#Сирин #MoonChaiStory #Стейсі_Марія #F #A #міні #ВПроцесіНаписання
Дощ на вулиці – чудова нагода зібратись всім разом і пограти в настільні ігри. Авжеж, всіх збирав Даня. Зателефонував і просто взяв і сказав, де чекає.
В напівпустій їдальні було затишно і тепло, а напої приємно зігрівали. Останній іспит ми здали сьогодні вранці, і з цього приводу Даня з Юрою таємно пронесли в академію алкоголь.
Соля не прийшла – вона ловила краплі своїм обличчям і тілом надворі. Вона часто йшла пограти в таку погоду на вулицю, а потім приходила, мокра до нитки, і хворіла ще два тижні.
Стейсі також дуже любила дощ, але поводилася кардинально не так. Сиділа тихо, усміхалася. В такі дні вона могла зробити комплімент навіть Дані, на що той робив очі завширшки з блюдця і нагадував про це дівчині ще тиждень опісля. В такі особливі дні Стейсі зазвичай закутувалася в плед і читала книги. Або доглядала за рослинами.
Проте сьогодні Стася не усміхалася й не робила компліментів. Вона не читала і не закутувалась в плед, запрошуючи мене приєднатись до неї. Сьогодні вона була засмучена і сонна, все переплутувала і не могла нічого втримати в руках, але я не могла зрозуміти чому.
Ми грали в мафію. Я була лікарем. До нас приєднався і Лев, у якого випала вільна годинка, а ще Дамелі і Міра. Ведучим був Даня, хоча він дуже сильно протестував. Але коментував він теж відмінно: Єсен тяжко зітхав, проте Саша з Юрою валялися на підлозі зі сміху. Лев Костянтинович усміхався куточком губ.
Лише Стейсі було не до сміху. І кожен раз, коли я сміялася, я бачила її краєчком ока і почувалася винною, що не можу їй допомогти, бо навіть не знаю, що відбувається.
– Гей, Стасяня! У нас гра, взагалі-то! Чи ти вже думаєш, кого наступним грохнуть? – помахав перед обличчям у дівчини Даня.
Стася нахмурила брови.
– Йди ти... я за іспити турбуюся.
– А що за них турбуватись? – відказав Даниїл. – Ми їх вже здали. Нічого повернути не можна.
– Такий-собі з тебе порадник, – зауважила Саша.
– Чому це? – щиро здивувався він.
– Данююю, – нагадав про себе Юра, – цитую тебе: у нас тут гра.
Проте через деякий час Стейсі покинула гру. Вона сказала, що піде погуляє. Коли вона йшла моє серце здавила тривога. За цей рік ми неабияк здружилися. В кінці осені вона нарешті почала приймати себе і свою любов до рослин і я стала першою, хто її в цьому підтримав. Тому зараз, бачучи, як моя подруга засмучена, я не могла просто сидіти.
– Стейсі, стривай! – гукнула я. – Зараз дограємо і я з тобою піду.
Стейсі похитала головою, але трішки усміхнулася.
– Не варто. Зараз, я, – дівчина запнулась, – загалом, я просто хочу зателефонувати декому.
В коридорі почувся гучний звук, а потім хлюпання. До їдальні зайшла мокра вкрай Соломія з витянутими руками, де було щось заховано.
– Дивіться! Я метелика знайшла і спіймала! – радісно оголосила вона.
– В дощ? – здивувалася Міра, підходячи до Соломії з заздалегідь заготовленим рушником.
– Боже, ти захворієш! – підхопився Лев, начаклувавши поряд гарячий чай.
– Я по калюжах стрибала, аж тут бачу – він на вікні сидить! Ну, я й підійшла до нього тихенько, і... – Соломія прийняла руки і звідти вилетів метелик, який закружляв по приміщенню.
Дамелі засміялася:
– Соломія!
Даниїл уважно дивився на метелика і потихеньку до нього підходив.
– Даню, що ти..?
– Хочу його зловити.
– Я перша!
– Ти його вже зловила!
І у всій цій метушні я не помітила, як вийшла одна-єдина людина. Я почала озиратись в пошуках Стейсі, якої ніде не було видно.
Я піднялася. Вже ніхто не грав, тому можна було спокійно вийти. Мені не приходила в голову, куди могла піти подруга, тому я просто безцільно блукала коридорами. Вже хотіла йти до кімнати, як наткнулась на дівчину. Вона стояла під невеличким навісом над дверима, склавши руки і дивлячись на вікна гуртожитку.
– Привіт, – озвалася я.
Настя повернулася до мене і обвела очима.
– Не помітила тебе, – сказала вона.
І повернулася назад.
Напевно, ми довго так стояли. Може, хвилин десять, а може, п'ятнадцять, а може всього дві хвилини. Чесно кажучи, я зовсім втратила відлік часу.
Надворі було гарно навіть в негоду. По зелених листочках стікали сотні капель, а квітки підставляли свої крихітні обличчя воді. Краплі вбивалися в навіс, створюючи барабанний гуркіт.
Я наважилася:
– Стейсі, – вона не відповіла, – Стейсі, в тебе все гаразд? – все ще мовчить, – Ти сьогодні весь день... – краєчком ока я помітила сльози. Тривога вмить охопила мене: – Стейсі, що сталося?!
Вона нічого не сказала. Просто почала ридати, закриваючи обличчя руками. Тихо, тихо, а потім виривався всхлип. Хотілося обійняти, підтримати, але я просто стояла, не в змозі поворухнутися.
– Стейсі. Стейсі! – схаменулася я. – Давай.. можна, я тебе обійму?
Замість відповіді дівчина притулилася до мене, однією рукою обнімаючи за талію а другою все ще витираючи сльози. Я зарила руку в її волосся, поки другою гладила спину.
– Тихіше, я тут. Все добре. – шепотіла я.
Чи варто було казати, як я хвилювалася? Як хотілося її притиснути сильніше і ніколи не відпускати?
Простояли ми так довго. Дощ пару разів мав намір вщухнути, але потім знову починався з новою силою. Настя вже не плакала – просто мовчки обнімала мене. Аж ось вона випрямилася і відійшла.
– Дякую, – пошепки сказала вона.
– Стейс, що сталося?
Дівчина трохи помовчала, дивлячись кудись поза мене на підлогу. Потім підвела погляд і промовила:
– Батьки. Вони думають, це я якась не така. Все ще! Я... – дівчина знову закрила руками обличчя. – Це жахливо. Мені це, трясця, це почало подобатися, але вони не розуміють цього! – вона перевела подих і сказала: – А мені з ними всі літні канікули сидіти. Слухати, як погано, що я не вдалася такою, якою вони уявляли, – Стейсі зітхнула. – Вибач, що все це вивалила на тебе.
– Маєш повне право, – сказала я. – Це не недоліки. Ти – унікальна, і вони не мають права тебе за це звинувачувати.
Стейсі усміхнулася і похитала головою.
– Так.. але не для них. Вони радше Даниїла усиновлять, ніж приймуть мій факультет.
Карі очі блистіли від сліз. Хотілося знову її обійняти. Дати їй філіжанку кави в нашому улюбленому кафе і закутати в плед. Хотілося дістати їй найгарніший діамант чи зірку з неба, аби тільки вона не журилася.
В один момент в голову прийшла ідея. Вона була майже абсурдною для її батьків, що так відхрещувалися від Велесу... але головне, що їй ця ідея сподобається.
– Стейсі.. – дівчина на міть відволіклася від розглядання моїх кросівок і підвела очі на мене. – Моя сім'я кожне літо збирається разом на природі. У моєї бабусі будинок просто біля лісу. Вся родина приїжджає, ми збираємо трави, купаємось у річці і віддаємо всю свою увагу природі і один одному. Ми зазвичай в серпні збираємось і весь місяць там проводимо. От я і подумала, що... – я запнулась. Потім, набравши в легені побільше повітря, випалила на одному диханні: – Не хочеш до нас приєднатись? Тобі сподобається, та й батьки не проти будуть. Вони завжди були за те, щоб до нас мої друзі приєднувалися. Ти можеш на весь місяць приєднатися, тобі сподо...
– Маріє, Маріє! – зупинила монолог подруга. – Я.. я з радістю піду! Дякую! – вона широко посміхнулася і поспішила обійняти мене. Я пригорнула її до себе ближче і почула, як вона прошепотіла: – Ти мені літо врятувала!
– Всього-лише якийсь місяць... – швидко виправила я, кріпше її обіймаючи. Сироти на шкірі, попри все, виступили не через холод, а через її обійми. Вони були як теплий плед, в який дівчина любила мене закутувати. Їх не хотілося переривати, та й ніхто не збирався. Через декілька хвилин почувся жвавий голос Стасі:
– Все, пішли до гуртожитка. Укутаю тебе в плед, а то ти вже замерзла. І, – дівчина почекала з хвильку, – щераз дякую. Я це справді ціню.
Здається, в ту мить мої щоки запалали.