Епізод четвертий
Для когось страх - це те, з чим потрібно боротися, щоб досягти так бажаного успіху.Для когось це спокусливе мистецтво кохання, яке неодмінно затягне у свою безодню сумнівів і дорікань.Проте ж для мене воно мало зовсім інше значення, це не схоже на швидкоплинне втручання емоцій в буденність, це скоріше подібно до способу життя.
Страх не зникав навіть тоді, коли все навколо кам'яніло, щоб ненароком не злякати ті полохливі моменти щастя, адже я завжди був таким впевненим, в тому, що хтось неминуче позбавить мене права потайком стежити за радістю інших.Ніхто не знає, можливо той хтось, щоранку спостерігає за мною по іншу сторону потрісканого дзеркала.Я сам завжди відштовхував від себе те прекрасне, чого так само невинно бажав.
Тож зустрівши таємну незнайомку, яка ще декілька хвилин тому сиділа на задньому кріслі, в мене виникло почуття що мені дали шанс на життя.Те саме звичайнісіньке життя в колі сім'ї, те життя про яке я нишком мріяв, але ніколи не сподівався мати.Щось стиснулось в середині, ноги почали рухатися самотужки, і я не встиг оговтатися як вже стояв на порозі театру.
Ця будівля була зовсім як жива, всі її стіни були вкриті тріщинами від вологи, іноді траплялись навіть бульбашки, які ось-ось лопнуть.По стелі котилися краплини води, які стікаючи потрапляли до заглиблень в підлозі. Весь вигляд ніби кричав, що став випадковим свідком жахливих подій, а пригнічена тиша ніби жалкувала і співчувала жертвам, крик яких навіки застиг в повітрі.
Мій давно знайомий товариш страх, набував тут якоїсь зовсім мені невідомої форми, він вже не здавався таким невинним та непомітним.Його присутність одразу дала про себе знати ще на самому порозі, коли в очах загорівся відчайдушний поклик негайно покинути це місце.
Та знаєте, такі будівлі були набагато приємнішими ніж ті, що мов байдужі брили льоді стоять цілими століттями, ніби вони не підвладні жорстокій силі часу.Від такого місця можеш не очікувати ніякого співчуття, воно було позбавлене будь-якого прояву емоцій.Адже якщо будівля не містить в собі ніяких спогадів, це робить з тебе вразливу жертву, яка сліпо прямує в обійми темряви.
Я не можу навіть уявити наскільки страждали ті люди які не по своїй волі опинялися тут, тобі одразу стає нестерпно боляче, оскільки все навколо продовжує жити своїм життям, в той час, як ти відчайдушно намагаєшся вижити.Ви маєте право не вірити і навіть насміхатися з мене, проте, мабуть, не існує тої людини, яка б розумілася на будівлях ліпше за мене.Я був приреченим на самотність з самого початку, довгі вечори в компанії бездушних стін, змусили мене побачити те, що не здатні бачити інші.Лише через це я не став схожим на того, в чию пастку прямую просто зараз.
Невже я запізнився?А що як раптом я прийшов занадто пізно?На диво страх відступив і мною почала керувати допитливість.По дорозі неочікувано збагнув, що вперше за довгий час я переміг страх, а не навпаки.Все здавалося зовсім чужим, було прикро розуміти що я так звик до страху, що без нього мені недобре.Але нічого, заспокоював я себе, настане час коли ти вже не згадаєш цього жалюгідного почуття.
В ночі місто покривала тиша, вона мала абсолютну владу над кожним закуточком.І театр цьому був не виняток.Хоча стривайте серед тиші були чутні якісь звуки, ні слова.Я чітко відчув тихе бубоніння в віддаленому кутку театру.Від цього по всьому тілу побігли мурашки.О ні, ні, ні знову цей клятий страх.І я не роздумуючи зробив крок вперед.Я не можу просто стояти там, я повинен довести що чогось вартий, невже дозволю панувати над собою звичайному почуттю?
Я невблаганно швидко дістався того місця, темрява не давала моїм не звиклим до неї очам, побачити джерело звуків.Ось ніби по моїй благанці двері будівлі прочинились даючи місячному сяйву освітлити кімнату.Нарешті я зміг побачити хоча б щось, але що це?Не з'ясувавши цього, я набрав повні легені повітря, щоб покликати жінку. Але встиг лише спітнілою рукою закрити рота, зупиняючи пронизливий крик.Відхитнувшись назад я відкрив собі повноцінну картину подій, над збіднілим тілом жінки нависла постать.Я запізнився.
Коли б я міг винести урок з мого життя у Вексалі, то він би звучав так: не дивуйся крові, сльозам, крику.Якщо не підкорятися цьому правилу, життя тут стане нестерпним, а серце одного вечора назавжди зупиниться, через надмірні дорікання.Ставши свідком чергового звірства, ти маєш з кам'яним лицем пройти повз, лише так і ніяк інакше.Люди тут занадто гарно знають, що нещастя любить увагу, якщо ти подивишся їй прямісіньку у вічі, будь готовим до неочікуваного візиту одного дня.Тут має значення лише твоє власне життя.
Проте просто зараз не існувало мого власного життя, сталева брама що захищала серце з гуркотом відкрилась для нових для мене почуттів.Горе.Співчуття.Відчай.
Зловмисник рухався аномально різко і швидко, через кістляву статуру, що додавала йому гнучкості.Я не смів рухатися з місця, а вбивця продовжував наносити порізи, по вже бездиханному тілу.Чорт забирай, та він явно це робив не вперше.Хоча його особистість тісно приховувала тканина, було помітно, що обличчя не видавало ніяких емоцій.Навіть в найгірших нічних жахіттях ви не зможете відчути цю атмосферу, він продовжував нівечити її тіло, хоча в цьому не було ніякої потреби, та ця людина справжній психопат!Раптом з черговим різким рухом, тканина злетіла, і мій погляд впав на обличчя негідника.
Переді мною стояла жіночка похилого віку, в довгій мішкуваті чорній сукні.ЇЇ зовнішність була потворною, скрізь були зморшки, чимось схожі на тріщини.Очі не мали блиску, який притаманний людям.Вони втомлено кліпали, ніби навіть ці елементарні дії давались їм насилу.Дивно було бачити її такою слабкою, хоча ще недавно вона рішуче і не здригнувшись завдавала удари.
Жінка всіма своїми силами спробували нахилитися, проте це вдалося не відразу.В її зморщених руках я помітив папірець, вона охайно залишила його біля тіла.Згодом стара випрямилась, і стала милуватися власною роботою.Від цієї сцени почало нудити, я навіть не помітив як вибіг з будівлі.Всю дорогу додому мої думки були в тумані, лише зображення незнайомки стояло перед обличчям.