Дощ. Частина 2.

#Сирин #MoonChaiStory #Стейсі_Марія #F #A #міні #ВПроцесіНаписання

Як тільки ми приїхали, всі родичі оточили нас і стали обіймати. Звісно ж, батьки їх попередили, і всім стало цікаво, що за подругу я привезу, звідки вона, яка вона. Тому її оточили ледь не щільніше, ніж мене. Першим підлетів мій двоюрідний брат, який ледь мене не задушив.

– Маріє! – дивився на мене зеленоокий кудрявий хлопець. Всі кажуть, що ми з ним схожу, але я і уявлення немаю чому. – Я так скучив! – прощебетав він, переводячи погляд на Стейсі. Пару секунд її розглядав, а потім спитав мене: а це так краля, яку ти з собою взяла?

– Ні, мене по дорозі підібрали, – закотивши очі відповіла Стейсі, – як кошеня.

Хлопець розсміявся і простягнув руку.

– Іван.

– Стейсі.

Вони потиснули руки і Іван одразу схопив її валізу.

– Давай допоможу!

Стейсі поселили до мене, бо вільних кімнат не було. Це нас аніскілечки не турбувало – ми ж бо давно звикли. Іван вперто йшов з нами до самої кімнати, а потім жартома поклонився і побіг сходами вниз. Дівчина посміхнулася і сказала:

– А він нічогенький.

Ця фраза поставила мене в глухий кут і я перелякано на неї подивилася.

– Стейсі, ти ж не...

– Ні! – розсміялася вона. – Ти що, мені і Влада вистачило. Тому зі стосунками поки покінчено.

– Не лякай мене так, Стейсі! – видихнула я.

А от Івану, здається, навпаки – стосунки були потрібні. Цілий день він бігав за Стасею. То допомогти, то просто спитати, як їй те чи інше. За вечерею сів біля неї і намагався завести розмову, а Стася, яка не дуже тепер й рада була його компанії, намагалася ці спроби ігнорувати.

Після вечері всі сіли грати в карти і дивитись фільм, який перед цим пів години обирали.

Я взяла чай в руки і пішла надвір. Сіла на лавочку та подивилася на зоряне небо. Воно було чистим, без єдиної хмаринки, проте мій розум був захмареним і неспокійним.

Я не мала об'єктивних причин злитись на Івана. Все-таки їм цілий місяць разом жити, мають один до одного звикати. Але, як би не хотілося визнавати, та я позвала подругу сюди не тільки щоб врятувати її від надокучливих родичів, але й щоб провести з нею більше часу. Чомусь за цей рік вона стала мені такою рідною і важливою, що я не могла описати словами. А зараз дивитись на те, як Іван забирає її в мене, було нестерпно. Можливо, я навіть ревнувала. Ні, я точно ревнувала. Інакше це не описати.

Поряд зі мною почулися кроки, а потім хтось опустився поряд. Я повернула голову і побачила Стейсі, яка майже розвалилася на лавці.

– Хух, цей твій брат мені вже в печінках сидить. Весь день за мною бігає, і вільної хвилини немає, – розповідала вона.

– Ти ж казала, що він "нічогенький", – з усмішкою зауважила я.

– Так, але це не означає, що він може займати весь мій час.

– Яка зайнята панночка.

Стейсі з усмішкою закотила очі і замовчала, дивлячись на небо. Я деякий час розглядала її, а потім також перевела погляд вгору. Ще не раз по тому ми будемо отак сидіти чи лежати, дивлячись на зірки. На підвіконні, на лавочці, на покривалі. Але тоді зорі були найгарніші, і світили вони чи не найяскравіше.

Стася зітхнула і взяла мене за руку. Незважаючи на те, що надворі, навіть вночі, було тепло і навіть жаркувато, руки її були досить холодними.

– Знаєш, я ніби з тобою приїхала, але цей день майже тебе не бачила. Не губися, добре?

Я усміхнулася і кивнула. Стейсі знову звела очі на небо і проказала:

– Тобі ніколи не казали, що ти схожа на зіроньку?

***

– Так, дівчатка, майже готово, – вчила нас мама, – залишилося тільки кремом перемазати.

Ми з мамою часто пекли щось разом. Торт, печиво, пиріг і навіть хліб. Це було схоже на релаксацію: після тяжкого тижня збиратися вдвох на кухні, місити тісто і викладати начинку.

Вже добігав кінця перший тиждень, як ми тут.

Коли Стейсі дізналася про цю маленьку традицію вона попросила спекти щось разом з нами, на що мама, звісно, була рада погодитися.

– Давайте я перемажу, – запропонувала Стася.

– Добре, тільки бисквіт клади акуратно.

Швитко взявши до рук кондитерський мішечок дівчина стала обережно видавлювати крем. Я ж мовчки за нею спостерігала. Вона здавалася дуже зосередженою на своїй справі: одне з її пасм волосся впало їй на обличчя, а вона, здається, і не помітила цього. Яка ж вона гарна! Я швидко поправила її пасмо, через що на її шкірі з'явився легенький рум'янець.

– Так, тепер треба покласти другий корж, – нагадала мама.

Настя поклала мішечок та потягнулася за бисквітом. Схоже, її дуже захопив цей процес. Вона якось розповідала, що ніколи не пекла нічого самотужки, коли для мене це було звичною справою.

– Стейсі, може, краще я?

– Та ні, не варто, – кажучи це, вона трохи придавила бісквіт, і... шмяк! Крем виліз, вимазавши тарілку і все навколо. Я на декілька хвилин впала в ступор, перш ніж розсміятись, а Стейсі одразу ж густо почервоніла.

– Ну я ж казала бути обережнішою, – з усмішкою сказала мама.

– Пробачте, я випадково.. – проказала вона, поки я, сміючись, обнімала її.

– Нічого, Стейсі! Моїх поразок в кулінарії не можна і злічити!

***

– Швидше б сонце з'явилося, – нила я, заглядаючи у вікно і поклавши голову на схрещені руки.

Дощило вже майже тиждень. Дощ то починався, то закінчувався, залишаючи навулиці калюжі і бруд.

Стейсі з усмішкою подивилася на мене.

– Нащо? – спитала вона. – Ти сама як сонечко.

На моїх губах поступово розпливлася усмішка. Це ж такий простий комплімент, Маріє, немає чого так шарітися! Проте я повернула голову до подруги, щоб зустрітися з нею очима.

– Справді?

– Так. Хоча більше на зіроньку схожа.

– Чому це?

Настя відклала книгу і розгорнула руки, запрошуючи мене у обійми. Я прийняла її пропозицію і притулилася до неї, як тільки сіла на крісло-мішок.

– Ну, почнімо з того, що ніч я більше люблю.

– А закінчимо?

– Чекай, зараз придумаю.

Ми засміялися, і очі блищіли.

***

– Ну чорт, ну чому саме ми маємо цим займатись? – скиглила Стейсі. Йшов третій тиждень нашого з нею відпочинку у родичів. Час справді проходив швидко і комфортно. Стейсі навіть здружилась з Іваном. Так сміється з його жартів... ні, не варто про це думати. Я струснула головою і пішла далі. Геть, геть ці думки!

– Ти сама визвалася піти зі мною, – усміхнувшись, сказала я. – Мама намагалася нас відмовити, як ти пам'ятаєш.

– Не могла ж я тебе саму відпустити, – закотивши очі виправдалася вона. – он дощ починається. Ну нащо це тобі? Сиділи б зараз, укутані і з кавою в руках, – поки Стейсі говорила вона уважно стежила, щоб не пропустити потрібні трави.

Я мовчки йшла за нею. Правду кажучи, ми зібрали майже все завдяки їй. Вона відчувала рослини ще до того, як ми до них підійдемо і шкидко зрізала. Я в цій ситуації була абсолютно непотрібною, що змушувало почуватись трохи пригнічено. Але миті, коли я дивилась на те, з якою усмішкою подруга роздивляється навкруги і говорить з рослинами були того варті.

На голову впала крапля. Як ми опинилися посеред лісу з двома корзинами, портфелем і ще й у дощ, який от-от мав перетворитися на справжню зливу? Гарне питання. Ще й парасольки не взяли. Їй-богу, я думала, дощ почнеться пізніше!

Отож, як я і зазначила раніше, ми з Настею пішли в ліс по трави, які були потрібні моєму дядькові, через його... шлунок. І, як назло, половини з потрібних трав у нас вдома не було. І я, як рятівниця, запропонувала піти до лісу і там назбирати все, що потрібно, на що мама виявила протест. Але батько й дядько вирішили, що я вже доросла, а якщо зі мною ще й Стейсі піде, то разом ми точно дамо собі раду.

Чорт, як же зараз, напевно, мама хвилюється. Зайшли ми доволі далеко, доки прийдемо додому то змокнемо наскрізь. Спочатку ми сховалися за деревом, в надії, що дощ пройде швидко, але "швидко" розтягнулося на п'ятнадцять хвилин, а потім і на пів години. Тому ми, дві юні чарівниці, начаклували собі купол і лягли під ним на розтелений плед. Траву, на яку ми його постелили, ми також висушили, хоча це зайняло чимало часу, через що Стася час від часу зітхала.

– Зіронька, я тебе люблю всім серцем, але будь ласка: більше ніколи не йди в ліс, коли починається дощ!

Я на це відповіла лише сміхом.

Хай там як, а лежати тут з нею під куполом, дивлячись, як краплі падають і розбиваються об купол було приємно. Я роздивлялася її обличчя, яке було так близько до мого, що я з легкістю могла дотягнутися до неї і... НІ, МАРІЄ!

Я сіла і потягнулася за портфелем, в якому лежало домашнє печиво, яке ми з нею робили незабаром до цього. Я дістала його і вкинула пару штук собі в рот, а сам пакет поклала між мною і Стейсі. Вона усміхнулася і радо взяла ласощі. На її губах була якась нова помада, через що їла вона з особливою обережністю. Печиво б смакувало, як і зазвичай, якби не було так холодно і якби Стейсі тут не було. Не знаю, чому, але це створювало якусь іншу, приємну атмосферу.

– Блін, а у нас класно вийшло! За цей місяць ми вже і пекти навчилися, га?

Я хіхкнула, прикриваючи рота.

– І справді. Осиобливо порівнюючи з першим разом, – нагадала їй я.

Стейсі залилася сміхом.

– О таааак.. – відказала вона, – зате Вані сподобалося. Сказав, що в житті смачнішого не їв.

"А він то тут до чого?!" – майнуло в мене в голові. Ні, своїми згадками про нього вона мене доканає. Він, звісно, нормальний, але ж необов'язково згадувати його на кожному кроці?

А дощ все ще не закінчувався. Здається, тільки посилюється з кожною хвилиною. Зараз я вже прекрасно розуміла всю безглуздість ідеї, але вже було запізно, тож я могла тільки лежати і чекати, коли проясниться небо.

Стейсі замріяно дивилася кудись вгору. Чи то не замріяно, а втомлено. Вже не розберу.

Я відкрила портфель і потягнулася за чаєм. Хоча він і був в термосі, він був вже не гарячим, а скоріше теплим. Але, не зважаючи на це, пити його було справжньою насолодою.

– О, я теж хочу. Дай і мені потім, – попросила Стейсі.

Я протягнула їй напій, і подруга, напившись, повернула мені термос, на якому залишився слід від її помади.

– Нащо ти нафарбувала губи? Знала ж, що ми в ліс йдемо.

На це зауваження Стейсі почервоніла, але не відвернулася. Хоча я могла не запитувати. Коли я останній раз бачила її без помади?

– Та я змити забула.

Я всміхнулася.

– Це нова, правда? Я її раніше не бачила.

Обличчя Стейсі одразу осяяла усмішка.

– Так. Гарна, правда? Це Іван вчора подарував.

Маріє, скажи, хто тебе тягнув за язика? Довідалася, що хотіла?

Я проковтнула клубок в горлі і натянуто відповіла:

– Так. Тобі личить.

Здається, Стейсі відчула щось не те в моєму тоні, бо вже за мить вона відвела погляд і сказала лише тихе "дякую".

Знову запанувала тиша. Сьогодні її було забагато. В інший раз вона б нас не напружувала, але цього разу було інакше. Я стукала по кришечці термоса пальцем, а Стейсі знову лягла. В одну мить я подивилася на неї і зустріла її погляд. Вона була прикусила губу, але тут таки опанувала себе і перестала. Цікаво, про що вона думає? Про що взагалі можна думати в подібній ситуації?

– Швидше б сонце з'явилося, – сказала вона, беручи мене за руку. Від цього дотику світ для мене перевернувся разів сто, а по шкірі пройшлися сироти.

– Боже, які в тебе холодні руки! Немов у сніжної королеви, – випалила я, взявши обидві її руки в своїя щоб зігріти. Відчула, як сироти тепер пробігли по її руках. Її тоненька майка ледь її гріла. І як я раніше не додумалася!

Вона сіла, поки я знімала свій кардиган і укривала ним нас обох, притулившись до неї блище.

– Коли ти встигла дізнатись, які руки у сніжної королеви?

Я хіхікнула і положила голову їй на плече. Просиділи ми так, мабуть, довгенько, аж дощ почав стихати. Але ніхто з нас не порушував вже приємну тишу і не відтулявся. Мої руки досі зігрівали її, а її плече підпирало мою голову.

Хотілося, щоб цей момент тривав вічність. Або ще хоча б трохи.

– Зіронька, – почула я її шепіт. Зовсім близько до моїх вух, – можна, я тебе поцілую?

Тук-тук. Моє серце готове було зібрати свої речі і з розгону вистрибнути з моїх грудей. Я не втратила слух поки сиділа тут?

– Що? – не вірячи, перепитала я.

– Ти мені подобаєшся і я хочу тебе поцілувати. Можна?

Я підняла голову і побачила її зніяковілий погляд і рум'яні щоки, що, мабуть, були червонішими за мої. "Невже це правда? – думалось мені. – Адже тільки нещодавно ти згадувала про..".

– Так.. – вимовила я. Мій голос ламався і був вже занадто тихим. Але ніхто і ніщо не може завадити цьому моменту.

Стейсі на мить завмерла, а потім повільно повернулася до мене і нахилила голову вбік. Вона піддалася вперед і наші губи торкнулися один одного. Стейсі заплющила очі, і я зробила те саме. По шкірі пробіг холодок. Не знаю, чи від вітру, чи від цього чарівного моменту.

Це був маленький доторк, але вона цілувала мене, а я її. Ми відсторонилися, потім Стейсі обійняла мене і ми поцілувалися знову. Колообіг емоцій, шалено стукаюче серце і її губи. Її помада, напевно, вже розмазалася і була на моїх губах, але нас це мало хвилювало. Кого взагалі турбують такі дрібниці?

Через деякий час ми все-таки відірвалися один від одного, і вона, усміхаючись, провела пальцем від моєї щоки до губ.

– Все-таки погану він помаду подарував.. Вся розмазалася.

Додому ми йшли без останнього інгредієнта і тримаючись за руки. А моє серце досі тріпотіло.