#MoonChaiStory #ЛевАвінов #МаріяД'яченко #G #B
– То ти скажеш йому? – здається, за цю ніч я посивіла. Питання Стейсі трохи відігнало від мене тривожні думки, повертаючи у людний коридор.
– Можливо? – я глянула на неї, трохи піднявши плечі. – Ти не знаєш, де Роман тримає ключі від свого кабінету?
Стейсі зміряла мене своїм “Ти-дурна-чи-просто-граєшся?” поглядом.
– В чому проблема просто підійти і сказати це йому? – її брови з’їхалися до носа.
– А як я йому це скажу? – я розвела руками, штовхнувши когось. – “Привіт! Пам’ятаєш, ми з тобою переспали і ти залишив записку? Так от, я її зберегла і вона потрапила до рук Романа Ісааковича. І тепер тобі загрожує звільнення!” – зашипіла я на одному диханні. – Ну як? Оцінить?
Стейсі скривилась.
– Ага. Тому треба вилазити з цієї дупи, поки ще не пізно. Якщо вже не пізно.
– Я спробую запитати Єсена про ключі від кабінету Ісааковича. Можливо щось знає Даниїл.
– Він же може взяти ключ? Він же організатор… – Стейсі похитала головою, зважуючи надійність моїх слів.
Я дістала телефон. До пари ще є час.
– Добре. Тоді я розшукаю Даню, а ти запитай у Єсена. Тільки про це ніхто не має знати, – я обійняла її. – Напишеш, якщо щось дізнаєшся, – після цих слів я швидким кроком вирушила на пошуки друга.
Перше місце, куди я пішла, це кабінет Даниїла, де його, зрозуміло, що не виявилося, бо він чаював у Ади разом з Валентином. Поки я йшла до кабінету з пророцтв, молилася, щоб це не був той чай з грибів, яким нас пригостив Даниїл на третьому курсі. Таких вертольотів я не ловила ще ніколи у своєму житті (а студентські роки у мене проходили шалено). Я тихо постукала у двері і відкрила їх.
– Доброго ранку, смачного сніданку. – я швидко посміхнулась професорам і глянула на Даниїла. – У мене є чудова ідея як розфарбувати будні студентам. На пару слів. – Я махнула головою і закрила двері. Через 5 секунд вийшов Даниїл.
– Я весь в увазі. – Він сперся на стіну. Схоже, пили вони не чай з грибами. І то добре.
– Мені треба ключ від кабінету Романа Ісааковича. – Його обличчя враз набуло здивування, нерозуміння, стресу і… Охренів він одним словом.
– Знаєш, легше вже було змусити мамонтів ожити. Може щось полегше? – Даниїл вигнув брову.
Я похитала головою.
– Треба ключ. – Він довго дивився на мене. Мовчки зітхнув, здійнявши брови і відвівши погляд.
– Добре. Коли?
– Сьогодні. – Я посміхнулась.
– Цензурні слова у мене відсутні. – Даниїл похитав головою. – Іди. Я напишу.
Я розкинула руки і міцно обійняла його.
– Дякую! Буду тобі винна!
– Ну, як завжди. Я Дейл, а де знайти Чіпа? – невдоволено буркотів він, коли я вже мчала по коридору на пари. Якщо вдасться, у мене сьогодні буде ключ і я поверну записку. Ніхто ні про що не дізнається.
Поки професори майстерно розповідали матеріал, який 100% знадобиться мені на іспитах, я нишком дивилася, чи не прийшло повідомлення від Дані про ключ.
– Від того, як ти колупаєш свій обід, мені погано. – Стейсі зробила великий ковток із своєї склянки. Я втомлено підняла на неї очі. – Ти йому так і не сказала?
– Я уникала його буквально весь день. Я майже його ігнорувала. – Я зітхнула. Телефон задзижчав і я швидко схопила його.
“Ключ в мене. У тебе 10 хвилин”
Тарілка із моїм обідом ледь не перевернулася на стіл, так швидко я піднялася з місця.
– Я побігла. Ключ в мене. – На ходу прокричала я, вибігаючи із буфету. Даниїл чекав на мене в коридорі біля кабінету Романа.
– Постараюсь затримати його, але довго не вийде. – Він вклав ключ в мою руку. – Будеш винна мені одну п’янку.
Він відступив і швидким кроком пішов у інший бік. Я в один великий крок перетнула відстань до дверей в кабінет і всунула ключ у замок. За мить двері відчинилися. Кабінет, як завжди, тхнув солодким запахом чоловічого одеколону і ще якоюсь вонючкою. Запах нагадував літню поїздку в маршрутці між містами. На столі у Романа Ісааковича був страшний порядок. Я зробила помітку у голові, щоб викласти усе як було, і почала перебирати папери. Відкрила тумбочку в столі і побачила його записник. Інтуїція не підвела – моя записка була між сторінками з розкладом і…
– Він виписав всіх, хто його образив? – Від абсурдності я зависла на декілька секунд із записником в руках. – Хто ж його так в дитинстві образив… – я закрила блокнот і кинула його назад на місце, закривши тумбочку стегном. По пам’яті розклала папери, забрала записку і вийшла в коридор. Замкнула двері і кинула ключ біля них. Може він повірить, що ключ сам випав.
Фух. Це виявилося доволі легко.
***
Після іспитів я відчувала себе наче слимак, посипаний сіллю. Єдине бажання, яке у мене викликало життя під час іспитів, – це померти. Зараз, в принципі, нічого не змінилося.
Таке враження, наче в академії економили на протоплені в гуртожитку. Стейсі ще вчора, одразу після уроків, спакувала валізи і поїхала відпочивати до батьків на всі зимові канікули. Не впевнена, що її стосунки з мамою серйозно покращилися, але тепер вони хоч розмовляли. Я сказала їй, що завжди з телефоном і одразу приїду – їй потрібно лише написати чи подзвонити. Сподіваюсь, вона відпочине без пригод. А мені треба збиратися.
Я витягнула ногу з-під ковдри і одразу вкрилася сиротами. Як в біса холодно. Я знайшла свої шкарпетки, які зняла вночі, і натягнула на ноги. Закуталась в ковдру і піднялася з ліжка. Я пакувала валізу впродовж тижня, але так туди й нічого не склала. Увімкнувши на фон якийсь серіал, я почала складати речі і визначатися в чому поїду. Треба щось комфортне і не занадто жарке. І варто одразу кинути в сумку одноразові пакетики, вологі серветки, вагон м’ятних жуйок і таблетки від захитування. Будь-яка поїздка відчувається як якась кара небесна, чесне слово. Напередодні я запитувала у Лева, чому ми не могли просто перенестися в потрібне місце, він сказав, що хоче відчути весь вайб студентських подорожей. Я сказала, що в захваті від його ідеї. Здається він мені не дуже повірив.
З ним ми майже не бачилися в період іспитів. Тільки на двох додаткових, де я майже заснула, поки Лев заварював нам каву. Я була такою втомленою, що ледь могла говорити. Дивлячись на Лева, ми особливо не відрізнялися, як зовнішньо, так і морально. Нас пожувало і виплюнуло життя. Тільки мені здавалося, у нього трохи більше задач, які максимально втомлюють його. Та на мої слова про те, що я можу допомогти, він сказав, що не варто і поцілував мене в маківку.
Згадки про цей вечір викликали у мене усмішку і тепло. Напевно через це я не з’їхала з глузду. Ну, або через чай, який мені підсував Єсен.
Я сіла на валізу, щоб закрити її та вона щось взагалі не піддавалась. Я ж не так багато і спакувала! Може це через книги, які я беру з собою. Їх значно більше, ніж одягу.
–Так-с… – протягнула я, щоб трохи прокашлятися і заговорити вперше за декілька годин після того, як гепнулася в двері і обматюкала їх на весь гуртожиток. Жанна була здивована, я впевнена. – Наче все.
Я перевірила вміст спортивної сумки, яку беру із собою, і разом з валізою поставила біля дверей. Одягнувшись, зав’язала волосся і, перевіривши все ще раз, я вийшла з кімнати. Думаю, після відпочинку з групою поїду одразу до батьків. Цих речей мені вистачить, щоб добратися до них, а там, я сподіваюсь, мама ще не повикидала всі мої футболки на тряпки для підлоги. А вона може.
Колеса валізи голосно їхали по нерівній підлозі гуртожитку. У вікнах мерехтів сніг, який випав вранці. Не люблю зиму через холод і відсутність сонця, та ця картина була чудова. Посеред шкільного двору сяяла ялинка, а за нею стояв великий автобус бридкого жовтого кольору. Я таким декілька разів подорожувала закордон. Кожного разу проклинала, але заходила в нього. Цей раз не став виключенням.
Перше, що я шукала, це вільні місця біля дверей і кондиціонер. Нас їхало не так багато, тому була ймовірність, що більшість буде їхати без сусіда. На першому поверсі було мало місць і майже всі зайняті. Залишилося лише одне. Задом наперед. Я підійшла до хлопця, який сидів навпроти.
– Привіт. – Я мило посміхнулась. – Ти не проти, якщо я сяду поруч? – Він зняв навушник і глянув на місце, яке пустувало, те саме задом наперед.
– Тут вільно. – Він вказав головою.
– Розумію. Але я не можу їхати так. Мене захитує. – Я скорчила гримасу. – Хіба, якщо ти не хочеш сісти на те місце.
– Але я прийшов раніше. – Байдуже кинув він. – Тоді йди на другий поверх.
Я голосно зітхнула і пішла до сходів, стукнувши хлопця ногою.
– Вибач, я така неуважна. – процідила я, підіймаючись по сходах.
Другий поверх був дуже душним. Я кинула сумку на вільне місце і підійшла до Стефи.
– Гей. – Вона підняла на мене свої карі очі. Таке відчуття, що їй не було спекотно.
Виглядала вона неймовірно.
– Привіт. – Стефанія відірвалася від своїх подруг.
–Ти б не могла попросити одного дурня пересісти? – Стефанія знала, як я подорожую, тому моє прохання її не здивувало.
– Навряд чи мене послухають. Може краще до Лева Костянтиновича? – Вона встала із свого місця і, глянувши на екран свого телефону, сказала: – Він має ось-ось прибути.
– Добре. – Я посміхнулась і пішла до місця, де залишила сумку.
– Якщо що, я можу віддати своє місце. – Стефанія сиділа біля виходу на другому поверсі, якщо спускатися зі сходів, одразу можна вийти з дверей на вулицю.
– Та думаю не потрібно. Ми ж не довго будемо їхати? – Я кинула сумку на полицю зверху.
– Години 3-4. Плюс зупинки раз в годину. – Я сіла на своє місце, щоб пропустити студентів, які виходили на вулицю. Стефанія дивилася на мене з легкою жалістю. Вона останній раз тримала моє волосся, поки я блювала у сміттєвий бак.
– Не добу і на тому дякую. – Я зробила ковток води з пляшки, перебуваючи в передчутті кількагодинної подорожі в душноті і з пакетом в руках.
Кожну хвилину все більше людей ходило туди сюди, займаючи місця. Схоже прийшов водій, бо увімкнув обігрів сидінь. Лев приїхав за 10 хвилин до відправлення. Його машина стояла в декількох метрах від автобуса. Вимита до блиску, наче на вулиці не сніжило. Через декілька хвилин було чути, як він про щось говорить із студентами на першому поверсі. На другий поверх зайшов Даниїл, такий щасливий наче мільйон виграв.
– Ти така зелена… а ми навіть ще не поїхали. – Він навис наді мною, спершись на сидіння попереду і на моє.
– Дякую, ти такий добрий до мене. – Я відклала книгу і підняла на нього очі.
Між сидінь з’явився Лев, роздаючи настанови і прямуючи вздовж крісел. За ним на своє місце стрибнула Стефанія, зиркаючи на мене. Я кивнула, запитуючи “що сталось?”. Вона похитала головою і повернулася до вікна, копирсаючись у своїй сумці.
– Даниїл, я сподіваюсь всі в цьому автобусі доїдуть живими і неушкодженими. – Лев склав руки на грудях і я не могла не помітити, як сильно йому пасує чорне пальто.
– Ми всі на це сподіваємось. – Даниїл підморгнув куратору, поки той стояв насуплений.
– Та доїдуть усі. Хто ні, дійде пішки. Ми ж вже все оплатили.
– Чудово. Я сподіваюсь на тебе. Ти тепер відповідальний за зграйку студентів, які хочуть напитися і пограти в сніжки. – Лев зняв щось із верхньої полиці і глянув на мене.
А я на свою сумку в його руках.
– Гей! Це моя сумка. – Я перейшла в сидяче положення.
– Я знаю. – Спокійно сказав він.
– Там не має алкоголю чи ще чогось. – пирхнула я, дивлячись у його бурштинові очі.
– Сподіваюсь на це. Взувайтеся, Маріє.
– Ви мене виганяєте? – ошарашено запитала я. На нас дивилися усі, хто були на другому поверсі, і я помітила ще декількох осіб на сходах.
Лев насупився.
– З цього автобусу так.
– Але ж я все оплатила і не порушувала жодних правил! – В останнє він не сильно повірив. Мені самій здалося це абсурдом.
– Ви поїдете зі мною. – Лев попрямував до дверей із моєю сумкою.
– З чого така честь? – Я взулася в один кросівок. Та він нічого не відповів. Просто спустився і пішов до своєї машини.
Я зашипіла і гепнула сидіння так, наче воно було винне в цьому. Схопила речі, які встигла дістати з сумки, і вибігла за ним. Ледь не зашпорталася на сходах, але на вулицю вийшла на своїх двох. Приємна прохолода проникла крізь светр. До цього моменту я навіть не уявляла, що мені так спекотно.
– Леве Костянтиновичу, може ви поясните хоча б щось? – я шла за ним, притиснувши книгу до себе. Лев відкрив двері і кинув на пасажирське сидіння мою сумку, потім обернувся до мене.
– Автобус не зможе зупинятися кожного разу, як вам, Маріє, буде погано. – Сухо сказав Лев, дивлячись на мене, а потім на книгу в моїх руках.
– Хто сказав, що мені буде погано? – Лев підняв очі на автобус всього лиш на секунду, але цього було достатньо, щоб я зрозуміла, що Стефа про все розказала. Наче підтверджуючи мої слова, я побачила її у вікні автобуса.
– Хочу, щоб ця поїздка була комфортна усім. – Лев відкрив переді мною двері. – Прошу. Здається вам холодно в одному светрі. – я пирхнула. Ще раз глянула на щасливу Стефанію, показавши їй неприйнятний жест і сіла в машину Лева. За мною зачинили двері.