Одного разу, на світанку,
Коли не встали півні зранку,
По вулиці йшов митець.
Чекав він біля озера дівчину, хай йому грець,
А дівчину не просту,
А ту, що розвіяла всіляку смуту.
Стоїть, а її все нема,
Можливо, й чекає він її дарма?
Хоча, з чого б такі думки?
Не міг же він так просто малювати ті малюнки,
В які вклав душу й серце,
Надіячись, що її серце взаємно б'ється.
І ось, іде вона, ніби спустилася з нібес.
Ех, жаль що одруження то довгий процес.
"Гей, митцю, я бачила твої мальовані поля,
Не бачила ні разу такої я краси, ти звідкиля?" -
Лунає її голос, так близько і далеко в одночас,
Господи, навіщо так довго іде час.
Підходить та, хто зупиняє серцебиття митця,
І та, хто його знов відновить.
"Та де тільки не поносило мене життя,
Зате багато бачив краєвидів." -
Митець відповідає, з надією на те, що взаємні всеж їх почуття.
"Я прочитала того листа,
І маю відповісти.
Вибач, але у нас з тобою різні повісті."
Серцебиття знову зупинилося, але теперь не від любові,
Душа кричить, а почуття просяться до волі.