Уламки Дзеркал Розділ 23

#УламкиДзеркал

#Королівства

#ВигаданіСвіти

#Максі

#УПроцесіНаписання

– Сподіваюся, ти розумієш, що сьогоднішній вечір буде важливим?

Генрі кинув на доньку обережний погляд, а потім знову повернувся до вивчення сувою, котрий лежав перед ним на столі. Хельга опустила очі, розглядаючи підлогу, викладену різнокольоровими шліфованими камінцями. Вона відчувала хвилювання всередині, котре віддавало легким поколюванням в кінчиках пальців. Вона знала, що рано чи пізно ця розмова відбудеться. Знала, що її доля давно вирішена. І довго не могла прийняти це, противилася. Проте за останні дні щось змінилося. Її вже не так злили думки про майбутнє заміжжя. Не так сильно непокоїли розмови про Вестара.

– Так, тату. Я знаю.

Фреір видихнув. Тон доньки вже не був таким запальним. Символи перед очима розпливалися, і в голові не вкладалися слова, виведені на папері. Єдине, що його турбувало за останні дні – якнайшвидше довести справу до кінця. Поки немає офіційних заручин, їх союз з Вакараї хиткий. А зараз, після отриманих новин, це є чи не найважливішою справою. Світ змінювався надто швидко, і треба було бути готовим до цих змін. Генрі відклав листа, в котрому було офіційне повідомлення про зміну лорда півночі.

– Добре. Тоді можеш бути вільною. Але… – Фреір зробив паузу, перш ніж продовжити, і додав вже більш м'яким тоном, – Будь ласка, не запізнюйся на вечерю. І підбери відповідний до події одяг.

Хельга стиснула пальці за спиною.

“Відповідний для події”. Ці слова схвилювали її ще більше. В грудях затріпотіло серце, а дихання стиснуло. Заручини… Колись, ще малим дівчиськом, граючи з Тісо, вона уявляла, як ставши дорослою, знайде кохання свого життя. І все буде наче в казці. День заручин, в її фантазіях, мав стати чимось неймовірним, виключним. Тоді вона не думала про те, що часто подібні союзи мають політичний характер. Проте, хіба одне має заважати іншому?

– Тату, чи можу я запитати?

Генрі поглянув на доньку. Завжди смілива та запальна, зараз вона видавалася дещо сором’язливою. Це було незвично.

– Так, звісно. – Чоловік схилився на лікті, звертаючи всю увагу на неї.

Хельга розправила плечі і вдихнула, перш ніж озвучити думки:

– Ваш шлюб з мамою, це також політичний союз. – Вона не питала, стверджувала. – Чи ти колись думав про те, аби прожити своє життя інакше? Якби обрав іншу жінку?

Генрі підвівся та підійшов ближче, торкаючись долонею попелястих пасм доньки.

– Коли я дізнався про заручини, так само як ти, бунтував. Мені важко було прийняти, що батько все вирішив за мене. І, поміж іншим, я був досить юним, навіть трохи молодшим за тебе. Мені було трохи більше чотирнадцяти, коли твій дід, хай вітри півдня дарують його душі вічний політ, повідомив про своє рішення. І тоді я, м'яко кажучи, не мав захвату від подібних новин. Офіційні заручини відбулися за рік, і тоді ж я вперше побачив твою матір.

Хельга затамувала подих, уважно слухаючи. Вона ніколи не чула від батька подробиць цієї історії. Знала тільки частково, та ніколи не придавала особливого значення подіями минулого.

– І ти закохався?

Фреір посміхнувся, пригадуючи правду.

– Ні. Звісно, ні. Не одразу. Перше враження було не таким. Мені не сподобалася Астрід. Вона здавалася ще зовсім дівчиськом. Власне такою вона і була, їй тоді виповнилося всього дванадцять. А ще вона мала такі великі оленячі очі, кирпатий ніс та була такою худою, що мені здавалося, вона впаде від легкого подиху вітру. Тому після тієї першої зустрічі, я влаштував справжній скандал. Але ти знаєш діда, він був більш суворим. Просидівши у дальній вежі два тижні, я швидко змінив свою думку.

Хельга скривилася, пригадуючи ту частину фортеці, продувану вітрами та холодну наче склеп, про яку щойно сказав батько. Вона з дитинства побоювалася східної вежі. Це місце мало дурну славу.

– То ти покохав її після покарання? – Не заспокоювалася вона.

Фреір поблажливо посміхнувся, намагаючись пояснити доньці просту істину.

– Кохання – це надто глибоке почуття, багатогранне. Не можна змусити когось покохати. Так само і стосунки – це постійна спільна робота, пошук компромісу. Це не приходить в якусь мить випадково. Потрібен час, бажання та взаємність.

Хельга не полишала цікавості.

– То коли це сталося?

Генрі лагідно посміхнувся, пригадуючи минуле.

– Спочатку була просто повага. Коли твоя мати кинулася допомагати служниці, котра впала та облилася окропом. Потім, з часом, з'явилася симпатія. Астрід вже не дратувала мене, і я з подивом зрозумів, що мені приємна її компанія. Вона виявилася гарним співрозмовником. Ми бачилися не часто, та я завжди був радий провести час з нею. А коли за кілька років призначили день весілля, то я вже не був таким скептичним. Астрід стала для мене другом. А вже потім прийшло і кохання. Не пристрасть, з якою його часто плутають. А щире почуття. Я збагнув, що для мене радість робити її щасливою. Певне, це воно і є. Не бажання та імпульс володіти. А повага до бажань дорогої людини. Вміння прислухатися.

Хельга слухала затамувавши подих. Така мудрість була в словах батька. Їй бракувало цих щирих розмов. Емоції підштовхнули до дії, і дівчина міцно обійняла лорда.

– Дякую, тато.

Генрі всміхнувся.

– Я хочу аби ти знала, що я жодного разу не пошкодував, що саме Астрід стала моєю дружиною. І хоч як противився спочатку, це було найкрашим рішенням мого батька. Впевнений, колись і ти віднайдеш у своїй душі глибокі почуття. Просто потрібен час.

Фреір кивнула. На душі стало легко після цієї розмови. Можливо, батько має рацію. Все ж він мудрий правитель та добрий чоловік для своєї дружини та гарний батько для них з Доротеєю. Можливо і справді колись, вона зможе зрозуміти, що Вестар для неї гарна пара. Адже навіть зараз вона вже не відчуває неприязні.

– Біжи, дитя, до вечора достатньо часу, аби ти могла насолодитися власними справами.

Генрі підморгнув, розуміючи, що донька навряд чи просто зараз почала б чепуритися. Хельга щасливо всміхнулася. Вони завжди були близькими. І певно, саме батько розумів її як ніхто інший. Вже за хвилину вона мчала коридорами, наче на крилах.

Ноги самі привели її до зали, де вона полюбляла тренуватися. Шкода, що сьогодні її не чекає наставник. Колись вправи з мечем були для неї найкращою нагородою. І зараз вона намагалася знайти хоч трохи часу на улюблену справу. Вага дерев'яного тренувального меча приємно змушувала руку напружуватися. Прикривши очі, наче кружляючи в танці, Хельга зробила кілька кроків. Крок, випад. Вже такі знайомі рухи.

Грація та сила одночасно. Вестар стояв осторонь, спостерігаючи за тим, як мила пташка кружляє залою. Милувався нею. Вона так швидко пробігла повз, що і не помітила його, а він одразу ж звернув на неї увагу. Тому і пішов слідом. І зараз, ховаючись у тіні, спостерігав за тренуванням. Виставивши руку вгору, Хельга зробила випад і присіла, націлившись мечем у вигаданого супротивника. Вона глибоко вдихнула та розплющила очі. Вестар відчув, як його тіло наливається жаром, від погляду на неї. Стояв наче причарований. Та не зміг стриматися, аби не сказати:

– Твій наставник міг би пишатися тобою. Гарна техніка.

Хельга раптом зніяковіла, та якось винувато притиснула меча до себе, спостерігаючи за свідком свого бойового танцю. Вона ніколи не соромилася займатися. Та чомусь присутність вакарайця змусила її почервоніти.

– Давно ти тут?

Вестар кивнув.

– Від початку.

Повисла незручна тиша. Фальк озирнувся навколо, наче шукаючи за щоб вхопитися, аби його присутність тут не видавалася безглуздою. Він пройшов вперед, зупинившись біля стійки, де були закріплені різні види зброї. Огледівши арсенал, він зупинив вибір на тонкому клинку.

– Думаю, – почав він, – тренуватися краще маючи реального, а не уявного супротивника.

Підкинувши “зброю”, юнак вправно перехопив її, займаючи позицію. Хельга на мить розгубилася, але азарт, що моментально вибухнув всередині був сигналом прийняти виклик.

– Ми вже билися одного разу. – Зробивши кілька кроків убік, дівчина виставила свого меча вперед. – Не думаю, що це гарна ідея.

Фальк хмикнув.

– Боїшся знову програти?

Він навмисно сказав це, знаючи, що вона неодмінно захоче довести протилежне.

– Не боюся. Бо не програю.

Хельга зробила випад, атакуючи. І бій розпочався. Такий само захопливий, як і на турнірі. Вестар був гарним супротивником. Проте і дівчина встигла зробити певні висновки з минулого поєдинку. Крок вліво – блок. Древка зіштовхнулися. На мить їх погляди зустрілися. Зараз, без зайвих обладунків, Фреір відчувала себе впевненіше. Знала, що має певні переваги. Адже лати трохи сковували її рухи під час змагання. Знову крок, і вона майстерно ухилилася. Зброя Вестара тільки розрізала повітря, навіть і близько не торкнувшись її тіла. Вони то сходилися, схрестивши тренувальні мечі, то знову розходилися. Оцінюючи опонента, Хельга зробила кілька хибних випадів, котрі Вестар спробував відбити, тим самим зробивши помилку.

Фреір одразу відмітила для себе, що юнак абсолютно не захищає правий бік, відкриваючи місце для удару. І скориставшись припущенням знову атакувала. Древко боляче пройшлося по ребрам, проте Фальк навіть не скривився, тільки сильніше затиснувши рукоятку в пальцях.

– Бачу, без глядачів ти почуваєшся впевненіше.

Хельга всміхнулася, в черговий раз ухиляючись від його випаду.

– А ти, здається, на публіку виступаєш краще.

Вестар стримав усмішку. Він, звісно, не міг не помітити, що вона цілиться в нього. Не міг не зауважити, що перед атакою, вона завжди робить упор на ліву ногу. Якби його супротивником був хтось інший, він би неодмінно скористався цим. Та з Хельгою все було інакше. Йому подобалося бачити цей вогонь в її очах, коли вона наближається. Йому подих перехоплювало від того, якою войовничою та нескореною вона намагалася бути. Замислившись лише на мить, він втратив перевагу. Фреір вправно вибила зброю з його рук, і не даючи вакарайцю оговтатися, наблизилася, наставивши свій клинок до його грудей.

Цього разу він не стримав сміху, та визнаючи свою поразку, розвів руки в сторони. Хельга завмерла, не спускаючи погляду з усміхненого обличчя навпроти. Вона важко дихала після виснажливого двобою. Проте її очі сяяли радістю. Вестар зробив крок вперед, впираючись у вістря тренувального меча.

– Можеш вважати, що потрапила прямісінько в серце.

Дихання дівчини перехопило. Тріумф і азарт відійшли на другий план, випускаючи нову, геть незнану емоцію. Те, як він дивився на неї, як близько стояв. Чомусь все це почало викликати у її душі невимовний захват. Хельга опустила зброю, проте не відійшла. Вона відповідала таким же сміливим поглядом, проте всередині у неї все тремтіло. Фальк зробив ще один крок. Обережний, ніби боявся сполохати дівчину. Фреір затримала подих. Аж ось, коли її руки торкнулися його пальці, відчула як вздовж тіла наче пройшла хвиля енергії. Така реакція трохи злякала, адже дівчина ніколи раніше не відчувала подібного. Тому швидко відступила на безпечнішу дистанцію.

– Дякую за тренування.

Фальк схилив голову.

– Це для мене честь. – Вона вже збиралася покинути залу, але ось зупинилася, почувши голос юнака. – Ви гарний супротивник, міледі. І я хотів аби наш союз був не менш пристрасним, ніж наші двобої.

Хельга відчула тремтіння всередині. Щоки обдало жаром. Вона не звикла ніяковіти, та вловивши у словах вакарайця певний, геть не прозорий, посил, раптом розгубилася. І аби не виглядати наче спантеличене дівчисько, поспішила скоріше втекти, кинувши наостанок:

– Обговоримо це, коли союз буде затверджено, мілорде.

Фальк залишився стояти на місці, з посмішкою спостерігаючи за дівчиною. Помітив її рум'яні щічки, і те як вона відвела погляд. Це тішило. Наче хмиз вкинутий до полум'я підтримував ту іскру всередині, що палала щоразу яскравіше.

Голос Вестара ще звучав у голові Фреір. Протягом дня вона знову і знову прокручувала у думках його слова, щоразу відчуваючи як прискорюється серцебиття від цих роздумів. Безумовно, Фальк був дуже цікавим юнаком. Настільки, що союз з Вакараї вже не видавався покаранням долі.

День пролетів швидко, але щоразу думаючи про вечір, і те, що має відбутися, серце дівчини тріпотіло. Як і обіцяла батькові, Хельга підготувалася досить ретельно. Біргітт поралася із зачіскою, заплітаючи біляві коси спадкоємиці у зачіску. Вона хитро посміхалася щоразу, коли Фреір піднімала на стареньку погляд. Врешті, Хельга не витримала:

– У тебе сьогодні напрочуд гарний настрій, неню.

Біргітт знову розтягнула сухі вуста в посмішці, а потім щось промургикала.

– Що? – перепитала дівчина.

– Кажу, що нарешті бачу перед собою статну леді, а не бешкетницю.

Фреір опустила погляд. Хвилювання від очікування вечері наростало всередині.

– Дякую, Біргітт. Це все завдяки твоїй допомозі. Сукня чудова, і я впевнена, зачіска виглядає неймовірно, як і завжди.

Старенька хмикнула.

– Зовнішній вигляд це лише пів справи, міледі. Я ж кажу про більш глибокі зміни. Чи не так?

Хельга трохи розгублено потиснула плечима.

– Що ти маєш на увазі?

Біргітт відклала гребінь, милуючись своєю роботою. А потім торкнулася кістлявими пальцями обличчя вихованиці.

– Я кажу, що бути леді – це стан душі. Жодна, навіть найкрасивіша сукня, та найгарніша зачіска не роблять з дівчини леді. Внутрішній спокій та відповідальність, горда постава та манери, вміння коритися обов'язкам. Ось що дійсно важливо. І я нарешті бачу у вас це, міледі Хельго. Думаю, що завдячувати таким змінам ми маємо Вестару Фальку, чи не так?

Хельга аж почервоніла від таких натяків з боку наглядальниці, спробувала заперичити.

– Не розумію, про що ти кажеш, Біргітт.

Та старенька лише сухо розсміялася.

– О, можеш не дурити мене, дитино. Я прожила достатньо довге життя, аби помітити, як змінився твій погляд. – Біргітт стиснула руку своєї вихованиці. – Не бійся цих змін, дитя. Коли твоє серце зможе прийняти їх, ти неодмінно будеш щасливою. Твій батько поводився так само. Ох, скільки сивого волосся в мене з'явилося в той час. Інколи, я бачу його у тобі. Такий само бунтівний характер. Але коли в його житті з'явилася леді Астрід, це допомогло йому стати тим, ким він зараз є. Її мудрість та жіноча ласка втамували той вогонь, що палав у його душі. Урівноважили його рішення. Це зробило лорда Генрі одним з найкращих та наймудріших правителів Наасу. І я сподіваюся, що Вестар стане для вас такою ж гарною парою, як свого часу леді Астрід для нього.

Розмова з батьком та Біргітт стала важливою частиною до прийняття. Отримавши їх підтримку, юна Фреір нарешті змогла залишити власні сумніви. Те, що гризло її свідомість бажанням волі та прагненням довести свою значимість, йти наперекір, потроху розчинялося. Напевно, дійсно час дорослішати, та вчитися приймати умови цього складного життя. Хельга всміхнулася, коли наставниця залишила кімнату. Врешті, можна було сказати, що доля прихильна до неї. Адже спадкоємець Вакараї був дійсно найкращим з можливих запропонованих варіантів союзу.

Коли настав час, Фреір з гордовитою поставою увійшла до зали. Спідниця сукні миртового кольору була оздоблена легкою, прозорою сріблястою тканиною, котра нагадувала тонке павутиння. Над цим плетивом працювали майстрині з Солу. І в Наасі подібні речі цінувалися як щось дуже рідкісне. Адже мистецтво плетіння потроху вмирало, і навіть у столиці східних земель нечасто можна було зустріти жінок, котрі володіли б подібними техніками. Корсет було прикрашено перлинами, що вигідно поєднувалися з тонкими сріблястими нитками на спідниці. Геометрична проста вишивка, котра формувала основу корсету, аж ніяк не робила сукню перенасиченою деталями. Навпаки, все в убранні Фреір було гармонійним.

Щойно дівчина опинилася серед знаті, як всі погляди були спрямовані на неї. Проте, це був той рідкісний випадок, коли подібна увага не дратувала. Зазвичай Хельга не почувалася впевнено в подібних розкішних вбраннях, та внутрішня впевненість сьогодні змушувала її гідно триматися. Генрі одразу ж помітив доньку, і батьківське серце стиснулося. Його маленька бешкетниця дійсно вже доросла. Момент, коли дівчинка могла б безтурботно стрибати, прибігти та всістися на його коліна та ділитися своїми переживаннями невідворотно минув. І єдине, що залишалося, це гідно прийняти ці життєві зміни. Помітивши емоції чоловіка, Астрід лагідно стиснула його руку та усміхнулася.

– Не будь таким серйозним, мій соколе. Наша дівчинка виросла дуже сильною та впевненою. Не хвилюйся, відпускаючи її у вільний політ. Вона обов'язково впорається.

Фреір кивнув. Його погляд перейшов до молодшої доньки. З Доротеєю він був не настільки близьким, проте в батьківському серці вистачало місця для них обох. В якусь мить лорд навіть засумував, що скоро подібна участь буде чекати і другу доньку. Проте, як влучно висловилася Астрід, кожна пташка має сама вирушити у вільний політ, аби пізнати свої сили, відкрити для себе величезний світ. Для батьків, безумовно, сепарація є більш складною, ніж для дітей. Діти прагнуть розправити крила. І не можна їх завжди тримати в клітці.

Радники почергово підходили, аби привітатися з Хельгою. Хтось з вищих чинів, посад яких вона не запам'ятала, висловлював своє захоплення. І дівчина подумки посміхнулася. Як легко люди змінюють свою думку, підлаштовуючись до ситуації. Ще донедавна ці самі радники поспішала зробити їй зауваження, а вже сьогодні низько схиляють з пошаною голови, в спробі вибити для себе хоч дрібку прихильності майбутньої правительки.

Музики грали ненав'язливі мелодії, котрі радше були фоном для прийому. Розмови супроводжувалися тостами, а шепіт став аккомпанементом музиці. Аж ось різко всі стихли. І Хельга повернулася до входу, розглядаючи прибувших. Серце зробило кульбіт при погляді на Вестара.

Фальк мав сорочку смарагдового кольору, поверх котрої був щільний дублет, рукави котрого були прикрашені тисненою шкірою. Про вищий чин, як спадкоємця Вакараї, свідчив табліон на грудях юнака. Перешіптування радників прокотилися наче хвилею вздовж зали. Фреір завмерла, коли зрозуміла, що Вестар прямує у її бік.

– Міледі.

Вестар галантно вклонився, і дівчина простягла руку для привітання. Щойно пальці юнака торкнулися її шкіри, в колінах дівчини з'явилася дивна слабкість. Все відбувалося наче в повільному темпі. І коли його вуста торкнулися її руки, Хельга вдихнула, раптом усвідомивши, що весь цей час стояла затамувавши подих.

– Мілорде.

Відповідаючи за етикетом, вона схилила голову. Він все ще тримав її за руку. Занадто довго, як для простого прояву поваги, занадто впевнено. Вона сковтнула грудку, котра стала в горлі. Хотілося хоча б на мить зазирнути у думки Фалька. Роздивитися серед них те важливе, що турбувало дівоче серце. Чи відчував він те саме? Те легке тремтіння хвилювання, котре стискало ребра? Чи усвідомлював, наскільки зміниться його життя після сьогоднішнього вечора?

Генрі підійшов до свого місця, і вся увага переключилася на лорда. Вестар поспішно відпустив руку Хельги, наче отямившись. Натомість сама спадкоємиця Наасу все ще відчувала фантомний доторк до шкіри.

– Я хотів би, аби всі присутні тут насолоджувалися розвагами. Сьогодні особливий вечір. І я сподіваюся, всі ви знайдете місце у своїй пам'яті, аби зберегти спогад про нього.

Фреір плеснув у долоні, і посеред зали вибігли танцівниці. Музики заграли красиву мелодію, що чарувала переливом нот та акордів. Дівчата у яскравих вбраннях зашелестіли стрічками, виконуючи танець. Посли, знать, всі були зосереджені на видовищі. Котре стало воістину чарівливим. Щойно музика скінчилася, як зала вибухнула оплесками. Та розваги тривали далі. І щойно танцівниці покинули імпровізовану сцену, як на їх місці з'явилася інша дівчина. Змій обвивав її плечі. А сама ж незнайомка повільно рушила вперед, демонструючи плазуна, на потіху людям.

– Ви не боєтеся змій? – Запитав Фальк, спостерігаючи за рухами жінки з гадом.

Хельга всміхнулася навіть не поглянувши у бік вакарайця. Боялася що її шоки знову заллє рум'янець.

– Тільки якщо це змії в людській подобі.

Вестар не стримав короткого сміху, і знову галантно вклонився.

– Дякую за відповідь, і гарного вечора.

Він так швидко пішов, що Хельга ледь стримала бажання окликнути юнака. Зараз, залишившись без його компанії вона почувалася дещо самотньо. Вечір закрутився подіями. Вистави, музика, танці. І звісно, безліч безглуздих розмов. Про погоду, захоплення виступом та інші несуттєві речі. Прийом починав втомлювати, і Хельга все частіше кидала погляд у бік виходу. Вона все чекала кульмінації, але, здається, лорд Фреір взагалі забув про головне. Це очікування дратувало.

Спіймавши слушну мить, дівчина скористалася нагодою, аби вийти на балкон. Подалі від тих натягнутих посмішок, подалі від задухи в залі. Щойно легкий подих вітру торкнувся обличчя, Хельга задоволено зітхнула. Їй би повернутися до своїх покоїв. Скинути цю сукню, та віддати стомлене тіло у обійми ліжка. Від туго заплетеного волосся починала боліти голова.

– Хельго?

Позаду почувся голос матері, і дівчина обернулася. Леді Астрід як завжди виглядала дуже елегантно. Сукня ідеально пасувала до її образу. І хоча була досить стриманою, та лише підкреслювала красу жінки.

– Мамо. – Фреір простягнула руки.

Леді Астрід підійшла ближче, обіймаючи доньку.

– Не хвилюйся, прийом скоро завершиться. – Жінка по-доброму всміхнулася, наче читала думки спадкоємиці.

– Звідки…?

Астрід перебила доньку:

– Я все знаю, мила. Я також не можу витримати такі затяжні вечори. Але я прийшла аби запитати: як ти? Батько, певно, повідомив причину сьогоднішньої вечері?

Хельга кивнула. Мати продовжила:

– Добре. – Лагідно вона торкнулася руки доньки. – Що відчуваєш зараз? Хвилюєшся?

Дівчина прислухалася до власних емоцій, намагаючись віднайти домінуючу.

– Хіба трохи. Але більше втомлена.

Астрід тихо засміялася.

– Батько намагається справити враження на наших гостей. Не злися на нього через це. Він, певно, більше за нас хвилюється . Юний Фальк подобається йому. Молодик наче досить вихований та гідний. Що скажеш?

Хельга знову кивнула.

– Так.

Астрід схилила голову, заглядаючи у очі доньки.

– А тобі він подобається?

Дівчина завагалася, підбираючи відповідні слова, хоча відповідь сформувалася на язиці миттєво.

Вона не встигла нічого відповісти, як неподалік почувся голос Фалька старшого, що гудів наче грім.

– Міледі? – Пробасив він, практично вриваючись на балкон. – Ми вас вже зачекалися.

Повернувшись до зали у компанії лорда Вакараї, Хельга ж одразу не усвідомлюючи того, шукала поглядом Вестара. Генрі підійшов ближче до їх компанії, та лагідно торкнувся плеча доньки рукою.

– Отже, – почав він, і в залі запанувала тиша, – цей вечір я хотів би присвятити моїй доньці, майбутній правительці Наасу, Хельзі Фреір.

По приміщенню прокотилися оплески. Натовп розступився, пропускаючи вперед спадкоємця Вакараї. Вестар поглянув на дівчину, а потім поважно схилив голову перед лордом південних земель. Коли Генрі відповів таким самим жестом, Фальк коротко махнув рукою, і до зали поспішили слуги, котрі несли в руках скрині. Судячи по обличчям, ті були досить важкими. Адже чоловіки, утримуючи свою ношу аж червоніли від натуги. Хельга відчула як в роті пересихає від хвилювання. Вона аж ніяк не очікувала чогось подібного.

Трігве, що стояв поруч навпаки, здавалося, аж переповнися гордістю.

– Мілорде Генрі, – Вестар вклонився ще нижче, – прошу вас прийняти ці щедрі дари від Вакараї, в честь поваги та добрих відносин між нашими королівствами.

Слуги поставили скрині, полегшено зітхнувши, коли вага “підношень” вже не надривала їх руки. Вестар кивнув, і помічники поспішили відчинити скрині, демонструючи вміст. По залу прокотилося зітхання захоплення. Шкури, тканини, срібні та золоті прикраси та предмети побуту. Хельга розгублено розглядала те, що містилося у п'яти величезних ємностях.

– Я, Вестар Фальк, син Трігве Фалька, правителя Вакараї, – Почав говорити він, і Фреір затамувала подих, не зводячи погляду з очей юнака. Всередині все затремтіло. – смиренно вклоняюся величі Наасу, та прошу вашого благословення на шлюб з леді Хельгою.

Білявка раптом відчула, як стукає у скронях, наче її серце підстрибнуло аж в горло. Каштанові очі навпроти манили своїм відкритим та щирим поглядом. Всі присутні в залі очікували рішення лорда, навіть поворухнутися боялися, аби не пропустити момент істини. Звісно, ні для кого це не було несподіванкою. Як і для самої Хельги. Але чому тоді вона відчуває це дивне тремтіння. Ба більше, думка про те, що батько раптом передумає, не приносила більше втіхи, а навпаки хвилювала її.

Генрі підійшов ближче. Кілька хвилин в залі продовжувала висіти важка тиша. Та ось голос лорда Наасу відбився луною від стін.

– Даю своє благословення.

Зала вибухнув новим сплеском оплесків та криків радості. Фреір підійшов до доньки та простягнув до неї руку. На мить на його обличчі проскочила емоція хвилювання. Що як донька знову утне щось негадане? Але щойно дівочі пальчики торкнулися розкритої долоні, батько зітхнув з полегшенням. Він підвів Хельгу до Вестара. Як вони стали один навпроти одного, дівчина не змогла стримати усмішки. Коли вона опинилася поруч, відчула ті ж емоції, котрі зараз проживав і юнак. Генрі бережно вклав руку доньки до долоні вакарайця, тим самим показуючи, що дає добро на цей союз.

Ніби нізвідки з'явився і жрець, котрий рвано дихав, наче щойно біг від когось. Та опанувавши себе, він кивнув лорду Нааса та підійшов до пари, що трималася за руки.

– Від цієї миті, і до клятви предкам, ви є нареченими, як перед народом, так і перед світом.

Люди знову загуділи підтримуючи заручини. Хельга не могла повірити, що це дійсно сталося. Момент, від котрого вона так відчайдушно тікала на початку, все ж настав. Від емоцій починало стягувати під ребрами, та Вестар не дозволив хвилюванню затопити думки.

Його теплий погляд, така знайома усмішка… Це миттєво заспокоїло всі ті хвилювання, що тріпотіли всередині. Фальк зробив невеликий крок вперед, і промовив так тихо, аби тільки Хельга почула його слова:

– То тепер ми справді в одному човні, моя чарівна воїтельнице.

***

Ейнар похмуро розглядав дерев'яний візерунок стільниці, повністю пірнувши у власні роздуми. Після того, що сказала служниця, він вже не мав сумнівів у власних припущеннях. Не складно було зіставити факти, аби загальна картинка склалася. Та все ж залишалося багато питань, на які він не міг дати відповіді. Місце знаходження Іди так і не було визначено. Так само, як і пошук Мальнора не увінчався успіхом. Опитування варти, пошук свідків чи інших зачіпок не привели ні до чого.

Двері до кімнати відчинилися, і вартовий вклонився, перш ніж доповісти:

– Мілорде, вибачте, що турбую. Один з розвідників просить аудієнції.

Норст підхопився, махнувши рукою.

– Нехай заходить!

Вартовий вклонявся та пропустив відвідувача. Невисокого зросту, непоказний чолов'яга у вбранні селянина так само схилився перед лордом.

– Мілорде. Мої люди доповіли, що на окраїні Колду, поблизу Сеніра помітили подорожуючих. За описом один з них схожий на Мальнора. Один з моїх хлопців впізнав його.

Ейнар стиснув щелепи з такою силою, що аж зуби заскрипіли. Хвилинний інстинкт нашіптував кинутися на зустріч, рватися у бій та вибити кляту правду. Проте опанувавши себе Норст тільки кивнув. Холодний розум заспокоїв кипіння емоцій. Розвідник дещо невпевнено переминався з ноги на ногу, очікуючи наказу.

– Мені сказати своїм людям, аби вони перестріли їх?

Ейнар мовчав. Роздумуючи він вистукував пальцями по стільниці, намагаючись швидко прикинути всі можливі варіанти розвитку подій в такому випадку. Були певні ризики.

– Мілорде? – Перепитав розвідник.

– Ні. Це не дасть нічого. Аби сформувати загін потрібен час. Твої люди не можуть кидатися голіруч на них. Ми не знаємо, чи не озброєні ці люди. Так само, як і не можемо бути на сто відсотків впевнені, що це саме Мальнор. Якщо ж це він, є вірогідність що твої люди можуть сполохати його. Як втече, знову буде потрібен час, аби знайти втікача. У мене немає цього часу.

Якщо вони поблизу Сеніра, то за дві години будуть у Колді.

Чоловік кивнув.

– Попередити варту, аби його затримали?

Норст замислився.

– Ні. Якщо це справді він, то сам прийде. Ні до чого зайвий раз заводити метушню. Поклич мені головного варти, і можеш бути вільним. Хай твої люди і надалі стежать. Якщо раптом подорожні змінять маршрут – повідомиш.

Розвідник прийняв наказ та згідно з етикетом знову вклонився, перед тим як покинути приміщення.

Ейнар пройшов по кімнаті і зупинився навпроти вікна, очікуючи вартового. Той з'явився вже за п'ять хвилин.

– Мені доповіли, що у бік Колду рухаються подорожні. Можливо, мешканці міста. Ймовірно, – лорд обернувся, пронизавши поглядом чоловіка в латах, – ті, кого ми шукаємо. Накажи своїм людям не затримувати їх. Коли прибудуть, хай проведуть їх до зали на зустріч з лордом.

Вартовий кивнув та швидко покинув кімнату. Ейнар повернувся до споглядання краєвидів рідного міста. Відчуття, що він знаходиться за крок до розгадки викликало нездоровий азарт, котрий було важко стримати. Кожна хвилина тепер буде здаватися вічністю. Чекати найскладніше.

Мальнор посміхнувся, оминаючи чергове перехрестя доріг. Праворуч височіли гори. Драконячий хребет темними скелями простягнувся вздовж кордонів Колду, надійно захищаючи місто. Попереду вже височіли хати поселення. Менше ніж за годину він нарешті отримає те, чого завжди заслуговував – визнання. Щойно він доповість лорду про виконання завдання, його життя неодмінно зміниться. Звання командувача армії це не лише додаткові гроші, але і безсумнівний авторитет. Зовсім скоро в його обов'язки буде входити зустрічі з радниками. Хіба ж міг він подумати, що колись це станеться? Що він, звичайний хлопець, чиї батьки були рабами, буде сидіти за одним столом з лордом? Мальнор замріяно всміхнувся.

Бегард не поділяв радості юнака. Майже весь зворотній шлях він провів верхи. Поки Мальнор з чорнявим відсипалися після вдалого святкування власних перемог, чоловік мусив пильно стежити за дорогою. Лише на другий день зміг подрімати, коли гульвіси оклигали після міцного хексійського вина. Він скривився ще сильніше. Докори сумління гризли його всі ці дні. На відміну від “ватажка”, Бергард не відчував радості від повернення до північної столиці. Як тепер дивитися в очі матері Іди? Бідолашна, певно згорьована після зникнення доньки. А як раптом дізнається, що з нею стало…

Чорнявий кинув погляд на мовчазного Бергард та штовхнув Мальнора ліктем у бік.

– А з ним що роботи? – зашепотів він.

Мальнор кинув погляд через плече, розглядаючи напарника. Після того вечора біля дерева душ, Бергард неабияк дратував. Занадто правильний та чесний, він аж ніяк не був частиною його планів. І нащо тільки лорд поставив на завдання саме його? Він не раз замислювався над цим, та відповідей не було. Хіба це тепер мало значення? Головне – справу зроблено. Тому Мальнор намагався думати лише про винагороду.

– Нічого.

Чорнявий все не міг заспокоїтися.

– А як розтріпає?

Мальнор замислився. Ситуація була неоднозначною. Бергард дійсно міг пробовкатися. Хай і тому ж Ейнару. Звісно, той вилупок рано чи пізно дізнається про свою кохану. Та як би Норсту в голову не встріло мститися. Одна справа – виконувати наказ лорда та відвезти дівча до Хексе. Зовсім інша – поразважатися з нею. Ні, Бергард виявився небажаним свідком. До Колда залишилося зовсім трохи шляху, і треба вирішувати цю проблему. Бо як цей бевзень розпатякає, то Ейнар, певно, не буде гаяти час на розмови. Мальнор здригнувся. Він добре знав про вміння свого недруга. Як трапиться так, що вони вийдуть на двобій, у нього буде мало шансів проти Норста. Він-бо, хоч і володів зброєю, та Ейнар був небезпечним супротивником. Мальнор неодноразово в цьому переконувався під час змагань. Не можна так ризикувати.

Щойно вони виїхали за межі поселення, Мальнор притримав коня, сповільняючи хід воза. Чорнявий трохи розгубився, та пояснювати довго не довелося. До Колду хвилин двадцять шляху. Щойно вони опиняться у місті, небезпека, у вигляді надто сумлінного Бергарда, завжди буде чатувати поруч, ходити тінню, чекачи їх у кожному кутку.

Покинута хатина на віддалині давно похилилася від часу. Дерев'яні балки геть прогнили, і важкий, порослий мохом від вологості, дах просів. Поруч з розвалинами, трохи нижче за чагарниками, дзюркотів струмок. Це була гарна нагода, аби перед поверненням до міста, поговорити з юнаком. Застерегти того, аби мовчав.

Бергард запримітив, що двійко його напарників зупинилися, і трохи спантеличено притримав скакуна.

– Чого зупинилися?

Мальнор зіскочив з воза, розминаючи ноги.

– Та припекло трохи. Не хочеться перед лордом потім тупцюватися. Та і коней напоїти треба.

Бергард нахмурився.

– Та вже скоро у Колді будемо, там і напоять.

Мальнор обійшов віз, та почимчикував у бік хатини. Зупинившись біля перекошених від старості дверей він розв'язав шнурівку на штанях.

– Ага. Поки доїдемо так і встятися можна.

Чорнявий підтримав ватажка, так само шукаючи місце де можна нужду справити. Бергард тільки закотив очі.

– Ну і добре. Хоч вмиюся з дороги.

Він спішився, та перехопивши вузду, потягнув свого коня у той бік, де хлюпотіла вода. Мальнор поправив штани і кивнув напарнику, направляючись туди, де щойно пройшов третій з їх компанії.

Струмок був невеликим. Зачерпнувши прохолодну воду долонями, Бергард плеснув собі у обличчя. Весь зворотній шлях думки точили свідомість. Сумління не давало розслабитися, малюючи у підсвідомості бридкі момент із нещодавньої поїздки. Почуття провини глибоко засіло всередині. Бергард схилився над невеличкою калюжою, в котру стікали води струмка.

Ні, він має про все розповісти Ейнару. Інакше просто перестане себе поважати. Молодший Норст не видавався таким божевільним, як його батько. Він має зрозуміти, що це був наказ. Проте ніхто не наказував гвалтувати дівчину. Попри волі, Бергард став співучасником цього злочину. Але сумління не дозволить остаточно занапастити душу, покриваючи гидкі вчинки інших.

– Чуєш, Бергарде, які плани маєш, коли повернемося?

Мальнор зупинився поруч. У погляді юнака читалася недовіра. Бергард вимив руки, наче це допомогло б відмитися від почуття провини.

– Не знаю. Просто жити.

Чорнявий обійшов з іншого боку, так само зупинившись поруч.

– А як хтось запитає про те, як пройшла наша поїздка? Змусить звітувати?

Мальнор перезирнувся з напарником, очікуючи відповіді. Нерви натягнулися мов струни.

– Скажу правду.

Чітко та усвідомлено відповів Бергард, розглядаючи віддзеркалення неба у воді. Мальнор затамував подих. Одного погляду на чорнявого вистачило, аби зрозуміти, що їх думки течуть в одному руслі. Це було небезпечно. Правда могла б дорого коштувати їм.

– Цікаво, про яку ж правду мова? – єхидно перепитав ватажок, торкнувшись рукою ножа, що був закріплений на поясі.

Бергард навіть не поглянув у бік Мальнора. Перед очима спогадом мерехтіла картинка з недалекого минулого. Перелякані, спустошені очі рудої. Те, як нещасна плаче. Він все життя жив за принципом не ображати беззахисних. Іда саме такою і була. Чиста та мила дівчина, що завжди була привітною до нього. І цим він віддячив їй?

– А хіба правда буває різною? Як спитають відповім чесно про все.

Птахи здійнялися з гілок, сполохані різкими звуками. Боротьба не тривала довго. Одяг Мальнора змок від води, коли він кинувся в атаку. Все відбулося швидко. Він різко висмикнув ножа, витираючи скривавлене лезо об траву. Бергард захрипів, хапаючись за рану в шиї, з якої хлинула кров. Червона цівка стекла по вустах. Широко відкриті очі шоковано дивилися на обличчя Мальнора, поки з тіла повільно витікало життя.

– То що, яка тепер правда, покидьку?

Голос юнака видавався приглушений, у вухах дзвеніло. Врешті риси обличчя нападника розмилися. І болю вже не було, і страху не було також. Погляд застиг, спрямований до безкрайнього синього неба, котре нещодавно Бергард бачив у віддзеркаленні.

Зачерпнувши води, котра стала каламутною, рожевою від крові, Мальнор вилаявся, намагаючись відмити плями.

– Трясця! Тільки штани замастив.

З горла вирвався істеричний смішок. Руки тремтіли від вбивства, проте це було не від страху чи хвилювання, котре поступово відступало. Він мусив це зробити. Мати такого небезпечного свідка – поставити своє благополуччя під загрозу. Мальнор чудово розумів, що Ейнар міг би помститися за скоєне. Тоді б його не захистив ні чин, ні Ренгволд. Та лорд і не став би. Він не був надто задоволений висунутими умовами у вигляді місця в раді. Та ризик, врешті, був виправданий. І зараз Мальнор не мав права схибити. Чорнявий стояв поруч, дещо злякано поглядаючи у бік вбитого. Можливо, треба було б і йому погрожувати, та Мальнор був впевнений, юнак навряд чи захоче відкривати рот після побаченого.

– Рушаймо, нічого тут стовбичити.

Покопирсавшись у кишенях вбитого, Мальнор врешті зняв з його поясу невеличку торбинку, в якій виявилося всього дві монети. Але ж не пропадати добру?

До Колду їхали мовчки. На щастя, одяг, зігрітий теплим промінням, встиг просохнути. Принаймні, перед лордом він не буде стояти у мокрих штанях. Це тішило. Бо він-бо тепер не просто челядь, безіменний слуга. Він – новий командувач армії. Єдине, про що юнак шкодував зараз, що поки не має підходящого вбрання. От як би він зараз їхав верхи в блискучих латах…

Ще здалеку Мальнор запримітив деякі зміни. Табір навколо стін фортеці порідішав. Наметів раніше точно було більше. Чи то так здавалося лише? Чи невже лорд вже відправив в дорогу перші загони? Розвідники точно пішли, та і група Ейнара, певно, має бути в дорозі. Але чому тоді вони не перетнулися? Невже пішли вздовж хребта? Божевілля. Той шлях є небезпечний. Ці питання крутилися в голові буревієм.

Мальнор не зчувся, як вони минули центральну браму. Гомін людей був звичним. Мешканці були надто зайняті своїми справами, аби звертати увагу на двох прибулих. Мальнору здалося, що вартові якось дивно провели його поглядом, але врешті відкинув цю думку.

Списи все ще стояли попід стіною, але страчених не було. Це здалося трохи дивним. Хоча може це даремні хвилювання? Адже земля під ними була просякнута кров'ю.

Тільки-но вони під'їхали до стайні, як назустріч вибіг старий вартовий. Чолов'яга окинув їх дивним поглядом.

– На вас чекає лорд. – Без зайвих привітань повідомив він, що трохи знервувало Мальнора.

Він, як головний тепер над вартою, мав би отримати більше почестей. Чи може ще не було офіційного призначення? Юнак знизав плечима, наче шукаючи відповіді. А потім вирішив, що має триматися більш гідно, відповідно до положення в суспільстві.

– Чи знаєш ти, старий, що я тепер командувач армії? – Він сміливо скинув підборіддя, пронизуючи поглядом підлеглого.

Вартовий у відповідь ледь приховав посмішку у вусах.

– Так точно, знаю. Лорд наказав, щойно повернетеся, провести вас до нього, командувачу. – Останнє слово було сказано з сарказмом.

Мальнор скривився. Пізніше він обов'язково має поговорити з цим дідом про належну поведінку з вищими за званням. Але зараз, певно, Ренгволд чекає доповіді. Тож Мальнор пропустив тон вартового повз вуха та поспішив до лорда. Коридори, сходи… все пролетіло перед очима, так він поспішав за своєю нагородою. Аж ось нарешті зупинився просто навпроти дверей в залу. Вартові перезирнулися один з одним, та відкрили двері.

Мальнор увійшов широким кроком, але пройшовши всередину застиг. На троні нікого не було. Зала видавалася порожньою.

– Мальнор…

Хлопця аж дрижаки пройняли від цього голосу, і він повільно розвернувся. Позаду, спираючись на стіну плечем стояв Ейнар, спостерігаючи за ним. Мальнор дещо розгублено озирнувся, шукаючи ще когось поглядом.

– М-мені сказали, – голос трохи затремтів, та він швидко опанував себе, в гордо розправивши плечі, продовжив: – що на мене чекає лорд.

Ейнар відійшов від стіни і повільно рушив до центру кімнати. Мальнор проводив його розгубленим поглядом.

– Вибачте, якщо лорд зайнятий, я можу зайти пізніше. – Мальнор було вже хотів зрушити з місця, але Ейнар зупинився біля трону та повільно опустився на своє місце.

– Ні, Мальноре, ти саме вчасно. То я слухаю.

У голосі Ейнара відчувалася крижана сталь, а погляд темних очей пропалював зсередини. Мальнор шоковано розкрив рота та позадкував до дверей, забелькотівши.

– Ти… ти?

– Так, я тепер лорд! – Прогарчав Ейнар, ледь стримуючись, аби не звернути тому шию. – Варта!

Двері моментально відчинилися, гупнувшись об стіни і в приміщення увірвався цілий загін вартових.

Ейнар підхопився на ноги, та голосно закричав:

– Схопити зрадника!

***

Сходи, коридор, знову сходи. Палац видавався величезним настільки, що можна заблукати. Певно, так і може статися. Іда намагалася запам'ятати шлях, проте вже після п'ятого повороту вона не віднайшла б виходу. Все навколо було незвичним, таким величним, аж занадто. Тут, у Хексе, руда почувалася зовсім розгубленою. Діалект трохи відрізнявся від звичного, люди були інші, все було геть не так. Вона народилася та виросла у Колді, не бачила нічого окрім півночі. А ця фортеця була хіба рази в два більшою за місто сіверян. Тут вона відчувала себе ще меншою, більш незначимою. Подальша доля лякала. Невідомість, зрада, що пекла в душі, розливаючи гіркоту. Як так сталося, що трохи більше ніж за тиждень її життя настільки змінилося?

– Отже, слухай уважно!

Попереду йшла жінка, котра першою зустріла дівчину. Вік її було важко визначити, адже рухалася незнайомка досить швидко, а обличчя не видавалося геть старечим, проте сиві пасма, що обрамляли голову, видавали поважний вік. Іда не запам'ятала імені, ця інформація просто пролетіла повз вуха. Але, здається, ця жінка була старшою серед прислуги. Принаймні, щось таке вона казала. Тут посада головної над обслугою називалася інакше, а сама жінка розмовляла з відчутним акцентом. Іді доводилося майже бігти, аби не відстати. Та вартові позаду, напевно, не дали б їй цього зробити. Остерігаючись зброї, направленою у спину, руда бігла вперед, і намагалася розібрати слова настанови.

– … Ганчіркою. – Попередня фраза загубилася у шелесті кроків черговим коридором. – І дивися мені, як отримаєш зауваження, залишишся без вечері. Все необхідне тобі видасть Меліса. Матимеш півгодини, аби виконати завдання. – Жінка озирнулася через плече, зміривши її скептичним поглядом. – Сподіваюся, хоч щось вмієш. Нам дармоїди та білоручки непотрібні. То звідки ти, нагадай?

Жінка різко зупинилася, від чого Іда ледь не налетіла на неї. Отримавши засуджуючий погляд, дівчина спробувала опанувати хвилювання.

– Я з Колду.

Жіночка хмикнула та скривилася.

– Дикунка, значить. Смердить від тебе жахливо. – Вона підтиснула губи, розглядаючи стару масну сукню, котра за час поїзди стала схожою точно на ганчір'я. – А, дупа троля, гаразд… – Невдоволенно продовжила вона. – Спочатку маєш хоч трохи себе до ладу довести. Руки маєш брудніші за попільника. Накажу принести тобі відро води, і якусь одежину. Тьфу, і звідки таких тільки беруть? Теж мені, дар.

Нарешті вони зупинилися біля низеньких дверей. Старша увірвалася всередину, явно не турбуючись про те, що може комусь завадити. Вартові ступили ближче, підштовхуючи Іду слідувати за нею.

Кімната для слуг мала досить аскетичний вигляд. Вздовж стіни, рядами, на підлозі лежали тюки, набиті сіном. Жодних особистих речей Іда там не помітила. В кутку стояла невелика скриня, де, вочевидь, зберігався одяг всіх, хто тут мешкав.

Наче прочитавши думки рудої, жінка махнула рукою у бік скрині.

– Там хустки та фартухи. Можеш взяти будь-який. – А потім поспішила додати, – як вмиєшся, бо ще замастиш.

У кімнаті з'явилася молоденька дівчинка, років п'ятнадцяти.

– Як ви і наказували.

Меліса кивнула, та кинула кілька ганчірок на один з тюків.

– Добре, – голос головної став трохи дружелюбнішим. – Накажи аби новенькій принесли кухоль з водою, і повертайся до роботи.

– Слухаюсь. – Меліса оглянула Іду з голови до п'ят і якось дивно скривилася.

За кілька хвилин до покоїв принесли воду, і старша вийшла, залишаючи Іду на самоті. Окремого місця для того, аби привести себе до ладу, судячи з усього не було, тому довелося просто поставити ємність з водою у куток. Помивши руки та обличчя, руда на мить засумувала. Життя в Колді не було солодким, проте там вона принаймні була вдома. Тут всі дивилися на неї з ще більшою зневагою. Начепивши перший ліпший фартух, дівчина покинула кімнату. Не було часу, аби плакатися над власними нещастями. Про правителя Хексе, Іда нічого не чула. Але добре засвоїла урок, що краще не злити ні старших, ні володаря. На її долю випало чимало негараздів за останній час, і примножувати їх не хотілося.

Врешті, знайти необхідну кімнату виявилося складніше. Інші слуги дивилися на неї з гидливістю, ігнорували. А вартові і геть не звертали уваги. Тому довелося пригадувати слова старшої, і шукати необхідне приміщення самотужки. А опинившись всередині, дівча заклякло. Там стояв нестерпний сморід випорожнень. Іда ледь стримала нудоту. Кімнатка виявилася місцем для справляння потреб. Підлога була аж липкою від різного роду рідин. В очах різало від їдкого смороду, а до горла знову підкотила гіркота. Ледь опанувавши себе, Іда опустилася на коліна, і намочивши ганчірку у відрі з ще прозорою водою, взялася за роботу.

Сумлінність та старання ніяк не були оцінені. Коли на порозі з'явилася Меліса, вона зробила вигляд, наче не бачить присутності Іди. Спрямувавши погляд на масну стіну вона пробелькотіла:

– Коли закінчиш, не забудь вимити руки. І давай швидше. Йде до вечора, маємо підготувати залу для вечері короля.

У відрі тепер була каламутна смердюча рідина замість води. А приміщення, хоч і стало трохи чистішим, все ще більше походило на хлів. Як і було наказано, вона швидко насипала на підлогу сухої трави, та вже збиралася покинути це кляте місце, як випадково зачепила відро, і весь вміст розплескався кімнатою. Сама ж Іда добряче влетіла у найближчу стіну. Стало до трясця прикро. Вся робота була даремною. І зараз знову необхідно починати спочатку. Ледь стримуючи сльози руда заплющила очі до болю. Нігті врізалися у долоні з такою силою, що певно там залишаться сліди. Довелося знову все прибирати.

Двері в кімнату різко відчинилися, і туди фактично влетіла інша служниця. Перелякана, заплакана. Вона на мить заклякла побачивши, що там не одна, і вже хотіла втекти, та Іда спинила її, схвильовано поглянувши на спухше від побоїв обличчя.

– Святі предки, що з тобою сталося?

Не роздумуючи, вона кинулася до служниці, але та тільки відсахнулася, поглянувши на двері.

– Ти ще хто така? – злісно прошипіла вона, і рудій здалося, що її акцент відрізняється від місцевих.

– Я новенька. Мене звати Іда. Що з тобою сталося?

На обличчі незнайомки набухав синець. На шиї Іда запримітила ще сліди, наче хтось душив нещасну.

– Хто це так з тобою?

Служниця виглядала наче поранений звір. Її погляд був гострим, загрозиливим.

– А тобі що? Будеш зловтішатися? Чи може побіжиш скаржитися?

Іда похитала головою.

– Ні… я просто хотіла допомогти.

Раптом дівчина засміялася, а потім закашлялася та сплюнула на підлогу кров.

– Допомогти? Ахахаа чим ти можеш допомогти мені? – Не чекаючи на відповідь, незнайомка швидко вийшла з кімнати, кинувши на останок дивний погляд у бік Іди. – Ти і собі допомогти не зможеш, опинившись на моєму місці.

Після того як вона пішла, руда ще кілька хвилин стояла нерухомо. Вона дійсно не може навіть собі допомогти. Не змогла… Вона тут, на відстані від міста де народилася, забута, зраджена. Гірко стало на душі. Серце стиснулося. Вона так була засліплена коханням до Ейнара, що добровільно втрапила у пастку. Все що казав Мальнор, різало її наче по-живому, але ж він казав правду? Знав те, чого не міг би придумати. Знав те, що міг би сказати тільки Норст.

У спробі відволіктися від думок, Іда знову прийнялася за роботу.

– Ось ти де? Що, ще не закінчила?

Меліса скривилася, оглядаючи приміщення.

– Скінчила, ось тільки випадково розлила…

– Мені це не цікаво. Мий руки і мерщій зі мною. Потім будеш доробляти тут, зараз є важливіші справи.

Іда витерла руки об фартух та поспішила слідом. Знову коридори, знову сходи. Палац у Хексе нагадував мурашник.

– Ось, швиденько, – Скомандувала Меліса, ткнувши ганчірку до її рук. – протри лави. А потім будеш допомагати іншим пересувати столи. До їжі навіть не торкайся, все має бути ідеально.

В залі панувала метушня. Слуги бігали, прибирати, розтавляли меблі, готувалися.

– Сьогодні якесь свято? – Тихо перепитала Іда у однієї з дівчат.

Та хмикнула, скривившись.

– Тут кожного дня свято. Але так, сьогодні день особливий. Наче посол якийсь приїхати має.

Іда відчула як хвилювання на мить паралізувало тіло.

– Посол? Звідки?

Якась крихітна надія, що це представник півночі, була такою невловимою. Але потім іскра згасла. Ні, це не може бути хтось з Колду.

– З півдня наче, чи ще звідки… Мені байдуже.

Роботи було вдосталь. Тому руда не встигала надто поринати у власні переживання. Вона почувалася ніяково, адже не знала нікого, не могла поговорити. Інші служниці уникали її та не охоче йшли на контакт. Почали виносити страви, і Іда поспішила відійти від столів, займаючись іншою роботою.

– На, ось, віднеси це до приміщення слуг. – Меліса, передала кілька таць, і повернулася до власних справ.

Кивнувши, Іда направилася до виходу.

Аж ось двері до зали відчинили і на порозі опинилися незнайомці. Старший чоловік, щось розповідав юнаку, активно жестикулюючи. Іда розгубилася, так і зупинившись з тацями в руках. Чоловік, що йшов трохи позаду юнака кинув на неї злий погляд, і тоді, озирнувшись, руда зрозуміла в чому причина. Інші слуги вклонилися. Очевидно, що до зали увійшов володар. Проте Іда не знала, як виглядає нинішній правитель Хексе. Вона також поспішила схилитися, та ось стос таць похилився, і вони з брязкотом попадали на підлогу, здійнявши досить гучний звук. Юнак зупинився, поглянувши у її бік. Всі завмерли. Іді здалося, що земля йде з-під ніг. Вона кляла свою незграбність.

Не підіймаючи погляду, вона дивилася в підлогу, аби не накликати гнів нового господаря. Аж ось хтось зупинився просто поруч із нею.

– Як тебе звуть?

Руда осмілилася поглянути на того, хто поставив питання. Перед нею стояв той самий юнак в дорогому вбранні. Важко було сказати, скільки йому років. Наче ще зовсім молодий, проте обличчя мав втомлене.

– Іда.

Поруч одразу ж опинився той самий чоловік зі супроводу та поспішив пояснити.

– Вибачте, мілорде, це новенька. Її сьогодні привезли з Колду. В якості шани вашій величності.

Гуді пройшов оцінюючим поглядом по фігурі служниці.

– То ти з Колду?

Іда кивнула, проте погляд не відвела. Їй не доводилося в житті ще бачити короля об'єднаних земель. Проста цікавість змушувала її дивитися просто на юнака.

Гуді посміхнувся, та хмикнув.

– Що ж, Іда, сподіваюся, ти вмієш на совість служити господарю.

Щось в цих словах прозвучало дивно, наче мало потаємний сенс. Вона нічого не відповіла, проте і самого правителя, вочевидь, не дуже цікавила її відповідь, він відійшов, лише махнувши рукою та підзиваючи до себе супроводжуючого.

Аби не стати ще більшим посміховиськом, та не стояти наче вкопана, Іда швидко зібрала таці, та поспішила віднести їх на кухню.

Роботи було багато. Слідкувати за свічками, носити воду. Звичайні рутинні справи, котрі добре відволікали. Наприкінці дня, дівчина почувалася втомленою, і сподівалася лише, що зовсім скоро зможе хоч трохи відпочити.

Коли всі справи було завершено, а половину слуг відпустили, вона поспішила до відведеної кімнати. Та відпочити не вдалося.

Старша увірвалася до кімнати, озираючись.

– Ага, ось ти де.

На мить Іді здалося, що вона провинилася. Тон жінки видавався ворожим, проте погляд приховував геть інші емоції.

– Вона тут.

Кинула старша через плече, пропускаючи до кімнати того самого супроводжуючого, котрого вона вже бачила нещодавно. Він пройшов широким кроком до невеликого приміщення, утримуючи в руках підсвічник, а потім безцеремонно зробив ще один крок і схопив Іду за обличчя.

Підсвічник перейшов до рук старшої . Сам же чоловік представився камердинером та абсолютно безсоромно огледів руду. Стиснувши пальцями щоки дівчини, він кивнув.

– Зуби нормальні. Та і на вигляд дівчина здорова. Тільки тхне від неї, наче від свині. Прослідкуйте, аби вона помилася, дайте чисті речі.

Іда скривилася від болю, коли камердинер знову стиснув її щоки своїми пальцями. Старша тільки підтакувала та кивала, слухняно слухаючи настанову. І щойно камердинер пішов, почала метушитися, аби виконати його наказ.

– Давай, швиденько. Дівчата тобі кухоль води нагріють, помиєшся. На ванну не розраховуй, але і ти не принцеса. Речі, що сьогодні дістала,вже замастила, прати сама будеш. Я тобі зараз нову сукню принесу, має підійти за розміром.

Жінка вибігла, залишаючи Іду на самоті. Чи невже до всіх нових слуг така увага? Може буде не так і погано тут працювати? Принаймні, правитель виглядав приємним молодим чоловіком. На його обличчі руда не побачила тієї жорстокості, котра сочилася з Ренгволда. До кімнати зайшла дівчина, і Іда впізнала у ній ту саму служницю, котру бачила вже сьогодні. Обличчя нещасної ще було запаленим, але сліди побоїв ще довго будуть сходити.

– Це ти! – спробувала дружньо посміхнутися Іда. – Як почуваєшся?

Служниця не розділяла захвату від зустрічі.

– Ось, наказали принести.

Вона поставила кухоль з окропом на підлогу, а слідом вартовий вніс до кімнати кілька відер води, а інший вніс ночви.

– Дякую. – Іда почувалася ніяково. Це вперше хтось піклується про неї, наче про важливу персону.

– Не дякуй. – Обізвалася служниця.

Вона вже хотіла вийти, проте руда поспішила зупинити її.

– Стій! Назви хоча б ім'я.

– Мене звати Деріс. – неохоче озвалася дівчина.

– Деріс. То чи у вас до всіх слуг таке гарне відношення?

Та тільки пхикнула, наче почула якийсь дурнуватий жарт.

– Послухай, я не знаю звідки ти взялася, і що ти за цабе таке, що до тебе особливе відношення. Проте, на твоєму місці, я б не розраховувала, що тут всі будуть дружні з тобою. Тому не поводься як наївна дурепа.

Іду трохи обурило таке зауваження. Вона аж ніяк не очікувала почути подібне. Все це видавалося дивним.

– Ніяке я не цабе. Звичайна служниця. А ось це все… це той, – руда замовчала, пригадуючи правильну назву посади чоловіка,– камердинер правителя. Це він наказав води принести мені, помитися.

Обличчя Деріс змінилося. Замість ворожої маски з'явилася емоція співчуття.

– Потрапила Гуді на очі?

Іда кивнула замість відповіді. Служниця зітхнула, потираючи зап'ястя на яких виднілися сліди.

– Це погано? Який він цей Гуді? Мені здався приємним молодиком.

Деріс підтиснула губи.

– Скоро сама дізнаєшся.

***

У підземеллі було темно. Вогкі стіни віддавали холодом. Неподалік почувся розпачливий крик, благання пощади. Ейнар рушив до камери, де зараз був один з ув'язнених. Він йшов повільно, з кожним кроком наближаючись до кульмінаційного моменту, котрого чекав всі ці дні. Під підошвою взуття хрустіли малі камінці, і цей звук луною розливався вздовж стін. Щойно він увійшов, у ніс вдарив нестерпний сморід. Суміш крові, випорожнень та плісняви.

– Будь ласка… – голос полоненого зривався.

У світлі факела добре було видно обличчя чорнявого молодика. Прикований кайданами до стелі, він знесилено звисав, схиливши голову і продовжував просити помилування, повторюючи ці слова як молитву.

Чоловік в обладунках відійшов вбік, пропускаючи Норста. Лорд оглянув приміщення. Він вже бував тут неодноразово. В горлі стала грудка від спогадів, де він, ще дитя, був змушений спостерігати за допитами. Це був наказ Ренгволда, його спосіб покарання сина. Тоді Норст старший ще не знав, що своєю жорстокістю він справді зможе загартувати характер Ейнара. Вигляд крові не лякав його, вигляд тортур не був чимось незвичним.

Ейнар підійшов ближче, підіймаючи скривавлене обличчя в'язня, аби роздивитися його. Він знав цього хлопця, вони неодноразово перетиналися під час рейдів, кілька разів сходилися у поєдинках. А зараз – опинилися по різні боки барикад. Яка примхлива буває доля.

– То що? Готовий говорити, чи будемо продовжувати?

Норст кивнув, відступивши. Рідина під ногами, що складалася з випорожнень та крові, неприємно чвакнула. Кат повернувся до роботи. Затиснувши щипцями черговий ніготь, він різко смикнув. Чорнявий закричав, зриваючи голос. Його тіло прошибло конвульсією болі.

– Аааа! Прошу!

Кат поглянув на Ейнара, очікуючи наказу, і той кивнув.

– Просиш? Тоді чому не розповіси мені все? Що ж… Думаю, треба спробувати інший метод.

Підлеглий повернувся до столу, обираючи інструмент для допиту. Проте Ейнар перший зробив вибір. Вихопивши ножа, він в два кроки скоротив відстань, котра відділяла його від чорнявого.

– То ти розповіси мені все, чи і далі будемо грати?

Лезо пройшло вздовж ребер, і зупинилося навпроти грудей. Війстря боляче впилося у шкіру, пірнаючи на кілька міліметрів у плоть. Юний лорд лякав більше за ката. В його очах виднілася така темрява, що могла б поглинути цілий світ.

– Я все скажу! Я все скажу! Це все Мальнор! Це він!

Ейнар прибрав ножа, заглядаючи у перелякані очі чорнявого.

– Що він?

– Це він все. Я не все знаю, проте наче лорд обіцяв йому місце головнокомандуючого, як він викраде ту дівку. – Хлопець зашипів, коли Норст натиснув на рану, а потім затараторив швидше з надією, що той відпустить. – Він викрав її. Я чекав неподалік, ми з Бергардом стерегли коней.

Ейнар прищурився. Щось в цій розповіді не в’язалося.

– То де Бергард? Судячи з розповіді вас було троє, а повернулося тільки два.

Чорнявий прикусив язика. По його вигляду було видно, що він нервує. Норст зціпив зуби, ледь видавлюючи слова.

– То де Бергард? Ви повернулися вдвох. Де ще один співучасник?

Та юнак стиснув губи, явно не збирався розповідати далі. Ейнар кивнув, і кат провів рукою над розкладеними інструментами, зупинившись тоді, коли лорд кивнув ще раз. А потім підійшов ближче, тримаючи в руках келих з якоюсь рідиною. Побачивши це, чорнявий занервував ще більше.

– Знаєш що це? – Ейнар не зводив погляду. – Це настоянка з болиголову, кореня кривавого плюща та віхи.

Норст підніс келих до обличчя полоненого.

– Мальнор вбив його. Прошу, я все розповім. Все! – Все ще утримуючи чашу біля обличчя, Ейнар не зводив погляду, очікуючи продовження розповіді. – Він вбив його. Тут, неподалік. Бо Бергард міг розказати... Розказати комусь, що він зробив.

Чаша торкнула вуст чорнявого і він майже закричав.

– Мальнор зґвалтував дівчину, а Бергард втрутився. Якби він залишився живим, то розповів би. Мальнор! Це все він!

Норст стиснув келих так, що пальці побіліли. Злість просто кипіла у жилах. Його бідолашна Іда… Що ці покидьки накоїли. Хотілося влити отруту просто в горлянку чорнявому і бити його доти, поки його тіло не стане безформеним мішком з кістками.

– Ти, – процідив він крізь зуби, – також?

Хлопець замовчав, спробував ще раз смикнутися. Але надії звільнитися не було. Лють застилала очі Ейнара, він ледь тримав себе в руках.

– Кажи!!! Я все одно витягну з тебе правду.

Чорнявий був настільки нажаханий, що був ледь притомний.

– Кажи!

По ногам полоненого знову потекла сеча. Він невпевнено кивнув. Перед очима Норста потемніло, емоції виходили з-під контролю. Уява малювала страшні речі. Він не стримався, не зміг приборкати внутрішнього звіра. Схопивши чорнявого за щоки, він силою влив настоянку йому в рот. Нещасний захлинався, проте нічого не вдіяв би. Тіло його почало здригатися все більше. У переляканих очах читався нескінченний жах.

Норст не бачив нічого навколо. Він летів до камери на іншому кінці коридору. Якби злість можна було описати словами, то певно це був би шторм. Ураган, котрий панував всередині, і зносив все на своєму шляху. Не стримався, міг би випитати про неї, але замість того… Не стримався. Але залишився шанс. Ще один полонений був живий.

Мальнор так само був прикований. Побитий, скривавлений. З одягу на ньому залишили тільки спіднє, і те було просякнуте не то водою, не то іншими рідинами. На тілі добре було видно сліди допиту: синці, порізи. Обличчя ледь можна було розпізнати. Катування продовжувалися вже кілька годин, проте і досі не дали жодного результату.

– Де Іда? – Хлипкі двері ледь не злетіли з петель, коли Ейнар увірвався до приміщення.

– Він знепритомнів. Знову.

Озвався кат, котрий проводив допит головного ув'язненого.

– Трясця!

За цим пролунала й інша лайка. Норст схопив відро і плеснув на Мальнора. Той смикнувся, задихаючись від такого різкого втручання.

– Кажи, де Іда, виродку? Кажи, бо інакше я виріжу з тебе зізнання.

Схопивши зі стола перший ліпший гострий предмет, Ейнар підійшов майже впритул до Мальнора і встромив імпровізовану зброю в стегно ув'язненому.

– Аааа! – крик задзвенів у вухах.

– Я повторю ще раз: де Іда?

З очей Ейнара практично сочилася пітьма. Уява малювала сотні способів зробити боляче ненависному противнику.

– Кажи!

Мальнор зблід, явно пірнаючи у межу між реальністю та забуттям.

– Кажи, шмат ти лайна!

– Він мовчить. – Втрутився кат, спостерігаючи за тим, як лорд аж труситься від злості. – Можливо?

Він кивнув у бік печі, натякаючи на більш жорстокі методи допиту. Норст видихнув. Темрява перед очима трохи відступила, та все ще пульсувала під скронями. Зачерпнувши ще холодної струмкової води він облив в'язня, не даючи Мальнору знову знепритомніти.

– Я знаю! Я знаю все, Мальноре. Все, що ти зробив. І я дізнаюся де Іда. Чого б це тобі не коштувало. Продовжуйте!

Щойно двері зачинилися за спиною, Ейнар стиснув щелепи. В'язниця знову наповнилася криками. Якби він залишився б там ще хоч на мить, не зміг би контролювати себе. Просто вбив би Мальнора, власними руками, охоче зідрав з нього шкіру. Але це стало б помилкою. Якщо він не дізнається де Іда – все це немає сенсу. Скільки пройшло часу невідомо, поринувши у власні роздуми, Норст не слідкував за ним.

Двері відчинилися. Кат застиг на мить, явно не очікуючи, що лорд залишився стояти в коридорі.

– Він почав говорити.

Ейнар відштовхнув чоловіка, влітаючи до приміщення.

– Ну?

Мальнор підняв очі, розглядаючи перед собою ненависного ворога.

– Ти ніколи не дізнаєшся де вона. – Сплюнув кров на підлогу. – Вбий мене, і цю інформацію я заберу з собою в могилу.

Знесилений він звисав на ланцюгах. Норст підійшов ближче.

– Ти все одно скажеш, Мальноре.

Той знову підняв погляд, сміливо поглянувши в очі лорда. Десь там, в глибині темних зіниць, Мальнор вгледів, що Ейнар має рацію. Катування можуть бути безкінечними, зламають його. Та все ж… Можливо, він матиме шанс? У голові, затягнутій пеленою болі, хаотично кружляли думки. Шанс на спасіння має бути. Ні, його історія не може скінчитися так. Він занадто довго йшов до цього, стільки зробив.

Норст стояв непохитно, нависаючи скелею. Він не зрушив ні на крок, віддаючи наказ продовжувати тортури.

Побачивши у руках ката гострі спиці, Мальнор усвідомив, що його муки тільки розпочинаються. Він добре знав, через що можуть проходити полонені, а методи діставати правду були надто жорстокими, проте дієвими.

– Добре. – Врешті, зважившись почав він тихо, – Я розповім, але за умови, що ти відпустиш мене.

Така нахабність була каркаломною. Ейнар хмикнув.

– Може тобі ще мішечок грошей дати з собою? – обличчя перекосилося від відрази.

– Відпусти, і я скажу де ти її знайдеш.

Норст підтиснув губи. Бажання ще раз вдарити пульсувало у руках неприємним болем. Але він має дізнатися правду.

– Добре. – Процідив крізь зуби. – Ти покинеш цю камеру і Колд, щойно скажеш. Гарантую.

Мальнор зіщулився, панічно роздумуючи над словами лорда.

– Присягнися.

Губи Ейнара нервово сіпнулися.

– Присягаюся.

Повисла тиша. Неприємна, лякаюча.

– Вона в Хексе. Це був наказ Ренгволда. Я просто виконував наказ. – Мальнор готовий був плазувати, молити. Аби тільки більше не відчувати нестерпного болю.

Норст затамував подих. Хексе? Що це в біса може значити? Навіщо Ренгволд зробив це? Готуючись до війни зі столицею, відправляти туди Іду. Хіба що… Хіба він дізнався про них, і навмисне влаштував це, аби заманити сина в пастку. Було б вигідно позбутися небажаного спадкоємця, відправивши закоханого хлопака рятувати свою кохану. Тепер всі фрагменти склалися у єдину картину. Клятий виродок все продумав.

Стало гидко. Чи можна не дивуватися збоченій жорстокості кровного? Наскільки ж він справді його ненавидів?

Мальнор продовжував просити

– Це все Ренгволд! Я просто виконав наказ. Відпусти мене. Ти ж обіцяв, Ейнаре.

Норст повернув погляд. Емоції все ще не відпускали, бажали помсти. Не тільки Мальнору, а і всім причетним. Помсти за кохану, котру так нахабно викрали у нього, котру згвалтували, принизили. Помсти за того малого хлопчика, котрого ненавидів рідний батько. Підійшовши до печі, він витяг розпечений до червого дріт, на кінці котрого було клеймо. Обмотаий тканиною на руків'ї, предмет був гарячий, обпікав пальці.

– То це Ренгволд наказа ґвалтувати її? – Ейнар зробив крок ближче. – Це він наказав знущатися над нею? – Ще крок. – Чи може за його наказом ти вбив Бергарда, аби зберегти таємницю?

В очах Мальнора почав плескатися тваринний страх.

Ейнар зупинився навпроти. Долоню пекло від температури дроту, та сіверянин не звертав уваги на це. Всередині пекло гірше. Від однієї думки про те, що довелося пережити коханій злість нахлинала з новою силою.

– Не так давно ти сказав мені, що я мав би клеймити своїх дівок, аби всі знали.

Ейнар підійшов ближче, і схопивши рукою полоненого за волосся, підняв його обличчя, аби зазирнути Мальнору просто в очі. Той не зчувся, як по ногам знову потекло від нервування. Рішучість в чорних очах навпроти лякала гірше за перспективи терпіти знущання і далі. У тих чорних очах, Мальнор бачив власну смерть.

– Благаю, – тремтячим голосом почав він, – Прошу, Ейнаре. Ти ж не такий, як батько?

На мить Норст завмер. Скільки разів він намагався довести всім, а особливо собі, що не схожий на Ренгволда?

– Так, – Він врешті прийняв рішення, очі знову затягнуло темрявою. – Ти правий. Я не такий як Ренгволд. Я – гірше!

Розпечений метал впився у чоло Мальнора, випалюючи слід. Плоть зашипіла, приміщення затягло запахом паленої шкіри. А крик в'язня сколихнув стіни Колду.

Хексе! Вона там.

Ейнар крокував у напряму зали нарад. У носі все ще стояв мерзенний запах болі зітканий з безлічі окремих запахів: крові, паленої плоті, сечі. Колись його лякали тортури, він не розумів, як можна вживатися до такої жорстокості, зневажав батька через це. Руку все ще пекло від розпеченого дрота. Він не кращий. Та зараз він мав важливіші справи ніж самокопання.

– Мілорде! – Майже хором промовили радники, коли той увійшов до зали.

– Ейнаре? – Інгрід стояла поруч зі столом.

Норст кивнув, і широким кроком перетнув залу, зупинившись біля свого місця по центру.

– Сьогодні мені не потрібні ваші звіти, – одразу почав він, – Я зібрав вас тут, аби повідомити, що їду до Хексе.

Радники загомоніли здивовані новиною. Головний радник осмілився запитати.

– Вибачте, мілорде, чи можемо ми дізнатися про мету вашої подорожі? – інші підтримали, повторюючи питання, закивали головами, – Чи вирішили ви підтримати ідею вашого батька, та рушити у військовий похід, як це і було заплановано?

Ейнар постукав пальцями по стільниці, роздумуючи.

– Війни легко розпочинати, проте важко завершити.

Правиця геть розгубився, не розуміючи до чого хилить лорд.

– То? Це дипломатичний візит?

Ейнар хмикнув. “Дипломатичний” – не зовсім підходяще слово для того, аби описати мету поїздки. Він не знав, що чекати від нового правителя об'єднаних земель.

– Можете називати це як завгодно. Я вирушаю за кілька годин. Ви, – він вказав рукою на старого вусатого вартового, котрий зараз обіймав посаду заступника головнокомандуючого за його наказом, – накажіть сформувати загін з добровольців, котрі будуть супроводжувати мене. Достатньо десять осіб. Серед них має бути принаймні шість розвідників.

Радники перезирнулися, не розуміючи планів господаря.

– Але… – Почав було казначей, та Ейнар не дав йому договорити.

– Я не давав вам слово.

Чоловік одразу ж притих. У розмову знову вступив головний радник.

– А що з людьми, котрих викликав Ренгволд для походу? Військова компанія готувалася довго. І зараз, люди розгублені. Я маю відпустити їх?

Норст замислився.

– Скільки маємо живої сили?

Радник розвернув сувій, а потім передав його заступнику війська.

– Дві тисячі осіб, мілорде.

Ейнар скривився.

– Було більше.

Вусань кивнув, а потім тихіше почав пояснювати.

– Багато людей втекли, після смерті Ренгволда. Вони самотужки покинули табір.

Ейнар прикрив очі, в скронях вже аж тиснуло від думок.

– Тобто, вони вирішили порушити присягу. – Не запитання, а факт. Норст розумів причини. Люди боялися, зневажали Ренгволда.

В залі повисла тиша. Ніхто не хотів озвучувати очевидного.

– Що ж… У такому випадку тієї зброї, котру ми готували має вистачити для кожного, хто залишився. Збирайте військо. Завтра ви маєте вирушити слідом за моїм загоном до Хексе. Кожен, хто долучиться до війська, має отримати обіцянку винагороди після повернення.

Казначе ледь не захлинувся від здивування.

– Але, мілорде!

Ейнар підхопився на ноги, голосно ляснувши долонею по стільниці.

– Ніяких “але”! Це наказ вашого лорда, і ви маєте виконувати його. Я сказав, що кожен має отримати винагороду, і він її отримає. У людей має бути стимул. Я – не Ренгволд, аби залякувати свій народ. Вони мають бути вірними мені, як і ви. Якщо когось це не влаштовує, на ваше місце є багато бажаючих.

Казначе зблід, і швидко закивав. Головний радник, осмілився перепитати:

– То якщо військо вирушить до кордонів Хексе… Це оголошення війни столиці?

Норст обвів приміщення поглядом, зупинившись на вирізаних слова заповідей сіверян.

– Ні. Я не планую воювати з Хексе. Це ніколи не входило у мої плани. Армія сіверян – це важіль впливу, якщо щось піде не так.

– Якщо “що” піде не так, Ейнаре? – пролунав голос Інгрід, і радники опустили очі.

Жоден з них відкрито не виказав невдоволення, що жінка присутня на зборах, проте кожен думав про це.

– У вас є мої накази, виконуйте! І залиште мене з сестрою наодинці!

Зашурхотіли одежі, кроки. Щойно за радниками зачинилися двері, Інгрід встала навпроти брата, схрестивши руки на грудях.

– Що ти робиш, Ейнаре? Нащо тобі їхати в Хексе, та ще й вести людей за собою?

Норст сміливо підняв погляд на старшу сестру.

– Я не маю звітувати перед тобою, Інгрід.

Жінка зітхнула. Інколи брат був нестерпним у своїй впертості.

– Я хвилююся за тебе. Твоє положення надто хитке, а ти вирішив вести людей на війну проти столиці?

Ейнар закотив очі, обличчя стягнуло на щоці в районі рани, котра ще загоювалася.

– Я вже казав, що не планую воювати. Тільки поспілкуватися з королем.

Інгрід пирхнула.

– Саме тому ведеш дві тисячі озброєних людей під стіни Хексе?

– Це для переконливості.

Інгрід сплеснула руками. Певно, їй ніколи не збагнути чоловічої логіки.

– Це через неї, так? – здогадалася вона. – Той полонений розповів, що та дівчина в Хексе? – Норст тільки кивнув у відповідь. – А хай тобі! Ейнар ти геть з глузду з'їхав?

Інгрід підійшла ближче, торкнувшись руки брата та заглядаючи йому в очі.

– Ти ризикуєш всім заради якоїсь служниці? – Вона штовхнула його в плече. – Ти збожеволів? Ти тепер лорд! І перед усім маєш думати за свої землі, а ти хочеш прирікти нас на війну зі столицею? У них же армія Солу!

Ейнар підвівся, споглядаючи зверху вниз на сестру.

– Я дав обітницю перед предками, Інгрід! І твої слова не зупинять мене. Я добре знаю про свої обов'язки, не треба зайвий раз нагадувати. Проте я хочу нагади тобі про дещо: даючи клятву захищати дружину, я робив це від щирого серця. І нічого не здатне змінити мого рішення.

Інгрід закрила обличчя руками, зітхаючи. Вона розуміла, що навряд чи зможе переконати брата не робити того, що він замислив.

– І що ти збираєшся робити?

Ейнар знизав плечима.

– Привезу дари, спробую викупити її. Король не має права утримувати мою дружину як полонянку. Це розцінилося б як оголошення війни півночі.

– То для того військо?

Норст кивнув.

– Так. Про всяк випадок.

Жінка опустилася на найближчий стілець. Її погляд блукав залою, розглядаючи прикраси.

– Пам'ятаєш, коли ми буди малі, доглядальниця рзповідада байку, проте, як засліплений дракон, котрий втратив серце, знищив пів світу? – Вона перевела погляд на брата. – Будь ласка, не роби дурниць, Ейнаре.

Норст схилив голову, пригадуючи сюжет розповіді. Десь в глибині душі він добре розумів почуття того нещасного дракона.

– Спробую, проте не обіцяю.

Розуміючи, що тема вичерпала себе, і не має сенсу переконувати брата в протилежному, жінка спробувала перевести тему.

– Твої радники не надто зраділи, коли бачили мене тут.

Ейнар хмикнув, пригадуючи перекошене обличчя казначея та їх криві погляди у бік Інгрід.

– Їм доведеться звикати.

Ця відповідь трохи спантеличила.

– Що ти маєш на увазі?

Ейнар знову знизав плечима. Злалося втома стала відчуватися фізично, наче на його плечах тепер тяжіло ярмо.

– Поки я поїду, ти залишишся за правительку.

Від такого Інгрід аж очі витріщила. Це було нечувано. На півночі ніколи не було жінок при владі.

– Ти випадково ніде головою не вдарявся?

Інгрід спробувала перевести хвилювання в жарт. Ейнар спокійно поглянув на сестру, не розділяючи приводу для насмішки.

– Ні. Я кажу це серйозно. У Колді має залишатися хтось із Норстів. Це залізне правило, і я не планую його поступатися. Крім того, ніхто окрім тебе не впорається з цими обов'язками краще.

Інгрід підтиснула губи, скептично оцінюючи перспективи.

– Голови общин будуть проти.

Норст криво всміхнувся.

– Їм також доведеться змиритися. Якщо звісно їх власні голови для них цінні.

***

Одягнений в обладунки, Ейнар вийшов на подвір'я. Його вже чекав загін, чоловіки сідлали коней, перевіряючи збрую. Оминаючи конюшні, Норст рушив далі, туди де збиралися вояки. Від моменту, коли він віддав наказ, обстановка серед військових пожвавилася. Старші в загонах контролювали постачання зброї, та її роздачу тим, хто завтра піде в похід. Інші ж носилися між веж, переносячи щити чи списи. Робота кипіла.

Запримітивши старого, Ейнар пришвидшив кроки. Заступник головнокомандуючого контролював роботу старших, і не одразу помітив, що до нього прямує лорд. Але щойно Ейнар опинився поруч, поважно кивнув на знак пошани.

– Мілорде.

Ейнар махнув рукою, покликавши його за собою та попрямував до вартової вежі. Вусань пошкандибав слідом. Опинившись у невеличкому приміщенні, Норст витягнув сувій, розкладаючи його на столі.

– Це мапа кордонів з Хексе. – Він ткнув пальцем на позначки, демонструючи зображення чоловіку. – Одна з останніх. Батько готувався, а тому старі мапи вирішено було оновити. Маєш взяти її, адже ти завтра поведеш моє військо.

Старий вклонився.

– Дякую, мілорде. То ми маємо діяти, як це було узгоджено з лордом Ренгволдом?

Ейнар мовчав хвилину, вдивляючись у зображення. Він знав плани батька щодо наступу. Проте тоді були інші обставини та зовсім інша кількість війська.

– Ні. Ми не збираємося атакувати Хексе. Стратегія Ренгволда була непоганою. Проте у мене інша мета. Військо має зупинитися тут, – він ткнув пальцем на схематичному зображенні.

Старший підійшов ближче, та насупив густі сиві брови.

– Ви впевненні, мілорде? Це окраїна лісу, далі починається поле. З точки зору військової тактики, для бою краще б підійшла більш відкрита місцевість, – Він тикнув пальцем трохи нижче. – Ось тут.

Норст простукав пальцями по стільниці, роздумуючи над власною стратегією.

– З точки зору ведення бою, так. Ти маєш рацію. Але це було б необхідно, якщо ми справді б хотіли війни. Мені ж необхідно лише мати важіль впливу на столицю, не більше.

Чоловік поглянув на юного лорда, намагаючись зрозуміти в чому полягає його місія. Норст поспішив пояснити свій план.

– Ось дивись, – Він окреслив рукою лінію, – Дві тисячі осіб на відкритій місцевості. Наші воїни стали б просто мішеню. У разі, якщо б це був справжній бій, шанси сіверян вистояти проти численної армії Хексе, котра має до того ж солійських найманців, були б мізерні. Так?

Старий кивнув, добре розуміючи, як могли б розвиватися події. Норст продовжив.

– Тут, – він вказав на поле що наче стіною було оточене лісом з боку Колду. – На відкритій місцевості, маєте поставити якомога більше наметів. Тисячу осіб відправити туди. Нехай всі будуть на видноті. Намети мають стояти порожні. Всі коні також мають бути там. Інша половина війська має розсередитись тут, – він обвів пальцем ліс. – На певній відстані, але так, аби охопити достатньо території. Накажи солдатами розводити багаття. По всьому периметру мають палити якомога більше сирих гілок, листя, трави.

Чоловік осяяно усміхнувся, розуміючи до чого хилить лорд.

– Щоб дим було видно.

– Саме так. Розвідники певно поїдуть доповісти правителю, проте їх данні будуть неточними. Вони будуть бачити тільки те, що наше військо має безліч наметів. А ще має незлічену кількість людей в лісі. Але невідомо скільки. Це виграє вам час. Вони мають отримати інформацію, зібрати воїнів, розробити стратегію.

Якщо мої перемовини з королем Хексе будуть невдалими, і військо столиці піде на вас – тікайте. Кидайте намети і повертайтися у Колд. У вас буде перевага, армія близько до нашого кордону. Війська столиці будуть обачливі, побояться швидко наступати, остерігаючись армії прихованої в лісі.

Вусань хитнув головою та підтиснув губи.

– Сіверяни не будуть тікати.

– Це мій наказ! Відступати назад до Колду. Інгрід все підготує. – Щойно чоловік хотів відреагувати на те, що північ опиниться в руках жінки, Норст продовжив. – Це також мій наказ. У жилах Інгрід кров Норстів, і вона залишиться правити від мого імені. Навіть якщо місто буде оточене, продовольчих продуктів вистачить витримати осаду протягом місяця.

Старий негативно махнув головою.

– А що потім?

Ейнар склав карту.

– Харальд звісно залишиться з дружиною у Колді. Він голова великої общини, коли дійде звістка, що Колд оточили, вони прийдуть з військами. Це кодекс.

Старий похвально схилив голову. Стратегія продумана молодим лордом заслуговувала на похвалу. Він навіть не очікував що юнак зможе продумати такий план.

– Ось, тримай. Озвуч це план всім старшинам. Ти відповідальний за це. І як вже ми в такому становищі, думаю буде вірно, аби ти став повноправним головнокомандуючум.

Вусань схилився у поклоні.

– Матиму за честь, мілорде!

Більше розмовляти часу не було, треба було рушати, аби обійти хребет доки не почне сутеніти. Його люди вже чекали, повністю готові та озброєні. Один з вояків підійшов до Ейнара, доповідаючи про готовність.

– Мілорде, ми готові рушати. – Він на мить завагався, але все ж осмілився запитати, – Чи це необхідність?

Чоловік кивнув у бік возу, що стояв запряжений та готовий до відбуття. Ейнар зіщулився.

– Так. Це ж той самий, на якому приїхали вранці ті двоє?

Вояка кивнув у відповідь. Норст посміхнувся в передочікуванні помсти.

Ледь притомного полоненого витягли в двір. Щойно вартові відпустили юнака, він впав на землю, прямісінько в калюжу. Волосся прилипло брудними пасмами до обличчя.

– Вставай, Мальноре. Час вирушати.

Зв'язані руки і ноги не дозволяли ослабленому хлопцю навіть поворухнутися. Тоді Ейнар підійшов ближче, і опустившись навпочіпки, різким рухом зрізав одну з мотузок, вивільняючи нижні кінцівки в'язня.

– Вставай!

Той захрипів:

– Чому ти просто не вб’єш мене?

Норст процідив крізь зуби:

– Це було б занадто просто.

Схопивши нещасного за комір, він рванув його вгору, від чого Мальнор знову захрипів, жадібно хапаючи повітря губами. Пасмо сповзло, відкриваючи погляду всіх присутніх червоний запалений слід від клейма на лобі.

– Я присягнув, що ти покинеш Колд, і виконую обіцянку.

Штовхнувши полоненого на віз, Ейнар махнув підлеглим, аби ті прив'язали Мальнора, а сам пішов сідлати коня. Він все ще не наситився помстою.

Дорога до Хексе була довгою. Особливо для Мальнора. Раз на добу йому давали пити, але більшість часу він був змушений лежати на деревяному возі нерухомо. Руки та ноги німіли, голова паморочилася. Все тіло боліло від тортур. Рана на лобі пульсувала, пекла нестерпно, хотілося розідрати її, проте руки, зв'язані за спиною не дозволяли навіть торкнутися запаленого місця.

Мальнор втратив відлік часу. Пірнаючи у забуття, він тільки так міг хоч на мить забути про біль. Дорога здавалася безкінечною. Та ось, хтось штовхнув його, вириваючи зі сна.

– Гей, отямся.

Мальнор розплющив очі. Кілька секунд зір не фокусувався, аж поки не став чіткішим. Темні очі, шрам. Ейнар стояв поблизу, з насмішкою дивлячись на нього.

– До Хексе день дороги.

Повідомив Норст, прокрутивши в руках яблуко. Мальнор відчув як зводить шлунок від болю та голоду. Він давно не їв. Ейнар відкусив шматок плода, смакуючи. А потім пройшов до коня, віддавши яблуко скакуну. Мальнор раптом наче повернувся у минуле, тільки ось зараз він у іншій ролі.

– Відпусти мене. Благаю! – хрипло почав благати він.

Норст обернувся, підійшов ближче і схилившись, зазирнув у очі Мальнора.

– А ти відпустив її? Певно, вона також благала?

Ейнар скривився, нова хвиля злості підіймалася всередині щойно він починав думати про те, що сталося з коханою.

Напоївши коней загін рушив далі. Дорога була розмита зливою, котра пройшла напередодні. Колеса возу загрузали, сповільняючи рух. Врешті, втрапивши в яму, вісь, котра тримала колеса тріснула.

– От халепа! – прокричав один з вояків. – Приїхали.

Ейнар глибоко вдихнув, заплющив очі.

Залишилося не так багато шляху. Спішившись, він підійшов до воза, котрий тепер не зміг би їхати далі. Смикнувши полоненого, він потягнув його до себе. Чоловік у обладунках опинився поруч, допомагаючи вивільнити Мальнора з пастки.

– Прив'язати до мого коня! – зкомандував він. На обличчі виникла крива посмішка. – І постарайся поспівати бігти.

Знесилений, Мальнор ледь встигав переставляти ноги. Хоча вони рухалися не швидко, та йти було складно. Шкіра на зв'язаних зап'ястках аж пекла. Мотузка навколо поясу тиснула. Часом доводилося майже бігти за конем, бо якби він впав, то напевно, загинув під копитами інших вершників.

Кілька годин такого шляху позбавили останніх сил. Мальнор задихався, в роті пересохло і він ледь не втрачав свідомість. Він перечіплявся і падав, Норст терпеливо зупинявся, очікуючи поки в'язень підведеться. Якщо не вдавалося встати самотужки, його підіймали. Знову і знову.

Катування у Колді вже не здавалися такими пекельними, як шлях до Хексе.

Дорога була знайомою. Вони проїзджали ці місцини нещодавно. До столиці залишалося все меньше відстані. В один момент, все всередині Мальнора затремтіло. Вони наближалися до того місця, де він згвалтував Іду. Паніка почала швидко розповсюджуватися по судинах. Вона душила, лякала, змушувала хлопця здригатися. Все пливло перед очима.

Оступившись він не втримав рівновагу та впав. Тіло боляче протягло по дорозі. Норст змушений був зупинитися.

– Вставай! – Скомандував він.

Спішившись підійшов до Мальнора, підіймаючи його.

– Мілорде! – підбіг один з супроводжуючих, махнувши рукою на окраїну галявини.

Норст огледівся. Стара зруйнована вежа виглядала кепсько. Аж ось поблизу він помітив дерево душ. Воно було старим, крона перепліталася між собою. І видавалося, що листя тримають чиїсь сухі, кістляві пальці.

– Дерево душ… – одночасно прошепотіли Ейнар та Мальнор.

Норст шанував традиції свого краю, щиро вірив у них. Він відчував всередині непомірний тягар, і побачивши дерево, хотів звернутися до предків, покаятися у власних вчинках. Сподівався, що це трохи полегшить його тягар.

– Зупинимося тут. – Віддав наказ, потягнувши Мальнора за собою.

Щойно той зрозумів, що відбувається, запротестував, почав вириватися.

– Ти чого? – Ейнар сильніше стиснув пальці, утримуючи мотузку. – Йди, не змушуй тебе тягти.

Перед очима Мальнора виринали спогади. Наче темні тіні, ті гріхи міцно обплели його розум. Ось віз, той самий на котрому він тепер їхав у якості полоненого. Він стояв там осторонь. Ось там пройшов Бергард. Кров застигла в жилах. Раптом в пам'яті виринув інший момент. Скривавлене обличчя Бергарда, його здивований погляд. Мальнор струснув головою. Почало нудити. Тіла торкнувся озноб.

– Тут розводили багаття, не так давно. – крикнув один з вояків, оглядаючи місцину.

Ейнар підійшов ближче. На землі виднівся попілястий слід від вогнища. Трава навколо була зім'ята.

– То ви тут зупинялися?

Норст кинув погляд на зблідлого Мальнора. А потім поглянув у той же бік, де застиг погляд хлопця. Наче прочитавши думки, Норст запитав:

– Ти дозволив їй хоча б помолитися предкам?

Мальнор знову поринув у спогад. Шепіт листя над головою, схлипування Іди, її плач. До горла знову підкотило, і він зігнувся навпіл. Проте блювати було нічим. Ейнар спостерігав за цим з огидою.

– Що ж. Я дам тобі таку можливість. Звернутися до предків та попросити вибачення за твої вчинки. Вважай це жестом доброї волі.

На гаючи часу, поки його люди розкладали табір, щоб відпочити та поїсти, Норст попрямував до дерева душ, потягнувши за собою Мальнора. Як би той не бурсався на початку, зараз наче втратив залишки сил. Ноги стали м'якими, неслухняними. Погляд губився у величній, сплетеній кроні. Щойно вони підійшли почувся гул. Наче і справді голоси кликали їх підійти ближче. Ейнар опустився на коліна, і з силою смикнув мотузку, змушуючи Мальнора також впасти.

Масивні корені дерева, наче судини, виднілися з-під землі. Легкий вітерець пройшов поміж листя, торкнувся гілок. І там серед тихого шелесту, Ейнару раптом здалося, що він чує голос Іди. Її плач, благання. Голова запаморочилася, в роті зібралася гіркота. Світ наче затягнуло темрявою. Він не бачив нічого навколо, чув тільки невблаганний шепіт, котрий долинав звідусіль. Предки говорили до нього. Ейнар знав це, відчував нестерпний біль, котрий розривав зсередини.

Мальнор зомлів, впавши обличчям прямісінько на коріння дерева. Він також чув ненависний голос дівки серед шепоту листя. Це стало його прокляттям. Підсвідомість знову і знову повертала його до миті гріхопадіння.

Ейнар кілька разів кліпнув, проте темрява так і не розсіялася. Перед ним, наче зіткана з тисячі маленьких порошинок виникла дівоча фігура. Вона змучена лежала тут, поблизу. Її голос лунав все голосніше і глибше, вбиваючись у скроні Норста. Вона страждала, благала…

– Ні! – голос лорда розлився над галявиною.

Темрява відступила. Повільно повернулися обриси місцини: високі трави, дерева, зруйнована вежа неподалік. Мальнор поруч захрипів, приходячи до тями. Спухле від побоїв обличчя стало ще блідішим. Синці на його фоні здавалися більш котрастними. На мокрих від сліз щоках розмазався бруд.

Норст все ще стояв на колінах біля дерева душ. Голова боліла так, наче хтось стиснув її лещатами. Ейнар запустив пальці у чорняві пасма, та з силою замружився, відганяючи нестерпний біль. Кілька хвилин він стояв нерухомо. До нього підбігли воїни, перепитуючи, чи все добре, та він і слова не міг промовити. У вухах все ще дзвенів голос Іди.

Ейнар повільно розплющив очі. Неподалік, на одному з коренів помітив маленький клаптик. Він підповз ближче, торкнувшись ниток. Впізнав колір тканини.

Супроводжуючі були не на жарт спантеличині тим, що відбувалося з лордом.

– Мілорде, ви в порядку? – перепитували постійно, та відповіді не було.

Ейнар закляк, розглядаючи клаптик, котрий зачепився за корінець. Серце прискорило ритм.

– Це тут сталося? – голос хлопця був хриплим.

Він насилу підвівся, і підійшов до Мальнора. Холодна, гостра мов сталь, злість знову панувала всередині.

Замість відповіді Мальнор щось хрюкнув, незрозуміло забелькотів. Відповідь була непотрібною. Все було видно всередині переляканих в смерть очей.

Зуби заскрипіли від натиску, коли Ейнар зтиснув щелепи. Тіло затрусило. У кроні дерева над головою все ще чувся шепіт.

Норст повернувся до свого загону.

– Сідлайте коней, ми їдемо. – Прогарчав так, що ніхто більше не осмілювався перепитувати.

Широким кроком він підійшов ближче до Мальнора, та опустився навпочіпки, заглядаючи у обличчя ворога.

– Який же ти виродок!

Кілька глибоких вдихів, стримали лють, проте не на довго. Хотілося бити. Довго та жорстоко, поки Мальнор вже не буде подавати ознак життя. Ейнара лякало це відчуття. У ці миті він починав розуміти Ренгволда.

Ця думка змусила його протерезвіти. Клята кров Норста все ж текла в його жилах, бурлила люттю.

Подув вітер, і всередині дерева знову загуло. Дівочий плач стискав його груди, відбивався у скронях. Перед очима знову все затягло пеленою. Різко схопивши в'язня, Ейнар потягнув його в бік. Не розбираючи дороги, не бачив нічого поперед себе. Тільки коли зупинився біля коня, зір прояснився. Мальнор щось белькотів, благав, кричав. Та Норсту було байдуже на ті мольби. Він все ще чув голос Іди в своїй голові.

Прив'язавши мотузку до сідла, Ейнар заскочив на коня, і з силою штурхонув тварину в боки зриваючись з місця. Крики позаду змушували прискорюватися. Норст летів наче скажений, не озираючись. Вітер бив в обличчя, витісняючи клятий гул.

Проїхавши ще з два десятки метрів, він нарешті зупинився. Дихати було важко, проте врешті вдалося опанувати себе.

Коли Ейнар озирнувся, до горла підкотила нудота.

У скаліченому тілі, котре волочилося слідом, було важко розпізнати Мальнора. Він вже не кричав, не рухався. Розвернувшись, Норст повільно поїхав назад, до місця де залишилися його люди. Загін стояв осторонь дороги. Вояки мовчки чекали на лорда, але ніхто не смів підняти погляд.

Ейнар зупинився, спішився. Над галявиною висіла тиша. Загін повільно від'їхав вперед, залишаючи володаря сам на сам з тим, що колись було в'язнем. Норст не поспішав підходити ближче. Раптом стало гидко від самого себе, від тієї жорстокості, що нещодавно заполонила його душу. Погляд торкнувся сплетеної крони неподалік. Він хотів полегшення, віднайти підтримку предків, а натомість вони жорстоко вдарили його, відкриваючи правду. Простоявши нерухомо кілька хвилин, Ейнар рушив до тіла.

Відрізавши мотузку, Норст схилився над нещасним. Замість обличчя – суцільне криваве місиво, нога вивернута під неприроднім кутом, з плеча стирчить кістка. Жахливе видовище. Ейнар зітхнув. Він справді не такий як Ренгволд – гірший. Не стримався, не опанував себе.

Відтягнувши тіло, з дороги він штовхнув його в кущі що росли над канавою. Затримавшись на мить, він востаннє глянув у бік кривдника Іди. А потім, заскочивши у сідло, рванув з місця, наздоганяючи загін.

Між гілок співали птахи. Високо над головою безкрайне небо потроху бралося пурпуровими лініями. Свідомість повернулася лише на мить. В скаліченому тілі боліло все. Кожна клітина віддавала нестепним печінням. Розмитий погляд Мальнора прослизнув по плямам, котрі повільно набирали більш чітких обрисів. Зруйнована вежа, галявина. Погляд зупинився і застиг на креслатій кроні дерева душ. Останній подих з болем вислизнув крізь вуста, залишаючи зранене тіло.