Світанок. Чашка чаю парує млосно
Втома засіла в легкій дівочій косі
Вона кричить, як завжди безголосно
Вона крутиться, як може, навколо осі
За вікном її спокій, він зовсім поряд
Та варто лиш двері розпахнути назовні
Нема там нікого, а в спині горить погляд
Насмішливий шепіт з самої безодні
Чашку чаю охоплюють пальці дівочі
Оппікається шкіра, горить і душа
Що не спить у печалі ці смуткові ночі
Що кудись все рветься, кудись поспіша
Стікає краплина з губ і додолу
Рука тягнеться витерти примарні сліди
Щось знову вчепилося в серденько голе
На щоках теж краплі, з очей й в нікуди
Душить горло і груди стискає від болю
Звідки ж взявся він раптом? Навіщо? Чому?
Заскладно буває примиритись з собою
А як втихомирити власну ж пітьму?
Котяться краплі, гояться рани
І з'являються миттю нові
Перетікає у ранок світанок
Ніч ховається в важкій голові