання.
– Плани змінилися.
Хельга відвела погляд, не бажаючи показувати розчарування.
– Що такого сталося, що замість того, аби контролювати роботу нашого флоту, ми маємо влаштовувати якісь дурнуваті гуляння?
Погляд Фреіра став холодним, і Хельга зрозуміла, що перетнула межу. Стало соромно і вона знову опустила очі, аби тільки не почуватися перед батьком так ніяково. Вони рідко сперечалися, але щоразу ці розмови залишали гіркий осад. Між ними на якийсь час повисла тиша, і дівчині вже хотілося втекти. Вона пошкодувала, що була такої нестриманою, а від минулого запалу не залишилося і сліду.
– Пам'ятаєш, Хельго, як колись давно, під час поїздки, я сказав тобі, що море буває різним. – тихо почав Генрі, – І що штиль продовжується не завжди. Буває важкий час штормів. В такий період багато залежить від єдності та обов'язків. Від команди моряків, котрі слідкують за кораблями. Від рибалок та селян. Від моїх рішень, як лорда. Від кожної людини. Це допомагає вижити навіть в найскладніший час. Якби моряки втекли з корабля, забачивши небезпеку на обрії, то швидше за все, цей корабель пішов на дно. Якби селяни не допомагали збирати врожай, ризикуючи власним життям, то всі люди не пережили б непогоду. Ми на порозі шторму, доню. І маємо гідно зустріти негаразди, аби вижити.
Хельга нахмурилася, намагаючись зрозуміти який прихований сенс криється насправді в словах батька. Такий різкий перехід до іншої теми трохи спантеличував. У спогадах з'явився той день, такий далекий, наче з якогось іншого життя. Чисте небо, що в дитинстві здавалося ще більш насиченим. Морські хвилі ніжно торкаються піску, а до самого обрію лише вода. Безкрайня стихія, що обіймала своїми руками півострів. Босі ноги зариваються у піску, а легені сповнені солоновутого повітря, котре асоціюється із дитинством та свободою. Тільки ось слова тієї давньої розмови давно розтанули в памяті, як хвилі, що розчиняються між піщинок.
– Зараз мова не про погоду, чи не так?
Аби впевнитися у власних здогадках, Хельга поглянула у вікно. Передбачити погоду на довгий період було складно, проте зазвичай в цей період року наврядчи можна очікувати штормових вітрів, про які йшла мова.
– То що сталося?
Генрі нахмурився, підбираючи слова, аби не викликати праведний гнів доньки різкими висловлюваннями про її дружбу з Тісо і майбутній шлюб зі спадкоємцем Вакараї.
– Альмонд, правитель Хексе помер. – Хельга здивовано поглянула на батька, не розуміючи до чого ця інформація, тому він поспішив пояснити якомога делікатнише. – Він започаткував союз між землями. Але зараз, коли влада перейде до його нащадка, немає гарантій, що континент і надалі буде притримуватися всіх законів союзу. Саме тому, я вирішив провести турнір. Це гарна можливість об'єднатися, вкласти нові договори на торгівлю і укріпити своє положення.
З хвилину дівчина прокручувала в голові різні думки.
– Але Хексе далеко від нас, до чого тут це?
Генрі трохи засмучено підтиснув губи, розуміючи, що дівчина ще досить юна, аби зрозуміти всю глибину та суть проблеми.
– Бо всі землі пов'язані між собою законом. Поки що... Те що відбувається десь, обов'язково позначиться і на нас. Тому ми маємо бути готові до всього. Окрім цього, ми не змогли б відвідати мис, бо я змушений поїхати до столиці, аби віддати данину пам'яті. Альмонд був не тільки великим правителем, але і дуже розумним та добрим чоловіком, котрого я з гордістю хотів би називати своїм другом.
Звістка про від'їзд батька викликала ще більше питань та невдоволення дівчини.
– Невже їхати обов'язково? На довго?
– Так, обов'язково! Я приносив клятву Альмонду, а слово неможна порушувати. Це буде не по совісті.
Хельга тільки закотила очі. Всі ці розмови про клятви, змушували її почуватися некомфортно. Занадто вже часто про це стали говорити.
– Я хотіла б поїхати з тобою до столиці. Ти обіцяв, що колись я побачу Хексе.
Генрі занадто різко крикнув:
– Ні! – а потім, наче оговтавшись від бурхливої реакції, промовив більш спокійним голосом. – Ні, Хельго. Я не хочу тебе брати з собою. В Хексе зараз занадто не спокійно, аби представити тебе в столиці. Можливо пізніше, коли ситуація буде стабільною, ми поїдемо разом. Але не зараз, це занадто ризиковано. Окрім цього, я хочу, аби ти залишалася тут. Хтось має контролювати підготовку до турніру за моєї відсутності. Це буде гарною практикою для тебе, адже колись, це стане твоїм обов'язком.
І знову ця тема обов'язків не давала дівчині спокою. Особливо її хвилювала відповідальність за організацію, адже вона геть нічого не знала про це. Тому не уявляла, що має робити.
– Я все одно не розумію, чому треба організовувати цей турнір саме зараз? Скоро почнеться сезон посіву, а ще багато роботи з відновлення житла після паводків. Навіщо ще зайва організація та витрати в такий час? Чому не відкласти це хоча б до завершення жнив? Можна ж просто скликати представників общин, запропонувати їм вигідні умови для проведення торгівлі і все. – Раптом їй в голову прийшла інша думка, що лякала здогадкою. – Хіба... – Хельга зробила паузу і примружилася, поглядаючи на батька. – Мова йде про інші союзи?
Ця несподівана думка тепер здавалася очевидною. І дратувала ще більше. Генрі відвів погляд, тільки підтверджуючи здогадки доньки.
– То це правда? – злісно фиркнула вона, – Цей турнір не для того, щоб просто домовитися з общинами, а для того, аби посватати мене з якимось... – не знайшовши вірного слова, дівчина тупнула ногою.
Злість повільно витісняла всі інші думки, і було відчуття ніби її просто зрадили.
Фреір хитнув головою. Хельга була надто розумною дівчинкою, аби дурити її байками про торгові відносини.
– Зрозумій, Хельго, зараз, коли весь континент стоїть на порозі змін, це необхідний крок. Дійсно, союзи зараз важливі, особливо союзи закріплені шлюбом. А ти вже в тому віці, коли маєш бути зарученою. Я розумію, цю думку важко прийняти, але я був так само на твоєму місці. Повір, це не так вже і погано. Від цього всі будуть тільки в плюсі.
Така розмова просто краяла дівчині душу. Звісно, їй постійно нагадували про обов'язки, як спадкоємиці. Але вона не думала, що цей обов'язок стане для неї в'язницею. Тільки но вкусивши трохи свободи, її, мов племенну кобилу ладні були продати на тому клятому турнірі. Ось, виявляється який головний товар на тих торгах.
– Всі окрім мене! Батьку, це просто не чесно! Ти завжди казав, що бажаєш мені щастя, а тепер ладен віддати першому ліпшому за якісь домовленості?
Очі почало щипати від образи, та вона стримувала сльози, аби не здаватися ще більш слабкою.
– Тобі необхідно заспокоїтися, доню. І прийняти цю думку. Ти спадкоємиця Наасу. І така твоя доля.
Фреір промовляв це впевнено і чітко, аби ні на долю не показати власні сумніви. Він і сам не хотів цього, бажаючи власній дитині щастя. Бажав, аби її серце переповнювали світлі почуття до людини, і це був би союз заснований на любові. Проте правда така, що діти правителів не мають змогу обирати пару самотужки. Лише політика і союзи відіграють роль в прийнятті подібних рішень.
– Моя доля лише в моїх руках. І я не дозволю нікому вирішувати за мене! Я вийду заміж тільки за того, кого обере моє серце. Інакше і бути не може!
Розвернувшись на п'ятах, дівчина стрімголов вилетіла з приміщення. В горлі застряг комок образи, що перекривав дихання, і вона бігла не розбираючи дороги. Злилася на свесвіт за несправедливість, хоча десь глибоко в душі, розуміла, що це було неминуче. Та це завжди здавалося лише далекою перспективою, і аж ніяк не найближчим майбутнім.
Генрі перевів погляд на власні руки де на пальці була обручка – символ його власного обов'язку, котрий став його долею. Їхній з Астрід шлюб також був певним союзом, що свого часу об'єднав землі півострова. Але щодня Фреір дякував вищим силам за цей шлюб. Який став не просто угодою, але з часом його наповнили і глибокі почуття. Просто довелося змиритися з цим, відпустити ситуацію, і коли всі стіни рухнули, виявилося, що це і був шлях до серця лорда. Хельга реагувала так само, як і він колись. І Лорд тільки сподівався, що колись вона зможе зрозуміти його. І що він зробив вірний вибір, поставивши на спадкоємця Вакараї.
* * *
Шок скував всіх присутніх в головній залі нарад Колда міцним ланцюгом. Хрускіт кісток, булькающий звук і шарудіння одягу радників. Все відбулося настільки швидко, що навіть вартові не встигли відреагувати. Вони завмерли, лише розгублено спостерігаючи, як тіло командувача війська завалилося на бік брязкаючи латами, і заливаючи кам'яну підлогу кров'ю. Плече Норста пронизав гострий біль, далися в знаки минулі травми, одна з яких була отримана на тому проклятому полюванні багато років тому. Проте, це не позбавило його майстерності тримати в руках зброю. Казначей, біля ніг якого лежала відсічена голова моментально зблід, його тіло стало неслухняним, і він ледь тримався аби не втратити свідомість.
Очі Ренгволда блеснули диявольскою пітьмою, безумством. Але в його затягнутій серпанком мороку душі не було ні страху, ні співчуття через скоєне. Вид клинка в руках, що був рясно вкритим кров'ю розпалював всередині лише передчуття тріумфу. Став каталізатором, що випускає демонів назовні.
– Хтось ще хоче заперечити?
Лорд прогарчав ці слова, спопеляючи поглядом радників. Але ті були настільки ошелешені та налякані, що ледь могли б хоч звук вичавити з себе, і лише захитали головами, відсахнувшись назад, подалі від кривавої хвилі ненависті Норста.
Вартові вмить опустилися на коліно. Ніхто з воїнів не хотів подібної участі для себе. Ніхто не хотів накликати гнів правителя. Ренгволд недбало витер меча прямо об свій рукав, залишаючи на тканині червону пляму. Його затьмарений погляд опустився на слід залишений клинком, і на якусь мить йому здалося, що немає нічого більш красивого за це. Кривава пляма здавалася гарнішою за будь-яку вишивку, гобелен або розпис. Йому подобалося, як кров пропитує нитки, в'їдається не тільки в рукав, але здається і в його свідомість. Це давало дивне почуття вищості.
– Отже, – упиваючись власною могутністю, він відчував тремтяче почуття збудження, що з кожним ударом серця розтікалося по венам, – розпочинайте підготовку! Ми завоюємо Хексе! А після – і весь континент!
* * *
Після зустрічі з Ідою, Ейнар летів мов на крилах. Було так легко, наче він і справді навчився літати. Йому подобалося проводити з дівчиною час, розмовляти на різні теми і просто дивитися на те, як вона щось робить. Допомагаючи збирати трави, він мимоволі милувався її рухами. Здавалося, руда є якимось міфічним створінням, мов ельфійка вона ніжно торкалася квітів. Кожен рух її був таким лагідним, що Ейнар навіть подумав, якби вона так само зараз провела серпом по його шиї, він би помер щасливим.
Часу було не багато, проте кожна хвилина проведена разом сповнювала Норста теплим відчуттям. Що зігрівав та п'яний як хмільний напій. Якби ж тільки можна було той час трохи сповільнити, ще більше насолодитися ним. Проте це було неможливо. Сонце зійшло, і Іда мусила повертатися. Її чекала робота, а його – власні обов'язки. Обійнявши дівчину на прощання, він поспішив повернутися до замку першим. Аби не викликати підозр обійшов до північної вежі. Навіть якщо б хтось з вартових його побачив, хлопець зміг би набрехати. Це було цілком в дусі юного лорда – шукати усамітнення, або тренуватися вдосвіта. В погожі дні він ходив до рощі за північною вежею, аби повправлятися в стрільбі з луку. Тому вартові не звернули увагу на повернення Норста. Іда ж, дочекавшись матері, котра збирала трави у лузі, старалася не надто сяяти, та не так часто посміхатися, стримуючи емоції. Її, звісно, вважали трохи дивакуватою, проте зайва увага була ні до чого.
Тільки но повернувшись до Колда, Ейнар одразу зрозумів, що щось сталося. Занадто вже багато метушні було навколо. Слуги, котрі тільки нещодавно мали прокинутися, бігали в дворі, поспішаючи. І на мить, Ейнару навіть здалося, що люди навмисно відводять погляд, побачивши його. Вартові, які зазвичай займають свої пости, зараз були відсутні. Це все викликало певне занепокоєння. Побачивши пробігаючого повз юнака, котрий служив на конюшні, він зупипив хлопця, схопивши його за лікоть.
– Щось сталося? Якісь всі знервовані. Знову напад істот?
Той лише відвів погляд, підтиснувши губи.
– Не можу відповісти, мілорде. Вибачте, багато роботи.
І висмикнувши руку, хлопець побіг до стайні, навіть не озирнувшись. Все це здалося надто дивним. І Ейнар пройшов до воріт. Зазвичай, служниці, вранці були досить привітливими. І хлопець сподівався випитати інформацію у них. Проте і вони, побачивши спадкоємця Колда, поспішили розійтися геть, навіть не завершивши розмову. Норст ловив на собі зневажливі погляди, сповнені недовіри. Відчував себе чужинцем, ніби вмить став схожим на незнайомця.
Врешті він побачив осторонь Мальнора, який саме направлявся до ковальні. І хоча з юнаком вони не були друзями, все ж вирішив підійти. Одно краще, аніж тонути у власних здогадках. Десь під ребрами неприємно стиснуло від перечуття чогось недоброго. Мальнор, як інші, зробив вигляд, що абсолютно байдужий до присутності Норста. Навмисно ігнорував Ейнара, навіть не поглянувши у його бік. Тривожність захлинула Колд, як гірська лавина, що накриває в одну мить. Це відчувалося по поведінці людей, по їх ворожим поглядам, нервовим діям, і тихим перешіптуванням.
– Мальноре! Зачейкай! – прискоривши крок, Ейнар поспішив наздогнати юнака.
Але той наче взагалі не почув, навіть не обернувся. Норсту довелося бігти, аби наспіти його просто біля брами в кузню.
– Гей, та зачекай же ти!
Погляд юнака здавався гострішим за лезо. Мальнор не приховував своєї відрази, коли Ейнар торкнувся його плеча і одразу ж скинув його руку. Скривившись, хлопець підтиснув губи, оглядаючи трохи спантеличиного спадкоємця.
– Що тобі, Норсте? – прізвище він навмисно виплюнув так, наче воно стало жариною з печі і обпікає йому язика.
Ейнар тільки здивовано підняв брови, геть не розуміючи що могло статися за кілька годин, що всі дивляться на нього наче на прокаженого.
– Що сталося?
Той лише криво посміхнувся.
– А то ти не знаєш?
Мальнор кинув на землю зв'язку гілок, що впали просто під ноги. Тільки зараз Ейнар запримітив, що декілька з служників, несуть такі самі оберемки. В голову закралася неприємна здогадка.
– Хтось помер?
На це Мальнор лише знову підтиснув губи, зі зневагою оглядаючи Ейнара.
– Піди в батька запитай.
І не відповідаючи більше ні слова, схопив перев'язані грубою мотузкою гілки та пішов геть.
Ще раз озирнувшися навколо, Ейнар поспішив до замку. Стільки здогадок, стільки питань роїлося в його голові, що хлопець навіть не помітив, як опинився перед дверима зали нарад. Лорда часто можна було знайти тут, адже зараз саме час для щоденної зустрічі з радниками. Дивно, та стражників не було при вході, і Ейнару навіть здалося, що він міг помилитися, і хотів було піти геть, до жилого крила. Та двері раптом відчинилися. Перед ним виникли вартові, котрі тримали ноші. Кривава доріжка тягнулася зсередини приміщення, залишаючи розмітку пройденого шляху. На мить Ейнар закляк. Навіть дихання перехопило. На ношах, вкрите парадним плащем, очевидно, було тіло. Судячи з того, що людина була в обладунках, це був хтось з військових. Думки ніби виром крутилися в голові, формуючи найстрашніші здогадки. Врешті, увага зачепилася за один важливий фрагмент – руку вбитого. Ейнар впізнав її. Відсутність двох фалангів на лівій руці. Раптом все встало на свої місця. Хоча він і не бачив обличчя, Ейнар точно знав, хто той нещасний. Шок скував його тіло, поки Норст поглядом проводжав військових, котрі несли ноші. Ейнар відчув такий розпач і біль втрати, що не міг навіть слова вимовити. Він безумовно поважав Ормара. Чоловік був його наставником та командиром. І відносився до всіх хлопців, наче до своїх синів. Не можливо було уявити ситуації, коли б головнокомандувач не підтримав когось з них в скрутну мить, не дав настанови, або ж не знайшов вірних слів. Ейнар відчував ніби втратив друга, когось дуже важливого.
Одразу за воїнами вийшли радники. На їх зітлілих блідих обличчях не було жодних емоцій, а очі здавалися порожніми. Лише той, хто залишився всередині, здається, зовсім не переймався тим, що відбувається. З глибини приміщення пролунав владний голос лорда, що кликав служницю, аби та принесла вина. У Ейнара в горлі став комок кислоти, що пропалював гортань. Вступивши в криваву полосу, хлопець зайшов до зали нарад. Його зсередини роз'їдало відчуття люті, образи та ненависті.
– Батьку! – голосно промовив Ейнар, звертаючись до лорда.
Норст старший підняв погляд. На його обличчі розтягнулася крива посмішка. Він здавався божевільним в цю мить. Одним великим ковтком він осушив кубок. Криваво-червоний напій стікав по підборіддю, ховаючись під краєм сорочки.
– Що це означає? – стиснувши пальці в кулак, запитав Ейнар, розглядаючи калюжу крові біля ніг Ренгволда. Вона почала згортатися згустками, темнішала.
Але той ніби не почув питання, все ще перебуваючи в якійсь дивній ейфорії.
Швидким кроком наблизившись до лорда, Ейнар поглянув в його затуманені очі.
– Що тут сталося? – знову повторив питання хлопець. – Ормар був командуючим армії...
Голос Ренгволда проскрипів у відповідь.
– Ормар був бунтівником, що поставив мій наказ під сумнів! – Лорд вимовляв слова голосно і чітко, його голос був холодний, владний. – А бунти необхідно вбивати одразу, заливати кров'ю, аби нікому більше не стало на думці суперечити.
Норст старший пропалював сина поглядом. Вбачаючи в образі власного спадкоємця такого ж бунтівника. Він добре знав, що Ормар був не тільки воїном, але і добрим наставником для всіх юнаків. Особисто навчав їх, та інколи був надто приязним до тих, хто робить помилки. До спадкоємця в тому числі. Це було попередження для Ейнара. Адже він, так само як і Ормар, часто суперечив його наказам. Що викликало праведний гнів сіверянина. Та Ейнар, здавалося, ладен йти проти будь яких застережень, аби добитися правди.
– Сила не є запорукою влади. – Практично виплюнувши ці слова, Ейнар спопеляв поглядом батька.
Ось, те що було необхідно. Іскра, що запалить полум'я ненависті. Ренгволд був переповнений цим почуттям, пив його жадібними ковтками. І п'янів щоразу, потребуючи ще і ще.
– Не тобі, щеня, казати мені про владу. Ти просто виродок, котрий нічого не зміг би досягнути в житті, якби не був Норстом! – Лорд зробив крок вперед, небезпечно наблизившись до спадкоємця, та прошипів крізь зуби. – Ти ніколи не зможеш нічого досягти. Слабак та нікчема!
Хлопець настільки сильно стиснув зуби, що здавалося емаль просто потріскається від такого тиску. Лише один хибний крок, одне слово, і цей нищівний інстинкт вбивці знову спрацює. Кривава лють страшна і неконтрольована. І Ейнар добре це усвідомлював. Він знав, на що здатен Ренгволд, і сьогодні переконався в цьому ще раз. Він все життя спостерігав за тим, як темрява повільно з'їдає батька, сочиться з його гнилої душі. І десь в глибині власної сутності, побоювався, що колись стане таким самим монстром. А тому всіляко суперечив Норсту старшому, аби в першу чергу довести собі, що він інший.
– Запам'ятай, Ейнаре! Всі, хто буде ставити мої накази під сумнів повторять участь Ормара.
Швидше оскал, ніж посмішка знову з'явився на обличчі лорда півночі. Стиснувши зуби ще сильніше, до болі у вилицях, хлопець дивився прямісінько в очі батька. Темні, глибокі, сповнені безумства, порожні. Сумніватися в його словах не доводилося. Норст був здатен на все, аби довести свою силу. Тому за кілька хвилин мовчазної боротьби, Ейнар розвернувся, покидаючи приміщення.
Його нудило. Кислота підходила до самого горла, обпікаючи середини. Нудило від запаха крові, сповненого пихою вигляду лорда, і самого себе, адже він нічого не міг змінити. Не міг протистояти. Поки що...
Ейнар летів сходами навіть не помічаючи їх, перед очима все ще було обличчя батька, сповнені темрявою очі. Серце щемило від розуміння того, що єдина людина, котру він щиро поважав – загинула. Ормар був добрим наставником. Тепер йому стала зрозуміла реакція оточуючих, тепер він не звертав уваги на зневажливі погляди. Бо знав, що всі вони заслужені. Норст пролетів повз Мальнора так швидко, що ледь не збив того з ніг.
– Ти що сказився? – кинув йому в спину юнак, проте Ейнар не почув цього.
Власні емоції дійшли свого піку. Почуття безсилля межувало з болем втрати, але вінцем всіх переживань була злість. На самого себе за слабкість, і на батька, адже чоловік був гірше тих монстрів, котрих Ейнар колись зустрів в лісі. Вартові, що були спантеличені загибеллю головнокомандуючого не звернули уваги на хлопця, що мов стріла, промчав повз них. Ніхто не хотів встрягати та заважати спадкоємцю Колда, вважаючи його таким самим бездушним виродком, як і лорд. Хтось з них може і побачив Ейнара, та зупиняти не став. Всі були надто шоковані тим, що сталося напередодні.
Ейнар мчав вперед не розбираючи дороги, зупинившись лише коли зрозумів, що кисню в легенях бракує, а груди обпікає. Зігнувшись навпіл, він обхопив пальцями коліна. Різкий спазм пробрав зсередини і Ейнар виблював. В носі ще стояв бридкий запах крові. Жовч обпекла горлянку, та більше за все пекло всередині. Тремтячою рукою хлопець витер слину з вуст, і відійшов подалі, тільки зараз зрозумівши, що опинився поруч зі старим млином. Місце мов приманювало сюди. А йому просто необхідно було побути наодинці зі своїми демонами.
Іда стурбовано оглянула подвір'я, сподіваючись помітити Норста. Проте юнака не було ні серед тих, хто допомагав збирати хмиз, ні серед тих, хто готував помост для прощання з Ормаром. В замку панувала така паніка та розгубленість, що її відсутність наврядчи хтось міг помітити. Питати в інших про місцезнаходження Ейнара було безглуздо та ризиковано. Та дізнавшись про страшну звістку, дівчина знала, що хлопець важко сприйме новину. І тому більш за все хотіла бути поруч, просто підтримати. Адже будь-які випробування легше долати не самотужки. Вже понад годину вона шукала Ейнара, та не могла знайти. Служниця обійшла всі місця, де міг би бути Норст, та всюди її чекало розчарування. Він ніби крізь землю провалився.
Коли стало зрозуміло, що на території Колду його немає, дівчина вирішила перевірити околиці. Опустивши погляд, Іда пройшла повз хлопаків, котрі зв'язували грубими мотузками оберемки гілок. Та раптом перечепилася через одну з них, скрикнувши від несподіванки. І майже одразу поспішила геть, аби не привертати зайвої уваги. Проте вона навіть не здогадувалася, що принаймні один зацікавлений погляд проводжає її.
Мальнор, як і інші, був розбитий звісткою про смерть Ормара. Він сумлінно виконував доручення, готуючи помост до церемонії прощання. В голові крутилося безліч думок. Раптом його відволік дівочий голос. Хтось скрикнув і хлопець визирнув, аби подивитися що сталося. Крива посмішка розтягнулася на його обличчі, коли він запримітив недолугу служницю, котра мала славу дивачки. Руді пасма, обличчя вкрите ластовинням і ті перелякані очі, ніби в лісової тваринки. Вона бісила Мальнора своєю відмінністю від інших дівчат. А особливо тим, що була надто сором'язливою, ігноруючи його погляди. Хтось зі служниць, по секрету, навіть сказав йому, що вона, певно, має якісь фізичні вади. Та сам Мальнор не вірив в плітки. Ця служниця стала причиною сварки з Норстом – ось що мало значення.
Хлопець давно вже точив зуба на спадкоємця Колда. Ще з дитинства він заздрив незаслуженному положенню Ейнара. Особливо його дратувало, що сам Норст нехтує своїми привілеями. Така зверхність неабияк бісила, адже не всім щастить народитися зі срібною ложкою в роті. Хай там як їх виховували, та вони ніколи не були рівними. Син звичайного вояки та правителя. Вони ніколи не мали рівних шансів. І Мальнора дратувала ця несправедливість. Звісно, серед юнаків ходило багато розмов про родину лорда, та його відносини з Ейнаром. Та хіба це має значення, якщо врешті той посяде місце правителя? В той час як сам Мальнор змушений буде все життя добиватися хоч якогось визнання самотужки.
Хлопець не зводив погляду зі служниці. Ця руда лисиця явно приховувала багато таємниць. Але особливо, його цікавило що ж пов'язує її з Норстом? І чому він захищав її. Ця думка давно не давала спокою. Питання, питання, питання... І жодної відповіді на них.
Іда швидко пройшла повз інших, і поспішила до однієї з брам. Мальнор підхопився на ноги, повільно рушивши слідом. Цікавість брала гору. Та і бажання втекти від думок, котрі неодмінно повертали його до смерті головнокомандуючого, вели вперед.
Вийти за межі Колду не стало проблемою. Багато з робітників зараз були зайняті зборами хмизу поза стінами замку. Та дівчина рушила в протилежному від чагарників напряму. Шлях не був довгим, і здавалося її вело за покликом серця. Іда не знала де шукати Ейнара, проте знала, що він бажав би усамітнення. Тому рушила туди, де наврядчи хтось міг бути. Старий млин показався вже за п'ять хвилин, і служниця прискорила крок, бажаючи пересвідчитися у власних здогадках. Вона так поспішала, що навіть не озиралася, тому не помітила того, хто тримаючись на відстані, йшов по її сліду.
Вкриті пилом та пліснявою стіни, розбиті дерев'яні перекриття, що поросли мохом від давнини. Зупинившись поряд з напівзруйнованою будівлею, вона прислухалася. Вітер торкався молодих пагонів, шумів між кронами дерев поблизу. Аж ось, з середини млина почувся шурхіт. І вона кинулася до входу.
Думки душили Ейнара, затьмарювали розум. Опинившись наодинці зі своїми роздумами, він дав волю емоціям. Та коли гнів вщух, на його зміну прийшло вже таке знайоме спустошення. Прикривши очі, хлопець сидів притулившись спиною до прохолодної кам'яної стіни. Перед очима все ще стояла кривава полоса на підлозі, котра простягалася від ніг батька до самого виходу. Починало знову нудити. Та від роздумів його відволік звук кроків, що наближалися до його схованки. Дрібні камінці хрустіли під ногами, сповіщаючи, що Норст тут вже не сам. Обережно діставши ножа, який носив із собою, він причаївся біля входу, затамувавши дихання. І щойно в полосу світла потрапила чиясь тінь, він був готовий до атаки.
Лезо пройшло надто близько, ледь не зачепивши ніжну шкіру шиї. Та в останню мить Ейнар змінив натиск та траектопію удару. Він ніби крізь лід провалився в крижану воду, коли побачив перед собою Іду. Дівчина розгублено дивилася на нього, тремтіла від переляку. А серце ледь не розбилося на дрібні уламки, що могли поранити його душу зсередини.
– Ідо, всесильні предки, що ти тут робиш?
Відкинувши ножа, він схопив дівчину за плечі, аби впевнитися, що не завдав їй шкоди. Очі пройшлися по її шиї, плечам. І тільки коли Ейнар впевнився, що не поранив її, притиснув до себе. В цю мить він так злякався, що руків'я зброї ніби обпекло його руку.
– Я... Просто хотіла переконатися, що ти в порядку. – прошепотіла Іда, стиснувши все ще тремтячими пальцями сорочку Норста.
Він обхопив її обличчя долонями, зі страхом думаючи про те, що міг ненароком скривдити хіба не єдину людину, котра була для нього важливою.
– Я міг тебе поранити.
За страхом знову нахлинула злість. На самого себе, через необачність. Та ця емоція не встигла захлиснути, адже дівчина привстала на носочки, торкаючись його вуст своїми губами. Всі переживання розчинилися в поцілунку, і вже не мали значення.
Мальнор хитро посміхнувся, спостерігаючи за парочкою. Тепер він мав неабиякі переваги, адже знав таємницю Норста, яка могла б коштувати йому загадто дорого.
Я навіть пішла перечитувати 1 розділ, щоб на свої очі побачити там Тісо, і я просто в шоці, що через 15 розділів цей хлопчина з'явиться, це неймовірно 🖤 Ренгволд просто хворий, божевільний, аж придушити його хочеться, настільки огидний цей персонаж, і сумно від того, що в його руках зосереджена така влада і ніхто не може йому заперечити, бо як тільки спробує, то отримає смерть. Це жахлива людина і боюся, що герої, багато героїв, навіть з інших королівств постраждають від його кровожерливості. І дуже спродіваюся, що хтось його зупинить і вірю, що це буде Ейнар Бо Ейнар насправді світлий, і його світлом є Іда, що наче справжній промінчик сонця. Цікаво, які наслідки матиме те, що їх разом побачили, але вже зараз відчуваю, що погані, а згадуючи ваш анонс щодо нового розділу, то стає навіть трошки страшно, але я його дуже чекаю. Ви і ваш твір як завжди неперевершені ❤️